Микола Хвильовий - Вальдшнепи (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx)Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx136 Кб1833
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2)Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2179 Кб1975

    - Я хо­чу ска­за­ти, що з Та­ра­са­ми Шев­чен­ка­ми я нi­чо­го не маю спiльно­го.

    - Коли тiльки це, то я ра­да, - про­мо­ви­ла Аг­лая, за­мис­лю­ючись. - Са­ме та­ких лю­дей i бра­кує ва­шiй на­цiї. Ме­нi зда­ло­ся, що ти не так хо­тiв ска­за­ти. Ти ро­зу­мiєш ме­не? Я га­даю, що без ве­ли­ко­го ен­ту­зi­аз­му не мо­же бу­ти справж­нiх еко­но­мiс­тiв.

    - Цiлком спра­вед­ли­во! - по­го­див­ся Ка­ра­ма­зов. - Кiл, оче­вид­но, ви­би­ва­ють ко­лом, i "за­коб­за­ре­ну" пси­хi­ку мож­на ви­хо­ва­ти тiльки, так би мо­ви­ти, за­гай­ава­ти­зо­ва­ним "Ка­пi­та­лом".

    - Це не в бро­ву, а в око! - з за­хоп­лен­ням ска­за­ла Аг­лая. - Без яко­гось Лонг­фел­ло i справ­дi не зро­би­ти вам своїх еко­но­мiс­тiв i по­лi­ти­кiв. Ог я тiльки ду­маю, що Марк­са ти зов­сiм да­рем­но прип­ря­гаєш сю­ди.

    - Це спра­ва пе­ре­ко­нан­ня, - не­за­до­во­ле­но ска­зав Дмит­рiй.

    - Не ду­маю. Бо Маркс є зов­сiм чу­жо­рiд­ний еле­мент для ва­шої країни. А то­бi вi­до­мо, що ко­ли до во­до­ро­ду до­да­ти кис­ло­ро­ду, то га­ря­че тi­ло не всти­гає на­вiть при­торк­ну­тись до цiєї мi­ша­ни­ни - од­ра­зу ж ви­ни­кає ви­бух i… во­да. А втiм, не бу­де­мо спе­ре­ча­тись. Ме­не цi­ка­вить дру­ге пи­тан­ня. Го­во­ря­чи про Та­ра­са Шев­чен­ка, ти мав на ува­зi вiр­шо­ма­зiв вза­га­лi чи са­ме йо­го, бож­ка ва­шої на­цiї?

    - Я мав на ува­зi й вiр­шо­ма­зiв вза­га­лi, i йо­го зо­сiб­на.

    - За що ж ти Шев­чен­ка так не­на­ви­диш? - За що я йо­го не­на­вид­жу? - Ка­ра­ма­зов зно­ву зро­бив не­за­до­во­ле­не об­лич­чя: мов­ляв - на­вi­що цей до­пит? По­тiм рап­том нер­во­во од­ки­нув во­лос­ся i зу­пи­нив­ся. - А за те я йо­го не­на­вид­жу, - над­мiр­но за­па­лю­ючись, ска­зав вiн злим го­ло­сом, - що са­ме Шев­чен­ко каст­ру­вав на­шу iн­те­лi­ген­цiю. Хi­ба це не вiн ви­хо­вав цього ту­по­го­ло­во­го ра­ба-прос­вi­тя­ни­на, що iм'я йо­му ле­гi­он? Хi­ба це не Шев­чен­ко-цей, мож­ли­во, не­по­га­ний по­ет i на по­див ма­ло­культур­на й без­вольна лю­ди­на, - хi­ба це не вiн нав­чив нас пи­са­ти вiр­шi, сен­ти­мен­тальни­ча­ти "по-ка­те­ри­ня­чи", бун­ту­ва­ти "по-гай­да­ма­чо­му" - безг­луз­до та без­цiльно - й ди­ви­тись на свiт i бу­дiв­ницт­во йо­го крiзь приз­му пiд­со­лод­же­но­го страш­ни­ми фра­за­ми па­сеїзму? Хi­ба це не вiн, цей крi­пак, нав­чив нас ла­яти па­на, як-то ка­жуть, за очi й пи­ти з ним го­рiл­ку та хо­луй­ст­ву­ва­ти пе­ред ним, ко­ли той фа­мiльярно пот­рi­пає нас но пле­чу й ска­же: "а ти, Ма­тю­шо, все-та­ки та­лант". Са­ме цей iко­но­пис­ний "батько Та­рас" i зат­ри­мав культур­ний роз­ви­ток на­шої на­цiї i не дав їй своєчас­но офор­ми­тись у дер­жав­ну оди­ни­цю.

    Дурачки ду­ма­ють, що ко­ли б не бу­ло Шев­чен­ка, то не бу­ло б i Ук­раїни, а я от га­даю, що на чор­та во­на й зда­ла­ся та­ка, якою ми її ба­чи­мо аж до­сi… бо в сьогод­нiшньому виг­ля­дi з своїми iдi­отськи­ми ук­раїнi­за­цi­ями в со­цi­альних про­це­сах во­на ви­ко­нує тiльки роль тор­мо­за.

    - Прекрасне виз­на­чен­ня! - з за­хоп­лен­ням ска­за­ла Аг­лая i тут же чо­мусь iро­нiч­но ус­мiх­ну­лась. - Але…

    - Але, ма­буть, по­ра нам за­ли­ши­ти цю роз­мо­ву, - ки­нув Дмит­рiй: йо­му, по-пер­ше, не по­до­ба­лась Аг­лаїна пох­ва­ла ("на­вi­що ця цу­кер­ка, ко­ли вiн зов­сiм до­рос­ла лю­ди­на?"), i по­тiм вiн рап­том зло­вив се­бе на де­ше­вiй па­те­ти­цi.

    Тодi Аг­лая враз обiр­ва­ла те­му й зап­ро­по­ну­ва­ла наз­дог­на­ти тьотю Кла­ну й лiнг­вiс­та, що ду­же да­ле­ко зай­шли впе­ред. Во­на зап­ро­по­ну­ва­ла по­бiг­ти нав­ви­пе­ред­ки й пе­ре­да­ла Ка­ра­ма­зо­ву свiй ри­ди­кюль та па­ра­сольку. Але по­тiм бiг­ти не за­хо­тi­ла й ска­за­ла йо­му, щоб вiн ви­тяг з ри­ди­кю­ля її зам­ше­ву ру­ка­вич­ку. Во­на по­ра­ди­ла йо­му по­ло­жи­ти ру­ка­вич­ку на ниж­чу час­ти­ну йо­го об­лич­чя й, ко­ли вiн зро­бив це, спи­та­ла, чим во­на пах­не.

    - Чим во­на пах­не?.. Оче­вид­но, жi­но­чим тi­лом.

    - Прекрасно!.. i цей за­пах то­бi, ма­буть, по­до­бається?

    - Як би то­бi ска­за­ти, - про­мо­вив Ка­ра­ма­зов, - мож­ли­во, по­до­бається, а пев­нi­ше - нi.

    Аглая не по­вi­ри­ла. Во­на взя­ла йо­го го­ло­ву й, роб­ля­чи надз­ви­чай­но ве­ли­ки­ми свої i без то­го ве­ли­кi очi, ста­ла ни­ми лас­ка­ти сво­го су­пут­ни­ка.

    - Брехунька! - ска­за­ла во­на. - Ти неп­рав­ду го­во­риш. Я знаю, що то­бi цей за­пах по­до­бається" То­му що… то­бi не по­до­бається… Ган­на.

    - Ти про мою дру­жи­ну?

    - Так. Чо­му ти до­сi не поз­най­омив ме­не з нею? Чо­му ж ти мов­чиш?

    Чому вiн мов­чить? Вiн, зви­чай­но, зро­бить це. Вiн на­реш­тi поз­най­омить Аг­лаю з Ган­ною.

    Але вiн ду­має, що во­на все-та­ки якась чуд­на дiв­чи­на, й по­тiм ду­має, що дру­жи­на ма­ла ра­цiю наз­ва­ти її не­так­тов­ною. Це ж нек­ра­си­во так пос­пi­ша­ти в йо­го iн­тим­нi за­кут­ки. Нев­же цього Аг­лая не ро­зу­мiє?.. I по­тiм, вiд­кi­ля це во­на дiз­на­лась, що йо­му не по­до­бається Ган­на? Сло­вом, Ка­ра­ма­зов зно­ву не­за­до­во­ле­ний, i то­му вiн так нер­во­во за­па­лив сiр­ни­ка.

    Вона од­ра­зу ж зро­зу­мi­ла йо­го й пос­пi­ши­ла пе­рей­ти на iн­шу те­му. В цей мо­мент во­ни пiд­хо­ди­ли до кру­чi.

    

IV

    

    - Давай ще тро­хи вiд­по­чи­не­мо, - по­ра­ди­ла Аг­лая, ля­га­ючи на тра­ву. - Мож­на й на­ших по­пе­ре­ди­ти.

    Вона крик­ну­ла своїй ком­паньйон­цi, щоб та взя­ла з неї прик­лад i теж по­си­дi­ла десь там зi своїм ка­ва­ле­ром. Тьотя Кла­ва й Вов­чик по­го­ди­лись i зу­пи­ни­лись на то­му ж та­ки ви­со­ко­му бе­ре­зi, кро­кiв на двад­цять да­лi. То­дi Аг­лая пiд­су­ну­лась ближ­че до кру­чi й ска­за­ла:

    - Наш но­вий знай­омий по­дi­ляє твої пог­ля­ди?.. Я го­во­рю про то­ва­ри­ша Вов­чи­ка.

    - Якi ти пог­ля­ди маєш на ува­зi? - спи­тає Ка­ра­ма­зов.

    - Ясно якi - тi, що ти з ни­ми знай­омив ме­не на па­роп­ла­вi в на­шу пер­шу зуст­рiч i по­тiм май­же кож­но­го ве­чо­ра чi­паєш їх.

    - Ти го­во­риш про iдею вiд­род­жен­ня моєї на­цiї?

    - Так. Я го­во­рю про на­цi­ональну ро­ман­ти­ку. Ка­ра­ма­зов пок­ри­вив­ся: мов­ляв, вiн нi­чо­го не має спiльно­го з тим, про що го­во­рить во­на, це їй вiн уже де­кiлька ра­зiв го­во­рив, i, зна­чить, тре­ба бу­ти бiльш обе­реж­ним iз та­ки­ми тер­мi­на­ми.

    - Ми го­во­ри­мо на рiз­них мо­вах, - ска­зав вiн. - Iдея вiд­род­жен­ня моєї на­цiї - ще раз пов­то­рюю - нi­чо­го не має спiльно­го з на­цi­ональною ро­ман­ти­кою.

    Аглая ус­мiх­ну­лась i по­ло­жи­ла на свої ко­лi­на го­лу­бу па­ра­сольку.

    - Хай бу­де по-твоєму,. - ска­за­ла во­на, - Та як же з Вов­чи­ком?

    - Мiй друг не тiльки не по­дi­ляє цих пог­ля­дiв, але й вза­га­лi да­ле­ко стоїть вiд уся­кої по­лi­ти­ки.

    - I все-та­ки ти та­кий шма­ток м'яса мо­жеш вва­жа­ти за сво­го дру­га?

    - А чо­му ж нi? Хi­ба в ньому не мо­же бу­ти гар­них людських по­чат­кiв?

    - М'ясо завж­ди за­ли­шається м'ясом, -енер­гiй­но ска­за­ла Аг­лая. - їв м'ясi нi­яких людських по­чат­кiв не мо­же бу­ти.

    Вона так уваж­но по­ди­ви­лась на сво­го ка­ва­ле­ра, нi­би хо­тi­ла за­гiп­но­ти­зу­ва­ти йо­го.

    - Це теж спра­вед­ли­во, - ска­зав Ка­ра­ма­зов. - Але з Вов­чи­ком я все-та­ки не мо­жу не дру­жи­ти.

    - Шкода! - ки­ну­ла Аг­лая й взя­ла ре­зо­нерський тон. - Тре­ба бу­ти пос­лi­дов­ним на­вiть у дрiб­ни­цях. Здається, Толс­той го­во­рив ко­лись, що най­важ­че по­лю­би­ти ближ­нiх. Я ду­маю, шо ба­га­то важ­че Їх же та­ки зне­на­ви­дi­ти справжньою не­на­вис­тю. Тiльки тут мож­на по­ка­за­ти не­аби­яку во­лю i, ко­ли хо­чеш, вiд­ва­гу… Ти їх, здається, ви­со­ко ста­виш?

    - Ти га­даєш, що ме­нi бра­кує во­лi i я не мо­жу бу­ти вiд­важ­ним?

    Дмитрiй ска­зав це яки­мось не­пев­ним го­ло­сом, на­че вiн i сам не до­вi­ряв со­бi.

    - Ти маєш во­лю i ти вiд­важ­ний! - упев­не­но й на­вiть з де­яким за­хоп­лен­ням вiдз­на­чи­ла Аг­лая. - Са­ме за це ти так ско­ро й по­до­бав­ся ме­нi… По­до­бав­ся, зви­чай­но, як лю­ди­на.

Пошук на сайті: