Сердешна Оксана – Григорій Квітка-Основ’яненко

– Що з тобою, моя доненько, сталося? Чи в тебе що болить? – питає мати.

– Не знаю, мамо! Бачиться, нічого.

– Чи журишся об чім!

– Ні, мамо!

– Так-бо я знаю, що ти журишся, і знаю об чім. Ти об тім сокрушаєшся, що копитан думав про нас, що ми пустимося на гріх і що я продам твою славу, а через неї і мою душу? Бодай він сього не діждав! І бодай йому так тяжко і важко було, як мойому серцю, бачачи, що моє миле дитя, моя порошина ув оці, мій квіточок зав'ядає, сохне, як билиночка…– та й пригорне її до серця… і плачуть укупі.

Після такого пестовання та бачачи материні сльози, туж-туж Оксана не признається, що се вона плаче, сумує і вбивається об тім, що, любивши дуже кріпко копитана, чула від нього і він їй заприсягався, що любить і її від щирого серця і що не покине її довіку, і що вона йому і краще, і миліше усіх… та й чимало чого він їй не наговорив… Та після сього що задумав? Як вона від нього під вербою насилу вирвалась; як він хотів у них на кватирі стати, щоб швидше згубити її славу; як хотів узяти за свого денщика, щоб після орудовати нею як би захотів… та, збираючись об сім пожалітись, стида ради не зможе вимовити ні словечка, та тільки що сплакне, та вп'ять за свою думку, що як то копитан звів її.

Як невидко було на вулиці і нігде Оксани, то подруги її часом, було, приходять до неї або шити, або прясти, щоб розважити її то пісеньками, то усякими розказами; так усе нічого! І дивиться, і слуха, та й не всміхнеться, як тії регочуться. Бідна Векла, глядячи на неї, журиться; накупить їй і горішків, і медяничків, і тарані, і гороху їй спряже… покуштує, бачить, що другі дівчата їдять, а вона й байдуже! «Не хочу, мамо; у душу мені ніщо не йде»…– та худа собі на лихо, що зовсім тільки що не звалиться. Без знахурок та без ворожок не обійшлось: виливали переполох, вмивали від уроків, шептали від очей і що не робили – усе нічого та й нічого…

Опріч дівчат, приходили провідувати Оксану і жінки, і молодиці, бо Оксану усі селом любили. Промеж ними була Мелашка, молодиця проворна; не було того весілля, де б вона не була свашкою; на масниці волочити колодку– вона перша приводниця; відколядують дівчата – вона зібрала свій ватажок молодиць, пішла поперед усіх; спарувати парубка з дівчиною – їй подавай – вона зведе. От як стала вона ходити до Оксани, як стала з нею шупу-шупу, аж гульк! – наша Оксана стала потрошку віддихати. Вже й борщику поїсть, капустки з свининою заба-жа, і вже часом і всміхнеться як чому. Далі та далі, вже й каже: «Піду я, мамо, проходжуся; або на вдвір'ї посиджу, або до Мелашки сходжу».

Мати радісінька, ще й сама її випроводжа. І що піде Оксана до Мелашки, то вернеться усе веселенька, усе ніби здоровіша; далі минулося усе лихо: стала наша Оксана і здорова, і повновида, і рум'яна, як була; і наряджається, і чепуриться щодня, і вп'ять узяла свою натуру: і щебече, і сміється, і вигадує, і регочеться, і до матері ластиться; ще троха не веселіш стала, чим попереду була.

Що ж то їй так Мелашка починила? Мабуть, ворожила над нею або що-небудь таке зробила, що як з води витягла нашу Оксану?… Еге! Вона добре поворожила; вона підлізла до Оксани та й стала їй розказувати, як то копитан її любить, як вбивається за нею, чуючи, що вона недужа, і що й сам – хоч вмирати, що не бачить її.

– Так же то й люблять, як він,– стала скрізь сльози казати Оксана, а самій аж повеселішало трохи, що є кому своє горе розказати і про копитана поговорити – Якби любив справді, так він би не хотів мене погубити, він би не топив моєї слави!…-Тут і розказала усе, до чого копитан мав її підвести; а сама так і заливається слізьми.

Мелашка тут і пустилась з своїми лясами. Тільки їй того й треба було, щоб Оксана стала жаліться на копитана… тут вже вона і почала, і почала… вже така щебетуха не вибреше, як кого захоче!… І почала, шепчучи, казати, як і сам копитан тепер жалкує, що так робив; що вже тепер не буде і що вже в нього вже й думки такої нема; що коли б тільки йому побачитись з Оксаною, то він їй розкаже, що дума робити…

– Що йому зо мною робити? – сказала Оксана.-Покинути мене, бідну; нехай пропадаю!,, Не слухати було його попереду, не признаватись, що і я полюбила його… А тепер що? Він мене не озьме, а на безчестя я не піду, хоч нехай мене й пече, й ріже.

– Та тільки послухай його, що він скаже,– усе своє товкла Мелашка і щодень усе об сім толковала.

Перш Оксана і руками й ногами: «Не хочу й не хочу. Я бачу, що я швидко вмру; задля чого ж він мені? Нехай здоров живе та других піддурює». Далі, слухаючи Мелашки, стала вже казати: «Не хочу його бачити, бо й мені жалко». Далі каже: «Я б і пішла, а як же він вп'ять прийметься за своє?» Тут же, як забожилася і заприсягалася Мелашка, що він і не дума нічим досаждати, а тільки хоч би побачитись, хоч на часинку, то Оксана й сказала: «Піду, коли мати пустить».

От і пішла.

Не з біса ж лукавий і копитан! Аж заплакав, як вздрів Оксану, і тільки що голубив її та кріпко пильно просив, щоб вона ні об чім не журилася, одужувала б швидше, і що він має таке гарне щось сказати, що їх щастя усіх буде.

Оксана, як дуже кріпко любила копитана, то й повірила йому, і, бачачись з ним частісінько, не думала про нього, щоб він ішов на погибель її. Знай приходить до Мелашки, що в бога день, бачиться з копптаном; а далі він її довів до того, що чим до Мелашки ходити далеко, стали вони жоден вечір зіходитись під вербою, біля Веклиної хати.

Мабуть, що підглядів Петро про сі їх сходьбища, а вже не чув ні від кого, бо ніхто її ніколи не бачив під вербою, як вони зіходились. Хіба, може, тільки Петро як-небудь підуздрів їх, бо пильно слідив за Оксаною і коли й бачив, то вже нікому ні словечка не сказав, бо був парень чесний, душу добру мав і берігся, щоб кого зайняти або словом осудити. Як то там було, ми не знаємо, а тільки раз надвечір прийшов він до Векли вп'ять за тим же словом.

– Як дочка хоче,– відвіт дала Векла,– так нехай і буде. Якби по мені, так я б її сьогодні віддала. Та я не така мати, силувати не буду. Кажи, доню, як знаєш.

Думала Оксана, думала; щипала той рукав у сорочки довгенько, аж нитки повидьоргувала, і через силу намірилась сказати: «Семеновичу! бачу я, що ви мене дуже любите… дякую вам за те, що ви маєте мене щасливою зробити… ні з ким не буде мені такого щастя, як з вами… та підождіть ще…» Далі зглянула на бога, перехрестилась і каже: «От вам хрест святий! Коли до покрови… не вмру або що-небудь… тогді, мамо, як знаєте, так і робіть»,

Здвигнув Петро плечима, покивав головою, та сказавши: «Глядіть, щоб тогді вже не пізно було»,– махнув рукою та й пішов з хати.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: