Олексій кинувсь, щоб його прохати, щоб ще посидів, бо ще рано, так ні: притьмом ніколи, діло є, треба сьогодні зробити то се, то те… і не впросили його, щоб ще посидів; пішов собі тихою ступою, похиливши голову…
Олексій став жалковати, думаючи, чи не розсердив його чим, так-бо ні: так приятельно розговорювали. «Хіба чи не ти, Галочко, чим його розсердила?»
– Щоб то я, панотченьку, – ледве промовила сердешна Галочка, бо сльози так налягли їй на душу, що й дихати важко було.
– Так бо ні! – вп'ять став розмишляти Олексій. – Ти йому сьогодні і слова не сказала. Не знаю, що се таке є; нехай чи не прийде завтра, розпитаю. – І пішов з хати.
А Галочка як подумала: «А як не прийде…» – та з сим словом як заплаче! Батечки! як то гірко плакала, до самого вечора! А чого – і сама не зна. Такі думки постигли її, що і не придума, що їй і робити: то, дума, може, він занедужав, нікому його доглянути, тяжко йому, може, ще до світу і вмре… Та від таких думок аж з ніг звалилася, прилягла на ліжку, слізоньками обливаючись… «Коли б можна, побігла б, мушкою полетіла б до нього, тільки б глянула на нього, що з ним робиться… коли нічого, то і мені б полегшало… Коли завтра не побачу його, то, певно, до вечора вмру… Так мені тяжко!…»
Не вмреш, Галочко!… Бо ще дуже зарані, як ще і не приходив ніколи так рано, Семен Іванович вже і йде. Галочка, ще тільки устала, та усе пильно на город дивилася… і трошки згодом вздріла його, та аж за ворота вибігла і, як птичка веселенька, підплигує, щебече до нього ще здалеку: «Чи ви не вмерли, Семене Івановичу? А були ж недужі? Чи чого розсердилися на нас? Що ми вам заподіяли, що ви нас учора так хутко покинули?»
– Нічого, Галочко, нічого. Діло було, більш нічого, – казав Семен Іванович, веселенький вже, і люб'язно усе говорить і не хмуриться. Увішедши з Галочкою у хату, зараз і пита: «Де ж Олексій? Я вже увесь день у вас посиджу».
А вже Галочка і облітує по усьому двору, гукаючи:
– Тату, таточку!… Та йдіть же швидше! Вже прийшов… прийшов, єй же то богу, прийшов!…
– Хто там прийшов? – обізвавсь Олексій від хліва, що заплітав з батраками.
– Та він же, панотченьку, він! Він і не вмирав, він і недуж не був, йому діло було. Сьогодні увесьденички буде в нас, – казала Галочка, розмотуючи руками, а сама чи договорила, чи ні, та вже і біжить мерщій у хату.
– Та хто? – ще таки гукнув на неї батько.
– Та Семен Іва… – більш і не чути було, що Галочка сказала, бо вже вбігла в хату; вже й там кидаєтся, порається, прибирає, і сама не зна, що воно таке… Небо над нею піднялося, сонечко ніколи так над нею не сяяло; куди не гляне, усе їй весело, усюди гарно, так гарно, що аж сльози її пройняли… Побігла у кімнату, сплакнула трошки з радощів, вмилася, утерлася, прибралася і вибігла до гостя, веселенька, як пташечка.
Вп'ять пішло діло, як і спершу. Еге! Та щось не так вже. Пожалуй, прийде Семен Іванович і веселенький, і розговорливий, і дещо жартовливе скаже і Галочці; та далі чи розказує, чи стане читати, та почне часто поглядати на Галочку, та й змішається зовсім. Як установить на неї свої карії очі, дивиться, забуде, що й говорив, або і читати перестане, і буде на неї довго дивитися… і чого то в очах у нього не побачив би! Там була уся його думка; усе, що було у нього на душі, усе можна було бачити… Що таке – ми будемо знати опісля, а Олексій не дуже в його очі заглядав, він би і не розібрав нічого, хоч би і подивився в них; він, було, тільки дивується, чого Семен Іванович так задумався, та і собі замовчить, щоб не мішати йому об чім там думати.
Одна Галочка трохи чи не знала, що на думці у Семена Івановича: бо як тільки побачить, що він почав на неї дивитися пильно, не так як завсегда дивиться, вона вже не зирне зараз на нього, а похилить голову та голкою шиє, а тільки по роботі копирса, а що дума собі, так хоч побожуся вам, що однаковісінька у неї думка була, що у Семена Івановича… Та як пуститься вона у тую думку, як дасть їй волю, так їй хороше, так весело, що вона і не тямить себе, чи вона на землі, чи у раю… їй здається, що вона, мов пташечка божа, літа попід небесами і щасливіша від усіх людей: та тут і гляне, – на кого ж їй більш і глянути, – гляне на Семена Івановича… та якими очицями гляне… що Семен Іванович вдарить себе рукою, затулить очі, припаде на стіл, довго так полежить, піднявся… видно було, що сльозинка-друга в очах його блищить… Обітерся, устав, походить по хаті і вп'ять сяде…
А Галочки вже давно тут нема: вже давно у кімнаті… тяжко їй стане, дух захватує, сплакне і поки-то, поки справиться з думками, що увійде до них.
А Олексій, той на усе дививсь по-своєму. Бачачи, було, що Семен Іванович так страждав, приньметься його розпрошувати: «Чого ви так собі, Семене Івановичу?»
– Так щось, нездорово, – скаже, було, він так, аби б що-небудь сказати.
– Чи не викушали б, може, полинькової! Вона кріпко полезна вещ від усього.
О, щоб тебе, пане Олексію, з твоєю полиньковою! Ну, так що прислужився! Від усього, каже, полезна. Ти вже до старості доходиш, так позабував єси, що то є молод чоловік. Не тільки твоя полинькова, та і ніщо у світі не відведе туги від серця, хіба… – Ох! тут і своя молодість згадується!… Якого то дива не робили зо мною і карії очі, і румянії щоки, і біленькі рученята! Годі!… Не хочу згадовать, тільки жаль бере!… Будемо своє розказовати.
Так усе частіш, усе частіш діялось меж Галочкою і Семеном Івановичем. Вже й так траплялося, що хоч він і прийде, то такий же то смутний, такий невеселий, що й слова від нього не почуєш. Сидить, мовчить, часом здихне, а на Галочку, не зводячи очей, дивиться… і з тим і піде.
– Чи не сердиться на нас чого Семен Іванович? Чого він такий чудний став з нами? Як ти думаєш, Галочко? – пита, було, часом Олексій дочки.
– Може, – одвіт повагом дасть дочка, аби б то що-небудь сказати, а сама дуже добре знала, від чого він такий. Та так знала, що відгадувала сама собі, який він прийде: чи веселенький, чи ще більш смутненький. По своїй душі відгадовала і об ньому.
Щодень, щодень Семен Іванович був усе смутніший, як ось і овсі не прийшов… Галочка просумовала, і на другий день не дожидала його: нема, нема і на третій і на п'ятий нема… Галочка сумує, Галочка плаче… то роздума і скаже: «Добре він робить, що покинув до нас ходити… Що з того?… Нехай! Він привикне без нас, забуде… усе йому равно; однаково ж я швидко вмру… не можу його забути!… Хоч сяк, хоч так!… Мені треба вмирати; нехай він живе, нехай любується у білім світі! Нехай і їм світ красується, як найлуччою своєю квіточкою!… Коли б тільки провідав, де я лежатиму, та щоб хоч разочок навідався б до мого гробу!… Земля б стала мені пером, тісна домовина стала б мені за веселую світлицю; запекшіїся уста мої усміхнулися б до нього, замершії оченьки мої глянули б і скрізь насипану землю вздріли б його, сухая рука моя іще б простяглася до нього:… Лучче смерть мені прийняти, лучче моє дівованнячко, і мою молодість, і мою дівочу красу заховати так, як вона є, чим ждати, поки я зсохну, зчахну, що він і не пожалкує!… Смерте, смерте! де ти? Пожалкуй батька від діточок, жінку від мужа, не бери їх: їм хороше на світі жити, не бери їх; озьми мене, нещасну сироту! Мій батько ще не стар, ожениться, дітей бог дасть, мене забуде, без мене привикне, не буде журитись; а мені зачим жити на сьому світі?… Коли він справді мене любить, як я його, так ще лучче тут мені вмерти, бо що з нашої любові має бути? Смерте, смерте, озьми мене! не жалкуй ні моєї краси, ні дівованнячка… Мати сира земле! прийми мене до себе, приголуб мене і не пусти мене на світ, де нема ні щастячка, ні одрадоньки і ніякої втіхи!…»
Так, було, Галочка поусякдень тужить, і що б робила з нудьги? А Олексій, так той притьмом зажурився! Ні з'їсть нічого до порядку, ні роботою не втішається. У хаті скуча, вийде до робітників: усе, здається йому, усе не так роблять. Сердиться, грима, часом налаєть кого дурнісінько, покине усе, побрів у хату; у хаті сумує, розгорне книгу – і нічого не прочита.