Сердешна Оксана – Григорій Квітка-Основ’яненко

Уранці порається з матір'ю, аж ось із волості десятник– рип у хату. Помолившись богу, сказавши: «Дай боже вам день добрий! Нехай вам бог помага!»,– далі й каже:– «Звілтеся, тьотушка, до себе постій прийняти».

– Який там постій? – аж скрикнула Векла.-Через віщо се? Сказала громада, як я просила, щоб у самих жінок, де чоловіка нема, щоб там нікого не ставити? Я ж ще плачу постоялне у поміч бідним. Хто ж се з вас видумав? Який там постій?

– Я, Уласівно, не знаю, тільки послав голова, нехай, каже, приньмає до себе копитана. Бач, твоя хата, каже, краща, чим де він стоїть.

Подумала Векла, подумала й каже:

– Що ж мені з тобою говорити? Ти посланий. Я сама піду до голови і розкажу усе.

– Добре, тьотушка, ходіть; голова у волості.

Швиденько зібралася Векла, узяла паляничку, звичайно, як перед голову йти, і каже Оксані: «Сиди ж, дочко, не ходи з хати та запри сіни, поки я прийду. Я зараз вернуся». І пішла з десятником.

Оксана покачала-покачала головою, здихнула, утерла слізку… позасовувала усюди двері.

Векла, пришедши до голови, поклонилася і стала розпитувати, з чого се узялося, що до неї постій становлять, та ще й копитана?

– Еге! – казав голова повагом.– Ми б тебе, Уласівно Векло, і не зачіпляли, так-бо сьогодні приходив сам копитан і требував, щоб йому дали кватирю в тебе. Ми-таки, правда, і казали йому, що не можна по такій і такій причині, та як гримне на нас, як затупотить ногами – «Давай,– кричить не своїм голосом,– давай мені сейчас! Справник вас усіх мені у команду віддав. Той час пошли очищать кватирю. Я зараз сам туди переберусь». Ми, Уласівно, так з писарем перелякались, що не знали, на яку і ступити, та отто і послали до тебе.

– Гай-гай! – стала казати Векла.– Ви ж в нас голова, ви ж нам, безпомощним, защита! Як же се можна? В мене одним одна дочка, як та порошина ув оці! У неї одним одна честь – наше багатство, наше здоров'я, наше усе! Погубимо його, куди ми на світі годитимемося? Чи можна сіно з огнем докупи складати? Хоч я дуже добре свою дочку знаю і не сподіваюсь від неї нічого недоброго, так люди ж! так язики ж! Такого набрешуть, такого наплетуть, що хоч з світу втікай! Лучче мені руку утять, лучче мені очей рішитися, чим віддати славу моєї дочечки на поругательство! Брехатимуть люди, звісно, брехатимуть, бо не буде там правди нічогісінько; та усе ж не добре і від одної слави. Не давай, пане голова, нас у абеду…

– Потурай, Уласівно, ми отеє усе казали йому, так нічого й не слуха.

– Добре ж,– подумавши, сказала Векла,– підіте же до нього і скажіть йому, нехай трошки згодить, поки я з дочкою виберемося до сусід.

– Оттак би й давно,– сказав голова, йдучи з хати.– Вже звісно, що проти копитана не можна спорить.

От вернувсь голова і каже, що аж засумував копитан, як почув, що ти, Уласівно, хочеш вибиратись у сусіди, і каже: «Чи не можна її як-небудь зопинить?» А я кажу: «Пі жодною мірою не можна; баба дуже завзята».– «Так чорт з нею!» Не прогнівайтесь, Уласівно, що він так сказав: «Не надать і її, і хватирі її». Так я узяв та й пішов.

Всміхнулася Векла і пішла радісінька додому, що відвоювалась від копитана, а далі йдучи й засумувала, що чи не підбирається копитан до її дочки? І стала примічати.

Що ж вона примітить? За копитаном би й так,– звісно, молодецьке діло. «Так-бо моя Оксана, – так дума собі,– дарма що й шутлива, і жартлива, та вона не загубить себе: вона зна, що є гріх і погибель; вона не напустить на себе слави».

Та й правда ж бо. Перестала Оксана жартувати і до подруг бігати: усе сидить дома, то шиє, то пряде. Попереду сиділа з роботою під віконцем, та як забачила, що копитан почав що у бога день мимо вікна ходити та, шапочку знявши, поклонятися, коли вона гляне на нього, вона се, бачачи не раз і не два, стала казати матері: «Сидіть, мамо, ви біля вікна. Ви старенькі, не дуже бачите, а мені усюди видко».

– От так пак! – каже мати.– Чи годиться ж мені на старості сидіти у вікна та усім показувати свою старість? Ти молод чоловік, ти дівка; тобі подоба у віконця сидіти; йтиме добрий чоловік, побачить, полюбить, буде залицятись за тебе.

– І вже, мамо, сього не кажіть! – казала Оксана та й пересіла до полу. Мати втішається, що дочка не піддається ні на яке дурачество, і знай копирса, сліпуючи, то очіпки, то рушники на придане дочці, а того й не бачить, як та, роблячи, знай, слізоньками вмивається… Вона добре розібрала, з якою думкою копитан збирався до них на кватирю… «Се ж він мене любить?…» – приговорювала собі, лежачи на подушці, що хоч викрути від слізочок її…

Не поживився наш копитан кватирою. Незабаром – рип у хату до Векли старости; один таки сусід її, а другий – підтакачка, салдат. Почали говорити законні речі. Векла слуха, а Оксана з кімнати і не показується, прислухається, що з того буде. Як договорили до кінця, так за кого ж се вони прийшли сватати? Еге!… За копитанового денщика… «Віддай,– кажуть старости,– паніматко! Дочці твоїй добре буде: і у хороші походить, і у добрі поживеть»– і се і те їй приставляли… Сердешна Оксана так вдарилась у груди та впала в подушки, щоб мати не почула її голосіння, що так і рида! А стара Векла, вислухавши їх, та ще під веселий час, не стала їм виговорювати, бо дуже добре розібрала, до чого воно є, та дивиться на них веселенько і каже: «А що? Чи не з Брехунівки ви, люди добрі?»

– Щоб то як? – спитався перший староста.

– Та так,– каже мати.– Я бачу, що воно є. Нема у вашому ділі ні словечка правди. Бачу, для чого воно робиться. Так слухайте, люди добрі! Є на небі бог милосердний! Він не повеліва гнушатися над сирітством! Тяжкий гріх зобиджати і усякого чоловіка, не то що сироту! Як сонце на небі, так у усякого чоловіка слава. Лихо тому, хто загубить її; лучче тогді на світі не жити. Що ж за чоловік, що підкопується під чужу славу, та аіе під дівочу, під сирітську? Не хочу я ні золота, ні срібла, коли за нього погубити славу своєї донечки, моєї утроби, мойого народження!… Лучче я маю своїми руками нав'язати їй камінь на шию та утопити у річці, чим віддати на согрішеніє, на поругательство!… Господи милостивий! Чим я тебе прогнівила, що чую таке мені посміяніє?-Тут аж сплакнула; Далі й каже: «йдіть, люди добрі, туди, відкіля прийшли, і до того, від кого прислані. Гріх, стид, сором тому копитанові! Він благородний, він письменний, він зна, за що гріх і чого не можна робити… других би навчав, а не так робити…»

От у такі сливки ускочили наші старости! Піймали облизня – не знаю! Поточилися з хати, не озираючись. Кажуть, як розказали копитанові, що їм було у Векли, так, кажуть, аж зубами заскреготав.

Оксано, Оксано! Де твої шутки та жарти? Де твої танці та скоки? Де твої ігри та щебетання?… Усе минулося!… Гай-гай! Та ж дівка, та вже не та! Нігде її у беседі не видко, у розговорах не чути. Сидить усе дома та дома, ні словечка не промовить, ні пари з уст не пустить. Держить у руках або рукав від сорочки, а голочка застромлена спо-чива… або хоч за гребнем, то веретено долі лежить і мичка на гребні цілісінька. Руки спустить, голову похилить, дивиться – і нічого не бачить; а часом слізочки тільки кап-кап! Була червона, як мак, тепер щодень усе блідніша, усе блідніша. Щоки були повненькі, теперечки позападали. Очиці, що грали як зірочки, тепер притухли, і мов чим заволочені, що мов і не бачать нічого. Хоч цілий день з матір'ю сидітиме, то коли та до дочки не заговорить, то не почуєш від неї ні півсловечка. Коли що мати і спитає – «не знаю, мамо» -один у неї одвіт. А часом і так буває, що мати питає про ложки, а вона їй каже про теля…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: