Сердешна Оксана – Григорій Квітка-Основ’яненко

Як обжилися трошки, тогді став Петро ходити до них; помагав їм де у чім і знай все своє товкував, щоб Оксана пішла за нього. Раз слухавши його довго, що він їй об сім казав, вона просила його, щоб ішов з нею. От і пішли, і прийшли на кладбище. От Оксана й каже:

– Петре, я завсегда знала твою добру душу; знала, що ти чесний і розумний чоловік. Мені тебе жалко було, що ти за мною убиваєшся, і я скоріш усіх пішла б за тебе, якби не явивсь… він, погубщик мій. Після сього, що я з собою зробила, я не достойна не тільки тебе, та й посліднього личмана. Тут, на батьковому гробові, де й сама колись лежатиму, закопала я свою славу, що показувала тобі, як ще йшла у село, свою дівочую косу, свою волю, до суду, до віку. Закопавши, поклялася: як не можна приставити знову моєї коси, так не можна мені стати достойною чесного чоловіка; не принесу нікому безчестя, не зав'яжу чужого віку, не остиджу ніякої сім'ї, не піду ні за кого. Петре, ти вбивавсь за мою матінку; як я згубила було її, ти не покинув її. Ти мене, як я у самій великій білі була, скрізь землю пішла б, ти не покинув мене на шляху, розважав мене, і як усі на мене напали, сміялись з мене, попрікали мені, плювали на мене й цурались мене, ти саме тоді хотів мене узяти, покрити мій стид і сором, увести мене меж чесних людей… Хто ж так зробив би, як не син моєї матері, брат мій рідний? Петре, будь мені братиком рідненьким! Не покинь мене, коли мене усі люди покинули! Прийми тут, де моя слава, де моя воля лежить, де й я колись лежатиму, прийми мою присягу, що не піду ні за тебе і ні за кого! Буду матері дочкою, якою колись була; буду сину матір'ю, поки… поки його батько… коли то ще не відцурається…

– Оксано! Жалко мені тебе рішатись, бо, бачить бог, і тепер тебе так люблю, як спершу полюбив. Хотів покрити твою славу, хотів показати людям, що вони неправедно осуждають; хотів бути батьком твойому сироті, бо на… нього нічого сподіватись. Коли, кажеш, хочеш бути дочкою, якою й була, так у сім ділі послухаймо матері: як вона скаже, так нехай і буде.

Подумавши, Оксана сказала: «Нехай буде, як мати скаже». От і пішли додому.

Мати вислухала Петра, потім вислухала і Оксану і сказала: «Петре, велика твоя душа! Бог тобі нехай відплатить за усе, що робив для нас і що тепер хочеш робити. Дяки нашої тобі мало! Дуже б я сього хотіла, щоб ще на свойому віку побачити моєї Оксаночки славу покритою; та що ж робити? Оксана правду каже. Ти молод чоловік, ти ще не знаєш, що можуть зробити людські речі… Хоч по капельці дощик крапа на камінь, а таки проїсть його; так і тут. Стануть говорити, товкувати, судити; ти се усе чуєш; попереду тобі нічого; а далі станеш прислухатись, думати, передумувати; далі й повіриш і станеш жалкувати, що узяв таку… зненавидиш її… А яка її доля тогді вже буде? Тепер яка єсть вона, одним одна душею, усе перестражда, усе перетерпить. Так, Петре! Правда, бачу, Оксанина. Будь же братиком, не покинь її з сиріткою, як я вмру, а мені будь таким, як я і до сього часу тебе бачу і благословляю тебе за се».

– Матінко рідная! – поклонивсь аж у ноги Петро і каже: – Прийми ж мене, сироту, у свою сім'ю. Благослови мене, як сина! Не цурайтеся мене і не бороніть мені содержати вас. Сестро Оксано! Уручи ж мені твого хлопця. Я приньмаю його замість сина. Як ти присягалася своєю славою, так і я от перед матір'ю заприсягаюсь, що не оженюсь ніколи. Після мене він наслідує і мою худобу. Благослови, мамо!

Векла поблагословила їх усіх і віддала Митрика Петрові руками і сказала: «Нехай же він буде Митро Зав'яжи-світ, бо він нам усім зав'язав світ».

Так і почали хлопця звати і у сільські списки так його записали. Векла з дочкою не мали ні у чім нужди: Петро їм помагав і усім поділявся. Сяк-так зібралися, купили двір і жили собі, хвалячи бога милосердного.

Раз, так вже годів через п'ять після того, як се діялось, убіг у хату Митрик і кричить до Оксани: «Мамо, мамо, а в мене є біленький шажок! Ось бач!» І показує гривеник.

– А хто се тобі, сину, дав? – пита Оксана.

– Пан дав,– каже.

– Який же там пан?

– А ось який,– каже вже Петро, що увійшов за ним у хату.– Копитан.

Оксана так і поблідла, і затрусилась.

– Та не лякайтесь, а слухайте, що було,– казав Петро.– Дивлюсь, на станніоннім дворі, що біля мене, стоїть бричка і ходить по двору таке, мов наш копитан. Я підійшов ближче… дивлюсь… він і є. Я подумав, що з нього буде? Покликав Митрика та і йду у хату, буцім до смотрителя, а він мене і зопинив:

– Се твой мальчик? – каже.

– Нєту, ваше благородіє,– кажу я,– се копитанський.– Так прямо і відрізав.

– Как копитанський? – аж скрикнув і підійшов до

хлопця.

– Так, ваше благородіє,– кажу,– команда стояла тут, так копитан зманув у нас дівку, Оксану. Так вона утекла від нього і принесла сього хлопчика.

– Так сто єйо син? Да, мошенник, какой бойкий,– та узяв його за чубчик і поскуб легенько, та й каже: – Так она-таки дійшла назад? А мені сказали, што она із сином утопилась.

– Ні, ваше благородіє,– сказав я,– прийшла сюди і живеть тут у великій бідності…

– Виш, как мене обманули,– каже.– О, да плут будеть мальчик. Увесь у меня.

Тут ще подьоргав його то за ухо, то за чубчик, а далі вийняв гривеник, та й дав хлопцеві, і каже: «На, отдай матері, штоб тобі орішков купила». А сам сів у бричку і поїхав.

Так розказував Петро.

Оксана узяла гривеник, звела очі до бога і кинула той гривеник у вікно, аж геть на вулицю, де діти грались; обняла Митрика і гірко-гірко заплакала…

Коментари

Вперше надруковано в альманасі «Ластівка». Сочинения на малороссийском языке. Повести и рассказы, некоторые малороссийские песни, поговорки, пословицы, стихотворения и сказки. Собрал Е. Гребенка. В тип. императорской Российской Академии. Спб., 1841, с. 32 – 207.

Автограф невідомий.

Повість «Сердешна Оксана» Квітка завершив у кінці 1838 р. і надіслав Є. П. Гребінці до Петербурга для опублікування. У листі від 13 січня 1839 р. Гребінка писав з захопленням: «Ваша Оксана хороша, очень хороша, дай бог Вам здоровья» (Гребінка Є. П. Твори. У 3-х т., т. З, с. 597). Як вважає дослідник творчості Шевченка Ю. Івакін, саме безпосередні враження від «Сердешної Оксани» дали поетові творчий імпульс для написання «Катерини» (див.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К-, 1964, с 38). Пізніше, 1840 p., дякуючи Шевченку за «Кобзаря», Квітка писав: «Я його («Кобзар». – Н. І.) притулив до серця, бо дуже шаную Вас і Ваші думки кріпко лягають на душу. А що «Катерина», так так що Катерина! Гарно, батечку, гарно! Більш не вмію сказати. От так-то москалики-воєн-ні обдурюють наших дівчаток! Списав і я «Сердешну Оксану», от точнісінько як і Ваша «Катерина». Будемо читати, як пан Гребінка видрукує. Як то ми одно думали про бідних дівчаток та про бузовірових москалів…» (Квітка-Основ'яненко Г. Ф. Зібр. творів. У 7-ми т., т. 7, с. 267).

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: