Щира Любов – Григорій Квітка-Основ’яненко

А геть туди дальше пішли слободи – Панасівка, Гончарівка, а далі, як вистроїли кладбищенську церкву Митрия, так і на кладбищах стали люди селитись, от і Митрівка стала.

– На Гончарівці перший сів, – розказовала мені стара дуже бабуся, я, було, до неї заходжу розпитовати про старовину, – так казала, що перший сів якийсь-то Кузьма Гончар: от від нього, синку, – так мені бабуся розказовала, – і стала Гончарівка. А у нього було три сини жонатих і три невістки, та аж чотири дочки. Та що ж то за дівчата красиві були, так і сказати не можна було! Таки точнісінько як намальовані. А невістки-молодиці, де то вже він їх підібрав! Таки як одна: чорняві, повновиді, як квіточки, рум'яні. Від них-то, синку, і пішла Гончарівка, і дівчата на славу красиві. Не було ні у самому городі, ні по селам нігде, ні меж панами, ні меж попівнами таких хороших та красивих дівчат, як у нас на Гончарівці. Адже ж коли яку дівку захочуть похвалити, то і кажуть: «Яка гарна дівка, неначе з Гончарівки».

– Отже і я, синку, і сама з Гончарівки, – каже, було, бабуся та й стане виправлятись і облизоватись, а вже було їй так, мабуть, годів дев'яносто – і я була колись дівка не послідня і по Гончарівці. Тепер тільки так щось, чи після лихоманки, чи що, а то і за мною бігали охвицери, як ще тут стояв граф Панін з військом, як Бендер від турка добували[2].

Отже ж то у ту пору, як Панін стояв у Харкові, а військо скрізь по селам, то і у самому городі, як нігде не було салдатам стояти, так усе стояли по кватирям охвицери та начальники, і великі, і маленькі, а салдати приходять, було, тільки на муштру.

Прийшла весна. Об Євдокії[3] сонечко злизало сніг по горбикам, стало тепленько, увесь народ з города по празникам руша на Гончарівку. І що то: сидільці позапирають лавки, писарі з канцелярії покинуть писати, шевчики, кравчики, свитники, студенти з бурси з своїми спекторами, а часом і учителі, і охвицери, і панки, і настоящі пани, і молоді, і вже підтоптані, усі ж то лавою йдуть… Куди ж то? На Гончарівку.

А чого? Дивитися, як дівчата там у хрещика грають, кривого танця водять. Може б, де ближче подивилися. Адже усюди дівчата грають, усюди весна! Так ні, на Гончарівку, притьмом на Гончарівку. Нігде нема таких дівчат красивих, моторних, жартовливих, непишних, як на Гончарівці. На других не хотять і дивитись, не хотять других і заньматй.

Отже, і город став розселюватися, і якого у ньому народу не завелося, а усе гончарівські дівчата не виходять з слави: та нігде правди діти, і теперечки Гончарівка через своїх дівчат у великій моді.

А скільки там діялось усякої усячини! Не один парнюга з ума сходив від чорних брів якої-небудь Наталки! Не один живчик скручувався від поводу очей Мелашки! Не один батьків син і худобу б свою усю віддав, і у батраки пішов би, аби б його полюбила Тетяна! Так-бо ні, не на таківських напали. Пожалуй, вони усі були веселенькі, жартовливі, приятельні; а тільки що не так думаєш з нею обіходиться, зараз відвернулась, не дивиться, не заньмай її, вона тебе не зна. «Через вінець, – каже, – я твоя, а коли не так, то цур тобі!»

Я зріс у Харкові, був молод, так як мені не знати Гончарівки!

Нуте, будемо своє розказовати.

Хороші зірочки на небі, та вечірня зірочка красивіша над усім. Поки вона сяє, на неї на одну тільки дивишся, а до других діла нема. Хороші квіточки по садкам: не наглядишся, не нарадуєшся, дивлячись на них: а як зацвіте пишна рожа, так усіх позабуваєш, усі проминеш, а тільки на неї і дивився б усе і її одну бажаєш. Так у ті пори було на Гончарівці. Хороші, красиві, моторненькі дівчата у хрещика грають, хороводи водять, та одна меж ними, як червона рожа меж маківками, як вечірня зірочка меж усіма зірками. Чия ж то така?

Жив на Гончарівці хазяїн заможний. Було і товару скільки там штук, було й поле, був і ліс. Чоловік той сам усім орудовав, держав батраків, і як до усього сам доглядався і порядки давав, так тільки і знав, що год з году усе багатів. Хати були з двома верхами: усередині хата з кімнатою, через сіни противна хата. А на дворі у нього чого то там не було? І загороди для скотини, і хліви, і інбарі, і комори, і виходи… а що у них було? Не збрехавши, можна сказати, що у іншого пана і у половину не було стільки добра, скільки було у сього чоловіка. Ввійдіте ж у його хату, так там-то хороше та прехороше було! На покуті по усім стінам усе святії образи, та усе хорошої роботи, усе Борисівських іконописців, великі і средственні. Усі образи позаквітчовані були усякими квітками: коли улітечку, то справжніми, а на зиму, то робленими з шпалерів; а перед образами висіли на шовковинках голуби, зроблені теж з шпалерів, та що то за прескусно були зроблені! Таки настояще, як живі. Хто ж то їх зробив? Вже ж пак не хто як Галочка, дочка хазяйська. Що то за дівка була! Чого то вона не вміла: чи шити усяке діло, чи що вишивати, чи яке-небудь діло зробити, усе знала, усе знала, і вже як що зробить, так неначе золотими руками воно зроблено.

Олексій Таранець, на лихо собі, поховав свою жінку ще змолоду, і як в нього зосталася одним одна дочечка-сиріточка, Галочка, так він, жалкуючи свого дитяти, нізащо не схотів узяти другу жінку: бо яка б вона добра не була, а усе буде не рідна мати, а мачуха, не буде від неї сироті добра, та ще із-за своїх дітей, хоч як хоч, а сироту не хотячи зобидить. Як же Галочка була тогді по дев'ятому годочку і видно вже було, що дитина буде добрая, то він і придумав її віддати у наученіє до черниць, у Хорошевський монастир. Там-то вона і була до взросту, і навчилась там усьому доброму. То таки, що знала усе робити по дівоцтву, та вивчилася хороше богу молитись, з страхом у церкві стояти, подавати на бідність, батька шановати, стариків почитовати, і зо усяким звичайною бути, і кому який одвіт дати. Якби її воля, привчилася б і письма: так тогді-бо незвичайно було, щоб дівка та вміла читати, тогді і сама найлучча і багатіша панночка не вчилась і не вміла читати, бо їм сього не треба було. То і Олексій, віддавши Галочку до черниць, просив їх, щоб письма не показовали, а замість того щоб навчили, що треба дівці знати. Каже, було: «Не дівоче діло грамоту знати. Є їм друга робота. Аби богобоязлива була, а то і я їй прочитаю з писанія». Бо Олексій знав письма.

Так тільки через те Галочка і не вчилася читати. Одначе-таки, хоч крадькома, то у молодих послушниць питавшись, то сама прислухаючись, перейняла дещо і зуміла деяке слово легенько по складам зложити і по верхам скаже. Кріпко розумна була: що не вздрить, усе переньме і кожного, хто у неї спитається, навчить і розкаже. На річах була собі смирненька, не дуже, було, вихопиться з словом; коли ж що скаже, то усе до діла, усе розумно та з порядком.

Олексій, батько її, так той кріпко письменний був: за дяка, хоч де, так справиться. Четь мінею[4] мав свою і усе, було, чита її та й любив, закликавши дяка, говорити з ним з писанія; та як більш читав, ніж пан дяк, то й більше знав, чим нін. Через се часто як зійдуться та, говоривши багато, частісінько і заспорять, і довго собі спорять: той туди гне, а сей сюди. Отже, Галочка, було, прислухаючись, до чого діло йде, і розводить їх, і скаже так по самій правді, не тягнувши руки за батьком. Хоч той, було, часто і розсердиться, що не по його дочка говорить, а після роздума та й скаже: «Правда твоя, Галочко. Що-то, якби хлопцем була, я б тебе дяком настановив».

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: