Микола Хвильовий - Вальдшнепи (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx)Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx136 Кб1829
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2)Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2179 Кб1970
    - Нi, Вов­чи­ку, я го­во­рю те, що ду­маю. I го­во­рю дав­но вi­до­му iс­ти­ну; тiльки че­рез убивст­во мож­на прий­ти до цiл­ко­ви­то­го со­цi­ально­го очи­щен­ня… Ти ро­зу­мiєш, що я маю на ува­зi? В ди­на­мi­цi прог­ре­су со­цi­альну ети­ку мож­на мис­ли­ти тiльки як пер­ма­нент­ний "зло­чин". Я зло­чин бе­ру в лап­ки, бо свi­до­ме вбивст­во во iм'я со­цi­альних iде­алiв нi­ко­ли не вва­жав за зло­чин.

    Товариш Вов­чик ще з бiльшим зди­ву­ван­ням по­ди­вив­ся на при­яте­ля.

    - З яко­го це ча­су ти по­чав так ду­ма­ти? - спи­тав вiн.

    - Саме з то­го ча­су, ко­ли я ве­се­ло по­ди­вив­ся на май­бутнє, ко­ли в ме­нi зно­ву з страш­ною си­лою за­го­во­ри­ла во­ля до пе­ре­мо­ги, ко­ли я зно­ву по­чав бе­зум­но не­на­ви­дi­ти своїх об­ме­же­них су­час­ни­кiв.

    - Ти го­во­риш зов­сiм як про­рок, - iро­нiч­но ки­нув то­ва­риш Вов­чик. Ка­ра­ма­зов хо­лод­но по­ди­вив­ся на лiнг­вiс­та i ска­зав:

    - А ти ду­мав, що я й справ­дi зви­чай­на лю­ди­на? Ах, який ти наївний, дру­же! От­же, пос­пi­шай вип­ра­ви­ти свою по­мил­ку, бо Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов во­iс­ти­ну про­рок. Справж­нiй про­рок, i тiльки че­рез нього ти най­деш сенс у цьому зем­но­му жит­тi.

    Дмнтрiй рап­том зу­пи­нив­ся. За яки­хось кiлька хви­лин вiн по­жов­тiв. Рот йо­му пе­ре­ко­сив­ся, i ниж­ня гу­ба дри­жа­ла.

    - Але Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов, - ска­зав лiнг­вiст, - все-та­ки ве­ли­кий фра­зер i прос­пi­вав со­бi доб­рий па­не­гi­рик.

    - Що ж ро­би­ти, -кри­во всмiх­нув­ся Ка­ра­ма­зов. -На. свi­тi ще нi­ко­ли так не трап­ля­лось, щоб па­не­гi­ри­ки скла­да­ли то­му, хто їх уже не прос­пi­вав сам со­бi… так чи iнак­ше. Я спi­ваю со­бi ци­нiч­но, але не в цьому ж спра­ва. Ме­та завж­ди вип­рав­до­вує за­со­би. Мiй ци­нiзм при­му­шує те­бе й iн­ших звер­та­ти на ме­не ува­гу, ме­нi ж цього й тре­ба. А що я фра­зер, то ти теж пра­вильно пiд­мi­тив, - нес­по­дi­ва­но по­го­див­ся вiн. Зви­чай­но, все це, ма­буть, фра­зи, i завт­ра я їх, мож­ли­во, бу­ду сам со­ро­ми­тись.

    - Гм, чу­де­са! - ска­зав то­ва­риш Вов­чик i рап­том за­бi­гав по кiм­на­тi. - I охо­та то­бi, Дмит­рiй, фi­ло­софст­ву­ва­ти? Це ж та­ка глу­по­та, що ти й не в'являєш со­бi.

    - Саме що глу­по­та?

    - Та от ця ж… i вза­га­лi вся­ка фi­ло­со­фiя!.. А втiм, я ду­маю, що ти зов­сiм не да­рем­но фi­ло­софст­вуєш…

    Лiнгвiст зро­бив по­мах своїми дов­ги­ми ру­ка­ми, прич­мок­нув i так по­бiд­но по­ди­вив­ся своїми бi­ли­ми бро­ва­ми, нi­би вiн i справ­дi роз­вiн­чав по мен­шiй мi­рi сво­го вчи­те­ля По­теб­ню.

    - Я те­бе слу­хаю! - ска­зав Ка­ра­ма­зов.

    - Ну от. Те­бе цi­ка­ви­ло ко­ли-не­будь та­ке пи­тан­ня, хто, як пра­ви­ло, лю­бить уда­ря­тись у фi­ло­со­фiю?

    - Цiкавило.

    Вiдповiдь, оче­вид­но, не по­до­ба­лась Вов­чи­ку, бо вiн став га­ря­че за­пев­ня­ти то­ва­ри­ша, що той нi­ко­ли цим не цi­ка­вив­ся, iнак­ше в нього не бу­ло б та­ких сцен iз Ган­ною.

    - Ну, доб­ре, - на­реш­тi ки­нув вiн. - Хто ж, по-твоєму?

    - Дикуни, оче­вид­но! - спо­кiй­но вiд­по­вiв Ка­ра­ма­зов. I то­му, що вiн вiд­по­вiв спо­кiй­но, i то­му, що Вов­чик не че­кав та­кої (на йо­го пог­ляд) влуч­ної вiд­по­вi­дi, лiнг­вiс­то­вi, як i вся­кiй до­рос­лiй ди­ти­нi, за­ли­ши­лось тiльки роз­гу­би­тись.

    - Ну, i що ж? - спи­тав вiн без­по­рад­ним го­ло­сом.

    - Я, ма­буть, бу­ду з цього пра­ви­ла ви­нят­ком. То­ва­риш Вов­чик пi­дiй­шов до вiк­на й рап­том про­мо­вив ти­хо:

    - А ти, Дмит­рiй, знаєш… не ду­рень.

    - Дякую.

    - Iй-богуi - нес­по­дi­ва­но за­хоп­лю­ючись, пiдс­ко­чив лiнг­вiст. - Я цiл­ком серй­оз­но го­во­рю. Ти­ся­чi ро­кiв лю­ди муд­ру­ють, а й до­сi не до­мiр­ку­ва­лись до та­ко­го па­ра­док­су.

    - Саме яко­го?.. То­го, що з пра­ви­ла мож­на ро­би­ти ви­нят­ки?

    - Покинь свої до­те­пи! I справ­дi: хi­ба розк­вiт фi­ло­софських дис­цип­лiн не ха­рак­те­ри­зує те чи iн­ше сус­пiльство як не­до­роз­ви­не­ний ор­га­нiзм?

    - Цiлком спра­вед­ли­во, - ска­зав Ка­ра­ма­зов. - Са­ме то­му я й вва­жаю се­бе за справжнього си­на своєї на­цiї.

    Лiнгвiст уваж­но по­ди­вив­ся на при­яте­ля, спро­бу­вав був зро­зу­мi­ти йо­го реп­лi­ку й, не зро­зу­мiв­ши, мах­нув ру­кою.

    - Знову фi­ло­со­фiя! -ска­зав вiн не­за­до­во­ле­но й пот­рi­пав по спи­нi сво­го ло­ве­ра­ка.

    Розмова зай­шла в який­сь ту­пик, i дру­зi її при­пи­ни­ли. Во­ни го­во­ри­ли на рiз­них мо­вах, i то­му про­дов­жу­ва­нi су­пе­реч­ку бу­ло зов­сiм не­до­цiльно. На­вiть не­до­цiльно бу­ло й по­чи­на­ти її, бо уваж­ний спос­те­рi­гач мiг би за­ра­нi ска­за­ти, що во­ни нi­ко­ли нi до чо­го не до­го­во­ряться. Знав це й Ка­ра­ма­зов i на­вiть тi­шив­ся з цього, бо бiльш серй­оз­на роз­мо­ва, без­пе­реч­но, вiд­би­ла б вiд нього й Вов­чи­ка - де­ся­то­го чи то двад­ця­то­го з йо­го не­дов­го­вiч­них дру­зiв. Вiн i зв'язав­ся так мiц­но з лiнг­вiс­том тiльки зав­дя­ки ди­тя­чим здiб­нос­тям то­го прий­ма­ти свiт цiл­ком без­по­се­редньо.

    Познайомились во­ни три ро­ки то­му на мiсько­му стен­дi i з то­го ча­су кож­но­го лi­та їздять ку­дись на по­лю­ван­ня. Во­ни ви­ко­рис­то­ву­ють свою мi­сяч­ну вiд­пуст­ку в серп­нi мi­ся­цi i тiльки зрiд­ка, як-от у цьому ро­цi, дiс­та­ють мож­ли­вiсть по­бу­ва­ти на Сла­ву­тi i в лип­нi.

    - Кого ти там ви­зи­раєш? - спи­тав лiнг­вiст, ко­ли Ка­ра­ма­зов пi­дiй­шов до вiк­на.

    - Як би то­бi ска­за­ти, - рап­том ви­му­ше­но ус­мiх­нув­ся той. - Ме­нi зда­ло­ся, що десь тут не­да­ле­ко прой­шла Аг­лая.

    Товариш Вов­чик пiд­ки­нув свої бi­лi бро­ви.

    - Яка це Аг­лая? -спи­тав вiн. -Чи не ду­маєш ти гра­ти роль бо­же­вiльно­го?

    - Поки що важ­ко ска­за­ти, мiй до­ро­гий Вов­чи­ку… Це так звуть од­ну з тих дам, що ти з ни­ми поз­най­омив­ся на па­роп­ла­вi.

    - Так ти, ви­хо­дить, уже знай­омий з ни­ми? Ну, i що ж?..

    - Ну, i слу­хай. Са­ме в цей час чо­ло­вiк тьотi Кла­ви дрi­має, да­ми манд­ру­ють до ба­за­ру повз наш бу­ди­нок.

    - Ця по­iн­фор­мо­ва­нiсть ме­не рi­шу­че зво­ру­шує, - з за­хоп­лен­ням ска­зав лiнг­вiст. - їй-бо­гу, з те­бе вий­шов би не зов­сiм по­га­ний ло­ве­лас… I це, до ре­чi, ба­га­то кра­ще твоєї фi­ло­со­фiї.

    Карамазов пi­дiй­шов до вiк­на. Спе­ка рап­том по­ча­ла спа­да­ти, i з рi­ки при­ле­тiв свi­жий вiт­рець. Якось хи­мер­но за­пах­ли аб­ри­ко­си: за­пах був нiж­ний i на­га­ду­вав чо­мусь ста­рий Про­ванс i ста­ро­мод­нi каб­рi­оле­ти. То­дi й дiй­снiсть враз пе­рет­во­ри­лась на сти­лi­зо­ва­нi нiж­но-го­лу­бi то­ни.

    - Добре! - ска­зав Дмит­рiй i лег­ко зiтх­нув. - Тiльки от що ска­жи ме­нi, Вов­чи­ку: як би ти по­ди­вив­ся на ме­не, ко­ли б я по­ки­нув Ган­ну й зiй­шов­ся з од­нiєю з цих дам… са­ме з Аг­лаєю?

    - Хiба ти вже встиг так да­ле­ко зай­ти?

    - За якiсь два тиж­нi я вза­га­лi нi­ку­ди не мiг зай­ти. Я пи­таю те­бе, так би мо­ви­ти… на вся­кий ви­па­док.

    Товариш Вов­чик так го­лос­но й так нес­по­дi­ва­но за­ре­го­тав, що на­вiть йо­го ло­ве­рак пiдс­ко­чив.

    - От чу­дак! - скрик­нув вiн. - На­вi­що то­бi ро­би­ти це, ко­ли ти мо­жеш, i не ки­да­ючи Ган­ну… ну, як би ска­за­ти де­лi­кат­нiш… Ну, сло­вом, ви­ко­рис­та­ти її… цю дiв­чи­ну.

    Менi здається, й ця дiв­чи­на, ко­ли во­на не­ду­ра, по­го­диться на це.

    - А як Ган­на? Во­на, на твiй пог­ляд, теж по­го­диться? Лiнг­вiст не по­мi­чав, що Ка­ра­ма­зов го­во­рить з ним не­серй­оз­но, й то­му так вiд­по­вiв:

    - Цього я то­бi не мо­жу ска­за­ти. Хто її знає- жi­но­ча ду­ша, як-то ка­жуть, тем­ря­ва… Але їй, ме­нi здається, й не тре­ба цього го­во­ри­ти.

    - Цебто ти ре­ко­мен­дуєш ду­ри­ти її?

    - А хоч би й так!.. На мiй пог­ляд, тут нi­чо­го не­ма страш­но­го i об­раз­ли­во­го для неї.

    Карамазов пi­дiй­шов до сво­го спiв­бе­сiд­ни­ка ї взяв йо­го за пле­че.

Пошук на сайті: