Микола Хвильовий - Вальдшнепи (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx)Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx136 Кб1833
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2)Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2179 Кб1975
    Розмова пе­рер­ва­лась. Во­на вже ди­ви­лась у зем­лю й хо­ва­ла вiд нього свої очi. Вiн мов­чав то­му, що в нiм у цей мо­мент за­жев­рi­ла внут­рiш­ня бо­ротьба: з од­но­го бо­ку, йо­му пiд­лес­ти­ло її за­хоп­лен­ня ним як вiд­важ­ною й вольовою лю­ди­ною, з дру­го­го - вiн не зов­сiм вi­рив їй (вiд­кi­ля во­на знає, що вiн са­ме та­ка лю­ди­на? Чи не з кiлькох роз­мов iз ним?). I по­тiм, йо­го рап­том якось об­ра­зи­ла її са­мов­пев­не­нiсть i цей батькiвський тон. На­реш­тi вiн зас­по­коївся й ска­зав:

    - .А ти, знаєш, цiл­ком пра­вильно пiд­мi­ти­ла: я го­во­рю про ближ­нiх. Ме­нi це тверд­жен­ня ду­же по­до­бається. Здається, мiй од­но­фа­мi­лець - Альоша Ка­ра­ма­зов - ста­вив якось там на­го­лос на лю­бов до дальнiх. А я от теж ду­маю, що цей на­го­лос тре­ба пе­ре­нес­ти на не­на­висть до ближ­нiх.

    - I ти га­даєш, що най­бiльша за­гад­ка са­ме тут хо­вається?

    - Тiльки тут i бiльш нi­де! - з де­яким хви­лю­ван­ням ска­зав Ка­ра­ма­зов. - От хоч убий ме­не! - а не мо­жу їх зне­на­ви­дi­ти справжньою не­на­вис­тю. У кож­но­го з ближ­нiх - на­вiть най­бiльших моїх во­ро­гiв - бу­ває та­ка, знаєш, людська ус­мiш­ка й та­ке, знаєш, ми­ле й гар­не об­лич­чя, на­че на те­бе прек­рас­на Бо­го­ма­тiр ди­виться. Я ка­жу й пiдк­рес­люю, у кож­но­го, бо на­вiть у су­во­рих i злил з при­ро­ди лю­дей я ба­чу цю ус­мiш­ку й це об­лич­чя.

    - Може, ти пе­ре­бiльшуєш? Нев­же-та­ки в кож­но­го?

    - Клянусь то­бi! Бо­го­ма­тiр всю­ди й на кож­но­му кро­цi. Це який­сь жах, i iно­дi на­вiть ру­ки па­да­ють у зне­мо­зi. Не мож­на зуст­рi­ча­ти­ся з людьми. Щоб тво­ри­ти якесь дi­ло й бо­ро­тись, тре­ба на­дя­га­ти маш­ка­ру Мi­зант­ро­па i в нiй хо­ва­ти, перш за все, очi… Очi, знаєш, най­лю­тi­ший во­рог уся­ко­го прог­ре­су, бо очи­ма ба­чиш Бо­го­ма­тiр i са­ме в очах хо­вається Бо­го­ма­тiр.

    Карамазов зу­пи­нив­ся й по­чав нер­во­во ку­са­ти со­бi гу­би. З зви­чай­ної пси­хiч­но нор­мальної лю­ди­ни вiн рап­том пе­рет­во­рив­ся на ма­нi­яка. Раз у раз здри­га­ючись, вiн усе по­вер­тав до кру­чi го­ло­ву й роз­губ­ле­но ди­вив­ся в не­яс­нi да­лi днiп­ро­вих вод.

    - Словом, Бо­го­ма­тiр не дає то­бi зне­на­ви­дi­ти своїх ближ­нiх? -спи­та­ла Аг­лая.

    - Тiльки во­на. Во iм'я якоїсь iдеї я здiб­ний на все, на­вiть здiб­ний уби­ти лю­ди­ну. Але який­сь Iван Iва­но­вич од­нiєю людською ус­мiш­кою мо­же пок­ри­ти ме­не в один мо­мент… на­вiть ко­ли б цього Iва­на Iва­но­ви­ча я й не­на­ви­дiв своєю не­до­но­ше­ною i яко­юсь чуд­ною не­на­вис­тю.

    - I так iз то­бою завж­ди бу­ва­ло?

    - Нi, - ска­зав Ка­ра­ма­зов iз де­яким вiд­тiн­ком ту­ги в го­ло­сi. - Тiльки в ос­тан­нi ро­ки ме­не так сильно зат­ри­во­жи­ла Бо­го­ма­тiр. Ра­нiш це ба­га­то лег­ше бу­ло. Ра­нiш iдея май­же зов­сiм зас­лiп­лю­ва­ла ме­не i для ме­не не бу­ло ближ­нiх. Аг­лая взя­ла ру­ку Ка­ра­ма­зо­ва й по­ло­жи­ла її на свою до­ло­ню.

    - Так от, - ска­за­ла во­на. - Єсть двi не­на­вис­тi: справж­ня й твоя не­до­но­ше­на. Пер­ша - ве­ли­ка не­на­висть, i во­на тво­рить жит­тя. Ця не­на­висть не знає ближ­нiх. Дру­га, не­до­но­ше­на, є тiльки тiнь вiд пер­шої. Пер­ша вiд ро­зу­му й вiд сер­ця, дру­га - тiльки вiд ро­зу­му… Як ти га­даєш, мож­на бу­ти вiд­важ­ною i вольовою лю­ди­ною тiльки вiд ро­зу­му?

    - Ти вже по­ча­ла сум­нi­ва­тись у ме­нi? - спи­тав Дмит­рiй, ус­мi­ха­ючись ви­му­ше­ною ус­мiш­кою. i - Нi­чо­го по­дiб­но­го! - зно­ву впев­не­но вiдз­на­чи­ла Аг­лая. - Ти маєш во­лю iти вiд­важ­ний. Я тiльки ду­маю, що нi­якої Бо­го­ма­те­рi не­ма й що во­на не бiльше, як при­ма­ра. Я та­кож ду­маю, що твоя не­до­но­ше­на не­на­висть уже є справж­ня не­на­висть i ти здiб­ний зне­на­ви­дi­ти своїх ближ­нiх… Ти роз­по­вi­дав ме­нi, як ко­лись, у ча­си гро­ма­дянської вiй­ни, ти розст­рi­ляв ко­гось iз ближ­нiх бi­ля яко­гось мо­нас­ти­ря…

    - Так то ж, - вир­ва­лось нес­по­дi­ва­но Ка­ра­ма­зо­ву, - во iм'я ве­ли­кої iдеї.

    - А хi­ба те­пер ти без iдеї за­ли­шив­ся? Хi­ба те­бе не за­хоп­лює сьогод­нi хоч би та ж iдея вiд­род­жен­ня твоєї на­цiї?

    - Звичайно, за­хоп­лює, - не­пев­ним го­ло­сом ска­зав вiн. - Але…

    - Без уся­ких "але", - рi­шу­че од­ру­ба­ла Аг­лая. - Щось од­не: або це iдея, або но­ва при­ма­ра. Во­на му­сить те­бе та­кож за­хо­пи­ти, як i та, що во iм'я її ти розст­рi­лю­вав своїх ближ­нiх.

    Карамазов рап­том за­ре­го­тав.

    - I справ­дi, - ска­зав вiн. - Ме­нi iно­дi та­ка глу­по­та при­хо­дить у го­ло­ву, що по­тiм, їй-бо­гу, со­ром­но за са­мо­го се­бе. От, нап­рик­лад, здається ме­нi iно­дi, що Бо­го­ма­тiр ко­ри­гує в ме­нi, так би мо­ви­ти, лю­ди­ну. Ближ­нiй, мов­ляв, не тiльки Iван Iва­но­вич, але й сам я. От­же, не­на­висть я му­шу пе­ре­но­си­ти й на се­бе. Ко­ли ме­не по­ко­ряє Iван Iва­но­вич, це зна­чить, нас­ту­пив мо­мент, ко­ли я му­шу не­на­ви­дi­ти Дмит­рiя Ка­ра­ма­зо­ва, цеб­то се­бе.

    - Що ти му­сиш сам се­бе не­на­ви­дi­ти, ко­ли те­бе по­ко­ряє Iван Iва­но­вич, - це так. Але що­до ко­рек­ти, то во­на й справ­дi глу­по­та i зви­чай­ний со­бi бред.

    - А то на­вiть, - про­дов­жу­вав вiн го­во­ри­ти, - здається iно­дi, що са­ма не­на­висть му­сить но­си­ти в со­бi Бо­го­ма­тiр.

    - Це ще бiльший аб­сурд, бо не­на­висть i Бо­го­ма­тiр є два зов­сiм про­ти­леж­них по­лю­си.

    - Так i я по­ле­мi­зую з со­бою. Але й цей удар я па­ри­рую: мов­ляв, справж­ня не­на­висть - дав­но вже вi­до­мо - є най­бiльша лю­бов. I зна­чить, справж­ня не­на­висть - це е прек­рас­на людська ус­мiш­ка.

    - Це вже со­фiс­ти­ка для шар­ла­та­нiв i бо­ягу­зiв. Бо­го­ма­тiр не мо­же не сто­яти на до­ро­зi до справжньої не­на­вис­тi i, зна­чить, до мужнього вчин­ку…

    - Цiлком спра­вед­ли­во! - по­го­див­ся Ка­ра­ма­зов. - Але ме­нi от здається, що Бо­го­ма­тiр не мо­же сто­яти на до­ро­зi i що тiльки вiд­сут­нiсть її ро­бить не­на­висть не­до­нос­ком.

    Яким же це чи­ном?

    - А та­ким чи­ном, що су­пут­ни­ком справжньої не­на­вис­тi є завж­ди ра­дiс­нi й до то­го мо­ли­тов­нi пе­ре­бої сер­ця, нi­би зуст­рi­чаєш свiт­ле Хрис­то­ве воск­ре­сiн­ня. Аг­лая ще ближ­че пi­дiй­шла до кру­чi.

    - Я га­даю, - ска­за­ла во­на, - що тут спра­ва ба­га­то прос­тi­ша. Не Бо­го­ма­тiр те­бе тур­бує, а зви­чай­на нев­пев­не­нiсть. Пiд ра­дiс­нi пе­ре­бої сер­ця розст­рi­лю­ють, ска­же­мо, то­дi, ко­ли жод­но­го сум­нi­ву не за­ли­ши­лось.

    - Хто йо­го знає. - надт­рiс­ну­тим го­ло­сом ска­зав Ка­ра­ма­зов. - Мож­ли­во, я й по­ми­ля­юсь.

    Вiн рап­том вiд­чув, як ним за­па­но­вує якась страш­на ту­га. Вiн уже не ба­чить пе­ред со­бою нi Аг­лаї, нi Днiп­ра, нi прек­рас­ної пiв­ден­ної но­чi. Вiн уже за­був, як вiн ви­со­ко ста­вить се­бе за вiд­ва­гу й во­лю, i вiд­чу­ває се­бе за­раз стра­шен­но нiк­чем­ною лю­ди­ною. Вiн на­вiть хо­че, щоб хтось плю­вав йо­му в об­лич­чя - i плю­вав дов­го, нас­тир­ли­во й об­раз­ли­во.

    Аглая, оче­вид­но, уваж­но сте­жи­ла за своїм су­пут­ни­ком i то­му пос­пi­ши­ла йо­му на до­по­мо­гу.

    - Ти, дру­же, без­пе­реч­но, по­ми­ляєшся, - ска­за­ла во­на. - Ти гли­бо­ко по­ми­ляєшся.

    - Ти го­во­риш про Бо­го­ма­тiр?

    - Я го­во­рю про те­бе. Ти по­ми­ляєшся, ко­ли ду­маєш, що те­бе дов­го бу­де три­во­жи­ти нев­пев­не­нiсть. Це - ко­рот­ке, тим­ча­со­ве яви­ще, й во­но ско­ро зник­не.

    Вона пiд­ве­лась, зно­ву сi­ла на тра­ву i йо­го при­му­си­ла сiс­ти бi­ля неї.

    - Так-то, мiй хлоп­чи­ку! Хто хо­че бу­ти вольовою лю­ди­ною, той не мо­же не по­бо­ро­ти в со­бi нев­пев­не­нiсть, - ска­за­ла во­на й по­ло­жи­ла свою ру­ку на йо­го го­ло­ву. Вже сто­яла гли­бо­ка пiв­ден­на нiч. На Сла­ву­тi кож­ної хви­ли­ни про­ки­да­лись якiсь не­яс­нi зву­ки. Десь ре­вiв па­роп­лав, i да­ле­ко на пiвд­нi плив­ли йо­го при­ваб­ли­вi вог­нi. Раз у раз фар­ка­ли й па­да­ли аеро­лi­ти i три­во­жи­ли очi за­гад­ко­вим свiт­лом сво­го яр­ко-срiб­но­го го­рiн­ня. i - Так, - рап­том про­мо­вив Дмит­рiй. - Хто хо­че бу­ти вольовою лю­ди­ною, той не мо­же не по­бо­ро­ти в со­бi нев­пев­не­нiсть. I ти прав­ду го­во­риш, що я вже її по­бо­ров. Я не мо­жу не по­бо­ро­ти, бо май­бутнє за моєю мо­ло­дою на­цiєю i за моїм мо­ло­дим кла­сом.. Вiн узяв її ру­ку й мiц­но стис­нув. Жи­ва лю­ди­на зно­ву про­ки­да­лась у нiм, i вiн ще раз пе­рет­во­рю­вав­ся. Вiн на­вiть не по­мi­тив, як Аг­лая iро­нiч­но пос­мiх­ну­лась, ко­ли вiн май­бутнє своєї на­цiї зв'язу­вав з "яки­мось там" кла­сом.

Пошук на сайті: