Микола Хвильовий - Вальдшнепи (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx)Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx136 Кб1829
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2)Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2179 Кб1970
    Дальша роз­мо­ва про­тi­ка­ла в та­ко­му ж ду­сi i бу­ла та­ка ж нуд­на, як i са­ма спе­ка. Тре­ба бу­ло ки­ну­ти ба­лач­ки, i Ган­на за­мовк­ла. За­мовк i то­ва­риш Вов­чик.

    Але Дмит­рiй мов­чав не то­му, що йо­му бу­ло нуд­но, а то­му, що в цей час вiн уваж­но ди­вив­ся на Ган­ну. Дру­жи­на зда­ва­ла­ся йо­му сьогод­нi не та­кою безц­вiт­ною, як яко­юсь без­ви­хiд­ною. I са­ме то­му без­ви­хiд­ною, що во­на (в цьому вiн уже цiл­ком пе­ре­ко­нав­ся) не мо­же не сто­яти йо­му на до­ро­зi. Хi­ба Ган­на здiб­на пiд­ня­тись до тих пи­тань, що так три­во­жать йо­го? Хi­ба во­на ко­ли-не­будь пе­ре­мо­же свою об­ме­же­нiсть? Ган­на все-та­ки ти­по­ва мир­го­родська мi­ща­ноч­ка, i са­ме во­на й не дає йо­му зро­би­тись цiльною й рi­шу­чою лю­ди­ною, са­ме во­на й пе­реш­код­жає йо­му про­тис­та­ви­ти се­бе рабськiй пси­хi­цi своїх де­ге­не­ра­тив­них зем­ля­кiв. Хi­ба цi зди­во­ва­нi виш­не­вi (обов'язко­во виш­не­вi) очi не ха­рак­те­ри­зу­ють її, що на­зи­вається, "до от­ка­зу"? Хi­ба це не во­на та ти­по­ва ук­раїнська жiн­ка, що, так га­неб­но вип­ро­во­див­ши си­нiв Та­ра­са Бульби на За­по­розьку Сiч, пiш­ла пло­ди­ти без­вольних лю­дей?

    - Єсть! - по­ду­мав Дмит­рiй i тут же до бо­лю вку­сив свою гу­бу: йо­му рап­том спа­ло на дум­ку по­кiн­чи­ти з Ган­ною.

    Але вку­сив вiн гу­бу не то­му, що на­су­вається щось тра­гiч­не, а то­му, що зга­дав: та­ка тра­ге­дiя, по су­тi, бу­ла вже. Хi­ба це не Ган­ну вiн розст­рi­ляв ко­лись, у ча­си гро­ма­дянської вiй­ни, бi­ля яко­гось про­вiн­цi­ально­го мо­нас­ти­ря?

    - Знаєш що, Ган­ну­сю, - рап­том ки­нув Ка­ра­ма­зов. - Я за­раз ду­мав про те­бе й по­ду­мав, що ти воск­рес­ла. Як це ро­зу­мi­ти?

    - Ти, Дi­мi, стра­шен­но не­яс­но го­во­риш, -ска­за­ла Ган­на. - В чо­му там спра­ва?

    Карамазов мов­чав. То­дi то­ва­риш Вов­чик по­вер­нув­ся на пра­вий бiк i про­мо­вив в'яло:

    - "Укiнчений", як ка­жуть га­ли­ча­ни, "фiльозоф".

    - Покинь, Вов­чи­ку, свої сен­тен­цiї, - ма­ло не скрик­ну­ла Ган­на i зно­ву звер­ну­лась до чо­ло­вi­ка:-Чо­го ж ти мов­чиш, Дi­мi?

    Але Ка­ра­ма­зов i те­пер не вiд­по­вi­дав. Вiн по­вер­нув­ся до ко­ши­ка з аб­ри­ко­са­ми й уваж­но розг­ля­дав йо­го. Вiн за­раз зга­ду­вав свої унi­вер­си­тетськi ро­ки i свою буй­ну роз­куй­овд­же­ну го­ло­ву з пiв­ден­ни­ми ро­ман­тич­ни­ми очи­ма. Спо­га­ди завж­ди три­во­жать, i на їхньому фо­нi дiй­снiсть ста­но­виться яс­нi­шою. Вiн, здається, хо­тiв то­дi кiн­ча­ти ме­дич­ний фа­культет. Але як це дав­но бу­ло! Кiлька слiв, i бiльше нi­чо­го: feb­ris ca­tar­rha­lis, здається, - прос­туд­на зим­ни­ця i feb­ris gast­ri­ca - шлун­ко­ве розст­рой­ст­во. По­тiм spi­ri­tus amo­ni­aci ca­us­ti­cus, pro pa­upe­ros[2] i… здається, все.

    "Але все-та­ки: чо­му ж я ухи­ля­юсь вiд го­лов­но­го?" -по­ду­мав про се­бе Дмит­рiй i, оче­вид­но, по­ду­мав уго­лос, бо то­ва­риш Вов­чик по­вер­нув­ся i ска­зав, що йо­го друг на­га­дує йо­му ста­ру ба­бу­сю: во­на теж вiч­но щось бур­ко­тить со­бi пiд нiс.

    Ганна уваж­но по­ди­ви­лась на чо­ло­вi­ка. Тiльки-сьогод­нi, са­ме в цей мо­мент, її гли­бо­ко зат­ри­во­жив вiн. Їй прий­шла мисль, що пов­то­рюється зи­мо­ва iс­то­рiя. Прав­да, ко­лиш­нiх сцен во­на вже не спос­те­рi­гає, те­пер Дмит­рiй уже не б'ється го­ло­вою об стiн­ку (а зи­мою вiн це час­тенько ро­бив), вiн уже не зга­дує ра­ко­ви­ну з ка­лом, ку­ди нi­би­то по­па­ла ре­во­лю­цiя, бiльше то­го - йо­му зно­ву зрiд­ка за­го­ря­ються очi, i вiн виг­ля­дить бадьоро й ве­се­ло. Але Ган­нi та­ка змi­на де­ко­ра­цiї завж­ди зда­ва­ла­ся не зов­сiм при­род­ною… I по­тiм, цi абст­ракт­нi роз­мо­ви про на­цiю. Во­на, зви­чай­но, да­ле­ко не про­ти то­го, щоб її країна вий­шла на ши­ро­ку до­ро­гу. Але на­вi­що ро­би­ти з цього iс­те­ри­ку? I, на­реш­тi, це зов­сiм не­ро­зум­не за­хоп­лен­ня: по-пер­ше - во­но мо­же зро­би­ти з нього вiдс­та­лу лю­ди­ну, по-дру­ге-це прос­то зра­да со­цi­альним iде­алам.

    - Дiмi! - про­мо­ви­ла Ган­на. - Я все-та­ки про­шу те­бе го­во­ри­ти яс­нiш. Що ти хо­тiв ме­нi ска­за­ти?

    Карамазов зро­бив не­за­до­во­ле­не об­лич­чя (мов­ляв, чо­го во­на при­лип­ла до нього?) i рап­том за­нер­ву­вав­ся.

    - Iди ти до всiх чор­тiв! - скрик­нув вiн i стук­нув стiльцем об пiд­ло­гу.

    Тодi то­ва­риш Вов­чик, що знав Дмит­рiя не гiр­ше Ган­ни i знав, що за­раз мо­же ро­зiг­ра­тись сi­мей­на дра­ма, пос­пi­шив на до­по­мо­гу i по­чав зас­по­ко­юва­ти дру­га:

    - Ну, доб­ре! Чо­го ти га­ла­суєш?.. Ти ж та­ки, Дмит­рiй, - культур­на лю­ди­на.

    Вовчик бiльше нi­чо­го не ска­зав, але й цього бу­ло до­сить. Вов­чик якось прек­рас­но впли­ває на нер­ви i, ма­буть, то­му, що вiн який­сь не вiд свi­ту цього: у нього нi­ко­ли не бу­ває тра­ге­дiй i вiн так прос­то i яс­но ди­виться на жит­тя. Вiн, нап­рик­лад, прек­рас­ний лiнг­вiст, йо­му - на­уко­во­му спiв­ро­бiт­ни­ко­вi - про­по­ну­ють уже про­фе­сорську ка­фед­ру, але йо­му якось пе­реш­код­жає бiльярдний кий (вiн не­аби­як грає на бiльярдi). I ко­ли прав­ду го­во­ри­ти, то фут­бол ба­га­то бiльше цi­ка­вить йо­го, нiж уся ця лiнг­вiс­ти­ка, що її вiн пiз­нав так дос­ко­на­ло.

    - Я йду в сад! -ска­за­ла Ган­на й вий­шла з кiм­на­ти.

    

II

    

    Товариш Вов­чик пiд­вiв­ся, взяв на зу­би зе­ле­ний аб­ри­кос i крiзь цей аб­ри­кос ки­нув не­за­до­во­ле­но:

    - Знаєш, дру­же, я не ска­зав би, що ти по­во­диш­ся з дру­жи­ною по-то­ва­рисько­му.

    - Ти так га­даєш? - од­вер­тим глу­мом роз­тяг­нув Ка­ра­ма­зов.

    - Що зна­чить "га­даю", - спа­лах­нув Вов­чик. - Це - факт. Так, це факт, ша­нов­ний доб­ро­дiю!.. I ви вiд нього не мо­же­те вiд­мо­ви­тись.

    Треба бу­ло че­ка­ти, що лiнг­вiст тут же пiдк­рес­лить своє не­за­до­во­лен­ня фран­цузькою чи то анг­лiй­ською фра­зою: так завж­ди бу­ло з ним, ко­ли вiн по­чи­нав гнi­ва­тись. На цей раз йо­го по­пе­ре­див Ка­ра­ма­зов.

    - Donnеs-moi vot­re po­uls?[3] -ска­зав вiн, iро­нiч­но прос­тя­га­ючи ру­ку.

    - Я про­шу те­бе не жар­ту­ва­ти! - ма­ло не скрик­нув то­ва­риш Вов­чик. - Я ви­ма­гаю пос­та­ви­тись до ме­не серй­оз­но. Ска­жи ме­нi: ти лю­биш Ган­ну?

    - От то­бi й раз! А то­бi яке дi­ло? Чи, мо­же, ти її хо­чеш по­лю­би­ти? Ко­ли так, то хай бу­де то­бi вi­до­мо: я її не­на­вид­жу.

    - Ненавидиш? Чо­му ж ти то­дi жи­веш iз нею? I… вза­га­лi, яке ти маєш пра­во ду­ри­ти її?

    Дмитрiй взяв зi сто­лу па­пi­ро­си й за­па­лив сiр­ник. Об­лич­чя йо­му рап­том зблiд­ло, вiн став раз у раз по­ши­рю­ва­ти очi.

    - А ти як ду­маєш: яке це пра­во?

    - Покинь, будь лас­ка, жар­ту­ва­ти! - за­ве­ре­щав то­ва­риш Вов­чик. - Я з то­бою серй­оз­но го­во­рю!

    - I я з то­бою серй­оз­но го­во­рю! - Ка­ра­ма­зов зу­пи­нив­ся, пiд­вiв­ся з ка­на­пи i ска­зав на­дiр­ва­ним го­ло­сом: - Але я ба­чу, що ти все-та­ки не ро­зу­мiєш, за що я її не­на­вид­жу. Так зро­зу­мiй же: я її не­на­вид­жу за те, що во­на ти­ха й ла­гiд­на, за те, що в неї лас­ка­вi очi, за те, що во­на без­вiльна, за те, що во­на - на­реш­тi - нез­дiб­на вби­ти лю­ди­ни. Ро­зу­мiєш те­пер?

    Лiнгвiст зди­во­ва­но по­ди­вив­ся на при­яте­ля. Вiн зов­сiм не че­кав та­ко­го рi­шу­чо­го й нес­по­дi­ва­но­го по­во­ро­ту в роз­мо­вi й, роз­гу­бив­шись, спи­тав наївно:

    - А на­вi­що їй уби­ва­ти лю­ди­ну?

    - Це, Вов­чи­ку, ду­же склад­на iс­то­рiя, - хво­роб­ли­во всмiх­нув­ся Дмит­рiй, - i я бо­юсь, що ти її не зро­зу­мiєш. Ти, зви­чай­но, вче­на лю­ди­на, але, як ме­нi вi­до­мо, на фi­ло­ло­гiч­но­му фа­культе­тi та­ких пи­тань не чi­па­ли.

    - Що ти хо­чеш цим ска­за­ти? - то­ном об­ра­же­но­го про­мо­вив лiнг­вiст.

    - Буквально нi­чо­го!.. А втiм, я хо­чу ска­за­ти от що: лю­ди­ну, Вов­чи­ку, ду­же не­лег­ко вби­ти!.. Ти ще нi­ко­ли не вби­вав… не на вiй­нi, а так, у зви­чай­но­му по­бу­тi? Ну отi А я вби­вав i знаю. Це ду­же склад­на про­це­ду­ра. I са­ме то­му склад­на, що ро­биш це цiл­ком свi­до­мо, за­ра­нi зна­ючи, що не вби­ти нi­як не мож­на.

    - Ти, Дмит­рiй, го­во­риш нi­се­нiт­ни­цю?

Пошук на сайті: