Сердешна Оксана – Григорій Квітка-Основ’яненко

Пожалковавши, поїхав Петро своєю дорогою, а Оксана, подумавши-погадавши, узяла сина, перехрестилась, пішла селом…

Перш усього зострілась з Оксаною молодиця, прежня її подруга. Придивилась і крикнула: «Так і е! Се Оксана. Мотре, дивись -Оксана йде!» Мотря собі: «Та Оксана ж, із заробітком!» Одна по одній – і пішли по усьому селу… тільки доходить сердешна Оксана до якого двора, дивиться – вже усі з хати вийшли, і дивуються на неї, і сміються з неї, і кричать: «А що? Погуляла за салдатами? Добула слави? Неси салдатченка матері на втіху. Чи байстрюком матері хвалиться йдеш? Не дивись на мене, паплюго!» Оттака їй честь була зо всіх дворів. А коли дівчата вийдуть дивитись на неї, то матері заганяють і лають, щоб і не дивилися па неї. «Вона,– кажуть,– не достойна того за своє мандрування за салдатами. Остидила усе село!» А ще пуше дітвора! Так ті, чувши усе від старших, так аж на вулицю вибігли, і за поли її сіпають, і кричать, і вже й приложили: «Салдатка йде, байстря несе… кир-кир-кир-кир!»

Оксано, Оксано! Чи ти се усе чуєш у тім же селі, де колись тільки вийдеш на вулицю, то усі вибігають против тебе, щоб хоть подивитись на тебе та позавидувати на твою красу; а коли, було, заговориш з ким, так і той радісінький, і усі збираються круг тебе, щоб послухати твоїх речей, шуток та вигадок. І що то: і самий престаренний дід і немощний, що, вивели його на вдвір'я та посадили на завалині, і той, як, було, проходиш мимо нього, то так пильно дивиться на тебе, так аж не втерпить і скаже: «От дівка – так так!» А тепер яка тобі честь!… Що то ще буде від матері?…

Серед такого величання йде сердешна Оксана, і куди йде, не зна, бо од стида і світу не бачить. Плакала б, так вже й сліз нема, так вже серце запеклось, що й сльозинки очі не пустять…

Сяк-так добрела через силу до Миколиної хати, де чула, що мати її живе. Скріпила серце, відчинила сіни, посадила хлопця долі, подумала, перехрестилась, відчинила хату, глядь – господи! Хто то лежить?… На полу, на рядні лежить старенька, худа-худа, як шкелет, жовта, бліда, очі запали, з-під старенького очіпка світить біле, сіде волосся;

вкрита стареньким кожушком і виставила руку, а рука суха-пресуха, як скіпка, і хоч спить, а стогне… «Хто се?– дума Оксана.-Чи не мати? -Так я ж не таку покинула її. Хоч вже й старенька була, та була повновида і ще не сіда… Та хто се?…» Стоїть як укопана… труситься… зовсім зомліти… Тут сльози аж до серця підступили… як побіжать річкою з очей… не здержалася, проговорила, хлипаючи: «Матіночко! Рід-нень-ка… Чи се ж ти?…» Стара лупнула очима, бистро подивилась на Оксану, а та аж за піл ухватилась – не встоїть на ногах… Стара заплющилась, вп'ять підняла очі і дуже пильно приглядалася; далі струснулась, стало їй дьоргати по лицю, глянула до бога, підняла руки… і тільки крикнула – ох!… Вже Оксана кинулася до ніг, достає їх, хвата, щоб поцілувати, а сама так і заливається слізьми… Векла (се вона й була) випручала ноги, піднялась і сіла на полу; труситься, до бога руки підводить, силкується щось сказати – і не промовить… Оксана лежить долі, аж підплива слізьми, потім стала навколішки, піймала руку материну, і хоч та віднімала, а вона таки держить та виціловує її… і собі не зможе слова промовити! Довго сього було; стара через силу і сказала:

– Що се ти "наробила з собою? – та сказала так тихенько та люб'язно; звісно, як мати.

Хлнпа Оксана, стоячи навколішках, і слова не скаже. Дух її захвачує.

– Ти, бачу, й сама знаєш, як себе звела! – стала казати Векла і слов не збере. Далі, силкуючись, промовила: – Йди собі туди, куди від мене пішла. Нащо я тобі!

– Ох, мамочко!…– тільки й чуть від Оксани.

– Мені без тебе легше було… Я не можу на тебе дивитись… йди собі… коли здужаю… кликну тебе…

Оксана не встає…

– Мамо!… Бозя!…– Се Митрик, що покинула його мати у сінях, бачачи, що двері у хату відчинені, поліз-поліз, переліз через поріг, доліз до серед хати, сів, розглядав, глянув на образи та показує ручкою і белькоче: «Мамо!… Бозя!…»

Векла глянула на нього пильно, здригнула і питає дочки:

– Се воно?

– Воно» мамочко!

– Подай мені його.

Оксана, сама себе не тямлячи, ухопила дитину, положила на руки матері і припала до ніг материних.

Векла, узявши дитину, дивилась на неї довго, перехрестила його: «Во ім'я отця, і сина, і святого духа. Слава тобі, господи, що ти не звела його, не взяла нового гріха на душу».

Митрик, сидячи на руках у Векли, байдуже, що тут ро,-биться, усе ручкою показує на образи та усе, знай: «Мамо!… Бозя!… Бач…»

– Так, мій янголе божий! – сказала Векла, пригорнувши дитину до себе.– Так, бозя! Бог і сам проща грішників, і нам, грішним, велить прощать ворогам нашим… Устань, Оксано, йди до серця материного, будь моєю дитиною вп'ять.

Господи! і сказати не можна, що тут вже було меж ними, скільки вони плакали, обнімались… Оксана усе випитує матір, чи від щирого серця вона її прощає, бо сама собі не вірить від радості…

І увесь день на тім пройшов, що усе вони пестувалися… Стара Векла аж неначе здоровіша стала, і усе до бога, усе до бога, щоб і він так простив, як вона простила дочку свою.

Надвечір бачила Оксана, що Петро приходив до хазяїна і розпитував, що тут у них було, а до Векли й не заходив.

Увечері Оксана розказала матері усе: як спізналася з копитаном і як усе було, аж до посліднього часу. Векла усе пильно слухала, не раз сплакнула, слухаючи страждання Оксанино, а далі сказала: «Не було б сього нічого, якби ти мені попереду сказала, що полюбила копитана і з якою думкою. Я б тебе відвела від нього. Де таки сьому статись, щоб пан та узяв мужичку? Коли і явиться такий супостат і стане таке казати, то се на сміх, на погибель. А якби ти не гордилася та не думала, щоб бути за паном, а вийшла б за мужика, от хоч і за Петра, що дуже мені у великій пригоді став без тебе, то було б усе не те… Ох, моя годинонька лихая!… Ну, та вже сказано, бог простить!… Будемо жити, неначе нічого і не було; і не спом'янемо нічим. А за копитана… нехай я буду молитись! Спасибі господу милосердному, що тобі на розум послав уклонитися од зла, що покинула єси свого урага, не подумала за ним таскатись, кинула усеє зло, прийшла до мене і дитину сохранила. Через се ти знайшла вп'ять моє серце. Годі ж, годі, не плач вже. Спочинь після такого турбовання. Завтра приньмемось за діло, як і попереду бувало».

От і справді, почали жити собі любенько. Векла чула, як селом осміяли її Оксану; чула і від Миколи, хазяїна, де жила, що не буде держати «мандрьохи», як усі узивали Оксану; так от зона і призвала і своїх хазяїнів, і ще декого з розумніших людей та й розказала їм про Оксанине страждання. От усі тут і розсудили, що се більш насильство було, чим своя охота.

Далі та далі, хоч де й побачать люди Оксану, то усе менш, усе менш сміються Оксані і усе менш прикладають прикладок. Бо насміялись, так вже й годі. Так Оксана-бо своє знала. Нікуди від матері ні на п'ядь і ні з ким вже нігде не водилась і не зналась. Одна собі у хаті сидить та робить; і матір зодяга і пропитує її, ніч і день рук не поклада. Тільки їй і проходки, що до церкви божої, та по воду, та куди роботу віднести.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: