Микола Хвильовий - Вальдшнепи (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx)Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx136 Кб1833
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2)Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2179 Кб1975
    - Нi, по­че­кай­те! Я ще не скiн­чи­ла. - Аг­лая гру­бо взя­ла за ру­ку Ган­ну й по­са­ди­ла її. - Так от. Що ж ме­нi ро­би­ти? Ви ро­зу­мiєте - ме­не вiд при­ро­ди пок­ли­ка­но до ки­пу­чої дi­яльнос­тi, i я хо­чу тво­ри­ти жит­тя. Не так, як йо­го тво­ри­те ви, Ган­но, i не так, як ти, Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов (во­на зно­ву ви­пи­ла ке­лих го­рiл­ки), а так, як її тво­ри­ли хо­роб­рi на про­тя­зi ти­ся­чi ро­кiв… Ви, зви­чай­но, ка­же­те, що я про­по­вi­дую iде­оло­гiю но­вої бур­жу­азiї - хай бу­де по-ва­шо­му. Але й бу­де по-моєму, бо ми-я й ти­ся­чi Аг­лай у спiд­ни­цях та шта­нях - не мо­же­мо да­лi жи­ти без по­вiт­ря.

    - Вам, ма­буть, ду­же душ­но! - рап­том зi­ро­нi­зу­ва­ла Ган­на.

    - Parbleu, j'eto­uf­fe. Je vo­us prie de ba­is­ser la gla­ce, po­ur no­us don­ner un peu d'air[14].

    - Я вам уже го­во­ри­ла, що я по­га­но ро­зу­мiю фран­цузьку мо­ву.

    - Вона го­во­рить, - зi злiс­тю ска­за­ла тьотя Кла­ва, - що во­на за­ди­хається i про­сить вас вiд­чи­ни­ти вiк­но.

    - А, це зов­сiм iн­ша спра­ва, - зно­ву зi­ро­нi­зу­ва­ла Ган­на.

    Карамазов рап­том зiр­вав­ся з мiс­ця i пi­дiй­шов до дру­жи­ни.

    - Ти, Ган­но, оче­вид­но, хо­чеш до­до­му? - рiз­ко ска­зав вiн. - Так я мо­жу про­вес­ти те­бе.

    - Я зов­сiм не п'яна й те­пер уже до­до­му не зби­ра­юсь, - спо­кiй­но про­мо­ви­ла Ган­на. - Так я зби­ра­юсь! - ки­нув Ка­ра­ма­зов. - Хо­дiм! Тьотя Кла­ва й Вов­чик теж пiд­ве­лись. Пiд­ве­ла­ся й Аг­лая.

    - Я пе­ред­чу­ва­ла, що з цiєї зуст­рi­чi нi­чо­го гар­но­го не вий­де, - ска­за­ла тьотя Кла­ва.

    - А що ж му­си­ло вий­ти? - наївно спи­тав лiнг­вiст. Да­ма ле­генько по­сi­па­ла йо­го за нiс i по­да­ла свою ру­ку для по­цi­лун­ку. Во­на на­реш­тi зас­по­коїлась i ска­за­ла йо­му, щоб вiн завт­ра при­хо­див до них iз Ка­ра­ма­зо­вим: мов­ляв, чо­му не проїха­тись у го­род К. на кiлька го­дин. Сло­вом, тре­ба ще поз­най­оми­тись iз К. Поїздка, ма­буть, бу­де цi­ка­ва, бо го­ди­на прек­рас­на й по­тiм, на па­роп­ла­вi мож­на наб­ра­тись но­вих вра­жень. То­ва­риш Вов­чик по­го­див­ся. То­дi тьотя Кла­ва взя­ла пiд ру­ку Ка­ра­ма­зо­ва i зро­би­ла i йо­му та­ку ж про­по­зи­цiю.

    Дмитрiй теж по­го­див­ся i, ски­нув­ши на пле­че тьотi Кла­ви­ну па­ра­сольку, про­пус­тив упе­ред Аг­лаю й Ган­ну: та, i дру­га цi­лу до­ро­гу йшли мовч­ки.

    - А все-та­ки ве­се­ло жи­ти "на етом свєтє, гос­по­дам" - ска­за­ла Аг­лая. - Це, здається, твої, Дi­мi, сло­ва?

    Карамазов мов­чав. Вiн за­мис­лив­ся. Вiн ду­мав про те, про що не­дав­но го­во­ри­ла Аг­лая, i мис­лi йо­му наз­до­га­ня­ли од­на од­ну. Вiн i справ­дi стик­нув­ся з цi­ка­вою дiв­чи­ною. ї йо­му те­пер упер­то лiз­ло в го­ло­ву, що ця зуст­рiч мо­же скiн­чи­ти­ся ма­ленькою дра­мою i що в цiй дра­мi го­лов­ни­ми осо­ба­ми бу­дуть, оче­вид­но, троє: вiн, Аг­лая та Ган­на,

    - Товариство, - ска­зав то­ва­риш Вов­чик. - А хто з вас розп­ла­чу­вав­ся з I. Л. Ка­ра­си­ком?

    Лiнгвiстовi вiд­по­вi­ла мов­чан­ка: оче­вид­но, нiх­то про це й не по­ду­мав.

    - Ну, та­ке вiд­но­шен­ня до кра­ма­ря я мо­жу наз­ва­ти тiльки свинст­вом.

    - Нiчого по­дiб­но­го, - ска­за­ла тьотя Кла­ва. - За I, Л. Ка­ра­си­ка нi­чо­го тур­бу­ва­тись: ко­ли вiн сьогод­нi не взяв, то вiзьме завт­ра. I завт­ра йо­му кра­ще бра­ти, бо завт­ра ви в нього ще щось ку­пи­те.

    - А во­но й прав­да! - по­го­див­ся лiнг­вiст. - Роз­ра­ху­нок пра­вильний. Який­сь Пе­ре­ре­пен­ко до цього нi­ко­ли не до­ду­мається.

    

VII

    

    Коли при­яте­лi пi­дiй­шли на дру­гий день до то­го бу­дин­ку, де квар­ти­ру­ва­ли дач­ни­цi, їх зуст­рi­ла Аг­лая не­за­до­во­ле­ним об­лич­чям i ска­за­ла, що ка­ва­ле­рам зов­сiм не ли­чить спiз­ню­ва­тись на цi­лих пiв­го­ди­ни. Сло­вом, тьотя Кла­ва розг­нi­ва­лась i поїха­ла са­ма. Аг­лая, зви­чай­но, на них уже не гнi­вається i про­сить їх зай­ти в кiм­на­ту. До ре­чi, во­ни поз­най­ом­ляться iз Же­нею (муж­чи­на в зо­ло­то­му пенс­не). У нього за­раз стра­шен­но бо­лить який­сь зуб… оче­вид­но, зуб каст­ро­ва­ної муд­рос­тi.

    - Прошу! - ска­за­ла Аг­лая й вiд­чи­ни­ла две­рi. - За­ходьте, па­но­ве-то­варнст­во!

    На дру­зiв вiй­ну­ло ви­шу­ка­ною пар­фю­ме­рiєю. Пах­ла пуд­ра, пах­ли ду­хи, i зда­ва­лось, що кож­ний за­ку­ток i кож­на рiч цього по­меш­кан­ня наб­ра­лась приїсно­го за­па­ху. На ту­алет­но­му сто­лi сто­яло кiлька ваз iз квi­та­ми, на вiк­нах ле­жа­ли фран­цузькi ро­ма­ни. То­ва­риш Вов­чик по­чав бу­ло роз­мо­ву про вчо­раш­нiй ве­чiр. Але Аг­лая, оче­вид­но, не ма­ла охо­ти го­во­ри­ти про це.

    - Менi здається, що я вчо­ра та­ка ж бу­ла, як i завж­ди, - ска­за­ла во­на.

    - Безперечно! - пос­пi­шив по­го­ди­тись лiнг­вiст i, по­ло­жив­ши на вiк­но який­сь ста­ро­мод­ний фран­цузький ро­ман, що йо­го встиг уже пе­рег­ля­ну­ти, ска­зав:

    - Ну, а де ж ваш муж­чи­на в зо­ло­то­му пенс­не?

    - А от за­раз ми йо­го пок­ли­че­мо, - ска­за­ла Аг­лая, - Євге­нiю Ва­лен­ти­но­ви­чу! Ану-бо йдiть сю­ди.

    За две­ри­ма, що в дру­гу кiм­на­ту, хтось за­су­етив­ся i, на­реш­тi, муж­чи­на в зо­ло­то­му пенс­не з'явив­ся на по­ро­зi.

    - Євгенiй Ва­лен­ти­но­вич, - од­ре­ко­мен­ду­ва­ла йо­го Аг­лая. - Чо­ло­вiк тьотi Кла­ви.

    Нова лю­ди­на мовч­ки стис­ну­ла ру­ки дру­зям i по­ча­ла бi­га­ти по кiм­на­тi, ввесь час три­ма­ючись за хво­рий зуб. Цей ти­по­вий iн­те­лi­гент iз проф­со­юзу - чем­ний i тен­дiт­ний, - вiн за­раз за­був гар­ний тон i не звер­тав ува­ги на при­яте­лiв. Ка­ра­ма­зов уваж­но розг­ля­дав йо­го й ду­мав, що цей муж­чи­на в зо­ло­то­му пенс­не обов'язко­во му­сить бу­ти Євге­нiй Ва­лен­ти­но­вич, бо iнак­ше йо­го й наз­ва­ти не мож­на. Не Iва­но­вич або Пет­ро­вич i не Де­нис або Сте­пан, тiльки Євге­нiй Ва­лен­ти­но­вич. Прав­да, мож­на бу­ло б йо­го наз­ва­ти ще Ва­лен­ти­ном Євге­нiй­ови­чем. Але, по су­тi, це все од­но.

    - Ти, оче­вид­но, ди­вуєшся, чо­му в ме­не так ба­га­то фран­цузьких ро­ма­нiв? - спи­та­ла Аг­лая, звер­та­ючись до Вов­чи­ка.

    - Коли хо­чеш, я ду­же ди­ву­юсь, - ска­зав лiнг­вiст. - На­вiть стра­шен­но ди­ву­юсь.

    - А ко­ли не хо­чу?

    - Тодi я мо­жу й не ди­ву­ва­тись. Сло­вом, я маю ба­жан­ня вго­ди­ти то­бi… ти як ду­маєш?

    Аглая ска­за­ла Ка­ра­ма­зо­ву, що во­на вже змi­ни­ла свiй пог­ляд на Вов­чи­ка i що те­пер їй вiн по­чи­нає по­до­ба­тись. Лiнг­вiст по­дя­ку­вав за комп­лi­мен­те.

    - Ну так все-та­ки: чо­му ж у те­бе так ба­га­то фран­цузьких ро­ма­нiв? - по­цi­ка­вив­ся Ка­ра­ма­зов.

    - Це, ба­чиш, моя спад­щи­на вiд пра­дi­да. Вiн за­ли­шив ме­нi ду­же не­по­га­ну бiб­лi­оте­ку.

    - Чи не був твiй пра­дiд культур­ним по­мi­щи­ком?

    - Як би то­бi ска­за­ти… Тре­ба га­да­ти, так. Влас­не, не зов­сiм так, але все-та­ки так.

    - Може, ти ме­нi наз­веш йо­го прiз­ви­ще? Чи не князь це, при­пус­тiм, Вол­конський?

    - Чому це обов'язко­во Вол­конський, а не який­сь Ма­зе­па?

    - Тому що як до пер­шо­го, так i до дру­го­го ти маєш та­ке вiд­но­шен­ня, яке я маю до Чанд­зо­лi­на, при­пус­тiм.

    - Даремно ти так ду­маєш! - ска­за­ла Аг­лая i зро­би­ла хит­реньке об­лич­чя: мов­ляв, во­на за­раз хо­че по­мов­ча­ти, але зго­дом Ка­ра­ма­зов не тiльки по­чує це прiз­ви­ще, - вiн на­вiть тро­хи i зди­во­ва­ний бу­де.

    - Можливо, я й по­ми­ля­юсь! - ки­нув Дмит­рiй i тут же по­ду­мав, що Аг­лая чим да­лi, то бiльш на­ма­гається за­iнт­ри­гу­ва­ти йо­го. I мос­ковське по­ход­жен­ня, i її по­рiв­ня­но чис­та ук­раїнська мо­ва, й, на­реш­тi, культур­ний прап­ра­дiд - усе це пiдт­верд­жує йо­го при­пу­щен­ня.

    Товариш Вов­чик за­хо­тiв вис­ло­ви­ти своє спiв­чут­тя муж­чи­нi в зо­ло­то­му пенс­не.

    - Вам, ма­буть, ду­же бо­лить зуб? - спи­тав вiн. - Я знаю, як бо­лить зуб, це щось жах­ли­ве.

    - Мугу! - вiд­по­вiв Євге­нiй Ва­лен­ти­но­вич i зно­ву схо­пив­ся ру­кою за що­ку. - Му­гу.

Пошук на сайті: