Щира Любов – Григорій Квітка-Основ’яненко

Далі Семен Іванович і сказав: «Оттак її люблю, так її любитиму повік. Не можу без неї жити! Олексію Петровичу! Оддай мені її на мою радість, на втіху, на щастя моє вічне! Хочеш – я вийду у одставку, у тебе житиму: хочеш – до мене перейдемо, будемо усі укупі жити, будемо тебе шановати…»– і багато такого говорив і, плачучи усе, просив.

Олексій усе слухав мовчки і не подививсь ні разу на Галочку. А та, сердешна, бліда-бліда, як глина, руки зчепила, серце так і колотиться, душа боїться, і усім тілом трепещеть, думаючи: «Що, як панотець звелить іти – пропала я тогді!…»

Помовчавши, Олексій так сказав:

– Знаю, що ви є чесна душа, і що не розказуєте, усьому воно правда. Ви не такий, щоб позгнущатись над дівкою, а ще більш – щоб погубити її. Вірю, що ви так полюбили мою дочку. Вірю як отець, що йому і нема і на світі нікого красивішого, як його дочка. Якби я був другий батько, то б, може, зрадовався, що моя дитина, моє рожденіє, буде благородна і рід мій буде пановати. Я ж положився так: кого Галочка сама позбере, за кого похоче, то і мій зять. І тепер я проти її волі не піду. Далебі, Семене Івановичу, що вона мені про вас ще нічого і не говорила. Я сам тільки зо вчорашнього дня запримітив за вами обома щось, та й її не питав і від неї не чув. А бачу, що вже ви собі поговолили об усім. Так нехай же, – сказав Олексій, – так буде, як Галочка сказала.

– Біда моя, панотче, коли ти здаєшся на Галочку! – сказав Семен Іванович, вдаривши себе рукою по голові.

– А що хіба, по-своєму розсудила?

– Вона мені багато наговорила, та усе не до діла. Як чого чоловік не хоче, так вже знайде, що сказати.

– Е, ні-бо, Семене Івановичу, не гнівіть бога! – обізвалася Галочка, хлипаючи біля печі. – Оттут серед нас бог милосердний, тут мій таточко ріднесенький, кого я після бога першого кохаю, так тут я скажу, і у такий час збрехати не можу: нехай чує мій панотець, і чує від мене вперше зроду, що я нікого не любила; вас, Семене Івановичу, полюбила і люблю точнісінько так, як і ви розказуєте, що мене любите. Однаковісінька в нас душа один до одного. І коли б я вам була рівня, я б зразу, не думавши, кинулась би до свого щастя, а то…

– А що ж то? – спитав Олексій. – Кажи, доню, усе, що знаєш; я послухаю і розсуджу меж вами, чи до діла твої речі.

Тут вже Галочка прийнялася говорити, а Семен Іванович став поодаль і знай сльози втира.

Галочка розказала усе те, що і Семену Івановичу говорила: зачим і через віщо не можна їй іти за нього і що, коли її так любить, так і сам не схоче, щоб вона через нього страждала. Аж поціловав її в голову Олексій, вислухавши усе, далі і сказав: «Доню, мила моя дитино! Я тебе знав і не боявся нічого. Тепер піди собі у світлицю: мені треба з Семеном Івановичем переговорити по-своєму, як єсть я отець своєму дитятеві. Ти знаєш мене, Галю, то і не журися ні об чім».

Галя вийшла з хати, певно надіючись на батька.

– Семене Івановичу! – сказав старий. – Як Галочка душі у вас не чує, люблячи вас, так вона тільки об вас і вбивається, а об собі і не дума. Так я, будучи їй отцем, довжон об ній і об собі подумати. Вийде вона за вас, а місяць-другий не пройде, як ми її побачимо на столі…

– Від чого б се так? – спитав Семен Іванович. – Я її буду зберігати, пилині не дам пасти на неї, від усього защищу її…

– Ви! Так. Ви будете її і любити і шановати. Так люди з'їдять її своїми язиками. Вона в них з мужичок не вийде. І сяка, і така, і через се, і через те він її узяв: нав'язалася на нього, треба було покрити гріх… А ви, Семене Івановичу, грамотні, знаєте, усе знаєте, як важко чоловікові терпіти і переносити худу славу безпричинно. Знаєте і те, що коли про чоловіка пройде дурної слави хоч капелька, то вже і через цілий вік її не збудеш. А у женському полу ще й гірш! Яково ж буде їй, моєму дитятеві, що чиста і непорочна у сім ділі, як голубиця, а сьогодні – ножем у серце, завтра – у ту ж язву… надовго її стане?… – І сплакнув сердешний Олексій.

– Ми самі відцураємося від людей. Будем жити один для одного, не знатимемо нікого. Така жисть самая благочестивая, святая, щасливая…

– Правда ваша. Житимете у любові, у своєму щасті. Бог благословить вас діточками, такими, як і мене наградив дочечкою, на нову вам радість і на втішеніє… Еге! Тут замість того, щоб матері, – я нічого не кажу про вас, я тільки про моє рожденіє, – матері веселитися і втішатися діточками, їм нігде від людських язиків просвітку не буде. Усі на них пальцями штрикатимуть, усі зашиплять: «Мати їх з мужичого роду, нищі, сякі-такі, уся рідня, і діти її такі будуть». Усі будуть їх жахатися, цуратися, попрікати тим, у чім вони і невиновні. А яково се матері? Через них, через дітську славу вона держиться на світі; щоб їм добро було, вона готова на усяку муку, усе перетерпить, душу свою віддасть… О Семене Івановичу! Ви не знаєте, що то є діти для родителів! А тут і у господарстві вашому: ваші-таки поддані, замість того, щоб її поважати, служити, вони будуть попрікати, що й вона така мужичка, як і вони…

– О ні! Я сього не стерплю! Я строго прикажу, щоб…

– І вже по приказу! Коли чоловік сам по собі не знайде поваженія до себе, то хоч не приказуй! У вічі будуть шановати, а за очі проклинати. Достанеться і мені на старості. Усім я буду як більмо ув оці. Хоч як хочете, а й ви під час засоромитесь при людях мені честь віддати, як треба вашому тестеві. Галочка се бачитиметь і наглядатиме пуще, чим я. Вона – моя кров. Через моє страждання, через людські попрьоки, через непорядки у господарстві, через дітський сором за неї і не оглянемося, як ляже вона, моя глубочка, у сиру землю! Не знатиме, сердешна, щастя і покою у замужестві, не буде імітй радості у діточках; у горі, у сльозах, у журбі погасне, як свічечка!… Хороше ж коли ще нічого, а як же у такому ділі, яково є братися по нерівні, цуратися свого роду, та є, може, гріх.

– Ех, Олексію Петровичу! Се ми, люди, вигадали, що то пани, а то простий народ. У бога усі рівні.

– Так, рівні по ділам своїм, як явимося туди. Тут же нам треба знати, що то є начальство. Яково було б без нього?

– Без начальства ж і не можна, і благо нам за ним. А що люди, то усе равно.

– Ох, що се ви говорите! Я просто читати вмію, а таки начитую і розумію, що ще споконвіку, від самого Ада-ма, вже були і благородні, і прості…

– Де се ти, Петровичу, начитав? – аж усміхнувся Семен Іванович, питаючи.

– Нігде ж, як у святій біблії. Адже пам'ятуєте, що Сифа, Адамового сина, рід та звали синами божими, а Каїнів рід – синами чоловічеськими. Хоч воно і не те, що благородні і прості, як ми тепер зовемо, а усе одні луччі, а другі нижче. З того-то віку так і пішло. І як сталії мішатися сини з роду Сифового з родом Каїновим, от і умножилися гріхи на землі до ність кінця, і так що бог істребив їх водою. Та й дальш читаємо, що святим мужам повелівалося брати жон усе з свого роду, а не з чуч жого якого-небудь. І у іудеїв-то було одно коліно лучче перед прочими, і часто поминається у біблії: «людне о народ». Так от, бачите, є розличиє. І якби се не було од бога, для порядку на світі, давно б воно перевелось: давно б бог, гордим противний, давно б стребив і скоренив панство, якби воно було не від нього, а від гордості чоловічеської. Сеє усе бачачи, як мені піти против закону і порядку, від бога даного, і у ваш рід благородний віддати свою дитину, рожденную од простоти і мужичества? Не буде благословенія божого! А я сього не хочу ні Галочці, ні усьому роду моєму, коли сам бог благословить.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: