Сердешна Оксана – Григорій Квітка-Основ’яненко

– Що се за річ така? – думавши довго Векла і дивлячись на дочку, спитала її.

– А хто. його зна, мамо, що се він сказав. Може, що-небудь до себе: або у дорогу піде, або другу дівку знайде, так ми щоб не жалковали…

– Оксано, Оксано, гляди!…

Вже Оксана і на шиї у матері, вже й обняла, і виціловує її. «Чи можна, щоб твоя Оксана та довела тебе хоч сльозинку об своїй долі спустити? Я тебе радуватиму, я щастя і тобі принесу. Ніколи не заплачеш через мене, не здихнеш об мені… бо й мені лучче оттут зараз перед тобою на сім столі лягти, чим погубити себе, та не тільки погубити – і славу пустити на себе». Та се сказавши, стриб-стриб з хати до копитана, що вже дожидав її під вербою.

– Що ж, мій орлику, що з сього нашого женихання буде? До мене Петро пристає; мати швидко присилує, а дівчата чули від салдатів, що ви швидко підете від нас у поход…– Так казала Оксана, сидячи у копитана на колінках, обнявши його одною рукою, а другу він держав.– Коли ти підеш, а мене тут покинеш… почуєш… про мене…

– А от що буде,– сказав копитан,– ми збираємося у поход, я з тобою звінчаюсь і тебе озьму з собою.

І стали вони любитись, і скільки раз не зіходились, уперше ще копитан сказав, що озьме її за себе.

Що ж Оксана? Руками сплеснула, затрусилася уся… і ледве промовила: «І сьому ж правда?… Скажи ж мені, як перед богом!»

– Як перед богом, кажу тобі, моя Оксаночко, що так воно є. Я давно узяв би тебе, та бумага на наше вінчання не прийшла ще з полку. Я думав, як вона прийде, не кажучи нічого, узяти тебе за руку та й повести до церкви…

– Так я ж матері об сім скажу…

– Ні, моя Оксаночко, ще не час їй об сім казати. Я думаю ось як: ні словечка їй не кажучи, ми звінчаємося, і прийдемо до матері, і принесемо їй і шовкових платьїв, і платків, і хусток, і золотих очіпків, і усього, що звичайно для панеї, бо й вона стане панею, як буде копнтанська теща. А що тебе вже виряджу, так…

– Мені нічого не треба,– кинувшись йому на шию, стала його виціловувати та приговорювати,– тільки б мені у сії чорнії оченьки дивитися та їх ціловатп, і сі щочечки, і сі губочки.

Так довго женихавшись і порадившись зовсім, щоб у неділю їм вінчатись і тогді вже матері об'явити, розійшлись собі. Оксана біжить додому і землі під собою не чує… Копитан, котрого вона так любить, озьме її, вона буде панею, мати буде у розкоші, у багатстві жити… «Чи є така щаслива, як я?»– думає Оксана, убігши у хату… і досадно їй, що мати вже лягла спати, як се й частенько бувало, що не діждеться дочки, та й ляже; а тепер Оксані досадно, що нікого їй пестовати та ніжити, бо сама не тямить з радості.

Неділенька недалеко – треба б Оксані збиратись заміж; та чого їй збиратися? Хоч одежа, хоч сорочки, вже їй сього не треба, вже в неї усе папське буде… і рушники ж, і подарки, в них усе не по-нашому… так дума наша сердешна Оксана і ні об чім не дума, коли б тільки швидше неділенька прийшла.

У суботоньку увечері, тільки зійшлись під вербою, копитан і каже Оксані:

– Знаєш що, душко? Завтра уранці ми йдемо у поход…

– А як же се? – лж скрикнула Оксана, злякавшись.

– Але! Не бійся нічого. Моя бумага у полковника. Я завтра відведу салдатів до нього, озьму бумагу та й явлюсь тут ік вечеру. Гляди, дожидай мене, не заходи де далеко. І матері ні півсловечка не кажи… Що за гарну спідницю я їй справив! люстринову, і юпку парчеву… Що вже на усю губу пані буде…

Вже коли Оксана чула, що матері її буде гаразд, тут вже вона ні об чім більш не думала, і хоч що їй скажи, усе зробить і у всім послуха. Тут стала споминати, як мати здивується, як зрадується… «Коли б у нашій церкві вінчатись, щоб і дівчата подивились, як я панею наряджуся!…»

Чого то вже тут копитан не брехав? Чого не вигадував, щоб тільки одурити нашу Оксану! А вона, сердешна, як рибонька на удочку, так сама й кидається, і чіпляється.

Хоч тільки і до завтрього розходились вони, та Оксані щось дуже на серці жалко було… Усе б вона плакала і сама не зна чого… «Та се, мабуть, від того, що я заміж йду, що маю покинути і своє село, і свою хату, і скриню?… Нехай хто хоче забира; я вже панею буду, піду у поход… Яково то ще мені на панстві буде?» Та й сплакнула.

Ранком у неділю проводили салдатів з села, як довг велить. Копитан верхи, кланявся і прощався з стариками, і туди поклонився, де жінки і дівчата стояли і Оксана з ними; поклонився та й покрився конем, аж скільки видно!

Тут чогось підійшов Петро до тії купи, де Оксана стояла та, розговорюючи з подругами, реготалась… Петро подививсь на неї, здвигнув плечима та й пішов собі.

– От так ти, мамо, зроби, як наша Явдоха Горшковозівна! – сказала веселенько Оксана, вернувшись до матері.

– А що там таке вона зробила? – питала мати, кришачи локшину.

– Помандрувала за салдатами.

– Йо?

– Далебі! Та ще середу дня. Усі бачили, а вона уз обозі ховається. Демко її сміявся, так ще й язик йому висолопила.

– Що ж мати?

– Голосить, не що.

– І не вмерла гід туги та від сорому людського?

– Аж жалко на неї дивитись, як то плаче. Зосталася на старості як перст! У! Якби я піймала отту бузувірку, я б їй голову відтяла, щоб не кидала матері та не робила стида на усе село.

Так їм сеє чудно було, що увесьденички усе говорили об Явдосі і об її бідній матері. Оксана нікуди з хати не виходить, хоч мати і посила її до подруг. «Не хочу, мамо. Мені і з тобою весело». Тільки сонечко повернуло, вже вона й вигляда копитана, а його нема. Вже й надвечір – нема. Сонечко зайшло – копитана нема. Оксана у сльози… «Що ж?-каже.-Хоч і обманув, та не посміявся… Коли не вмру з журби, то зможу забути його. На собі усе лихо перетерплю, а вже нікому не скажу».

Так сидить на завалині і світом нудить, а вже й смеркло. Як ось копитан хап її за руку… «Пойдьом, Оксано, вінчатись». У Оксани так серце й захолонуло… «Піду ж я до матері!» – каже.

– Не можна, Оксано. Опісля прийдемо.

– А благословитись?

– Вона після нас поблагословить. Ходім, душко, швидше, піп дожида.

Не пішла Оксана, а він її повів…

– Куди ж ви йдете? Адже онде церква, а се вже з села…

– Не можна, душко; я полковий, так треба, щоб кас вінчав полковий піп…

– Так' де се?…

– Ген у тім селі, де полк ночує, п'ятнадцять верстов відсіля.

– Так що ж отеє? – вже не йде, а копитан тащить її; і в неї руки й ноги одубіли.

– Отто, що треба швидше поспішати. І піп дожида, і гості на весілля зібралися… Скоріш йди, осьде й бричка моя. Поїдемо.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: