Микола Хвильовий - Вальдшнепи (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx)Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx136 Кб1832
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2)Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2179 Кб1974
    Карамазову ця мисль теж по­до­ба­лась. Не то­му, що йо­му хо­тi­лось "роз­шиф­ру­ва­ти", як го­во­рив то­ва­риш Вов­чик, мос­ковських дам - ця за­гад­ко­вiсть iз кож­ним днем йо­го все мен­ше й мен­ше цi­ка­ви­ла, - а то­му, що сьогод­нi вiн по­ба­чив прек­рас­не Аг­лаїне тi­ло, то­му, що йо­му за­хо­тi­лось ку­са­ти її. Йо­му мет­ну­лось у го­ло­вi, що п'янка мо­же ут­во­ри­ти не­по­га­ну обс­та­нов­ку, i вiн уже нап­ру­же­но шу­кав мiс­ця для ор­гiї.

    - Я ба­чу, що ти по­дi­ляєш мою дум­ку, - ска­зав то­ва­риш Вов­чик.

    - Я її цiл­ком по­дi­ляю.

    - Ну, так то­дi до­по­ма­гай ме­нi, дру­же. Я ду­маю за­раз ата­ку­ва­ти на­ших дам i спо­дi­ва­юсь, що сьогод­нi вно­чi ми бу­де­мо з ни­ми пи­ячи­ти,

    - Але де ж ми з ни­ми зiй­де­мось? - спи­тав Ка­ра­ма­зов.

    - Про це я вже по­ду­мав. Го­ди­нi о восьмiй ми ся­де­мо в ка­юк, за­бе­ре­мо з со­бою що тре­ба й поїде­мо на Зе­ле­ну Ко­су. Там мож­на бу­де на­вiть ог­ни­ще роз­вес­ти.

    На Зе­ле­ну Ко­су? Прек­рас­но. Як це вiн про неї не по­ду­мав. Це ж та­кий за­тиш­ний ку­то­чок, що кра­що­го й не тре­ба. Там на­вiть мож­на бу­де й за­но­чу­ва­ти… са­ме в ко­пи­цях сi­на.

    - Ти доб­ре при­ду­мав, - ска­зав Ка­ра­ма­зов. - Я з охо­тою пiдт­ри­маю те­бе.

    Товариш Вов­чик ще раз вiд за­до­во­лен­ня кряк­нув i змовк: во­ни вже бу­ли бi­ля фло­бе­рiвських дам.

    - Що ви там сек­рет­ни­чаєте? - спи­та­ла тьотя Кла­ва, ко­ли ка­юк лег­ко сiв на пi­сок пля­жу.

    - Це я ка­жу Вов­чи­ко­вi, - знай­шов­ся Дмит­рiй, - що по­ра вже вас поз­най­оми­ти з моєю дру­жи­ною.

    - Ти це серй­оз­но го­во­риш? - спи­та­ла Аг­лая, прим­ру­жу­ючи очi.

    - Цiлком серй­оз­но… i ми зро­би­мо так: я вас поз­най­ом­лю з Ган­ною, а ви нас поз­най­оми­те з чо­ло­вi­ком тьотi Кла­ви.

    Аглая пос­пi­ши­ла по­го­ди­тись. Бiльше то­го: во­на га­дає, що тре­ба це зро­би­ти сьогод­нi уве­че­рi.

    - Тiльки не сьогод­нi, - ки­нув то­ва­риш Вов­чик i по­iн­фор­му­вав дам про свiй план що­до ви­пив­ки.

    Дами план прий­ня­ли, але Аг­лая ска­за­ла, що перш за все во­на хо­че поз­най­оми­ти­ся iз Ган­ною.

    - Чому це "перш за все"? - не­за­до­во­ле­но спи­тав Дмит­рiй. - На цю iс­то­рiю ще бу­де час.

    - Але й на ви­пив­ку бу­де час, - упер­то ска­за­ла Аг­лая. Во­на так рi­шу­че сто­яла на своєму, що за кiлька хви­лин Вов­чик уже ви­хо­див iз се­бе. То­дi да­ми нес­по­дi­ва­но по­ча­ли вдя­га­тись i де­монст­ра­тив­но по­ки­ну­ли пляж.

    - I на чор­та то­бi тре­ба бу­ло го­во­ри­ти про це знай­омст­во? - не­за­до­во­ле­но ска­зав лiнг­вiст.

    Але Ка­ра­ма­зов i сам прок­ли­нав се­бе за не­обач­нiсть. У вся­ко­му ра­зi, дру­зi вже зна­ли Аг­лаю i зро­зу­мi­ли, що нi­якої ве­чiр­ки не мож­на влаш­ту­ва­ти, до­ки во­ни не за­до­вольнять цю кап­риз­ну й упер­ту дiв­чи­ну.

    

VI

    

    Звести Аг­лаю з Ган­ною вда­лось тiльки на чет­вер­тий день пiс­ля роз­мо­ви на рiч­но­му пля­жi. Це тра­пи­лось уве­че­рi бi­ля хвiрт­ки, са­ме на то­му мiс­цi, вiд­кi­ля фло­бе­рiвськi да­ми по­чи­на­ли чер­го­ву гу­лян­ку з своїми ка­ва­ле­ра­ми. Зуст­рiч бу­ла хо­лод­на, i це особ­ли­во вiд­чу­ли Ган­на.

    - Чого це ви так цу­раєтесь гро­ма­ди? - спи­та­ла Аг­лая, бе­ру­чи пiд ру­ку дру­жи­ну Ка­ра­ма­зо­ва.

    - Вiдкiля це ви взя­ли? - в свою чер­гу пiд­ве­ла бро­ви Ган­на.

    - От то­бi й маєш! Скiльки вже ча­су жи­ве­мо тут, а вас жод­но­го ра­зу не ба­чи­ли на ву­ли­цi. Хi­ба це не замк­ну­тiсть?

    - Ганна стра­шен­на iн­ди­вi­ду­алiст­ка, - по­жар­ту­вав то­ва­риш Вов­чик.

    Тьотя Кла­ва нi з то­го нi з сього зас­мi­ялась, дрiб­неньким i не­гар­ним смiш­ком.

    - А я от ду­маю, що тут зов­сiм iн­ша при­чи­на, - ска­за­ла Аг­лая. - Ти, Дi­мi, як ду­маєш?

    Карамазов iзд­риг­нув. Вiн зов­сiм не че­кав, що Аг­лая бу­де так фа­мiльярно по­во­ди­тись iз ним у при­сут­нос­тi Ган­ни.

    - Я вас прос­лу­хав, - чер­во­нi­ючи ска­зав вiн. - Про що ви там?

    - Цебто я? - Ну да, ви!

    - Ти по­ду­май, тьотю Кла­во, - зас­мi­ялась Аг­лая. - Вiн уже до ме­не звер­тається на "ви".

    - Ха, ха! - зно­ву роз­си­па­лась дрiб­ним i неп­риємним смiш­ком дру­га фло­бе­рiвська да­ма.

    Утворилось нi­яко­ве ста­но­ви­ще. Та­ке нi­яко­ве, що на­вiть то­ва­риш Вов­чик вiд­чув це.

    - Ви Дмит­рiя не зро­зу­мi­ли, - рап­том спо­кiй­ним го­ло­сом ска­за­ла Ган­на. - Вiн пiд цим "ви" мав на ува­зi й вас, i ме­не.

    - Ти, Дi­мi, пiдт­верд­жуєш це? - спи­та­ла Аг­лая i уваж­но, на­вiть з де­якою по­ва­гою по­ди­ви­лась на Ган­ну.

    - Звичайно, - зру­шив пле­чи­ма Дмит­рiй i вий­няв Порт­си­га­ра.

    Вiн уже взяв се­бе в ру­ки, i об­лич­чя йо­му бу­ло спо­кiй­не.

    - Так от що, - ска­за­ла Аг­лая. - Чи не то­му ви так рiд­ко ви­хо­ди­те на ву­ли­цю, що не хо­че­те зуст­рi­ча­тись iз мi­щан­ка­ми?.. Так би мо­ви­ти, тi­каєте вiд оби­ва­тельсько­го ото­чен­ня? Я не по­ми­ля­юсь?

    - Я.тiльки не знаю, ко­го ви маєте за мi­щан? - спо­кiй­но спи­та­ла Ган­на.:

    - Кого я маю? Ну хоч би са­му се­бе, тьотю Кла­ву й так да­лi.

    - Я вас так ма­ло знаю, що вва­жа­ти вас за мi­щан по­ки що не ри­зи­кую.

    - Ну, а як уз­наєте - то­дi ри­зик­не­те? Ган­на взя­ла свою ко­су й по­ло­жи­ла її на гру­ди. Во­на по­мов­ча­ла де­кiлька се­кунд i на­реш­тi ска­за­ла:

    - Тут i ри­зи­ку­ва­ти нi­чо­го. Ко­ли ви мi­щан­ки, то, зна­чить, мi­щан­ки… Але я спо­дi­ва­юсь, що маю спра­ву з людьми iн­шо­го га­тун­ку.

    Тьотя Кла­ва по-сол­датськи ски­ну­ла свою го­лу­бу па­ра­сольку на пле­че i взя­ла пра­ву ру­ку "пiд ко­зи­рок".

    - Рад ста­раться, ва­ше-ство! - чiт­ко ска­за­ла во­на, звер­та­ючись до то­ва­ри­ша Вов­чи­ка.

    Знову ут­во­ри­лось нi­яко­ве ста­но­ви­ще, Ган­на, зви­чай­но, зро­зу­мi­ла, що тьотя Кла­ва глу­зує з неї, але те­пер во­на вже не зу­мi­ла роз­ря­ди­ти нап­ру­же­ну ат­мос­фе­ру й мовч­ки ди­ви­лась убiк.

    - Давайте по­ки­не­мо цi роз­мо­ви, - ска­зав то­ва­риш Вов­чик.

    - Навiщо це ро­би­ти? - про­мо­ви­ла Аг­лая. - Ця те­ма ду­же цi­ка­ва… Ти, Дi­мi, як га­даєш?

    Карамазов нi­чо­го не вiд­по­вiв на це за­пи­тан­ня i рап­том зро­бив кiлька кро­кiв убiк.

    - Почекайте ме­не, будь лас­ка, хви­ли­ни двi. Я за­раз бу­ду тут.

    - Це ж ти ку­ди зби­раєшся втек­ти? - не без iро­нiї ска­за­ла Аг­лая.

    - Нiкуди я не ду­маю тi­ка­ти, - гру­бо ки­нув Ка­ра­ма­зов. - Я йду в бу­фет во­ди на­пи­тись.

    - А чо­му ти ду­маєш, що ми во­ди не хо­че­мо? Прав­да, Ган­но?

    - Так, i я хо­чу во­ди, - ска­за­ла Ка­ра­ма­зо­ва.

    - Ну, так то­дi хо­дiм­те всi, - не­за­до­во­ле­но ки­нув Дмит­рiй.

    Вони вже сто­яли по­се­ред ба­за­ру, не­да­ле­ко вiд "бу­фе­ту най­кра­щих фi­алок I. Л. Ка­ра­си­ка". Са­ме в цей бу­фет i ру­ши­ли во­ни.

    - Я ду­маю, - ска­за­ла Аг­лая, схо­дя­чи на га­нок, - що ша­нов­ний I. Л. Ка­ра­сик угос­тить нас не тiльки фi­ал­кою, але й свя­тою во­дою?

    - Про що ви го­во­ри­те, ба­риш­ня? - спи­тав кра­мар, люб'язно ус­мi­ха­ючись.

    - Я го­во­рю про свя­ту во­ду, цеб­то-про го­рiл­ку.

    - Ви, оче­вид­но, га­даєте, що я, крiм фi­ал­ки, про­даю ще й го­рiл­ку з-пiд по­ли? - об­ра­же­но ска­зав I. Л. Ка­ра­сик.

Пошук на сайті: