Микола Хвильовий - Вальдшнепи (сторінка 10)

    Заснув вiн, ко­ли вже зов­сiм роз­вид­ни­лось. Сон йо­го був нес­по­кiй­ний, i про­ки­нув­ся вiн за якiсь двi го­ди­ни. Сон­це вже ви­со­ко сто­яло в чис­то­му не­бi й важ­ким ог­нем па­ли­ло йо­му го­ло­ву. Пер­ший пог­ляд упав на Ган­ну. Во­на си­дi­ла на ка­на­пi й дер­жа­ла в ру­ках яко­гось лис­та, Дмит­рiй зро­бив гри­ма­су не­за­до­во­лен­ня: це бу­ла за­пис­ка вiд тьотi Кла­ви. Ган­на зирк­ну­ла на чо­ло­вi­ка i спи­та­ла йо­го спо­кiй­ним го­ло­сом:

    - Вiдкiля цей лист, Дi­мi?

    - Прочитай уваж­нiш, i ти, ма­буть, са­ма до­га­даєшся, - ска­зав вiн, по­вер­та­ючись до стi­ни.

    - Це вiд тих же дам?

    - Менi здається, що то­бi не­ма нi­яко­го дi­ла до моїх лис­тiв, - гру­бо ки­нув Ка­ра­ма­зов. - Хто те­бе про­сив ла­зи­ти в мiй па­пе­ров­ник?

    Ганна зди­во­ва­но по­ди­ви­лась на чо­ло­вi­ка.

    - Я зов­сiм ви­пад­ко­во нат­ра­пи­ла на цю за­пис­ку, - ска­за­ла во­на. - Ме­нi пот­рiб­нi бу­ли гро­шi на цу­кор… i, зна­чить, нi­чо­го хви­лю­ва­тись. Хi­ба ти ра­нiш не доз­во­ляв ме­нi роз­по­ряд­жа­тись своїм май­ном без спе­цi­альних на це iнст­рук­цiй? Чи, мо­же, ти те­пер щось маєш хо­ва­ти вiд ме­не? Так то­дi тре­ба ска­за­ти - i тiльки.

    Дмитрiй зирк­нув на дру­жи­ну. Во­на так щи­ро го­во­ри­ла, їй бу­ли та­кi сум­нi очi, що в нiм рап­том про­ки­ну­лось по­чут­тя оги­ди до се­бе.

    - Ти ме­не про­бач, Ган­ну­сю, - ска­зав вiн. - Я й справ­дi рiз­ко вис­ло­вив­ся… Але ви­ною цьому наст­рiй: я сьогод­нi спав ду­же по­га­но.

    Карамазов об­няв Ган­ну i став лас­ка­ти її. Вiн на­реш­тi пiдт­вер­див її при­пу­щен­ня. За­пис­ка, зви­чай­но, вiд "тих же дам". Але що ж тут та­ко­го? Тьотя Кла­ва (вiн май­же нес­вi­до­мо за­го­во­рив са­ме про цю да­му, не зга­ду­ючи Аг­лаї) та­ка со­бi мi­ща­ноч­ка, i вiн це прек­рас­но ро­зу­мiє. Чи, мо­же, во­на ду­має, що вiн все-та­ки за­ко­хається в неї? То­дi це зов­сiм не­серй­оз­но.

    Ганнi хут­ко за­би­лось сер­це, i во­на зу­пи­ни­ла свiй три­вож­ний пог­ляд на чо­ло­вi­ко­вi.

    - I ти це прав­ду го­во­риш? - спи­та­ла во­на.

    - Що з то­бою, Ган­нусько? - ска­зав Ка­ра­ма­зов. - Яку це прав­ду ти маєш на ува­зi?

    - А от та­ку, - зiтх­ну­ла Ган­на. - Ме­нi, Дi­мi, i в го­ло­ву не при­хо­ди­ло в чо­мусь серй­оз­но­му за­пi­доз­рю­ва­ти те­бе, але за­раз я ди­ву­юсь твоїй крас­но­мов­нос­тi.

    - Ну, от уже й крас­но­мов­нiсть не по­до­бається. Ка­ра­ма­зов дер­жав у зу­бах нiж­но-смаг­ля­ве ву­хо своєї дру­жи­ни й роз­губ­ле­но ди­вив­ся на сте­лю. Вiн зро­зу­мiв, що спро­сон­ку ви­дав сам се­бе й що вип­ра­ви­ти вже не мож­на. I то­му, ко­ли Ган­на впер­то пов­то­ри­ла своє за­пи­тан­ня: "ти це прав­ду го­во­риш?", у нiм спа­лах­ну­ла злi­сiь.

    - Нi, - рiз­ко ска­зав вiн. - Я бре­шу!

    Ганна доб­ре зна­ла чо­ло­вi­ка i че­ка­ла та­кої вiд­по­вi­дi. Але во­на зна­ла й те, що пiс­ля та­ких ви­бу­хiв вiн ос­та­точ­но обез­во­люється.

    - Ах, Дi­мi! Бо­же мiй, Дi­мi! Що ти ро­биш iз со­бою? Спра­ва ж зов­сiм не в цих дач­ни­цях. Нев­же ти га­даєш, що я вже не вмiю по­ва­жа­ти се­бе?

    Дмитрiй слу­хав дру­жи­ну й нi­чо­го не чув. В цей мо­мент вiн i не мiг чу­ти, бо мис­лi й по­чут­тя рап­том по­ки­ну­ли йо­го i вiн ле­жав мерт­вим шма­том м'яса. Так iз ним завж­ди бу­ва­ло пiс­ля свар­ки з Ган­ною.

    - Ах, Дi­мi! Ти зов­сiм да­рем­но так про ме­не ду­маєш. От поз­най­ом ме­не з ци­ми дач­ни­ця­ми, i я то­бi до­ве­ду це… Ти обi­цяєш поз­най­оми­ти?.. Ну?

    - Я зроб­лю все… що хо­чеш, - ска­зав Дмит­рiй. - Тiльки, будь лас­ка, вий­ди вiд­цi­ля.

    Ганна не при­му­си­ла дов­го про­ха­ти се­бе, i за якусь хви­ли­ну її вже не бу­ло в кiм­на­тi. То­дi Ка­ра­ма­зов вий­няв iз че­мо­да­на ку­пальний кос­тюм i, пок­ли­кав­ши то­ва­ри­ша Вов­чи­ка, пi­шов iз ним до рiч­ки.

    - Ти по­ди­вись на цi об­лич­чя, що об­ми­на­ють нас, - ска­зав лiнг­вiст, по­си­ла­ючи до нiг сво­го се­те­ра. - Звер­ни ува­гу, як во­ни див­ляться: їй-бо­гу, як во­ро­ги. От пси­хо­ло­гiя! Ко­ли приїхав на вiд­по­чи­нок, то обов'язко­во пан.

    - Вони, оче­вид­но, ма­ють ра­цiю так ду­ма­ти.

    - Так, по-твоєму, тре­ба зни­щи­ти всi бу­дин­ки вiд­по­чин­ку?

    - По-моєму, тре­ба за­ли­ши­ти цю те­му, бо все од­но з по­рож­нiх фраз ми не ви­бе­ре­мось. Ко­ли цi ди­ку­ни не хо­чуть вба­ча­ти в то­бi тру­до­вої лю­ди­ни й не хо­чуть ро­зу­мi­ти, що ця лю­ди­на має пра­во за який­сь рiк чи то два ро­ки вiд­по­чи­ти один мi­сяць, то твоє обу­рен­ня про­ти них є цiл­ком за­кон­не яви­ще. Але, з дру­го­го бо­ку, цiл­ком за­кон­но й во­ни обу­рю­ються про­ти те­бе, бо, по-пер­ше, ти не один, а та­ких, як ти, ти­ся­чi, по-дру­ге, не всi цi ти­ся­чi умi­ють ко­рект­но по­во­ди­тись iз ци­ми людьми й, по-третє, ми й справ­дi в по­рiв­нян­нi з ни­ми - па­ни.

    - Словом, i тут ту­пик? - ска­зав то­ва­риш Вов­чик.

    - Що ти хо­чеш цим вiдз­на­чи­ти?

    - Те хо­чу вiдз­на­чи­ти, що ти й справ­дi тра­гiч­на фi­гу­ра. Всю­ди вви­жається то­бi са­ма без­ви­хiд­нiсть.

    - Очевидно, та­ка вже вда­ча ме­нi, - ска­зав Дмит­рiй i ши­ро­ко по­зiх­нув.

    Вони пiд­хо­ди­ли до рiч­ки. На прис­та­нi су­ети­лись пор­то­ви­ки i щось виг­ру­жа­ли з пiд­вод. Па­роп­ла­ва ще не бу­ло, не бу­ло й вi­тер­ця, так що рi­ка сто­яла як дзер­ка­ло. Ра­нок був ви­нят­ко­вий: пiс­ля до­щiв но­чi ста­ли хо­лод­нi­ти, i хо­ло­док нiч­ний зат­ри­му­вав­ся на во­дi, аж по­ки схо­ди­ло сон­це.

    - Ну, вже ско­ро поч­не­мо по­лю­ва­ти, - ска­зав то­ва­риш Вов­чик i вiд за­до­во­лен­ня кряк­нув.

    Карамазов одв'язав свiй ка­юк, i во­ни, вiдп­лив­ши саж­нiв три вiд бе­ре­га, ки­ну­лись у во­ду.

    I то­дi ж хтось не­да­ле­ко за­ре­го­тав, Ка­ра­ма­зов по­ди­вив­ся i по­ба­чив у ку­пальних кос­тю­мах Аг­лаю i тьотю Кла­ву. Во­ни сто­яли на рiч­но­му пля­жi й го­ту­ва­лись лiз­ти в во­ду.

    - Драстуйте, мої го­луб'ятка! - зак­ри­чав то­ва­риш Вов­чик.

    - Здоров був, го­лу­бе! - вiд­по­вi­ла йо­му кри­ком тьотя Кла­ва.

    Дмитрiй вiд­чув, що йо­му ста­ло важ­ко ди­ха­ти. Вiн наз­дог­нав свiй ка­юк i влiз у нього. Цi­лу нiч Аг­лая не да­ва­ла йо­му спо­кою, цi­лу нiч вiн мрi­яв про зуст­рiч iз нею (на­че вiн не ба­чив­ся з нею сто ро­кiв), i от на ра­нок вiн рап­том зуст­рi­чає її в ку­пально­му кос­тю­мi. В ньому в пер­ший раз про­ки­нув­ся до неї справж­нiй стри­во­же­ний са­мець. Вiн без­со­ром­но ди­вив­ся на її таз, на її гру­ди i нi­як не мiг одiр­ва­тись. Йо­му за­хо­тi­лось за­ре­го­та­ти й так ди­ко, як, оче­вид­но, ре­го­та­ла пер­вiс­на лю­ди­на. Йо­му на­вiть прий­шла мисль пiдп­лив­ти до фло­бе­рiвських дам i жар­ту­ючи схо­пи­ти в свої обiй­ми Аг­лаю.

    - Ану по­ка­жи, як ти пла­ваєш? - зак­ри­ча­ла Аг­лая, звер­та­ючись до Ка­ра­ма­зо­ва й так ви­пи­на­ючи гру­ди, нi­би во­на зби­ра­лась ле­тi­ти до нього.

    - Ah, mon Di­eu! que di­fes-vo­us la[8]. -крик­нув то­ва­риш Вов­чик.

    - I ти тут, mоn ami? I ти? Que vo­us etes aimab­le de ve­nir me surp­rend­re ain­si[9].

    - Але ком­пен­са­цiя, мад­му­азель. J'espe­re que vo­us me fe­rez I'ami­tie de di­ner avec moi[10]

    - C'est une gra­ve qu­es­ti­on qui de­man­de ref­le­xi­on[11]

    - Будь лас­ка, по­ду­май­те. Бо я до обi­ду дiс­тав прек­рас­но­го ви­на.

    Товариш Вов­чик уже си­дiв у ка­юку нап­ро­ти Дмит­рiя i по­во­лi грiб до пля­жу.

    - Ти знаєш, - ска­зав вiн, звер­та­ючись до сво­го при­яте­ля. - Я го­во­рю про за­гад­ко­вiсть, що за неї схо­ва­лись на­шi да­ми. її все-та­ки мож­на роз­шиф­ру­ва­ти.

    - Яким же це чи­ном?

    - Дуже прос­то, - ти­хенько зас­мi­яв­ся лiнг­вiст. - Ми їх на­поїмо доб­рим мiц­ним ви­ном - i во­ни нам усе роз­ка­жуть.

    - Ти так ду­маєш?

    - Я цього пев­ний… Тим па­че, що да­ми не вiд то­го, щоб ко­лись iз на­ми ви­пи­ти. Оце не­дав­но тьотя Кла­ва так пря­мо ме­нi й ска­за­ла, що во­на хо­че "кут­нуть".

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx)Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx136 Кб1878
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2)Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2179 Кб2009

Пошук на сайті: