Сердешна Оксана – Григорій Квітка-Основ’яненко

– Де-то ти, доню, так довго була? Але вже й нерано. Де то так запізнилась? – питала мати нашу Оксану, що прийшла додому притьмом увечері.

– Де була?-одвіт дала Оксана, знімаючи свою білу нову свиту, скидаючи баєву червону юпку, а з голови – ленти та скиндячки і покладаючи усе гарненько що на піл, під голови собі, а ленти – заворочуючи у бумажку і ховаючи з хрестами і намистом у свою скриню.– Де була? Дивилась з дівчатами на москалів. Що то як гарно муштру викидають -як один. То все їх вчить їх старший. Кажуть, нема і у всім селі старше від нього. Та який же то, мамо, розумний! Та як його усі слухають! Що скаже, так усі мерщій і роблять. Коли крикне на них, щоб підняли рушниці, так якраз і піднімуть, аж забрязкотить усюди… Так весело, що не можна! І куди їм скаже йти, чи направо, чи наліво, тільки крикне, так ніхто й не спорить -усі стіною так і йдуть. Що то десь розумний! А що вже красивий, так і міри!… Чи ти, мамо, солила дрова?

– Що ти, що ти, що ти? Бог з тобою! – крикнула Векла на дочку, що вхопила пшона у жменю та й почала по припічку посипати, мов солять страву.– Чи ти одуріла, чи обожеволіла? Що се ти робиш?

– Бач!… Тьфу! – схаменулась Оксана і покинула пшоно, та ухопила віник, та давай хату мести… Тут вп'ять мати гукнула на неї, попрікаючи, що не знать що робить. «Чи о свойому ти умі? Чи то вже надивилась на салдатів, так вони у тебе у голові?»

– Та ні, мамо, цур їм! Будто усе на них і дивитись, ят‹ їх той старший вчить… А як дуже кричить! його далеко чуть; вже так, що голос! Як стане перед ними, то як орел. Височенький та пряменький, як стрілочка, і уси є невеличкі, чорнявий собі на виду…

– Хто там такий чорнявий? – питала мати, засмажуючи борщ, у Оксани, що, поскладовавши ручки, сидить на полу та усе своє дума і про те тільки й розказує.

– Та то я, мамо, так собі; то я про старшого…– та й задумається… а далі вп'ять приньметься розказувати: почне про Явдоху, а зведе на старшого… розказує про Хіврю, а зведе на старшого… А мати, знавши про свою білоручку, що вже не приньметься ні за віщо, і байдуже: усе сама порається і не прислухається, що там дочка розказує.

І за вечерею Оксана закидала про старшого, а мати й не слуха… та десь і усю ніч нашій Оксані снились салдати, а не так салдати, як їх старший…

Уранці, чи зробила що, чи ні, по своїй натурі побігла до подруг, щоб вп'ять зібратись їм дивитись на муштру. Підмовила – і веселенька. Негаразд з матір'ю пообідала – вже й чкурнула, вже й на колодках, вже й дивиться…

Аж вбігла смерком наша Оксана у хату до матері!… Раденька, веселенька, сміється, щебече, бігає, сяде, вп'ять скочить, кидається матері на шию, розказує, і де була, і що бачила, і з якою дівкою говорила, і як салдати муштрувались, а про старшого -нічичирк. Кругом коло нього що було, усе розказує, і тільки б про нього що сказати, то й замовчить, задумається, і так якраз як полом'я спихне, зачервоніється, засоромиться, рученьками закриється, перемовчить, та вп'ять за своє: поратись кинеться – то й гляди, те розіллє, те переверне, те розіб'є. Мати стане на неї гримати, а вона жартує, регочеться… та й розвадить матір.

Се ж така була сьогодні. Завтра ж то як увійшла у хату, так неначе і не вона. Смутна, невесела, очі понурить, сидить – ні з місця, і мовчить, як стіна. Чого мати не спита-«Не знаю. Не бачила. Не чула. Не доглядалась». От і уся розмова. Мати коло неї убивається: «Може, хочеш сього, того?» – розважа усім, а Оксана й не слуха її. Вечеряти не схотіла і, лежачи, усе тяжко здихала.

Що Ж се сталося з нашою Оксаною? Мабуть, що недаром? Еге! Так-таки й є недаром. От бачите: прийшли у ту слободу,, де вона жила, салдати на постій; а над ними був копитан і збирав їх на муштру надвечір, а дівчата сходилися дивитися на салдатів та розглядати б то, з якими би то опісля пожартувати. От меж ними і наша Оксана. Вона на салдатів не дуже й доглядалася, а усе дивилася на копитана: який то він бравий, який молодий, який красивий, який проворний, і усе його розглядувала, так що опріч його нікого й нічого не бачила. Отто у перший вечір так і хочеться, так і кортить її, усе про нього матері й щебетала.

На другий день вийшла зарані, а тут і охвнцери вийшли, і копитан з ними, та як ще не усі салдати позбирались, так охвицери і давай з дівчатами розговорювати, та сміятися, та дещо вигадувати. А копитан накинув оком Оксану та й почав її хвалити: «Яка то вона, каже, красавиця! Скільки, каже, не походив по світу, скільки чого не видав, та не видав такої красавиці і меж панянками. Се, каже, чудо!» Се все Оксана чула і як на вогні горіла. Далі як підійшов до самої її, так вона б скрізь землю провалилась, щезла б, забігла на край світу. Він почав її розпитовати… так що ж бо. Пита: «Де ти живеш?» А вона каже: «Окса-на».– «Є в тебе мати?» А вона каже: «Позавчора». І сама не тямить, що каже. Далі погладив її по щоці, та й каже: «Не стидись, душенька! Ми познайомимось з тобою». Тут вона трохи-трохи не сказала: «Та я вже й так вас люблю». Так-бо язик в неї не повернувся, засоромилась і світу не побачила. А дівчата ж то, подруги її, аж регочуться з своїми охвицерами, не так, як Оксана, що й слова не підбере, що йому й сказати. Поки салдати муштрувались, то копитан частісінько поглядав на Оксану, а та з нього очей не зводила – так і пильновала на нього, і вже в неї серденько так і б'ється, як та рибонька на удочці; а на душі ж то так весело-превесело, що й розказати не можна! Опісля усіх дівчат пішла додому Оксана, як розійшлись салдати і як копитан, йдучи біля неї, зняв шапочку та сказав: «Прощай, красавиця!», так вона й нестямилась і отто така весела прибігла до матері.

На другий день побігла Оксана поперед усіх на муштру дивитись. Що ж?., дивиться: аж її копитан вже з другою дівчиною стоїть, жартує, заньма її… а вона ж то і при людях, і посеред вулиці, і ще куди – ще до вечора, а вона сміється та регочеться, що вже радісінька, що її копитан зайняв. Так-то думала Оксана, дивлячись на се, та їй чи досадно стало на копитана, що він, де вздрів дівку, та й почав її заньмати – і стида йому нема, чи стидно за дівку, що не втіка від нього, та й сама стоїть з ним і розговорює, та від сього аж поблідла, затрусилась та мерщій і вернулась додому… А коли правду сказати, Оксана й сама себе не тямила: вона думала так, а се їй було досадно, що копитан зайняв другу, а не її. Знаєте, серденько в неї молоденьке, саме себе не розбере; полюбила копитана, защеміло серденько, та як зроду вперше, так вона й сама не зна, що з нею є…

От у такім горі вернулася додому, ледве-ледве дійшла… і усе у її на думці отта дівка, що не постидилася з копитаном розговорювати, та й той копитан… бач який! нехай би возився з своїми салдатами; яке йому діло до дівчат? Хіба ми йому рівня? Жартуй собі з панянками!… Так-бо нічого б і не було, якби вона втекла, а то й стоїть, і регочеться… у! безстидниця! Побачила б її мати, що б тогді їй було!… Оттак-то усе сердилась і на неї, і на копитана увесь вечір, і як спати лягла, то усе у неї одні такі думки та гадки… аж сплакне сердешна, як їй допече до серця, що дівка себе не поберегла і що копитан опісля посміється з неї…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: