Анарх сходив на гору. Чим далі він ішов, тим легшим ставав туман. Здавалось, розвидняється. І справді, скоро над ним повисло бездонне синє небо. Тільки по долині відступали тумани. Спалахнули зорі, запахло вогкістю. Перед анархом постала оаза дальнього города, чіткі люкси й ледве помітний силует експериментальної ферми. На поселку, що за кілька гін, брехали пси.
Анарх пішов далі, до самотньої берези. Він так упевнено ступав туди, ніби й справді знав, що там найде того, кого йому треба. І тому, зупинившись, він зовсім не здивувався, побачивши Майю.
Притулившись усім тілом до берези, вона стояла, як різьблення.
Інакше й не могло бути. Вона любила ходити до цього місця саме вночі.
Він раптом почув у тілі дрібний дріж, і йому прилила кров до голови. Ніби щось давно загублене він найшов зараз.
Майя не рухалась.
Тоді анарх несвідомо рвонувся вперед і зупинився біля дівчини. Вона стояла заплющивши очі й закинувши голову на суху гілку. Темні овали під очима говорили, що це не та вже Майя, що з нею анарх проводив літні ночі.
– Майо! – сказав він, чомусь лякаючись свого голосу.
– Що таке? – тихо спитала вона, не розплющуючи очей.
Анарх подивився на неї й тут же відчув, як йому здавило спазмами горло. Але він просто й спокійно сказав:
– Я хочу говорити з вами.
– Зі мною?
– Так!
– Для чого ж це? – спитала Майя. І анарх перший раз за кілька останніх тижнів почув її тихий смішок.
– Просто так!
– Це цікаво, – сказала вона й додала іронічно: – ви, очевидно, думаєте виступати десь у ролі трагіка? Так?
– Ні, Майо! – сказав він.
– А… ідіть ви к чорту! – раптом знервувала дівчина. – Обридли мені такі розмови!
Але анарх не образився, він одійшов, став над кручею й дивився на далекий город. Так він простояв декілька хвилин у якомусь півсні, весь час чекаючи, що його покличе Майя.
Майя і справді покликала.
– Савонаролочко! – раптом почув він.
Але, коли він зупинився біля неї, побачив: її обличчя було таке ж холодне й німе, як і раніш. Першого моменту анарх навіть подумав, що він просто помилився, бо ж вона таки давно називала його так. Але скоро Майя й справді заговорила:
– Ви хотіли розмовляти зі мною? – спитала вона.
– Ну да!
– Для чого?
– Не знаю!
– Ну, тоді слухайте! – кинула вона, і на цей раз не розплющуючи очей. – Скажіть мені, чого вам треба від мене? Невже ви й досі мрієте, що я вас коли-небудь кохала? Так?
– Так, – одгукнувся анарх.
– Даремно! – сказала Майя. – А втім, мені не треба говорити вам, що в даному разі моє кохання для вас не більше як соломинка, за яку хапається тонучий… Так?
– Так! – майже не думаючи, кинув анарх.
– Виходить, – і Майя розплющила очі, ще раз засміявшись своїм негарним смішком, – виходить, що ви мене не кохали, не кохаєте й не будете кохати. Це, безперечно, так, бо ж я чула – кохання зовсім не таке… Так?
– Так.
– А тепер я вам скажу, що й я вас точнісінько так кохала. І ви для мене були такою ж соломинкою, за яку я хапалась. Але зараз я вас трохи ненавиджу… Тільки, будь ласка, не зрозумійте цього, як прояв ущекнутого самолюбства… Я вас ненавиджу от за що: я колись казала вам про те, що між нами є тайні чекісти. Я навіть натякала на те, що й я належу до цієї категорії людей. Ви мені тоді не повірили. Тепер, гадаю, повірите!… Я – тайна чекістка, агент червоної охоронки. З самого першого дня вашого приїзду на санаторійну зону я стежила за кожним вашим кроком. Я чомусь вірила, що ви є справжній анарх, який провокаційними засобами затесався в наші кола. І знаєте, тоді по-своєму покохала вас. Я багато знала мужчин. Але по-своєму (можливо, як і ви мене) кохала тільки двох: вас і того юнака, про якого я вам уже говорила. Ви вірите, що я вас кохала? – і Майя скинула на анарха очі.
– Вірю.
– Як хочете, – і вона на хвилину зупинилась.
На санаторійній зоні електрична станція одбивала удари. Знову чути було, як на конторському плацу вив лікарів сетер. То тут, то там спалахували люкси: і на санаторійній зоні, і біля домів відпочинку, і на поселках, і в далекім городі. Огні стояли в степу мовчазно й нерухомо. Повз них і далі виблискували холодні води рік.
– Так, я вас кохала! – казала Майя. – Бо я думала, що ви є справжній анарх. Я сподівалась, що ви мені дасте декілька прекрасних хвилин. І віддаватися вам, скажу щиро, було для мене щастям. Я знала, що моє тіло, моя ласка розв'яже вам язик і ви мені розкажете те, чого я потребую. Так! Я вірила в це: до осені ви будете сидіти в підвалі!… Бо ж подумайте: в цьому вся я. Ви розумієте?
Майя похилила голову й задумалась. Анарх мовчав. І хоч він узнав од неї зараз, що був її черговою офірою – і тільки, що вона не як коханка, а як тайна чекістка ходила за ним, стежачи за кожним рухом, навіть більше – бажаючи, щоб він зробив якийсь непевний крок, котрий привів би його до тюрми, анарх не тільки не пізнав злоби чи то ворожнечі до Майї – саме тепер, як ніколи, він почув близькість до неї.
– Так, – говорила Майя, – в цьому вся я! Бо ж подумайте: я принесла в офіру все, що могла дати. Я порушила свій дівочий стан із випадковим самцем, я віддала свою чистоту і навіть не через звичайну тваринну злучку. Мої пацієнти були віртуозами. Але я робила це, як ті ідіотки, які із спокійною душею йшли на вогнище… І що мені з того – сто чортів! – що моїх пацієнтів одправляли на той світ у «двадцять чотири години»? – Майя зупинилась і положила долоню на своє чоло. – Але не забувайте, – продовжувала вона, – за кілька років барикадних боїв я мала справу не з одним мужчиною і не з десятьма і, можливо, не з двадцятьма. Звичайно, перша гарячковість пройшла, але її місце запосіла звичка. Ви розумієте? Це вже не нетрі женської душі, а це нетрі взагалі. Я просто звикла висліджувати, доносити. І, оскільки до інших справ була постійна індиферентність і оскільки я завжди пам'ятала, що охранці я віддала все, що могла, я не тільки полюбила цю справу, я просто – сто чортів! – не можу без неї жити!
З дальніх перевалів донісся дзвін: очевидно, в городі бив годинник. Майя здригнула й зупинилась. Анарх застиг, як різьблення, і мовчав. З-за ріки насідав туман. Але небо було синє й спокійне.
– Так, сто чортів! – Майя знову закинула голову й заплющила очі. – І от тепер, зустрівшись випадково з вами, я подумала: стій, чижик-пижик, я до тебе доберусь! Я стежила за кожним вашим кроком і, чого б ви од мене не вимагали, я все б зробила… Нарешті я бачу, що ви є просто остання соломинка, за яку я схопилась і не вдержалась. І тепер ви розумієте мене?… Так?
– Так, – коротко кинув анарх.
Тоді Майя несподівано підійшла до нього й обхопила руками його шию.
– Чижик-пижик! – сказала вона, і в її голосі зазвучала інша інтонація. – Що ж тепер прикажете мені робити?
– Не знаю.
– І я не знаю, – і Майя ще щільніш притулилась до анарха.
З Гралтайських Меж прилетів сіверкий вітер. Туман зійшов на ріку й наближався до командної висоти.
– От що, – помовчавши, раптом сказав анарх. – Я найшов! – і якось хворобливо засміявся.
– Що ти найшов? – скинулась Майя.
– Це, власне, паліатив, – сказав він, – але це, можливо, на деякий час дасть тобі задоволення… Я от що надумав… Як ти гадаєш? Не було б краще тобі, коли б я… одійшов… у двадцять чотири години… ти знаєш, куди…
Майя здригнула.
– У двадцять чотири години?
– Так… І це, власне, зовсім не буде офірою для тебе.
– А для чого ж це мені потрібно? – спокійно спитала вона.
Але в її голосі анарх почув і легкий дріж, і сховану радість.
– Як, для чого? Ти підеш тоді в охранку й скажеш, що от, мовляв, була така-то людина і… Словом, ти щось там придумаєш. Ти можеш сказати, що мене перехитрила, розкрила мою «провокацію», і я мусив або втікати (а куди тепер утечеш?), або зробити те, що зробив. Можна навіть найти якісь фальшиві документи, якими ти й докажеш мою провину.
– Ти серйозно говориш?
– Цілком серйозно.
– А в тебе револьвер єсть? – несподівано спитала вона й приставила свій погляд до анархових очей. І в її очах він побачив тваринну радість.
– Револьвера в мене нема, – сказав анарх.
– Так тоді, – і Майя фальшиво засміялась, – я тобі дам свій!
Але, хоч як вона невимушено кидалась фразами, їй не вдалось одурити його. Безперечно, це був не жарт: Майя тільки вдавала з себе жартівницю.