Микола Хвильовий - Вальдшнепи (сторінка 17)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx)Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx136 Кб1833
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2)Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2179 Кб1975
    Ах, Бо­же мiй! Вов­чи­ку все-та­ки рi­шу­че не ве­зе. Все вiн якось не до ре­чi го­во­рить. Особ­ли­во йо­му не ве­зе з жен­щи­на­ми. Лiнг­вiст схоп­лює ру­ку тьотi Кла­ви й, ог­ля­да­ючись (щоб не по­ба­чив Євге­нiй Ва­лен­ти­но­вич), цi­лує цю ру­ку п'ять, де­сять, двад­цять ра­зiв. То­дi тьотя Кла­ва ви­ки­дає з ро­та зе­ле­ний пи­щик i про­по­нує пi­ти до Аг­лаї i по­го­во­ри­ти ще з нею. По су­тi - це ж спра­ва не її, а її пле­мiн­ни­цi, i, зна­чить, роз­мов­ля­ти тре­ба з пле­мiн­ни­цею. Тьотя Кла­ва за­раз пi­де в кiм­на­ту й пок­ли­че Аг­лаю, а то­ва­риш Вов­чик му­сить пря­му­ва­ти до аб­ри­ко­со­во­го са­ду й там по­ле­жа­ти в га­ма­ку. Ко­ли вiн не хо­че зуст­рi­ча­тись з її чо­ло­вi­ком, йо­му слiд пе­ре­лiз­ти че­рез пар­кан, бо Євге­нiй Ва­лен­ти­но­вич пра­цює бi­ля вiк­на i, зна­чить, прой­ти не­по­мi­че­ним не мож­на.

    - Тодi я кра­ще пе­ре­лi­зу че­рез пар­кан, - враз по­го­див­ся лiнг­вiст i, пок­ли­кав­ши сво­го ло­ве­ра­ка, пi­шов вiд хвiрт­ки.

    Стояв прек­рас­ний пiв­ден­ний ве­чiр. I сьогод­нi пе­ре­гу­ку­ва­лись тi ж са­мi, що й кож­но­го дня, за­не­се­нi з Ро­сiї нев­га­мов­нi гар­мош­ки. По всiх кiн­цях го­род­ка дiв­ча­та спi­ва­ли зов­сiм не аран­жи­ро­ва­них i все-та­ки надз­ви­чай­них на­род­них пi­сень.

    У го­лу­бо­му не­бi про­рi­за­лись срiб­нi зо­рi. i з рi­ки зай­чи­ком пли­гав тен­дiт­ний i лег­кий вi­те­рець. Ко­ли то­ва­риш Вов­чик, пе­ре­ки­нув­ши че­рез тин сво­го се­те­ра, пi­шов до га­ма­ка, там уже си­дi­ла Аг­лая.

    - Ну, так що ти хо­тiв ме­нi ска­за­ти? - зуст­рi­ла во­на йо­го за­пи­тан­ням.

    - Я, влас­не, нi­чо­го не ду­мав го­во­ри­ти, - нес­мi­ли­во по­чав лiнг­вiст, сi­да­ючи на тра­ву. - Ме­нi на­ка­за­ла тьотя Кла­ва по­ра­ди­тись iз то­бою з при­во­ду Дмит­рiя.

    - Я те­бе слу­хаю.

    Товариш Вов­чик зам'явся. I справ­дi: що вiн ска­же Аг­лаї? Мо­же, i їй вiн ска­же не до ре­чi - i то­дi но­ва неп­риємнiсть. Але не мож­на й мов­ча­ти: ко­ли й да­лi Дмит­рiй бу­де ви­ки­да­ти та­ких ко­ни­кiв, то по­лю­ван­ня - пи­ши про­па­ло! I лiнг­вiст, плу­та­ючись, по­чи­нає го­во­ри­ти. I кiн­чає вiн тим, що Аг­лая му­сить по­ба­чи­тись iз Ка­ра­ма­зо­вим.

    - Ти так га­даєш? - спи­та­ла дiв­чи­на й серй­оз­ним пог­ля­дом по­ди­ви­лась на сво­го спiв­бе­сiд­ни­ка.

    - Коли прав­ду го­во­ри­ти, я нi­чо­го не га­даю. Але ме­нi здається, що Дмит­рiй зах­во­рiв i ти мо­жеш до­по­мог­ти йо­му… хоч би тим, що бу­деш зуст­рi­ча­тись iз ним.

    - На твiй пог­ляд, вiн не за­ко­хав­ся в ме­не, а прос­то зах­во­рiв?

    - Нiчого я в цих спра­вах не ро­зу­мiю, - за­нер­ву­вав­ся то­ва­риш Вов­чик. - Але ду­маю - так.

    - А я от ду­маю iнак­ше, - са­мов­пев­не­но ска­за­ла Аг­лая. - Я ду­маю, що вiн i зах­во­рiв, i за­ко­хав­ся. Але зах­во­рiв са­ме то­му, що за­ко­хав­ся в ме­не. Ко­ли хо­чеш, я до­ка­жу це то­бi хоч завт­ра. Завт­ра зуст­рi­нусь - i нi­якої хво­ро­би не бу­де. Ти вi­риш?

    - Нiчого ме­нi до­ка­зу­ва­ти, - нер­во­во ки­нув лiнг­вiст, - бо я то­бi все од­но не по­вi­рю.

    Аглая зна­ком за­пи­тан­ня зас­тиг­ла в га­ма­ку: во­на йе че­ка­ла та­кої смi­ли­вос­тi вiд то­ва­ри­ша Вов­чи­ка.

    - Чому ж ти не по­вi­риш? - спи­та­ла во­на.

    - А то­му, що я не пер­ший рiк знаю Ка­ра­ма­зо­ва. Ти мо­жеш йо­го зас­по­коїти, але це все-та­ки па­лi­атив.

    - Хiба з ним уже бу­ли та­кi прис­ту­пи?

    - Звичайно, бу­ли, i не­за­леж­но вiд то­го, чи за­ко­хав­ся вiн у ко­гось, чи нi.

    - Значить, це прис­ту­пи бо­же­вiл­ля, i я для нього тiльки за­чiп­ка?

    - Не знаю, якi це прис­ту­пи. Але я знаю, що ти зов­сiм ви­пад­ко­во по­па­ла в по­ле йо­го зо­ру й са­ме в мо­мент ре­ци­ди­ву йо­го iдi­отської хво­ро­би.

    Аглая за­мис­ли­лась. Де­кiлька се­кунд тiльки цвiр­кун по­ру­шу­вав ти­шу ве­чiрнього аб­ри­ко­со­во­го са­ду.

    Все-таки це не ви­яс­нен­ня, - на­реш­тi ска­за­ла во­да. Тре­ба спер­шу до­шу­ка­тись при­чин йо­го хво­ро­би, i тiльки то­дi мож­на го­во­ри­ти, чим я мо­жу бу­ти для нього: па­лi­ати­вом чи справж­нi­ми лi­ка­ми.

    - Тут про при­чи­ни не до­во­диться го­во­ри­ти, - не­за­до­во­ле­но про­мо­вив то­ва­риш Вов­чик. - При­чи­ни яс­нi: пси­хiч­на спад­щи­на батькiв.

    - Звичайно, тут не без пси­хiч­ної спад­щи­ни батькiв, але ма­ти тiльки її на ува­зi - це зна­чить нi­чо­го не ро­зу­мi­ти… А я от усе ро­зу­мiю.

    Лiнгвiст здвиг­нув пле­чи­ма. Хоч вiн i чув вiд Ка­ра­ма­зо­ва, що Аг­лая ро­зум­на дiв­чи­на, але те­пер вiн по­чи­нає сум­нi­ва­тись у цьому. Як це во­на все ро­зу­мiє? Вiд­кi­ля во­на так знає Ка­ра­ма­зо­ва за якiсь ма­ленькi тиж­нi? Чи, мо­же, їй роз­по­вi­ли про нього про­вiн­цi­альнi ку­муш­ки? Чи, мо­же, сам Дмит­рiй го­во­рив про се­бе? Так це ж не­серй­оз­но.

    - Що ж ти ро­зу­мiєш? - iро­нiч­но спи­тав вiн. - Я от, нап­рик­лад, да­лi од­мов­ля­юсь пе­ре­ли­ва­ти з пус­то­го в по­рожнє.

    - По-перше, - спо­кiй­но по­ча­ла Аг­лая, - я бе­ру вiд те­бе сло­во, що про на­шу роз­мо­ву Дмит­рiй нi­чо­го не бу­де зна­ти. По-дру­ге, я од­ра­зу ж за­яв­ляю то­бi, що я Ка­ра­ма­зо­ва кра­ще те­бе знаю. Знаю то­му, що Ка­ра­ма­зо­вих сьогод­нi ти­ся­чi. Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов, хай бу­де то­бi вi­до­мо, - тип. Це я пiд­мi­ти­ла вже з пер­шої на­шої з ним зуст­рi­чi, ко­ли ме­нi до­ве­лось роз­мов­ля­ти з ним. Що це за тип, я вже го­во­ри­ла са­мо­му Дмит­рiю, i те­пер ме­нi за­ли­шається тiльки де­що до­да­ти. Ти ме­не хо­чеш слу­ха­ти?

    - Прошу! - пос­пiш­но про­мо­вив то­ва­риш Вов­чик: спо­кiй­на Аг­лаїна са­мов­пев­не­нiсть уже при­му­шу­ва­ла йо­го ста­ви­тись до неї з де­якою по­ва­гою.

    - Ну от. Бу­де­мо по чер­зi. Скiльки, ска­же­мо, ро­кiв Ка­ра­ма­зо­ву? Ма­буть, трид­цять три - трид­цять п'ять? Так?.. Я це зна­ла. Це са­ме та лю­ди­на, що, вис­ко­чив­ши з сi­реньких гiм­на­зi­альних штан­цiв, од­ра­зу ж ус­ко­чи­ла в епо­ху вiй­ни й ре­во­лю­цiї. От­же, по-пер­ше, Ка­ра­ма­зов не­до­уч­ка. Да­лi: вiн опо­зи­цi­онер? Так?.. Я й це зна­ла. Ка­ра­ма­зо­ви не мо­жуть бу­ти не опо­зи­цi­оне­ра­ми, бо по­дiї во­ни прий­ня­ли крiзь приз­му своєї ро­ман­тич­ної уяви про свiт. Во­ни не мо­жуть зас­по­коїтись, бо їм на ро­ду на­пи­са­но три­во­жи­ти гро­мадську дум­ку.

    - Ну, це вже ти чу­ла вiд са­мо­го Дмит­рiя, - ска­зав то­ва­риш Вов­чик, зга­ду­ючи ха­рак­те­рис­ти­ку но­вiтньої ка­ра­ма­зов­щи­ни як пер­ма­нент­но­го ру­ху, що її дав сам Ка­ра­ма­зов.

    - Нiчого я вiд нього не чу­ла, - су­хо про­мо­ви­ла Аг­лая i про­дов­жу­ва­ла: - От­же, маємо без­пе­реч­но здiб­но­го не­до­уч­ку з ро­ман­тич­ним скла­дом на­ту­ри. Зна­чить, маємо те, що прий­ня­то на­зи­ва­ти щи­рою лю­ди­ною i що мож­на пiд­ку­пи­ти щи­рiс­тю й ви­ко­рис­та­ти на всi сто вiд­сот­кiв. Ка­ра­ма­зо­ва за­хо­пи­ла со­цi­альна ре­во­лю­цiя своїм роз­ма­хом, своїми со­цi­альни­ми iде­ала­ми, що їх во­на пос­та­ви­ла на своєму пра­по­рi. В iм'я цих iде­алiв вiн iшов на смерть i пi­шов би, вис­лов­лю­ючись йо­го сти­лем, ще на ти­ся­чу смер­тей. Але як му­сив се­бе по­чу­ва­ти Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов, ко­ли вiн, по­пав­ши в так зва­не "со­цi­алiс­тич­не" ото­чен­ня, по­ба­чив, що з роз­ма­ху нi­чо­го не вий­шло й що йо­го Ко­му­нiс­тич­на пар­тiя по­ти­хе­сеньку та по­ле­ге­сеньку пе­рет­во­рюється на зви­чай­но­го со­бi "со­бi­ра­те­ля зем­лi руської" i спус­кається, так би мо­ви­ти, на тор­мо­зах до iн­те­ре­сiв хит­ренько­го мi­ща­ни­на-се­ред­няч­ка. Це вже за­над­то, бо, на пог­ляд Ка­ра­ма­зо­ва, цей се­ред­ня­чок завж­ди стоїть i сто­яв грiз­ною при­ма­рою на пу­тях до свi­то­во­го.прог­ре­су i, зна­чить, на йо­го пог­ляд, до справжнього со­цi­алiз­му.

    - Але це до на­шої спра­ви, здається, не має нi­яко­го вiд­но­шен­ня? - обе­реж­но вста­вив то­ва­риш Вов­чик.

    - Чи не боїшся ти, що нас хтось пiдс­лу­хає? - з'язви­ла Аг­лая. - То­дi я бу­ду мов­ча­ти.

    - Будь лас­ка, - здвиг­нув пле­чи­ма лiнг­вiст. - Чо­го ме­нi бо­яться, ко­ли я цiл­ком ра­дянська лю­ди­на i всi це доб­ре зна­ють. Що я не люб­лю по­лi­ти­ки, так це зов­сiм iн­ша спра­ва.

    - Ти, здається, не лю­биш i фi­ло­со­фiї?

    - Це все од­но.

Пошук на сайті: