Микола Хвильовий - Вальдшнепи (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx)Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx136 Кб1833
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2)Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2179 Кб1975
    Тодi лiнг­вiст уда­рив се­бе по ко­лi­нах i по­чав за­пев­ня­ти, що йо­му, муж­чи­нi в зо­ло­то­му пенс­не, є пря­мий сенс пi­ти до зуб­но­го лi­ка­ря. Вов­чик iз цим лi­ка­рем зуст­рiв­ся кiлька днiв то­му i вва­жає, що це стра­шен­но сим­па­тич­на лю­ги­на. Нев­же Євге­нiй Ва­лен­ти­но­вич не хо­че шу­ка­ти до­по­мо­ги в наз­ва­но­го ес­ку­ла­па? Вов­чик пев­ний, що муж­чи­на в зо­ло­то­му пенс­не не пош­ко­дує. Ну… як?

    - Звичайно, тре­ба пi­ти ту­ди, - ска­за­ла Аг­лая за сво­го ро­ди­ча, що крiм "му­гу" нi­чо­го не мiг ви­мо­ви­ти.

    Ну й доб­ре! Во­ни пi­дуть до зуб­но­го лi­ка­ря, i зуб на якусь го­ди­ну по­ки­не три­во­жи­ти… Чи не хо­че й Аг­лая прой­тись? Мо­же, то­дi й Дмит­рiй не про­ти?.. Сло­вом, да­вай­те пi­де­мо всi. Прав­да, над­во­рi душ­но, але тре­ба ж до­по­мог­ти лю­ди­нi, Євге­нiй Ва­лен­ти­но­вич грає в фут­бол? Нi? На­реш­тi, вiн, без­пе­реч­но, грае в ша­хи. Так?.. Ну й доб­ре. Ко­ли за­нi­мiє зуб, во­ни зiг­ра­ють у ша­хи.

    - Але ко­ли ж ти по­ве­деш Євге­нiя Ва­лен­ти­но­ви­ча до лi­ка­ря? - всмi­ха­ючись, на­га­да­ла Аг­лая.

    Товариш Вов­чик за­ме­ту­шив­ся: мов­ляв, вiн це зро­бить iз ве­ли­кою охо­тою й не­гай­но. Сло­вом, да­вай­те зби­ра­тись.

    - Ах, який ти ба­ла­ку­чий, - ска­за­ла Аг­лая. - Чи не по­ра то­бi взя­тись за дi­ло? Же­ню ти, зви­чай­но, по­ве­деш сам, бо не­ма нi­яко­го сен­су всiм нам пек­тись на сон­цi.

    Товариш Вов­чик iще бiльше за­суєтив­ся. Вiн прек­рас­но ро­зу­мiє, що тре­ба не­гай­но по­ба­чи­ти ес­ку­ла­па, i ком­па­нiя тут нi при чо­му. Вiн ха­пає свiй ка­пе­лю­шок, од­чи­няє две­рi й про­пус­кає в них у по­рив га­ря­чо­го вiт­ру - муж­чи­ну в зо­ло­то­му пенс­не. Євге­нiй Ва­лен­ти­но­вич бе­ре в ру­ку свою ру­ду бо­рiд­ку й ма­ло не ви­бi­гає. Та­ким чи­ном, у кiм­на­тi по­рож­нiє i в нiй за­ли­ша­ються Дмит­рiй та Аг­лая.

    - Ну, сла­ва Бо­гу, - ки­ну­ла дiв­чи­на й з по­лег­шен­ням зiтх­ну­ла, - Так об­рид зi своїм зу­бом, що хоч тi­кай у Моск­ву.

    Карамазов нi­чо­го не ска­зав, йо­му рап­том три­вож­но за­би­лось сер­це. До вчо­рашнього дня вiн по­чу­вав се­бе ба­га­то спо­кiй­нiш. Зви­чай­но, Аг­лая йо­му од­ра­зу ж по­до­ба­лась, зви­чай­но, йо­му ко­лись вир­ва­лась фра­за, що вiн хо­че зiй­тись iз нею. Але то бу­ло тiльки ту­ман­не пе­ред­чут­тя, i вiн, нап­рик­лад, нi­ко­ли не шу­кав тем про ко­хан­ня, вiн завж­ди го­во­рив з Аг­лаєю як iз зви­чай­ним ро­зум­ним то­ва­ри­шем.

    Тепер не те. Вiн рап­том вiд­чув її при­сут­нiсть у цьому го­род­ку, так би мо­ви­ти, фi­зi­оло­гiч­не, i це по­чут­тя по­ча­лось не вчо­ра, а пев­нi­ше - в той ве­чiр, ко­ли йо­му з нею не вда­лось зуст­рi­тись, ко­ли вiн так му­чив­ся цi­лу нiч. На­вiть i не в той ве­чiр - це по­ча­лось iз пер­шої зуст­рi­чi з нею на па­роп­ла­вi, ти­ся­ча­ми не­ви­ди­мих пси­хо­ло­гiч­них ни­ток вiн зв'язу­вав­ся з нею до вчо­рашнього дня, i вчо­раш­нiй день був тiльки ло­гiч­ним i не­ми­ну­чим вис­нов­ком. Хi­ба ви­пад­ко­во во­на по­ка­за­ла йо­му своє тi­ло в ку­пально­му кос­тю­мi? Хi­ба ви­пад­ко­во во­на вчо­ра ввесь ве­чiр на­ма­га­лась од­ре­ко­мен­ду­ва­ти се­бе? Хi­ба ви­пад­ко­во вiн по­чув цю апо­ло­гiю бе­зумст­ва хо­роб­рих на фо­нi вра­нiшньої зуст­рi­чi, тiєї зуст­рi­чi, ко­ли во­на сто­яла на пля­жi в по­то­ках сон­ця i де­монст­ру­ва­ла йо­му своє здо­ро­ве ру­бен­сiвське тi­ло? Нi­чо­го ви­пад­ко­во­го не­ма, вся­кий ви­па­док зв'яза­но з тою чи iн­шою ос­но­вою, i обу­мов­люється вiн пев­ни­ми при­чи­на­ми, i ко­ли при­чи­ни бу­ли, то iнак­ше й тра­пи­тись не мог­ло. I зга­ду­ючи їi вчо­раш­ню роз­мо­ву про бе­зумст­во хо­роб­рих, йо­му до бо­лю за­хо­тi­лось бу­ти та­ким же бе­зум­ним. Йо­му за­хо­тi­лось схо­пи­ти її в обiй­ми й зак­ри­ча­ти по­бiд­ним кри­ком ди­ко­го пе­ре­мож­ця. Пе­ред ним на мить про­май­ну­ли сум­нi, ос­то­чор­тi­лi очi йо­го Ган­ни, i вiн уже бiльше нi­чо­го не ба­чив. Вiн зов­сiм не ду­мав про те, як во­на прий­ме йо­го лас­ки. На нього в цей мо­мент на­вiть не впли­ну­ла обс­та­нов­ка, що, без­пе­реч­но, не вiд­по­вi­да­ла йо­го на­мi­рам. Вiн уже нi­чо­го не ба­чив, крiм цiєї при­ваб­ли­вої дiв­чи­ни i її миг­да­ле­во­го пог­ля­ду.

    Карамазов на­хаб­но по­ди­вив­ся на Аг­лаїн торс i зу­пи­нив на ньому свої очi.

    

VIII

    

    I вiн, оче­вид­но, мав ра­цiю. Iнак­ше на­вi­що б служ­ка за­чи­ня­ла вi­кон­ни­цi? Чи, мо­же, Аг­лая хо­че зат­ри­ма­ти спе­ку? Так нi, цього не мо­же бу­ти! Во­на, без­пе­реч­но, шу­кає пiв­тем­ря­ви. Тре­ба бу­ти рi­шу­чим, i тiльки.

    В кiм­на­тi тем­нiє тiєю ден­ною тем­но­тою, ко­ли, й зап­лю­щив­ши очi, вiд­чу­ваєш яс­ний безх­мар­ний день i зго­рi­ло­по­рож­нi ву­ли­цi заш­тат­но­го го­род­ка. Крiзь од­ну вi­кон­ни­цю лi­зе вог­ня­на ла­па пiв­ден­но­го сон­ця й, по­лос­нув­ши по ва­зах iз тро­ян­да­ми, лег­ко ля­гає на стi­ну.

    Аглая поп­ра­ви­ла де­кольте сво­го ро­же­во­го плат­тя й ски­ну­ла на Ка­ра­ма­зо­ва очi.

    - Дмитрiй, iди-но ближ­че до ме­не, - ска­за­ла во­на. - Ти хо­чеш аб­ри­ко­со­вої во­ди?

    - Дякуюi - ки­нув Ка­ра­ма­зов i зу­пи­нив­ся бi­ля дiв­чи­ни.

    - Не хо­чеш?.. Ну, то­дi я са­ма вип'ю.

    Вона пi­дiй­шла до гле­чи­ка й з ним сi­ла на своє по­пе­реднє мiс­це. Ков­та­ючи не­ве­лич­ки­ми ковт­ка­ми жов­ту­ва­ту во­ду, во­на го­во­ри­ла йо­му про Євге­нiя Ва­лен­ти­но­ви­ча й рап­том по­цi­ка­ви­лась йо­го ро­дин­ни­ми спра­ва­ми. Сло­вом, во­на хо­че ще де­що взна­ти про нього й особ­ли­во їi цi­кав­лять фак­ти, так би мо­ви­ти, гли­бо­ко iн­тим­но­го ха­рак­те­ру. Ну от, зно­ву, при­пус­тiм: якi ж, на­реш­тi, в нього взаємо­вiд­но­шен­ня з дру­жи­ною? Во­на йо­го ко­лись за­пев­ня­ла, що вiн не лю­бить свою Ган­ну, але це ж був тiльки жарт. Во­на, зви­чай­но, нi­чо­го не знає, а її ду­же цi­ка­вить, як вiн ста­виться до своєї дру­жи­ни.

    Доки Аг­лая по­да­ва­ла за­пи­тан­ня, так би мо­ви­ти, "вза­га­лi", Ка­ра­ма­зов го­то­вий був їй вiд­по­вi­да­ти. Але ко­ли во­на фа­мiльярно за­го­во­ри­ла про Ган­ну, йо­му неп­риємно стис­ну­ло сер­це: вiн нес­по­дi­ва­но об­ра­зив­ся за дру­жи­ну. Мов­ляв, чо­му це Аг­лая не дає їй спо­кою? За кiлька хви­лин пе­ред тим вiн не мiг на­вiть при­пус­ти­ти, що в нiм про­ки­неться та­ке по­чут­гя. Але за­раз во­но на­вiть зат­ри­во­жи­ло йо­го. Зви­чай­но, вiн уже не лю­бить, вiн сьогод­нi на­вiть не­на­ви­дить Ган­ну. Але з нею зв'яза­но та­кi гар­нi хви­ли­ни, що вiн не мо­же не по­ва­жа­ти її яко­юсь своєрiд­ною по­ва­гою. У вся­ко­му ра­зi, вiн рi­шу­че од­мов­ляється зга­ду­ва­ти сьогод­нi її iм'я в при­сут­нос­тi Аг­лаї, так при­най­мнi дик­ту­ють йо­му нор­ми еле­мен­тар­ної ети­ки.

    - Може, Ган­ни ми не бу­де­мо чi­па­ти? - спи­тав Ка­ра­ма­зов. - Нев­же то­бi не об­рид­ло го­во­ри­ти про неї?

    - Чому це? - ди­тя­чи­ми очи­ма по­ди­ви­лась на нього Аг­лая. - На мiй пог­ляд, во­на все-та­ки цi­ка­ва жен­щи­на.

    - Я га­даю, що їй зов­сiм не мiс­це в на­шiй роз­мо­вi.

    - В на­шiй роз­мо­вi? От то­бi й маєш! Чо­му це в на­шiй роз­мо­вi?..

    Аглая зру­ши­ла пра­ве пле­че й ска­за­ла:

    - Ти пе­ре­ко­на­ний в цьому?.. Ну що ж, доб­ре! Я її це бу­ду чi­па­ти.

    Вона змовк­ла, мов­чав i Ка­ра­ма­зов. Роз­мо­ва пе­рер­ва­лась на ду­же нев­да­ло­му мiс­цi, i то­му ут­во­ри­лось та­ке вра­жен­ня, нi­би хтось ко­гось i якось об­ра­зив. Дмит­рiю прий­шла мисль, що Аг­лая зро­зу­мi­ла при­чи­ну йо­го не­ба­жан­ня го­во­ри­ти про Ган­ну, i йо­му ста­ло нi­яко­во. Чо­му й справ­дi не по­iн­тим­ни­ча­ти?.

    - Ти ду­же хо­чеш зна­ти, як я став­люсь до Ган­ни? - спи­тав вiн.

    Аглая бист­рим ру­хом розп­ра­ви­ла на ко­лi­нах своє ро­же­ве плат­тя, по­ди­ви­лась ку­дись убiк, по­мов­ча­ла тро­хи й рап­том ска­за­ла ти­хим, але рi­шу­чим i впер­тим го­ло­сом:

    - Я це ду­же хо­чу зна­ти.

    - Ну, так от: iз своєю дру­жи­ною я вже дав­но в на­тяг­ну­тих вiд­но­шен­нях. Приб­лиз­но ро­кiв три.

    - Як ро­зу­мi­ти те­бе: ти вже роз­лю­бив її, чи щось iн­ше тре­ба ма­ти на ува­зi?

    - Бачиш, - ска­зав Ка­ра­ма­зов, - ме­нi важ­ко з'ясу­ва­ти це. Ска­за­ти, що я її роз­лю­бив, - не мож­на. Але й ска­за­ти, що я її люб­лю, теж не мож­на.

    Аглая пiд­ве­ла­ся з стiльця, пiш­ла до ка­на­пи й за­па­ли­ла па­пi­рос­ку.

    - Ти хо­чеш ска­за­ти, - про­мо­ви­ла во­на, - що ти її нi­ко­ли не лю­бив?

    - Цього я не хо­чу го­во­ри­ти, бо це зов­сiм не так; я її сильно лю­бив. Спра­ва тут ба­га­то склад­нiш. Тут… як би це ска­за­ти…

Пошук на сайті: