Микола Хвильовий - Вальдшнепи (сторінка 15)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx)Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx136 Кб1833
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2)Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2179 Кб1975
    Вiн змовк i ус­мiх­нув­ся: йо­му й са­мо­му смiш­но ста­ло, як важ­ко ви­яс­ни­ти цю ро­дин­ну iс­то­рiю.

    - Ну що ж да­лi? - зас­мi­ялась Аг­лая. - Як же да­лi, мiй глу­пенький хлоп­чи­ку?

    Карамазова рап­том знер­ву­ва­ла її фа­мiльярнiсть, i вiн рiз­ко ска­зав:

    - Далi я од­мов­ля­юсь го­во­ри­ти.

    - Який ти чуд­ний, Дi­мi, - i Аг­лая по­ди­ви­лась на нього сум­ни­ми очи­ма, - i яка ти, мiй глу­пиш, усе-та­ки не­щас­на лю­диьа… Так я зро­зу­мi­ла те­бе ще в на­шу пер­шу зуст­рiч.

    Дмитрiй зас­мi­яв­ся: йо­му стра­шен­но по­до­бається ця са­мов­пев­не­нiсть. Хто це їй на­го­во­рив та­ко­го аб­сур­ду про нього?.. Про­те вiн на неї не об­ра­жається. Во­на мо­же го­во­ри­ти ще щось i в цьому ж та­ки ду­сi.

    - Я, зви­чай­но, мо­жу го­во­ри­ти, - спо­кiй­но ска­за­ла Аг­лая. - Але ти му­сиш по­ки­ну­ти своє са­мо­любст­во й теж не бу­ти та­ким са­мов­пев­не­ним. Сло­вом, пос­та­но­ви­мо так, що ко­са нас­ко­чи­ла на ка­мiнь. Сильна лю­ди­на на та­ку ж сильну… Хоч, прав­ду ка­за­ти, я в то­бi нi­чо­го не ба­чу нi вiд ко­си, нi вiд кам­ня.

    Остання її фра­за гост­рим бо­лем вiд­гук­ну­ла­ся в йо­го сер­цi. Вiн нi­чо­го не має нi вiд ко­си, нi вiд кам­ня? Вiн - той, ко­го во­на не­дав­но вва­жа­ла за сильну вольову лю­ди­ну. Во­на жар­тує чи прав­ду го­во­рить? Ка­ра­ма­зов роз­гу­бив­ся i, як об­ра­же­ний хлоп­чисько, сто­яв пе­ред Аг­лаєю:

    - Що це зна­чить?

    - Це зна­чить, - ска­за­ла Аг­лая, - що не тре­ба об­ра­жа­ти лю­ди­ну, ко­ли во­на цього не зас­лу­жи­ла, - це раз. По-дру­ге, цим ме­нi хо­четься ска­за­ти, що я те­бе знаю не гiр­ше, нiж ти сам се­бе знаєш.

    - Що ж ти знаєш про ме­не? - май­же з роз­па­чем спи­тав Дмит­рiй i тут же вiд­чув, що йо­му сер­це зав­мер­ло. - Ти ж, здається, вва­жа­ла ме­не за сильну лю­ди­ну?

    - На жаль, так, як сам ти се­бе вва­жав, - про­мо­ви­ла во­на.

    Аглая ба­чи­ла, як вра­жа­ли Ка­ра­ма­зо­ва її сло­ва, але на цей раз во­на, оче­вид­но, свi­до­мо ро­би­ла їх зли­ми. Що її штов­ха­ло глу­зу­ва­ти з нього? Жi­но­ча помс­та за йо­го обе­реж­не вiд­но­шен­ня до Ган­ни чи щось iн­ше? В уся­ко­му ра­зi, во­на на цей раз да­ла со­бi во­лю. Во­на на цей раз на­го­во­ри­ла йо­му стiльки неп­риємно­го, скiльки вiд неї вiн ще нi­ко­ли не чув.

    - Ти, Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов, - го­во­ри­ла во­на, - стра­шен­но са­мов­пев­не­на лю­ди­на, але в той же час ти нi­ко­ли не до­вi­ряєш своїм си­лам… Цiєї но­вої ха­рак­те­рис­ти­ки ти вiд ме­не, ма­буть, не спо­дi­вав­ся по­чу­ти? Прав­да? Ти, Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов, лю­биш зга­ду­ва­ти вiд­ва­гу й во­лю, i ти, без­пе­реч­но, вiд­важ­ний i маєш сильну во­лю. Але в той же час ти, Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов, ве­ли­кий бо­ягуз i стра­шен­но без­вольна лю­ди­на. Ти, Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов, вкло­няєшся пе­ред культу­рою, i ти, без­пе­реч­но, культур­на лю­ди­на. Але в той же час ти, Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов, стра­шен­ний не­вiг­лас. Сло­вом, ти, Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов, не­до­но­сок трид­ця­тих ро­кiв… бо й са­мi цi ро­ки iс­то­рик сха­рак­те­ри­зує тим же са­мим наз­виськом… Ти, я га­даю, не об­ра­жаєшся на ме­не за цю ха­рак­те­рис­ти­ку?

    Йому об­ра­жаться, зви­чай­но, нi­чо­го, хоч - прав­ду ка­жу­чи - ха­рак­те­рис­ти­ка та­ка ж жорс­то­ка, як i нес­по­дi­ва­на. Але вiн усе-та­ки не ро­зу­мiє, на­вi­що во­на? Чо­му Це їй прий­шло в го­ло­ву са­ме сьогод­нi го­во­ри­ти йо­му та­кi "комп­лi­мен­ти"? Вiн нi­як не мо­же цього втя­ми­ти.

    - Ти не ро­зу­мiєш? - ска­за­ла Аг­лая. - Шко­да! А спра­ва ду­же прос­та. Ми­лий мiй, нев­же ти не ро­зу­мiєш?

    Невже ти не ро­зу­мiєш, що я маю ба­жан­ня по­ки­ну­ти гру в тем­ну?

    - Тепер не ро­зу­мiю, що ти хо­чеш ска­за­ти цiєю "грою в тем­ну"? - про­мо­вив Ка­ра­ма­зов i вiд­чув, як йо­му зно­ву по­вер­тається ко­лиш­нiй наст­рiй. Вiн бадьоро по­ди­вив­ся на неї i на­вiть спи­тав її, чи не знає во­на, що це з ним. Що це тра­пи­лось iз ним за якусь се­кун­ду?

    - Я знаю, мiй ми­лий, - ска­за­ла Аг­лая, по­мi­тив­ши змi­ну наст­рою у сво­го спiв­бе­сiд­ни­ка. - Але да­вай все-та­ки по­вер­не­мось до твоїх фа­мiльярних справ. Ска­же­мо, так: ко­ли ти зiй­шов­ся з Ган­ною? Ну, ко­ро­тенько.

    - Коли я зiй­шов­ся з Ган­ною?

    Аглая не по­ми­ли­лась. Ка­ра­ма­зов пос­та­но­вив зро­би­ти екс­курс у ми­ну­ле. Наст­рiй зро­бив своє дi­ло, й вiн нес­по­дi­ва­но на­вiть для са­мо­го се­бе по­чав. Вiн по­чав iз то­го, що зуст­рiв­ся вiн iз своєю дру­жи­ною в об­ло­же­нiм мiс­тi, ко­ли во­но з тос­кою ди­ви­лось на пiв­нiч. То­дi сто­яв гли­бо­кий хо­лод­ний ве­ре­сень. Чер­во­на гвар­дiя вiдс­ту­па­ла й, вiдс­ту­па­ючи, лед­ве стри­му­ва­ла пол­ки пе­ре­мож­ця. Сни­лись да­ле­кi днi ми­ну­ло­го: й го­ро­до­вий на ро­зi, й го­лий осiн­нiй парк, i якась му­зи­ка в кi­но - нуд­на й не­ве­се­ла. Вiн прий­шов у че­ка. В той час там го­ту­ва­лись до по­бi­гу. На пiд­ло­зi ва­ля­лись сто­си па­пiр­цiв, ган­чi­рок i бi­лиз­ни. Вiн зу­пи­нив­ся бi­ля две­рей i ди­вив­ся на ба­ри­шень, що ри­лись у ба­рах­лi, на­пи­ха­ючи ним свої сак­во­яжi. Са­ме то­дi до нього й пi­дiй­шла Ган­на (вiн по­тiм уз­нав, що це Ган­на). Во­на з тос­кою зда­ви­ла свою го­ло­ву й при­тис­ну­лась до две­рей. То­дi вiн вий­няв iз ко­бу­ри бра­унiн­га й пi­дiй­шов до од­нiєї скри­нi, де вов­ту­зи­лись ба­ра­хольщи­ки. Вiн вист­ре­лив од­нiй ба­риш­нi в карк. То­го ж дня че­ка розст­рi­ля­ла ще кiлькох ма­ро­де­рiв, i то­го ж дня Ган­на зiй­шла­ся з Дмит­рiєм.

    - Це i все? - ска­за­ла Аг­лая, ко­ли Ка­ра­ма­зов зу­пи­нив­ся. - Ти скiн­чив свою iс­то­рiю?

    - Мабуть, усе! - ки­нув Дмит­рiй, зно­ву вiд­чув­ша? якусь нi­яко­вiсть ("i справ­дi, на­вi­що ця зай­ва од­ве­рi­тiсть?").

    - Коли все, то ме­нi й цього до­сить… Я вiд те­бе бiльше нi­чо­го не пот­ре­бую.

    - Ну, так як же: люб­лю я свою дру­жи­ну чи нi? - ви­му­ше­но ус­мiх­нув­ся Ка­ра­ма­зов.

    - Про це ти по­чуєш за якiсь два-три тиж­нi, - цiл­ком серй­оз­но ска­за­ла Аг­лая. - А по­ки що да­вай i справ­дi пе­рей­де­мо на iн­шу те­му.

    Вона взя­ла йо­го го­ло­ву й по­ло­жи­ла її на свої ко­лi­на. Ка­ра­ма­зов здриг­нув: приїсний за­пах ду­хiв i тро­янд ту­ма­нив йо­му мо­зок. Бi­ла ла­па пiв­ден­но­го сон­ця рi­за­ла очi, й ден­на кiм­нат­на ти­ша вик­ли­ка­ла млость. Дмит­рiй май­же нес­по­дi­ва­но для се­бе по­чав обе­реж­но гла­ди­ти Аг­лаїне ко­лi­но, й, мож­ли­во, то­му, що во­на нi­як не ре­агу­ва­ла на це, вiн за кiлька хви­лин схо­пив в обiй­ми її но­ги й, ти­хо скрик­нув­ши, вп'явся зу­ба­ми в її м'яке тi­ло.

    - Що з то­бою? - су­во­ро ска­за­ла Аг­лая i з си­лою вiдш­товх­ну­ла йо­го вiд се­бе. - Що з то­бою, Дi­мi?

    Карамазов пiд­вiв­ся. Вiн блу­кав роз­губ­ле­ни­ми очи­ма по сте­лi, й зда­ва­лось, що вiн от-от ки­неться на пiд­ло­гу й заб'ється в при­пад­ку епi­леп­сiї.

    - Що з то­бою, Дмит­рiй? - про­мо­ви­ла Аг­лая вже лас­ка­вим го­ло­сом. - Як ти зва­жив­ся на та­кий вчи­нок?.. I до то­го з жiн­кою, що з нею по­рiв­ня­но так не­дав­но поз­най­омив­ся? Знаєш, я не че­ка­ла вiд те­бе та­кої хо­роб­рос­тi!.. Чи, мо­же, ти ме­не прий­няв за ба­риш­ню лег­кої по­ве­дiн­ки? Ну?.. Чо­го ж ти мов­чиш?

    - Пробач ме­нi! - лед­ве про­мо­вив Ка­ра­ма­зов. - Я це зов­сiм нес­по­дi­ва­но зро­бив.

    Аглая поп­ра­ви­ла своє ро­же­ве плат­тя, пiд­ве­ла­ся з ка­на­пи й ска­за­ла:

    - А що бу­де, як я роз­по­вiм про це Ган­нi? Ну? Дмит­рiй не вiд­по­вi­дав. То­дi Аг­лая пi­дiй­шла до нього i взя­ла йо­го об­лич­чя в свої ру­ки.

    - Ну, нi­чо­го, - ска­за­ла во­на. - Я на те­бе не об­ра­жа­юсь. Бiльше то­го - ска­жу од­вер­то, - ме­нi на­вiть приємно бу­ло, ко­ли ти вку­сив ме­не. Я пе­ре­ко­на­лась, що ти е та­кий пал­кий, яким на­ма­лю­ва­ла те­бе моя уява. Чуєш?.. Я не об­ра­жа­юсь!

    Карамазову прий­шла мисль, що дiв­чи­на прос­то жар­тує з ним. Во­на, ма­буть, i справ­дi не про­ти то­го, щоб вiн узяв її, але вiн, Ка­ра­ма­зов, стра­шен­но ма­му­лу­ва­тий муж­чи­на й не знає, як по­во­ди­тись iз та­ки­ми цi­ка­ви­ми жiн­ка­ми. Тре­ба бу­ти бiльш рi­шу­чим, впер­тим, i все бу­де гар­но. Вiн узяв її ру­ку й спи­тав:

    - Ти доз­во­ляєш ме­нi го­во­ри­ти з то­бою так, як я то­го хо­чу?

    - Будь лас­ка! - ки­ну­ла Аг­лая, не од­ри­ва­юч­ви очей вiд йо­го об­лич­чя. - Що ти ду­маєш ме­нi ска­за­ти?

    Дмитрiй пi­дiй­шов до вiк­на. За вiк­ном в аб­ри­ко­со­во­му са­ду щось кри­ча­ла ха­зяй­ка под­вiр'я й над од­ною з ваз дзиж­ча­ла му­ха. На лi­ву вi­кон­ни­цю сiв єги­петський го­луб i про­тур­ко­тiв своє лас­ка­ве "суп­руг".

    - Ну, я те­бе слу­хаю, - ска­за­ла Аг­лая. - Як ти там хо­чеш го­во­ри­ти зi мною?

Пошук на сайті: