Микола Хвильовий - Вальдшнепи (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx)Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx136 Кб1832
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2)Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2179 Кб1974
    - Ну… - зу­пи­ня­ючись, по­чав лiнг­вiст i роз­вiв ру­ка­ми. Тьотя Кла­ва дав­но вже сха­рак­те­ри­зу­ва­ла со­бi Вов­чи­ка як тро­хи ма­му­лу­ва­ту лю­ди­ну i то­му, не дов­го ду­ма­ючи, взя­ла йо­го пiд ру­ку. Во­на ска­за­ла, що ре­ко­мен­ду­ва­ти Ка­ра­ма­зо­ва не тре­ба, бо во­ни ма­ють за­до­во­лен­ня вже ба­га­то ве­чо­рiв шпа­цi­ру­ва­ти з ним… i по­тiм, во­на ду­же зра­дiє, ко­ли Вов­чик для неї бу­де та­ким цi­ка­вим спiв­бе­сiд­ни­ком, яким став для її пле­мiн­ни­цi Дмит­рiй. За кiлька хви­лин про­це­сiя (так ска­за­ла Аг­лая) йшла в та­ко­му по­ряд­ку: по­пе­ре­ду тьотя Кла­ва з Вов­чи­ком, по­за­ду Аг­лая з Дмит­рiєм. Дис­тан­цiя мiж пер­шою i дру­гою па­рою бу­ла приб­лиз­но на пiв­то­ра кро­ку. Тьотя Кла­ва за­ки­ну­ла на шию Вов­чи­ка свою го­лу­бу па­ра­сольку й роз­пи­ту­ва­ла, хто вiн, що вiн, як вiн. Сло­вом, ви­ма­га­ла, щоб лiнг­вiст у де­та­лях роз­по­вiв їй про своє ми­ну­ле, су­час­не й май­бутнє. Аг­лая цього не пот­ре­бу­ва­ла вiд сво­го ка­ва­ле­ра: та­кi роз­мо­ви з ним бу­ли два тиж­нi то­му. Во­на вiд­ко­ло­ла з своєї гру­дi ос­тан­ню тро­ян­ду й дер­жа­ла її на об­лич­чi Дмит­рiя. Во­на пи­та­ла йо­го, як пах­не тро­ян­да, чи по­до­бається йо­му цей за­пах, чи не кра­ще пах­не ре­зе­да. Ко­ли во­ни пе­ре­рi­за­ли про­вiн­цi­альний ри­нок i увiй­шли в ко­ло пiд­на­вiс­них ог­ни­кiв, Аг­лая за­пев­ня­ла Дмит­рiя, що тут їй пах­не Фло­бе­ром i на­вiть ста­роф­ран­цузьким жит­тям… Ка­ра­ма­зов, зви­чай­но, знає по­ета Вiлй­она?.. I по­тiм, вiн не мо­же не лю­би­ти го­го­лiвську фан­тас­ти­ку. Аг­лая пев­на, що мож­на ге­нi­ально сти­лi­зу­ва­ти на­шу су­час­нiсть.

    Дмитрiй го­во­рив щось нев­по­пад. То­дi Аг­лая пок­ла­ла на йо­го рот свою за­паш­ну до­ло­ню i ска­за­ла:

    - Який ти чу­дак, Дi­мi! Справж­нiй про­вiн­цi­ал!

    - Ти вже з Дмит­рiєм на "ти"? - по­вер­та­ючись, ки­ну­ла тьотя Кла­ва. - 3 те­бе, Аго, вий­шов би прек­рас­ний ка­ва­ле­рист.

    Тьотя Кла­ва так дзвiн­ко за­ре­го­та­ла, що про­вiн­цi­альна па­роч­ка (здається, ко­лиш­нiй сто­ло­на­чальник i прис­тар­ку­ва­та доч­ка мiс­це­во­го ка­ва­ле­ра Чер­во­но­го пра­по­ра), що йшла їм на­зуст­рiч, пос­пiш­но од­ле­тi­ла вбiк i да­ла до­ро­гу ве­се­лiй ком­па­нiї.

    Тодi по­чав ре­го­та­ти й то­ва­риш Вов­чик. Вiн так бе­зум­но роз­ре­го­тав­ся, що му­сив ки­ну­ти ру­ку да­ми, сiс­ти на зем­лю й зу­пи­ни­ти ком­па­нiю. Ко­ли ж йо­го ста­ли до­пи­ту­ва­ти, в чо­му спра­ва, вiн тiльки й мiг ви­мо­ви­ти: "про­вiн­цi­ал".

    - Ну… доб­ре! Ну… про­вiн­цi­ал!.. але де ж тут сiль? То­дi, на­реш­тi, то­ва­риш Вов­чик ска­зав, що для Ка­ра­ма­зо­ва це - най­об­раз­ли­вi­ше сло­во, i що вiн i уяви­ти не мо­же, яке обу­рен­ня вик­ли­ка­ло во­но в гру­дях йо­го ущип­ли­во­го дру­га.

    - I зов­сiм нi­чо­го не­ма тут смiш­но­го! - рiз­ко шпур­ну­ла Аг­лая i взя­ла Дмит­рiя пiд ру­ку.

    Тьотя Кла­ва теж най­шла, що смiш­но­го тут ду­же ма­ло, й най­шла на­вiть пот­рiб­ним (оче­вид­но, на пра­вах тьотi) про­чи­та­ти лiнг­вiс­то­вi не­ве­лич­ку но­та­цiю. Вов­чи­ка, як i тре­ба бу­ло че­ка­ти, стра­шен­но збен­те­жив та­кий нес­по­дi­ва­ний фi­нал, i вiн хо­тiв на­вiть про­ха­ти про­ба­чен­ня за свою не­ко­рект­нiсть. То­дi тьотя Кла­ва поп­ра­ви­ла йо­му кра­ват­ку фа­мiльярним жес­том, мiц­но при­тис­ну­лась до нього i зро­би­ла дис­тан­цiю на три кро­ки.

    - Ти, Дi­мi, мо­же, й справ­дi об­ра­зив­ся на ме­не? - спи­та­ла Аг­лая.

    - Нiчого по­дiб­но­го! - всмiх­нув­ся Ка­ра­ма­зов. - Я тiльки не зро­зу­мiв… те­бе.

    Вiн з яки­мось надз­ви­чай­ним за­до­во­лен­ням ска­зав "те­бе": ця хи­мер­на дiв­чи­на, що так ско­ро пе­рей­шла з ним на "ти" i якось враз за­во­ло­дi­ла ним (ко­ли прав­ду го­во­ри­ти, вiн не жар­ту­ючи, а з гли­бо­ким хви­лю­ван­ням ска­зав до­пi­ру Вов­чи­ко­вi, що хо­че зiй­ти­ся з Аг­лаєю), - зов­нiш­нiс­тю своєю вже ос­та­точ­но по­ко­ри­ла йо­го. Над­то вже ро­зум­нi й страс­нi бу­ли цi миг­да­ле­вi очi, й над­то вже при­ваб­ли­во ко­ли­ва­лись цi мо­ло­дi гру­ди, щоб вiн мiг прий­ня­ти її як зви­чай­ну жен­щи­ну. Сьогод­нi на­вiть пос­та­ло в нiм якесь не­яс­не пе­ред­чут­тя й со­лод­кий бiль, i сьогод­нi вiн хо­тiв би хо­ди­ти з нею цi­лу нiч.

    - Чого ти не зро­зу­мiв? - спи­та­ла Аг­лая. - Чо­му я те­бе наз­ва­ла про­вiн­цi­алом?

    - Так!

    - Це ж, ми­лий, яс­но. Я ще то­дi, на па­роп­ла­вi (пам'ятаєш на­шу су­пе­реч­ку?), я вже то­дi по­ду­ма­ла, що ти про­вiн­цi­ал. Це по всьому вид­но: й по ру­хах, i по по­вод­жен­ню з пе­ре­до­вою жiн­кою… як зi мною от… Чо­му ти так чуд­но ви­мо­вив "те­бе"? Чи, мо­же, ти хо­тiв ска­за­ти "вас"? Вас iст дас? Ну? А по­тiм ти й фор­мально про­вiн­цi­ал… Хi­ба ти жи­веш не в про­вiн­цiї?

    - Я, як то­бi вi­до­мо, жи­ву в сто­лич­но­му гра­дi! - ус­мiх­нув­ся Ка­ра­ма­зов.

    - Де це? - за­ре­го­та­ла Аг­лая. - Чи не в то­му, що на Ло­па­нi?

    Ця дiв­чи­на (оче­вид­но, з яко­гось Мир­го­ро­да) так не­охай­но го­во­ри­ла про ло­панський центр, що Вов­чик, по­чув­ши цю роз­мо­ву, зу­пи­нив­ся i спи­тав:

    - А доз­вольте уз­на­ти, в яких кра­ях ви меш­каєте? Чи не в Ума­нi?

    - Вас це серй­оз­но цi­ка­вить? Ко­ли так, то про­шу: мiй сто­лич­ний град i моя країна - хай бу­де вам вi­до­мо - ду­же да­ле­ко вiд­цi­ля.

    - Францiя? Iта­лiя? Iс­па­нiя?

    - Московiя, моє сер­денько! - ска­за­ла Аг­лая й при­тис­ну­лась до сво­го су­пут­ни­ка.

    Московiя? Ну, це вже Аг­лая неп­рав­ду го­во­рить! Дмит­рiй пiдт­верд­жує? То­дi вiн i йо­му не вi­рить. I справ­дi; якi ж во­ни мос­ков­ки? - Нi, це нi­се­нiт­ни­ця! Сло­вом, хай це пiдт­вер­дить тьотя Кла­ва, i тiльки то­дi вiн мо­же по­вi­ри­ти. Сло­вом, ко­ли Аг­лая й справ­дi серй­оз­но го­во­рить, - Вов­чик ос­та­точ­но роз­гу­биться.

    (Нарештi го­во­рить тьотя Кла­ва й го­во­рить те ж са­ме. Во­ни та­ки мос­ков­ки й на­вiть ко­рiн­нi, бо змал­ку жи­вугь у Моск­вi. Ву­ли­ця та­ка-то, но­мер та­кий-то, трам­вай дев'ять. Ко­ли пот­рiб­ний те­ле­фон, то мож­на й це ска­за­ти. Чо­ло­вiк тьотi Кла­ви (ви йо­го знаєте - муж­чи­на в зо­ло­то­му пенс­не) пра­цює в проф­со­юз!. Аг­лая - си­рiт­ка (знаєте та­ку зво­руш­ли­ву кi­но­фiльму про ча­си Фран­цузької ре­во­лю­цiї), i во­на жи­ве у тьотi Кла­ви. Во­на на ос­танньому кур­сi Мос­ковської кон­сер­ва­то­рiї.

    - Але вiд­кi­ля ж ви так доб­ре знаєте на­шу мо­ву? - зди­во­ва­но спи­тав лiнг­вiст.

    Ах, Бо­же мiй! Що ж тут див­но­го? Во­ни да­ле­ко не пер­ший раз зу­пи­ня­ються вiд­по­чи­ва­ти на прек­рас­них сте­пах Ук­раїни, й чо­му ж їм не зна­ти та­кої му­зич­ної мо­ви (тьотя Кла­ва так i ска­за­ла - "му­зич­ної"). Аг­лая, нап­рик­лад, ду­же лю­бить Ук­раїну й, ко­ли хо­че­те, на­вiть ори­гi­нальне. А втiм, тьотя Кла­ва да­лi не бу­де го­во­ри­ти, в де­та­лях йо­го мо­же по­iн­фор­му­ва­ти Аг­лая i, мож­ли­во, Дмит­рiй. Влас­не, пiд впли­вом своєї пле­мiн­ни­цi во­на й зро­би­лась та­кою цi­ка­вою мос­ков­кою.

    - Прекрасно! - з хрус­том да­вив свої пальцi то­ва­риш Вов­чик i на­реш­тi цiл­ком серй­оз­но звер­нув­ся до Ка­ра­ма­зо­ва: - Знаєш, Дмит­рiй, їхнi порт­ре­ти обов'язко­во тре­ба вмiс­ти­ти в од­но­му з на­ших жур­на­лiв.

    - Як вик­люч­нi ек­земп­ля­ри?

    - Покинь жар­ту­ва­ти, - мах­нув ру­кою лiнг­вiст. - Для руської пуб­лi­ки, для… як би це ска­за­ти… для "по­ощрєнiя".

    - Для за­охо­ти, - поп­ра­ви­ла Аг­лая. -Так бу­де ба­га­то ближ­че до ва­шої мо­ви.

    - От так мос­ков­ка! - ска­зав Ка­ра­ма­зов. - Чи не по­чу­ваєш ти се­бе тро­хи нi­яко­во, па­не лiнг­вiс­те?

    Товариш Вов­чик спа­лах­нув. Вiн хо­тiв щось до­во­ди­ти, зга­дав чо­мусь (i зов­сiм не до ре­чi) Про­ванс, про­ван­сальську лi­те­ра­ту­ру, зга­дав XIX вiк, Жа­на Жан­се­ме­на, Те­одо­ра Оба­не­ля i т. д., але тьотя Кла­ва вже зно­ву од­тяг­ла йо­го на дис­тан­цiю в три кро­ки. Сло­вом, роз­мо­ву бу­ло пе­рер­ва­но. Для лiнг­вiс­та бу­ло ще ба­га­то тут не­до­го­во­ре­но­го, на­вiть iнт­ри­гу­ючо­го (хi­ба ма­ло мос­ковських дач­ни­кiв манд­рує по Ук­раїнi?), але вiн спо­дi­вав­ся по­го­во­ри­ти з при­во­ду цього з Ка­ра­ма­зо­вим i вiд нього й уз­на­ти в де­та­лях iс­то­рiю знай­омст­ва мос­ковських дам iз пiв­ден­ною культу­рою.

    - Так, зна­чить, ти кiн­чаєш но­ву по­ему? - спи­та­ла

    Аглая, ко­ли во­ни зно­ву за­ли­ши­лись уд­вох. Ка­ра­ма­зов зу­пи­нив­ся i зро­бив не­за­до­во­ле­не об­лич­чя. - Я то­бi, здається, не один раз го­во­рив, що я пра­цюю в еко­но­мiч­но­му ор­га­нi. Ме­не цi­ка­вить за­раз пи­тан­ня про зни­жен­ня цiн.

    - Ти хо­чеш ска­за­ти, що з пи­тан­ня про зни­жен­ня цiн не мож­на зро­би­ти по­еми?

Пошук на сайті: