Микола Хвильовий - Вальдшнепи (сторінка 18)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx)Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx136 Кб1835
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2)Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2179 Кб1979
    - Ну так то­дi я про­дов­жую, бо це як­раз i йде до спра­ви. Сло­вом, Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов i Дмит­рiї Ка­ра­ма­зо­ви прий­шли до жах­ли­вої для них дум­ки: не­має ви­хо­ду. Зi своєю пар­тiєю рва­ти не мож­на, бо це, мов­ляв, зра­да не тiльки пар­тiї, але й тим со­цi­альним iде­алам, що за них во­ни так ро­ман­тич­но йшли на смерть, це бу­де, на­реш­тi, зра­да са­мим со­бi. Але й не рва­ти теж не мож­на. Сло­вом, во­ни зу­пи­ни­лись на яко­мусь iдi­отсько­му роз­до­рiж­жi. I от Ка­ра­ма­зо­ви по­ча­ли фi­ло­софст­ву­ва­ти й шу­ка­ти ви­хо­ду з за­ча­ро­ва­но­го ко­ла. Але й тут їм не по­щас­ти­ло, бо во­ни шу­ка­ли па­рик­ма­херськi пер­пе­ту­ум мо­бi­ле: шу­ка­ли та­ко­го ста­но­ви­ща, ко­ли й вiв­цi за­ли­ша­ються цi­лi й вов­ки не по­чу­ва­ють го­ло­ду. Ко­рот­ко ка­жу­чи нi не­до­уч­ки ос­та­точ­но зап­лу­та­лись i, та­ким чи­ном, прий­шли до ду­шев­ної кри­зи. Цi Ка­ра­ма­зо­ви за­бу­ли що во­ни Ка­ра­ма­зен­ки, що їм бра­кує доб­ро­го пас­ти­ря. Во­ни (час­то ро­зум­нi й та­ла­но­ви­тi) не здiб­нi бу­ти офор­ми­те­ля­ми й твор­ця­ми но­вих iде­оло­гiй, бо їм бра­кує ши­ро­кої iн­ди­вi­ду­альної iнi­цi­ати­ви й на­вiть вiд­по­вiд­них тер­мi­нiв, щоб ут­во­ри­ти прог­ра­му сво­го но­во­го свi­тог­ля­ду. Це за­пальнi Дiц­ге­ни, що їх ви­ко­рис­то­ву­ють Марк­си та Ен­гельси але це не Марк­си й Ен­гельси. Ка­ра­ма­зов, зав­дя­ки ро­ман­тич­но­му скла­ду своєї на­ту­ри й зав­дя­ки, ма­буть, ре­во­лю­цiї, хо­че та­ки розв'язу­ва­ти проб­ле­ми унi­вер­сально­го зна­чен­ня, але вiн їх розв'язує в ха­осi своєї iде­оло­гiч­ної кри­зи, в ха­осi своїх не­до­но­ше­них уяв­лень про кар­ти­ну свi­ту i то­му пос­лi­дов­но му­сить прий­ти до роз­би­то­го ко­ри­та.

    - I все-та­ки я не ро­зу­мiю, до чо­го ти це го­во­риш, - зно­ву вста­вив то­ва­риш Вов­чик.

    - Зараз бу­де яс­но, - ска­за­ла Аг­лая й за­па­ли­ла но­ву па­пi­рос­ку.

    - Отже, я го­во­ри­ла про Ка­ра­ма­зо­ва як про пев­ний тип на­шо­го ча­су. Дмит­рiй теж на­ле­жить до цього ти­пу. Але, як вi­до­мо, пра­вил не­має без ви­нят­кiв, i не всi Ка­ра­ма­зо­ви прий­дуть до жов­то­го до­му. Дмит­рiй ви­пад­ко­во най­шов со­бi од­ду­ши­ну в дру­го­ряд­нiй, на йо­го пог­ляд, iдеї вiд­род­жен­ня йо­го мо­ло­дої на­цiї, i ця од­ду­ши­на мо­же спас­ти йо­го. йо­му тiльки пот­рiб­ний доб­рий пас­тир, i та­ко­го пас­ти­ря вiн уже вiд­чув у ме­нi. Я ще з ним ма­ло роз­мов­ля­ла на цю те­му, але вже один той факт, що я з пер­шої зуст­рi­чi по­ча­ла ак­тив­но й цiл­ком щи­ро пiдт­ри­му­ва­ти йо­го за­хоп­лен­ня но­ви­ми iде­ями, - один цей факт не мiг не по­ло­жи­ти гли­бо­ко­го вiд­бит­ку на йо­го враз­ли­ву ду­шу, i вiн за­ко­хав­ся в ме­не. За­ко­хав­ся як у но­во­го пас­ти­ря. Вiн так за­ко­хав­ся, як мо­же за­ко­ха­тись тiльки нест­ри­ма­ний ро­ман­тик. Я це вже про­вi­ри­ла на трьох днях роз­лу­ки. От­же, ста­рої хво­ро­би не­ма, є но­ва хво­ро­ба, але це вже хво­ро­ба ос­та­точ­но­го ви­ду­жан­ня.

    - Ти вже скiн­чи­ла? - зiтх­нув iз по­лег­шен­ням то­ва­риш Вов­чик.

    - Скiнчила.

    - I все-та­ки я ска­жу, що й ти ба­га­то муд­руєш i тро­хи по­дiб­на до то­го ж Дмит­рiя.

    - Вiдкiля ж це вид­но? - всмiх­ну­лась Аг­лая.

    - А хоч би вiд­тi­ля, що ти над­то вже прос­то го­во­риш про ко­хан­ня, нi­би спра­ва йде про якусь ку­пiв­лю чи то про­даж. Якось чи то на­ду­ма­но, чи то на­вiть мер­кан­тильно все це…

    - А ти ж ду­мав, що маєш спра­ву з ки­сей­ною ба­риш­нею? Нi, дру­же, в наш вiк мож­на ко­ха­ти справж­нiм ко­хан­ням тiльки то­дi, ко­ли це ко­хан­ня пi­дiг­рi­вається по­лум'ям со­цi­альної iдеї.

    - Тодi ме­нi бук­вально нез­ро­зу­мi­ле, як ти, мос­ков­ка, мо­жеш зро­би­тись яки­мось там пас­ти­рем.

    - А чо­му не при­пус­ти­ти, що ме­нi душ­но на своїй вiт­чиз­нi? - за­гад­ко­во пос­мiх­ну­лась Аг­лая. - В та­ких ви­пад­ках мож­на зро­би­тись на­вiть кир­ги­зом то­що… ко­ли в Кир­ги­зiї є од­ду­ши­на.

    Товариш Вов­чик рап­том по­зiх­нув i, роз­ки­нув­ши ру­ки, лiг на тра­ву.

    - А все-та­ки, ко­ли прав­ду го­во­ри­ти, - ска­зав вiн, - нi­чо­го я не зро­зу­мiв iз твоїх ба­ла­чок. Якось ду­же плу­та­но, май­же так, як у Дмит­рiя. По­лi­ти­ка, по­лi­ти­ка й по­лi­ти­ка, i вiд­сут­нiсть уся­кої яс­нос­тi… Ти ча­сом не ко­му­нiст­ка?

    Аглая зас­мi­ялась. Їй все-та­ки Вов­чик, їй-бо­гу, по­до­бається: по­руч iз безп­ри­мiр­ною наївнiс­тю та­кий тон­кий сар­казм. Ко­ли б во­на на­ле­жа­ла до ком­пар­тiї, їй би вiд та­кої реп­лi­ки, без­пе­реч­но, не поз­до­ро­ви­лось. Те­пер во­на ро­зу­мiє Ка­ра­ма­зо­ва й ро­зу­мiє, чо­му вiн не хо­че по­кiн­чи­ти з своєю КП(б)У.

    - Ти, будь лас­ка, не при­пи­суй ме­нi то­го, що я й не ду­мав го­во­ри­ти, - стри­во­же­ним го­ло­сом ска­зав лiнг­вiст.

    - Ти од­мов­ляєшся? - ус­мiх­ну­лась Аг­лая. - То­дi я про­шу про­ба­чен­ня: ме­нi зда­ло­ся чо­мусь, що ти ба­га­то вiд­важ­нiш са­мо­го се­бе.

    Товариш Вов­чик ши­ро­ко по­зiх­нув. Вiн пiдс­вис­нув своєму ло­ве­ра­ко­вi й ска­зав:

    - Ну, доб­ре. Пос­та­но­ви­мо, що роз­мо­ву скiн­че­но. Те­пер за­пи­тан­ня: ти сьогод­нi вий­деш до Дмит­рiя?

    - А ти ду­же хо­чеш, щоб я вий­шла?

    - Звичайно.

    - А чо­му то­бi так хо­четься, щоб я вий­шла?

    - Тому, що ко­ли й да­лi Дмит­рiй бу­де з та­ким же наст­роєм, то з на­шо­го по­лю­ван­ня нi­чо­го не вий­де… I по­тiм, ме­нi ду­же об­рид­ли цi фо­ку­си.

    - Словом, ти хо­чеш, щоб я обов'язко­во вий­шла?

    - Звичайно.

    - Hv то­дi я обов'язко­во не вий­ду.

    - А я то­дi з то­бою й го­во­ри­ти не схо­чу, - обу­рив­ся то­ва­риш Вов­чик. - I вза­га­лi я стра­шен­но шко­дую, Що про­га­яв стiльки ча­су.

    Аглая за­ре­го­та­ла. Ах, який вiн смiш­ний, цей Вов­чик! Вiн "про­га­яв стiльки ча­су"! Хi­ба все йо­го жит­тя не е по­рожнє мiс­це в свi­то­во­му ру­хо­вi? Вiд­кi­ля це вiн узяв, що йо­му да­но якось там "га­яти чи не га­яти час"?

    - Проте ти на ме­не не гнi­вай­ся, дру­же. Це я жар­тую, - ска­за­ла во­на.

    Але Вов­чик i без про­ба­чен­ня не об­ра­жається; вiн не­ма­ло чув та­ких комп­лi­мен­тiв хоч би вiд то­го ж Дмит­рiя. Во­ни йо­го зов­сiм не об­хо­дять. Йо­го тiльки ди­вує, чо­му це "пас­тир" (вiн та­ки зi­ро­нi­зу­вав) не хо­че йти до своєї вiв­цi… Сло­вом, до по­ба­чен­ня!

    Вовчик пiд­вiв­ся вже i йде до пар­ка­ну. То­дi з-за по­вiт­ки вис­ка­кує тьотя Кла­ва й бе­ре йо­го пiд ру­ку. Во­на за­пев­няє лiнг­вiс­та, що й не ду­ма­ла пiдс­лу­ха­ти йо­го роз­мо­ву, але во­на ста­вить та­кi двi ви­мо­ги: пер­ша - Вов­чик дає чес­не сло­во, що Дмит­рiй нi­чо­го не знає про те, як ду­має про нього Аг­лая ("моя пле­мiн­ни­ця, ба­чиш, з од­но­го бо­ку, ви­со­ко­культур­на лю­ди­на, а з дру­го­го - якась ду­же не­обе­реж­на i од­вер­та до бе­зумст­ва").

    - Таке сло­во я вже дав Аг­лаї, - не­за­до­во­ле­но ска­зав лiнг­вiст.

    - А дру­га, - про­дов­жу­ва­ла тьотя Кла­ва, - я те­бе про­шу по­цi­лу­ва­ти ме­не по сек­ре­ту в оце пра­ве вуш­ко й пi­ти зi мною до Євге­нiя Ва­лен­ти­но­ви­ча. Те­пер то­бi нi­чо­го тур­бу­ва­тись: Же­ня вже знає, що ти си­диш з Аг­лаєю, i хо­че зiг­ра­ти з то­бою в ша­хи.

    Вовчик за­раз не має ба­жан­ня гра­ти в ша­хи: йо­му тре­ба пi­ти до Дмит­рiя. Але вiн не мо­же вiд­мо­ви­тись, бо тьотя Кла­ва все од­но пос­та­но­вить на своєму i все од­но йо­му до­ве­деться гра­ти в ша­хи. Вiн по­вер­тається до га­ма­ка й рап­том ба­чить у ньому Аг­лаю. Во­на за­раз ма­ячить там не­яс­ним си­лу­етом. "Що ду­має ця чуд­на дiв­чи­на?" - при­хо­дить йо­му в го­ло­ву. Але пи­тан­ня цього вiн i не ду­має розв'язу­ва­ти,.. та й прий­шло во­но зов­сiм ви­пад­ко­во.

    Тьотя Кла­ва, як i тре­ба бу­ло че­ка­ти, спер­шу влаш­ту­ва­ла з ним по­до­рож у гли­би­ну аб­ри­ко­со­во­го са­ду й там, пiд пиш­ною бу­зи­ною, при­тис­ну­ла йо­го до своїх гру­дей. I тiльки ко­ли все бу­ло зроб­ле­но, во­на взя­ла йо­го пiд ру­ку й, тро­хи по­хи­ту­ючись вiд за­до­во­лен­ня, пiш­ла з дим до Євге­нiя Ва­лен­ти­но­ви­ча.

    - О ба­ядер­ка!.. - нас­пi­ву­ва­ла во­на, наб­ли­жа­ючись до две­рей.

    На по­ро­зi їх зуст­рiв муж­чи­на в зо­ло­то­му пенс­не i прос­тяг­нув Вов­чи­ко­вi обид­вi ру­ки:

    - А… я ду­же ра­дий! - ска­зав вiн i дав до­ро­гу тро­хи збен­те­же­но­му лiнг­вiс­то­вi.

    

    [1] По­ро­да мис­ливських со­бак.

    [2] Спирт амi­ач­ний ка­ус­тич­ний для бiд­них (ла­тин; iро­нiч­не).

    [3] Да­вай­те змi­ряю ваш пульс? (Фр.)

    [4] Мiй дру­же (фр.).

    [5] Як зле бу­ти по­га­но ви­хо­ва­ним (фр.).

    [6] Нi­чо­го… Не завж­ди по­ба­чиш та­ко­го хво­ро­го, як ви (фр.).

    [7] Тут у ро­зу­мiн­нi "не­вiг­лас".

    [8] О Бо­же! Що та­ке ви го­во­ри­те (фр.).

    [9] Ви та­кi люб'язнi, що своїм вi­зи­том при­нес­ли приємний сюрп­риз.

    [10] Спо­дi­ва­юсь, ви по­ве­че­ряєте зi мною (фр.).

    [11] Над цiєю проб­ле­мою вар­то по­мiз­ку­ва­ти (фр.).

    [12] Трiш­ки наб­лизьтесь (фр.).

    [13] Пе­реп­ро­шую… па­но­ве, доз­вольте хоч при­сiс­ти (фр.).

    [14] О Гос­по­ди, я за­ди­ха­юсь. Вiд­чи­нiть, будь лас­ка, вiк­но, хай трiш­ки про­вiт­риться (фр.).

    [15] Дан­те був пра­вий, що до­ро­га до пек­ла вис­те­ле­на бла­ги­ми на­мi­ра­ми. (Фр.)

Сторінка 18 з 18 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 > У кінець >>

Пошук на сайті: