Щира Любов – Григорій Квітка-Основ’яненко

– Не мудрость требується у дяківстві, – каже, було, кахикаючи, пан дяк, – но паче потребна сладкогласная гортань і кріпкоє знаніє устава.

– Та вже б справились за вас, – каже, було, Олексій та й попотчує дяка, то той і присмирніша.

Не нарадується, було, дух у Олексія, як узяв свою Галочку з монастиря, дивлячись на її розум, що усякому ділу навчилась і добре господарьовала у нього у дому. Частісінько дяковав собі, що не оженився удруге: «Не було б такого порядку у господарстві, а може б, мачуха яка б ще придалась, загризла б бідну Галочку, мою Галочку, втіху мою, радість мою і щастя».

Душі не чув Олексій, так любив свою донечку, і об усім для неї вбивався. Хоч вона нічого і не бажала для себе, так батько усе їй поставляв. Кожнісінький раз, що продасть хуру, що уторгує чим, зараз їй і накупить гостинців, чого тільки здумати можна, що тільки є на світі луччого. Що то були у неї за плахти, запаски і усяка одежа! Багато було такого, що з самого Шльонська[5] привезено. Намиста з червонцями, хрестів усяких, дукатів, єднусів золотих, бурштинів разками… та чого у неї не було! Сорочечки, хоч і сама тонесенько пряла, а і у будень другої не брала, як з іванівського полотна; а на голові, замість стрічок або лент, що у бога день золота сітка пов'язана. Так їй батько приказовав, щоб щодня вбиралася.

– Я для тебе, – каже, – нічого не жалую, не жалуй же і ти нічого. Спасибі богу, що придбали, не переносиш того за свій вік. Одно зносиш – десять поставлю. Нехай моя дитина перед усіма видна буде.

Чи три, чи чотири скрині превеличенних, усе на колесах, повнісінькі були усякого добра, опріч подушок та постелі, що лежало у коморі, дожидаючи свого часу. А час усе не приходив.

Що то перебувало і старостів по закону, і так людей з річами, щоб-то висватати Галочку. Щодня, було, плавом пливуть. Гончарівські парубки, бачачи раз і десять разів, що не теє, перестали і думати об Галочці. Та пробували городянські, і хуторянські, і з яких-то сіл не було. З усіх місць, та аж із Водолаги, аж туди чутка про Галочку прийшла, відусіль засилали старостів. А які люди були хороші! Вже не будемо казати про свитників, ні про шевців, тим, було, Галочка тільки всміхнеться та губонькою підморгне, то тільки почухають у потилиці та й підуть не оглядаючись. Така честь була і хліборобам, хоч би і один син у батька був, не дуже вона на се дивилася. Сікалися і міщани, і купці; залицялися і поповичі, так і попадею не хотіла бути. Та що то, наїжджали і такі, що, опріч усього і усякого добра, мали свої виннички і горілку добре збували; так і тим Галочка, було, подякує за їх працю та й скаже любезненько: «Що ж мені, люди чесні, робити, коли ваші женихи мені не по натурі».

Батько тільки, було, і зна, що зостріча та проводжа людей, і від нього був усім однії одвіт: «Як дочка захоче. Я не приневолюю її ні за кого, положився на неї». Бо і справді так було: він їй сказав ще попереду: «За кого, доню, пожалаєш, той мій зять буде, хоч за самого біднішого, аби тобі люб'язний. Хвалити бога, худоби і усякого добра буде у тебе стільки, що і па десять віків буде, аби жилось. Вибирай сама, хто тобі по серцю, і скажи мені: чи прийдеться тебе на сторону віддати, чи у прийми кого узяти, – мені усе однаковісінько, я усюди за тобою піду».

Оттим-то Галочка і не йшла ні за кого, що ще не трапився їй ніхто з парубків, щоб по серцю був, дожидала свого. А дожидаючи, не дуже журилася, бо знала, що сяк-так, а буде такий, що вона його пособере. А тим часом гуляла з подружками, як птичка у аері: була веселенька, як день у маї місяці, жартовлива, як вітерець у садку меж квіточками, приязніша до усякого, як красна весна, звичайна против усякого, як панянка, а роботяща, як бджілка, і як та робила усе медок, так і у Галочки усяка робота була до діла і до добра. Через увесь тиждень, по будням, ніхто її не побачить нігде і ні з ким, хоч з дівчатами чи з молодицями: усе за роботою та по господарству, цілий день рук не поклада. Не видно було її ні на вулиці, як звичайно дівчатам збиратися та пісеньок співати, і на вечорниці ніколи не ходила; а от вже на ігрищах, па Купала, весною у хороводі, у ворона, у хрещика, – тут вона рада була грати з подругами. «Бо, – каже, – се удень і при усіх людях. Усі бачать, що я роблю, як граю, і ніхто на мене нічого не вигадає».

От затим же то і сходився увесь харківський мир з півдня па Гончарівку, бо тут вже, певно, усяк надіявся її побачити; опріч же того, нігде було її уздріти. І що то збереться народу на Гончарівській вулиці! Молоді паничі окроме собі кучею так і ходять, усе щоб так стати, що як буде Галочка кривого танця вести, так щоб пройшла мимо їх: хоч би їм подивитися на Галочку– і то з них! Купці позабували свої лавки і замість того, щоб розщитовати, які, на чім і скільки баришів узяти, знай дивляться на Галочку і розщитують, як би так, щоб і вона любенько та веселенько глянула. А там приказні, що охочі самі грошики лупити, а тутечки вони б що-небудь дали, що хоч би постояти біля Галочки. А вже про шевчиків, про кравчиків і про усяке парубоцтво вже і казати нічого: стоять поодаль та тільки облизуються. Та не то що: і ритористи, і хвильозохви[6] гурбою пришвандяють з своїми спекторами, що ходять вже у довгополих халатах і вже з заплетеною косою, що стоїть та тільки плямка, поглядаючи на таку дівку, як є Галочка… О, що б то робив! І хочеться-то йому і зачепити її, та й не сміє і соромитися, та й навчить другого край себе і скаже: «Доміне Кутієвський! Як буде Галочка бігти мимо мене, то ви пхніть мене на неї, буцім я нехотя її заняв». Так що ж бо: доміне Кутієвський пхне, доміне Пузановський поточиться, зачепить Галочку, а та швиденько одскочить, як муха відлетить, то доміне – плюхентус у грязентус і закаля свою пикентус (себто по-латинському, як вони, морочачи людей, говорять). Не поженихався нітрохи, а сміху з себе наробив. А щоб вас з школярами! Вони нічого до пуття не доведуть.

Та коли правду сказати, так скільки там не було усякого народу, так ніхто ж не поживився нічим від Галочки: хоч би хто з купців, з міщан, з усяких паничів та хоч би і з самих охвицерів, що й самі по собі бойкі: ти йому слово, а він тобі десять відріже. Ще тільки що вийде Галочка з свого двора, озирнула очицями усіх, що зібралися тут, вже вона й зна, як мимо їх пробігти, щоб і подивитися на неї кому не досталося. Тільки добіга до якої кучі, де вже зна, що на неї пильніш усіх дивляться, тут вона очиці опустить у землю. А що за оченята були, як є самий спілий терен-ягодка, та так скрізь і бігають, аж сяють; і не пив би, і не їв би нічого – усе б у них дивився, бо, дивлячись у них, так гарно, так весело, що не тільки розказати не можна, та і не тямиш сам себе з якої-то радості. Так вона-бо зараз і напустить свої чорнії довгії вії, і скрізь них очиці, мов зірочки скрізь серпанок, так і блистять. І то рум'яна, а то ще почервоніє, як звичайно чесній дівчині, шануючи того, перед ким стоїть або з ким говорить: так така гарна, така красива, що її розказати не можна. Коли бачив хто, як часом бува зимою зоря погорить та червоніє, що аж на снігу віддає, оттака стане і Галочка; і тільки добіга до такого, що вже зна, що хоч словом її зачепить, якраз тут і відвернулася, чого-небудь подругу спитати буцімто. А тут теж біда. Хоч не побачиш її красивенького лиця, так побачиш білесеньку шию, що від бархаток, що єднуси почеплені, іще красивіше віддає: так би і кинувся ціловати таку чепурну шийку!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: