Микола Хвильовий - Вальдшнепи (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx)Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx136 Кб1835
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2)Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2179 Кб1979
    - Тек-с, - ки­нув вiн. - Не ска­зав би я, мiй вче­ний дру­же, що ти вмiєш ло­гiч­но мис­ли­ти. В по­пе­ред­нiй роз­мо­вi ти обу­рю­вав­ся на ме­не, що я хо­чу якось там ду­ри­ти Ган­ну, а за­раз сам ре­ко­мен­дуєш зрад­жу­ва­ти її.

    Товариш Вов­чик нi­чо­го не встиг вiд­по­вiс­ти, бо в цей мо­мент у кiм­на­ту ввiй­шла Ган­на i ска­за­ла, що лiнг­вiс­та хтось кли­че. Ка­ра­ма­зов пi­дiй­шов до ко­ши­ка з аб­ри­ко­са­ми, мовч­ки взяв один аб­ри­кос i, зирк­нув­ши на дру­жи­ну, пе­ре­вiв свiй пог­ляд на зго­рi­ло-го­лу­бе не­бо. Вiн од­ра­зу до­га­дав­ся, хто вик­ли­кає йо­го дру­га. I дiй­сно: бi­ля хвiрт­ки то­ва­риш Вов­чик по­ба­чив тих дач­ни­кiв, що на­хаб­но поз­най­оми­лись iз ним на рiч­но­му па­роп­ла­вi. Влас­не, тут бу­ли не всi: батька (чи як йо­го?) не бу­ло. Бу­ла тьотя Кла­ва i Аг­лая.

    

III

    

    - Здрастуйте, тьотю Кла­во! Здрас­туй­те, Аг­лає! То­ва­риш Вов­чик роз­шар­кав­ся так га­лант­но, нi­би вiн i справ­дi був сла­вет­ним ло­ве­ла­сом.

    - Доброго здо­ров'я, mon ami[4], - ска­за­ла тьотя Кла­ва й, не­дов­го ду­ма­ючи, упев­не­ним i рi­шу­чим ру­хом узя­ла йо­го пiд ру­ку.

    Та жен­щи­на, що її лiнг­вiст наз­вав Аг­лаєю, по­ки що не ду­ма­ла фа­мiльярни­ча­ти з Вов­чи­ком i тiльки зап­ро­по­ну­ва­ла йо­му од­ко­ло­ти та ви­ко­рис­та­ти од­ну iз за­паш­них тро­янд, що ви­сi­ли на її гру­дi. То­ва­риш Вов­чик зро­бив це з за­до­во­лен­ням, i во­ни по­во­лi пiш­ли зго­рi­лою i по­рожньою ву­ли­цею заш­тат­но­го го­род­ка.

    - Ви сю­ди на­дов­го приїха­ли? - спи­та­ла тьотя Кла­ва.

    - Товариш Вов­чик уже го­во­рив нам, - ска­за­ла Аг­лая. - Вiн теж приїхав на два мi­ся­цi.

    - Так, - пiдт­вер­див лiнг­вiст. - Ви не по­ми­ляєтесь, Але…

    Вiн хо­тiв щось спи­та­ти й, не спи­тав­ши, змовк. Влас­не, вiн не знав, як спи­та­ти: йо­го зди­ву­ва­ла тьотя Кла­ва - во­на го­во­ри­ла з ним так розв'язне, нi­би во­на зна­ла йо­го, по мен­шiй мi­рi, з ди­тя­чих лiт.

    - А як ви ду­маєте, - ска­за­ла тьотя Кла­ва. - Чо­му це Дмит­рiй в ос­тан­нi ро­ки та­кий нер­во­вий став?

    - Цебто який… ро­ки? - Вов­чик хо­тiв по­цi­ка­ви­тись, який Дмит­рiй, як во­на встиг­ла так доб­ре взна­ти най­iнтнм­нi­ше жит­тя Ка­ра­ма­зо­ва, вiд­кi­ля во­на, на­реш­тi, знає про цi "ро­ки", але фа­мiльярний тон йо­го спiв­бе­сiд­ни­цi ос­та­точ­но збив лiнг­вiс­та з пан­те­ли­ку, i вiн рi­шу­че зап­лу­тав­ся.

    - Ви не кос­но­язич­ний? - по­цi­ка­ви­лась тьотя Кла­ва. Аг­лая за­ре­го­та­ла. То­ва­риш Вов­чик по­чер­во­нiв i став за­пев­ня­ти, що "нi­чо­го по­дiб­но­го". Вiн прос­то не че­кав та­кої сим­па­тич­ної по­iн­фор­мо­ва­нос­тi в спра­вах до­му Ка­ра­ма­зо­вих.

    - Тодi, мо­же, ви знаєте, - ска­за­ла тьотя Кла­ва, - як ду­має про­вес­ти Дi­мi (во­на так i ска­за­ла "Дi­мi") цi два мi­ся­цi? Цеб­то-бi­ля Ган­ни­ної спiд­ни­цi чи бi­ля Аг­лаї?

    Це за­пи­тан­ня пе­ре­хо­ди­ло вже вся­кi мож­ли­вi ме­жi, але то­ва­риш Вов­чик на цей раз не збен­те­жив­ся. Вiн рi­шив, що ко­ли тьотя Кла­ва так фа­мiльярни­чає з до­мом Ка­ра­ма­зо­вих, то во­на, оче­вид­но, одер­жа­ла вiд­по­вiд­не пра­во на це вiд са­мо­го Дмит­рiя. Вiн ска­зав, що вiд­по­вi­да­ти на це за­пи­тан­ня не бу­де й ре­ко­мен­дує спи­та­ти йо­го дру­га.

    - Так би й дав­но! - з по­лег­шен­ням зiтх­нув­ши, ска­за­ла тьотя Кла­ва. - Хi­ба ви не ба­чи­те, що нас двоє, а ви один… Тiльки гля­дiть, не при­ве­дiть сю­ди й Ган­ни.

    - Ви хо­че­те, щоб я за­раз… не­гай­но при­вiв Дмит­рiя? - спи­тав не­до­гад­ли­вий лiнг­вiст.

    - Ах, Бо­же мiй, - ска­за­ла Аг­лая. - C'est un grand mal­he­ur de n'avo­ir pas ete bi­en ele­ve[5].

    - Воiстину! Ве­ли­ке не­щас­тя не бу­ти гар­но ви­хо­ва­ним, - пiдт­вер­ди­ла i тьотя Кла­ва.

    Тодi то­ва­риш Вов­чик ки­нув­ся з усiх нiг до хвiрт­ки, i да­ми са­мi за­ли­ши­лись пiд про­вiн­цi­альни­ми ака­цi­ями.

    - От що, - ска­за­ла тьотя Кла­ва, - Вов­чи­ка я бе­ру со­бi, твоїм те­пер на­завж­ди ли­шиться Дмит­рiй.

    - Я не за­пе­ре­чую, - ки­ну­ла Аг­лая й роз­ку­си­ла своїми прек­рас­ни­ми зу­ба­ми лис­ток з ака­цiї.

    Вже май­же зов­сiм стем­нi­ло. Ви­ти­ка­лись зо­рi. З не­да­ле­ко­го мо­ря пi­шов теп­лий вi­тер. Аг­лая ви­во­ди­ла на пiс­ку своєю го­лу­бою па­ра­солькою якiсь iєрог­лi­фи, тьотя Кла­ва ди­ви­лась у ри­ди­кюль, влас­не, в дзер­ка­ло, що бу­ло в ри­ди­кю­лi, i пуд­ри­лась мi­нi­атюр­ною пу­хов­кою.

    - Дозвольте взна­ти, скiльки вам ро­кiв? - ус­мiх­ну­лась са­ма со­бi тьотя Кла­ва.

    - Очевидно, не бiльш двад­ця­ти се­ми, - ска­за­ла Аг­лая.

    - Ти вга­да­ла, ме­нi двад­цять сiм. I як пi­кант­но, що я вже тьотя i що в ме­не та­ка до­рос­ла пле­мiн­ни­ця… То­бi, здається, двад­цять три?

    - I ти вга­да­ла!

    Тьотя Кла­ва поп­ра­ви­ла спе­цi­альним олiв­цем бро­ву й зас­вис­тi­ла арiю з "Ба­ядер­ки". По­тiм да­ми ще пе­ре­ки­да­лись лег­ки­ми фра­за­ми i раз у раз по­зи­ра­ли в той бiк, ку­ди пi­шов Вов­чик.

    Були во­ни в ро­же­вих сер­пан­ко­вих плат­тях, стяг­ну­тих у та­лiї по­яс­ка­ми, i ма­ли в ру­ках го­лу­бi па­ра­сольки. Тьотя Кла­ва виг­ля­да­ла ба­га­то без­тур­бот­нiш, в її свiт­ло-сi­ро­му пог­ля­дi зов­сiм не­ма то­го лед­ве вло­ви­мо­го зай­чи­ка впер­тос­тi й рi­шу­чос­тi, що зрiд­ка пли­гає в миг­да­ле­вих очах Аг­лаї, але за­те ста­ном тьотя Кла­ва тро­хи со­лiд­нiш.

    Аглая вий­ня­ла з ри­ди­кю­ля ма­леньку па­пi­рос­ку, за­па­ли­ла її й спи­та­ла:

    - Ти ска­за­ла Же­нi (спра­ва йшла про чо­ло­вi­ка тьотi Кла­ви), що ми ра­нiш пер­шої не прий­де­мо?

    - Звичайно, ска­за­ла… Я вiд нього вза­га­лi нi­чо­го не хо­ваю.

    - I все-та­ки не рев­нує? - ус­мiх­ну­лась Аг­лая.

    - I все-та­ки… не знаю. Чорт їх роз­бе­ре, цих муж­чин; на об­лич­чi од­не, а на сер­цi, мо­же, щось iн­ше.

    Потiм тьотя Кла­ва зро­би­ла ру­хом па­ра­сольки диск, пiй­ма­ла пог­ля­дом срiб­но-си­нiй слiд ме­те­ора й про­мо­ви­ла:

    - Ти, Аго, не ду­май, що Же­ня вза­га­лi нез­дiб­ний пе­ре­жи­ва­ти ду­шев­них драм. У наш вiк, ка­жуть, на­вiть ко­ро­ва вмiє зiт­ха­ти.

    - Ти, тьотю Кла­во, не по­ми­ляєшся. Мiй Дмит­рiй пiдт­верд­жує це на кож­но­му кро­цi. Я ду­же шко­дую, що ти не чуєш на­ших роз­мов. Аг­лая так упев­не­но й бе­за­пе­ля­цiй­но ска­за­ла "мiй Дмит­рiй", що на­вiть тьотя Кла­ва всмiх­ну­лась.

    - А ти. Аго, рi­шу­ча лю­ди­на, - вiдз­на­чи­ла во­на, - ще не встиг­ла як слiд поз­най­оми­тись iз ним, але вже ре­ко­мен­дуєш йо­го як влас­но­го чо­ло­вi­ка… Як же з Ган­ною? Ти ба­га­то взна­ла про неї?

    - Ти, тьотю Кла­во, надз­ви­чай­но наївни­чаєш!.. У наш вiк за два тиж­нi не тiльки схо­дяться, але й роз­хо­дяться. А втiм - до­сить! - i Аг­лая мах­ну­ла па­ра­солькою в той бiк, де вже ви­ри­со­ву­ва­лась фi­гу­ра Ка­ра­ма­зо­ва.

    Вовчик ли­ше за якусь хви­ли­ну вис­ко­чив на ву­ли­цю i наз­дог­нав сво­го дру­га. Спер­шу да­ми ба­чи­ли тiльки Дмит­рiя. Вiн iшов до них своїми нер­во­ви­ми кро­ка­ми, i пос­тать йо­го то ви­бi­га­ла, то зно­ву хо­ва­лась за стов­бу­ром мо­ло­до­го кле­на, що сто­яв на до­ро­зi. То­дi десь уда­ри­ла гар­мош­ка, й зо­рi ви­си­па­ли на ку­цi бульва­ри заш­тат­но­го го­род­ка. Десь го­го­та­ла рес­пуб­лi­канська мо­лодь. То­дi i на про­ти­леж­них квар­та­лах уда­ри­ла гар­мош­ка.

    Товариш Вов­чик уже наз­дог­нав Дмит­рiя, i во­ни пiд­хо­ди­ли до ве­се­лих (так при­най­мнi од­ра­зу ж виз­на­чив лiнг­вiст) i сим­па­тич­них дам.

Пошук на сайті: