Повість про санаторійну зону - Микола Хвильовий

 

Уже опублікована на початку 1924 p. «Повість про санаторійну зону» була багатообіцяючою заявкою молодого письменника на оволодіння жанрами «великої» прози. Хоча написано твір у тій же, притаманній ранньому Хвильовому, лірико-імпресіоністичній стилістиці. Тут постає ціла галерея зайвих людей, вчорашніх палких борців за нове життя, в якому їм тепер немає місця. І сама відгороджена від світу «санаторійна зона» — уособлення останнього прихистку цих розчарованих, відкинутих на узбіччя героїв. У заміському санаторії збираються різні люди, здебільшого невдахи чи надломлені життям колишні борці, які болісно переживають крах ідеалів.

 

Микола Хвильовий

Повість про санаторійну зону

    

    Із що­ден­ни­ка хво­рої: «…І стоїть той ти­хий осінній сум, що бу­ває на оди­но­ко­му став­ку, ко­ли не лис­тя, а зо­ло­тий дощ злітає з пе­чальної біло­но­гої бе­ре­зи, ко­ли гли­бо­кою пус­те­лею відхо­дить го­лу­бе не­бо в невідо­мий дальній ди­мок…»

    

І

    

    Над сто­рож­кою ти­шею са­на­торійно­го за­кут­ка мет­нув­ся мо­ло­дий го­лос і - про­пав. Але дзвінкий відго­ло­сок, за­ти­ха­ючи за дальніми осо­ка­ми, ще дов­го сто­яв над рікою.

    - Ма-а-айо!

    На зоні ко­нав ніжний прис­мерк. Вечір сто­яв струн­кий, про­зо­рий і лег­кий, мов тру­си­ко­вий пух. Крізь гу­ща­ви­ну ку­че­ря­вих де­рев ли­ну­ла ти­ховійна жу­ра. Сто­яло гли­бо­ке літо. Над ве­ран­дою жевріла го­лу­бо­ока суєта вечірнього не­ба, а з бе­зодні ви­ри­нав мо­ло­дик: не­ясні лінії і мідний німий хре­бет.

    На Грал­тай­ських Ме­жах лед­ве чут­но кри­чав са­на­торійний і ду­рень.

    І тоді ж із-за пиш­ної яб­луні вий­шов ор­ди­на­тор і пішов по доріжці - су­во­рий, у біло­му ха­латі, пенс­не в зем­лю. Він провіряв ос­тан­ню ле­жан­ку. На дру­го­му краю са­на­торійної зо­ни суєти­лась сест­ра з тер­мо­мет­ром. Потім сест­ра пішла бе­ре­зо­вий ку­ток, підійшла до по­рожніх кой­ок і ска­за­ла:

    - Ах, Бо­же мій! І сьогодні шос­та па­ла­та? Де ж Май­я?… Де ж, на­решті, анарх?… А-ах, Бо­же мій!

    Але їй ніхто не відповів. Тільки ле­генький вітер ша­мотів у ди­ко­му ма­лин­ни­ку й ви­га­няв на тра­ви та­бунці зе­ле­них хвиль.

    Сестра тро­хи пос­то­яла в роз­дум’ї й рап­том ки­ну­ла, по­вер­та­ючись до кой­ок з хво­ри­ми:

    - Скажіть, будь лас­ка, анар­хові, що я йо­му цього не про­ба­чу. Це ж не­мож­ли­во! Який же це ре­жим? - І пішла ту­ди, де сто­яв су­во­рий ор­ди­на­тор…

    Потім хтось вибіг за зо­ну і - в ру­пор:

    - Аго-о-ов!

    Насторожилася ріка й по­нес­ла озов на ни­зи­ни, на пле­са, і за­ми­ра­ючи. І зно­ву нічо­го не чу­ти. Тільки зрідка з де­ся­тин міської в’язниці долітав во­ло­ха­тий гомін: то кри­чав глу­хим нап­ру­же­ним кри­ком тю­рем­ний наг­ля­дач.

    Нарешті з ди­ко­го ма­лин­ни­ка вис­ко­чи­ла Май­я. Слідом за нею своєю зви­чай­ною мля­вою хо­дою - ве­ли­чез­ний во­ло­ха­тий анарх. Ско­ро ле­жа­ли на своїх кой­ках і пе­ре­ки­да­лись фра­за­ми. Ско­ро за­го­во­ри­ла й Унікум: во­на ніко­ли в та­ких ви­пад­ках не мов­ча­ла. Унікум має для цього спеціальну ти­ра­ду, що в ній зга­дується Са­во­на­ро­лу, фло­рентійців, ас­ке­тизм, жах, ри­дан­ня й т. д., і все це нед­воз­нач­ний на­тяк на анар­ха.

    Хтось позіхнув. Оче­вид­но, ти­ра­да не тільки на то­го, ко­му її бу­ло приз­на­че­но, але й на реш­ту публіки вже не впли­ва­ла. Про­те не­за­ба­ром і са­ма Унікум за­мовк­ла: ма­буть, і їй бу­ло нуд­но. І справді: про­мо­ву її зовсім не роз­ра­хо­ва­но на анар­хо­ву за­пальність. Во­на доб­ре ро­зуміє, як важ­ко роз­тор­са­ти цього вед­ме­дя. Ска­за­ла - і все!

    Тільки за півго­ди­ни мир­ша­вий дідок (ле­жав тут не­да­ле­ко), про­ки­да­ючись, зга­дав:

    - Хе… Хе… Та­во­на­ро­ла!

    Цим би, оче­вид­но, і зліквідо­ва­но бу­ло відго­лос­ки на ти­ра­ду Унікум, ко­ли б не Хло­ня.

    - А що то зна­чить «та­во­на­ро­ла»? - спи­тав він дідка, нер­во­во од­ки­нув­ши го­ло­ву.

    - Тантіменталітм - от що! - ки­нув дідок і за хіхікав.

    Цього бу­ло до­сить. Та­ка відповідь зірва­ла Хло­ню, «на­шо­го оригінально­го па­цан­ка», як йо­го на­зи­ва­ли хворі, «на­шо­го ме­лан­холіка», що за кілька місяців встиг чо­ти­ри ра­зи збіга­ти до ріки то­пи­ти­ся.

    Хлоня зірвав­ся з місця і, підбігши до дідка, зак­ри­чав істе­рич­но.

    - Ну да! Ну да! Сен­ти­мен­талізм!… Але ти ро­зумієш, що це? Чуєш, чор­то­ва тю­тя?

    Всі обер­ну­лись. Це ж не­мож­ли­во! Який-не­будь мо­ло­ко­сос - і так по­во­диться з до­рос­ли­ми. Сест­ра му­сить обов’язко­во до­ло­жи­ти ор­ди­на­то­рові. Хіба анарх ма­ленький? Та він же дідка мо­же од­ним пальцем уби­ти! Хіба він не пос­тоїть за се­бе, ко­ли він всерй­оз прий­має цю клич­ку? А що тут особ­ли­во­го? Нев­же Са­во­на­ро­ла - та­ке по­га­не ім'я?… На­решті, чо­го ж анарх мов­чить?… От ще бай­ду­жий ведмідь!

    А з Хло­нею тре­ба покінчи­ти. Бо ж і справді ніхто нічо­го не знає про справжній ду­шев­ний стан цього хлоп­ця. Мож­ли­во він прос­то ри­сується… А ко­ли він істе­рик, тре­ба ліку­ва­ти­ся, для цього єсть спеціальні лікарні. Не мож­на до­пус­ка­ти, щоб він на­во­див те­рор на весь са­на­торій.

    Сестра Кат­ря зас­по­ко­юва­ла хво­рих. І ко­ли на кой­ках стих­ло, во­на звер­ну­ла­ся до Хлоні:

    - Навіщо ви так?… Ах, як не­гар­но!

    Хлоня мов­чав.

    Анарх теж не про­мо­вив жод­но­го сло­ва. Всі ці «історії» дав­но йо­му об­рид­ли, і він не бу­де втру­ча­ти­ся в роз­мо­ву.

    Краще він бу­де уваж­но ди­ви­ти­ся на чис­те про­зо­ре не­бо і мріяти. І він мріє. Він ба­чить, як у небі рос­те хрус­тальна фор­те­ця з не­мож­ли­во синім фа­са­дом, як по безк­рай­ому го­ро­во­му оке­ані, по­чи­на­ючи свій повітря­ний путь від екс­пе­ри­мен­тальної фер­ми, пли­вуть білі ба­раш­ки на своїх біло­рун­них чов­нах. І ко­ли б не цей не­гар­ний смішок, що ним весь час сміяла­ся Май­я (бу­ла в то­му смішку якась неп­риємна нот­ка), анарх по­чу­вав би се­бе цілком доб­ре. При­най­мні за­раз.

    Майя зно­ву засміялась.

    Звичайно, мож­на по­вер­ну­тись і спи­та­ти, чо­му їй так ве­се­ло. Але ж це да­рем­но: Май­я ска­же, що во­на зга­да­ла щось смішне. На тім і крап­ка. А справді це не так. Він має на це до­ка­зи.

    Нарешті, всі ці ідіотські історії з Са­во­на­ро­лою, без­пе­реч­но, не об­хо­дяться без її зло­го язич­ка.

    Сестра Кат­ря ос­та­точ­но зас­по­коїла хво­рих. Влас­не, ніхто й ніко­го не хотів об­ра­жа­ти (вип­рав­ду­вав­ся дех­то), і зроб­ле­но не­ве­лич­кий та­ра­рам ли­ше для то­го, щоб тро­хи зба­ла­му­ти­ти ти­хе озе­ро сіро­го са­на­торійно­го буд­ня.

    Над са­на­торієм сто­яла сто­рож­ка ти­ша. Про­хо­ди­ла ос­тан­ня ле­жан­ка. Роз­ки­дані по сад­ку кой­ки вже не пе­ре­ки­да­лись го­лос­ни­ми фра­за­ми. Хворі че­ка­ли ве­чері.

    Але за чверть го­ди­ни до дзво­ни­ка біля пус­тельної клум­би на північно­му краю бу­дин­ку рап­том ви­рос­ла фігу­ра. Од­ра­зу ж ма­ло не всі звер­ну­ли на неї ува­гу.

    Майя цієї фігу­ри не ба­чи­ла. Во­на по­вер­ну­ла­ся до анар­ха й ска­за­ла:

    - Ну… як діла?

    - Не знаю! - не­охо­че ки­нув той.

    Тоді Май­я підве­лась і сіла біля нього. Потім пог­ла­ди­ла йо­го во­ло­ха­ту го­ло­ву своєю ви­хо­ле­ною ру­кою:

    - Ах ти, моя во­ло­хат­ко!

    - Майо!… Не тре­ба! - ти­хо ска­зав він і взяв її не в міру тон­ку талію в свою мус­ку­ляс­ту ру­ку.

    Вона засміяла­ся ти­хим смішком, ко­кет­ли­во опус­ти­ла го­ло­ву, швид­ко мет­ну­ла пог­ляд, схо­пи­ла йо­го пог­ляд і обид­ва пе­ре­ве­ла до тон­кої со­роч­ки на свої тугі грудні яб­лу­ка.

    - Не тре-ба? - про­тяг­ну­ла Май­я, і, зирк­нув­ши на ве­ран­ду, рап­то­во ски­ну­лась: - Са­во­на­ро­лоч­ко! Він і досі тут?

    Атож! І справді біля клум­би з клун­ком мет­ран­паж. Сьогодні зран­ку він прий­шов у са­на­торій і рішу­че за­явив, що не піде відціля. Це бу­ло тро­хи комічно, але й тро­хи трагікомічно, як дех­то ка­зав.

    Метранпаж за­явив, що він хо­че осе­ли­тись на са­на­торійній зоні. Він має від сво­го ви­роб­ницт­ва відпуст­ку, та він не має мож­ли­вості по­ди­ха­ти свіжим повітрям. А че­рез те, що в дер­жав­них са­на­торіях зав­ше заб­ра­но всі безп­латні місця і - між на­ми ка­жу­чи (на це «між на­ми ка­жу­чи» мет­ран­паж зро­бив декілька на­го­лосів) - не ти­ми, ко­му слід за­би­ра­ти, - він ре­во­люційним шля­хом хо­че вип­ра­ви­ти де­які дрібненькі хи­би «на­шо­го» апа­ра­ту.

    Дзвонили до губзд­ра­ву. Не бу­ло на­чальни­ка: бу­де вве­чері. Мет­ран­паж че­кав.

    - Коли хо­чеш - це мені по­до­бається, - ска­за­ла Май­я, - бо це справж­ня упертість.

    - Упертість - то так, але по­дивіться на анар­ха, - го­во­ри­ла на дальній койці Унікум. - Це ж цілі оке­ани іронії, цілі таємниці анархістської муд­рості. Як же: рес­публіка по­ки­ну­ла мет­ран­пажів!

    Унікум і те­пер ніхто не відповідав.

    Падало сон­це. Не­чут­но гриміло за рікою на­гар­то­ва­ним за день жов­то­жа­ром. Ух­нув сич…


    Анарх рап­том зга­дав ти­хий не­гар­ний смішок. Він по­ди­вив­ся на Май­ю й ко­рот­ко ки­нув:

    - От!

    - Що от? - су­во­ро, міня­ючи тон, спи­та­ла та. - Особ­ли­во­го нічо­го не ба­чу.

    Вона ро­зуміє, ку­ди за­ки­дає він, і во­на цинічно за­яв­ляє, що її не тільки ра­дує, але й злить мет­ран­па­же­ва впертість. Май­я доб­ре знає жит­тя й знає та­ких пле­беїв, котрі тільки-но й ко­рисні, що своєю товс­то­за­дою під бо­ком. Ця ж, ос­тан­ня, про­дає на бульварі буб­ли­ки (му­хи за­га­ди­ли) або гнилі вишні: на фунт півфун­та хвос­тиків - і плює на все і вся.

    - Але це ж ти про дру­жи­ну? - вста­вив анарх.

    - Знаємо! - гру­бо ки­ну­ла Май­я. - Знаємо, що та­ке вплив ото­чен­ня!

    Він не спе­ре­чав­ся, він навіть був не­за­до­во­ле­ний, що, не стри­мав­ши се­бе, не­обе­реж­но ки­нув це «от». Він знав: спо­га­ди про цю не­ве­лич­ку су­тич­ку з Майєю бу­дуть три­ма­ти йо­го в по­га­но­му наст­рої декілька днів… І, влас­не, навіщо це ро­би­ти? Ко­ли він не­за­до­во­ле­ний з са­на­торійної публіки і вва­жає, що їй не місце тут, ко­ли він так уже сим­па­ти­зує опо­зиції, то, по-пер­ше, чо­му анарх тут жи­ве? По-дру­ге, і сам він не­да­ле­ко одійшов від Унікум, при­пус­ти­мо.

    - Нє! Зро­зумійте, - го­во­ри­ла десь Унікум. - При чо­му тут ми?

    - Е, на злодію шап­ка го­рить, - вик­рик­нув хтось. - Пле­беї все ро­зуміють. По­ра б на ви­киньштей­н! По­ра б да­ти місця мет­ран­па­жам.

    - Махаївщина! - і Унікум уда­ва­но позіхну­ла.

    Перекидались фра­за­ми, мов флірту­ва­ли: гост­ро. Анарх по­ди­вив­ся на клум­бу: до мет­ран­па­жа підійшла сест­ра.

    Тоді за­во­ру­ши­ла­ся зо­на. Кож­не навіть нікчем­не яви­ще зустріча­ли тут із хви­лю­ван­ням, із свар­кою. Хтось ска­зав, що мет­ран­па­жа бе­руть у са­на­торій, і по­летіла чут­ка по кой­ках.

    Одна ру­до­во­ло­са да­ма ско­чи­ла з ліжка й за­пи­та­ла:

    - Ви не ба­чи­ли, який він?… Ду­же ста­рий?…

    - Так що мет­ран­пажі не ко­тя­чої по­ро­ди! - вульгар­но відру­ба­ли пле­беї. - «Пу­гов­ки не вкру­тиш!».

    - Галдіть! - і да­ма сплю­ну­ла.

    Але шум не сти­хав.

    …І тоді ж ріши­ли, що пер­ший мет­ран­пажів учи­нок був до­сить оригінальний. Ця но­ва осо­ба, без­пе­реч­но, бу­де роз­ва­гою на про­тязі кількох са­на­торійних буднів. Від мет­ран­па­жа че­ка­ли но­вих трюків.

    Вже світлові тіні па­ли на яб­луні, і яб­луні сто­яли ти­хо, не­ру­хо­мо. Пу­хові сплес­ки по­вис­ли над рікою: гра­ли вер­хо­во­ди. Від ко­ша­ри за­пах­ло дальнім гноєм.

    - Тям! Тям! Тям! - проз­ву­ча­ло біля цент­рально­го бу­дин­ку.

    Розбитим че­реп­ком міді кінча­лась ос­тан­ня ле­жан­ка. Хворі підво­ди­лись і йшли до ве­ран­ди.

    

ІІ

    

    На дру­гий день уз­на­ли: мет­ран­паж - із цент­ру, прізви­ще - Кар­но! Він од­ра­зу ж всіх заціка­вив. Заціка­вив і своєю по­ведінкою і своїми ма­не­ра­ми.

    Він, скажімо, ди­вив­ся зав­ше так, ніби го­во­рив із лю­ди­ною на дві го­ло­ви ниж­чою за се­бе: якось звер­ху вниз ухит­ряв­ся він ста­ви­ти свої очі, і так з усіма, навіть із ти­ми, ко­му він був по пле­че. І ко­ли потім (ще прик­лад) йо­му при­хо­ди­лось зустріча­ти­ся з ви­пад­ко­ви­ми людьми, які не зна­ли йо­го, він, ве­ду­чи з ни­ми роз­мо­ви, тро­хи нер­ву­вав­ся й до­ти тяг­нув­ся навш­пиньки, по­ки йо­го співбесідник не зда­вав, як ка­за­ли са­на­торійці, «внутрішні» по­зиції.

    Колись, ко­ли па­да­ли легкі тіні, з дально­го по­сел­ку до го­ри підвівся важ­кий гул: по­луд­не­вий ша­баш. Це бу­ло пе­ред дру­гою ле­жан­кою.

    Хлоня по­ди­вив­ся за­ду­ма­но в гу­ща­ви­ну де­рев і ска­зав, звер­та­ючись до мет­ран­па­жа:

    - Чуєте, як гу­дить? Як вам? По­до­бається?

    Анарх чо­мусь по­ду­мав, що Кар­но нічо­го не ска­же, а мир­ша­вий дідок і за­раз бу­де фольконіти гни­ли­ми зу­ба­ми. То­му він і од­вер­нув­ся до ве­ран­ди.

    Дідок і справді щось ска­зав. І те, що він ска­зав, бу­ло, як і завж­ди, безг­луз­де. Анарх не втерпів і підвівся. Він по­ди­вив­ся навк­ру­ги се­бе: ніко­го з ме­дич­но­го пер­со­на­лу не бу­ло. Тільки сест­ра Кат­ря ма­ячи­ла під яб­лу­нею з оду­ван­чи­ком у руці.

    Стояла га­ря­ча ти­ша. Навіть оду­ван­чик, ко­ли сест­ра Кат­ря дмух­ну­ла на нього, спа­лах­нув, як фейєрверк, і роз­та­нув у прос­то­рах білим дим­ком.

    Анарх пішов повз кой­ок, що на них ле­жа­ли хворі. Не­да­ле­ко він по­чув роз­мо­ву. Один із хво­рих натх­нен­но роз­повідав про ба­ри­ка­ди під Києвом, про бо­жевільно­го Му­равй­ова, про ар­се­нал.

    За асоціацією - бо­жевільний Му­равй­ов - він по­ду­мав про розстріли й тут же, зирк­нув­ши на оповіда­ча, рап­том зга­дав, що ор­ди­на­тор на­ка­зав сестрі по­пов­ни­ти про йо­го анам­нез. І це неп­риємно вра­зи­ло й зіпсу­ва­ло й без то­го по­га­ний настрій. «Для чо­го анам­нез?» І йо­му рап­том прий­шло в го­ло­ву, що анам­нез - причіпка: прос­то тре­ба ко­мусь по­пов­ни­ти йо­го біографію.

    Словом, сьогодні він зно­ву відчув три­во­гу.

    До анар­ха підсу­ну­ла кой­ку Унікум. Пра­во­руч ле­жа­ла Май­я, ближ­че - мет­ран­паж.

    - Чому я з ва­ми так ма­ло го­во­рю? - спи­та­ла Унікум, звер­та­ючись до анар­ха.

    Хтось пирх­нув: цю со­лом’яну вдо­вуш­ку, без­пе­реч­но, му­чить еро­то­манія. Во­на бук­вально й ос­та­точ­но ніко­му не дає по­кою.

    - Знаєте, кра­ще бу­ло б, ко­ли б ви до ме­не не прис­та­ва­ли!

    - Що? - скрик­ну­ла Унікум.

    Хтось ще раз пирх­нув.

    Тоді Унікум, щоб вий­ти з ніяко­во­го ста­но­ви­ща, підве­лась і пог­ла­ди­ла своєю ру­кою за­горілі анар­хові гру­ди. Потім на­хи­ли­ла го­ло­ву на бік, на ди­кий ма­лин­ник: мов­ляв, ходім! І рап­том од­вер­ну­лась.

    - От іще не­лю­ди­мий!

    - І справді: який­сь Мен­дель в оку­ля­рах, - ска­за­ла Май­я, втру­ча­ючись у роз­мо­ву, і ки­ну­ла до анар­ха: - Чо­го ж ви? Са­ма ж кли­че, ну, і йшов би!

    - Нікого я не кли­чу, - об­ра­зи­лась Унікум. - По­ду­маєш, яка ця­ця! - і по­нес­ла свою кой­ку до ве­ран­ди.

    Майя вип­ро­ва­ди­ла її іронічним пог­ля­дом, потім розс­та­ви­ла ру­ки й за­то­пи­ла яб­лу­не­вий глуш:

    - О-о-о!

    - Так кри­чить са­на­торійний ду­рень! - по­дав із дальньої кой­ки пси­хо­пат.

    - Коли хо­че­те зна­ти, так кри­чить жит­тя! - ки­ну­ла в бік Май­я.

    Психопат усміхнув­ся: «Жит­тя?». Він ніко­ли цьому не повірить. Дідок пра­вий: у неї, без­пе­реч­но, хво­рий ог­ник в очах.

    «О» пішло в глуш, у бур'яни й там по­ри­ну­ло, щоб більше не вер­ну­ти­ся. Але «о» стри­во­жи­ло ме­дич­ний пер­со­нал. Прибігла сест­ра й од­ра­зу ж на­ки­ну­лась:

    - Не мож­на так, Май­о, - ска­за­ла во­на. - Що ви ро­би­те? Я ор­ди­на­то­рові ска­жу!

    Майя звер­ну­ла­ся ко­тят­ком. Майї не­ма. Май­я ніко­ли не кри­ча­ла.

    - Хто ж?

    - О! - і Май­я по­ка­за­ла пальцем на анар­ха.

    Сестра до нього; мов­ляв, та­кий серй­оз­ний - і на тобі. Що це з ним? То нев­час­но на кой­ку ля­гає, то ще що-не­будь. Це ж не­дис­ципліно­ваність! Так по­ру­шу­ва­ти са­на­торійний ре­жим ні в яко­му разі не мож­на. Він му­сить не­гай­но се­бе вип­ра­ви­ти - інак­ше, бу­дуть неп­риємності.

    Але сест­ру нес­подіва­но пе­ре­бив мет­ран­паж.

    - Це кри­ча­ли во­ни! - ска­зав він, роб­ля­чи на­го­лос на «во­ни», і мах­нув ру­кою в Майїн бік.

    - Що? - зро­би­ла зди­во­вані очі Май­я.

    - Нічого! - спокійно ска­зав Кар­но і потім рап­том спи­тав, звер­та­ючись до анар­ха: - А що то у вас ле­жить у ки­шені?

    - В ки­шені?

    - Я пи­таю: що то у вас ле­жить у ки­шені?

    Анарх зирк­нув на свою ки­ше­ню й тут же по­чер­вонів. Про­хо­дя­чи повз за­го­род­же­ний мо­лод­няк, він зірвав три яб­лу­ка, що їх хотів да­ти Хлоні. Те­пер Кар­но йо­го нес­подіва­но пос­та­вив у та­ке ста­но­ви­ще, ніби він тільки те й ро­бить, що ни­щить за­бо­ро­не­ний мо­лод­няк.

    - Яблука,- ска­зав він і ви­тяг їх.

    - Яблука ж за­бо­ро­не­но рва­ти, - ки­нув мет­ран­паж і пе­ревів свій іронічний пог­ляд на Май­ю.

    До цього ча­су анарх жод­но­го ра­зу не го­во­рив із Кар­но. І те­пер йо­му рап­том зда­ло­ся, що мет­ран­пажів го­лос він уже десь чув. Анарх навіть пам'ятає: са­ме та­кий упер­тий, пов­ний сар­каз­му, з гар­ка­вим ак­цен­том.


    Сестра здвиг­ну­ла пле­чи­ма й одійшла від кой­ки. Нас­ту­пи­ла ніяко­ва мов­чан­ка. Май­я впер­то ди­ви­ла­ся на мет­ран­па­жа, ос­танній - іронічно на неї. Анарх по­хи­лив го­ло­ву на пле­че й теж мов­чав. І, ко­ли б не дідок, що підсів до нього, він му­сив би ку­дись одійти.

    Дідок на­хи­лив­ся до анар­хо­во­го ву­ха й зно­ву по­шеп­ки го­во­рив якусь нісенітни­цю про Річард­со­на, про сен­ти­мен­талізм. Це бу­ла од­на з йо­го улюб­ле­них тем. Май­я, мов­ляв, не біблійська Рахіль (сма­ку­вав він далі), але щось подібне. Знаєте: фос­фо­рич­ний блиск, ле­генька хво­ро­ба в очах, ніжка, знаєте, ко­ли не­лов­ко ся­де нап­ро­ти без пан­та­лонів.

    - Хе… хе… Тантімен­талітм?

    Анарх тільки хму­рив­ся. Він завж­ди мовч­ки вис­лу­ху­вав цю пош­ля­ти­ну: то в нім про­ки­да­лась у такі мо­мен­ти не­мож­ли­ва оги­да й пре­зирст­во до цього без­си­ло­го сам­ця, то рап­том охоп­лю­ва­ло ба­жан­ня чу­ти це сли­ня­ве белькотіння, що йо­го він прий­мав як мо­лит­ву пе­ред своїм мо­гутнім тілом.

    Тепер анарх прос­то не чув дідка. Він крадько­ма пог­ля­дав на мет­ран­па­жа і з кож­ним пог­ля­дом усе більш на­хо­див знай­омих рис у йо­го об­личчі. Один раз йо­му навіть зда­ло­ся, що це йо­го ста­рий знай­омий.

    Підійшла сест­ра Кат­ря. А ко­ли проз­ву­чав дзвінок і за­шуміли хворі, підійшов пси­хо­пат.

    Сестра Кат­ря зри­ва­ла оду­ван­чи­ки й дму­ха­ла на них. Оду­ван­чи­ки спа­ла­ху­ва­ли й тут же та­ну­ли. Хло­ня уваж­но ди­вив­ся на цю про­це­ду­ру й ніби щось зга­ду­вав.

    Розмови йшли на ан­ти­релігійні те­ми. Дійшли, на­решті, до попів, до тих, що «к чор­ту ря­су» й на пар­ти­занських ко­ней сіда­ли. Го­во­ри­ли й про інших: про свя­тих і пре­по­доб­них Онаніїв і Озаріїв. Для відо­мо­го ко­ла й це улюб­ле­на те­ма. Дідок і тут по­да­вав пош­ля­ти­ну. Особ­ли­во хви­лю­вав­ся пси­хо­пат.

    - Ви ка­же­те піп? Доб­ре! Утилізи­руй і по­па! Не­ма в нет­рях ячей­ки - хай піп агітує з ам­во­на. І потім я ду­маю, - до­дав він, - що і в цім онов­ленні ікон єсть своя прелість. По-моєму, це все-та­ки місти­ка ре­во­люції. Не по­год­жуєтесь?

    Звичайно, з ним не по­год­жу­ва­лись. Ма­ло то­го, Май­я наз­ва­ла при­дур­ку­ва­тим, за що пси­хо­пат і об­ра­зив­ся.

    Нарешті, ко­ли біля жов­то­го пісоч­ку хтось крик­нув: «Хто ро­бив - той ва­ляв», публіка ки­ну­лась ту­ди. І че­рез де­який час на койці зос­та­ли­ся: анарх і сест­ра Кат­ря.

    Ця дівчи­на зав­ше шу­ка­ла по­ба­чен­ня з анар­хом. Але при­род­ний такт і че­резмірна делікатність ут­ри­му­ва­ли її від та­кої без­це­ре­мон­ної й уїдли­вої нав'язі, на яку здібна бу­ла Май­я. І то­му не див­но, що анарх, порівню­ючи, та­кож рідко ба­чив­ся з сест­рою Кат­рею, як і з Хло­нею (останній вза­галі лю­бив са­мотність).

    Зійшовся анарх із цією дівчи­ною в перші дні сво­го про­меш­кан­ня на са­на­торійній зоні. Близьке знай­омст­во по­ча­ло­ся з то­го, що сест­ра Кат­ря відре­ко­мен­ду­ва­ла йо­му Хло­ню. Сест­ра Кат­ря бу­ла ти­хою дівчи­ною, го­лос її ніко­ли не підно­сив­ся на вищі нот­ки, і навіть тоді, ко­ли во­на хотіла вис­ло­ви­ти своє обу­рен­ня, у неї нічо­го не ви­хо­ди­ло. При­ваб­лю­ва­ла во­на анар­ха не кра­сою своєю, а са­ме нек­ра­сивістю, в якій бу­ла своєрідна кра­са: са­ме цим тро­хи кир­па­теньким но­сом і безцвітни­ми ти­хи­ми очи­ма. Вся її одіж сиділа на ній якось незг­раб­но, але і в цьому бу­ла своя при­ваб­ливість. Особ­ли­во по­до­ба­лись анар­хові нес­лух­няні ку­че­ряш­ки з її ру­ся­во­го во­лос­ся, «вічна» біленька блуз­ка, на шиї - «вічний» бан­тик «ко­ти­ком». Чимсь древнім, за­бу­тим, але й близьким віяло від цього бан­ти­ка.

    І за­раз, ко­ли публіка розбіглась, анарх, зирк­нув­ши на сест­ру Кат­рю, зга­дав глу­ху доріжку в кри­жов­ник, що по ній хо­ди­ли тур­генєвські дівча­та.

    Навкруги сто­яла га­ря­ча ти­ша. На да­ле­ких пе­ре­ва­лах до екс­пе­ри­мен­тальної фер­ми відхо­ди­ла со­няч­на до­ро­га. На по­верхні ріки біга­ли сріблясті зай­чи­ки і по­хи­ло - під ва­гою сон­ця - сто­яли осо­ки. Біля домів відпо­чин­ку зрідка про­ки­да­ли­ся го­ло­си, але глох­ли в со­нячній по­рож­нечі.

    Сестра Кат­ря по­ди­ви­ла­ся своїми ти­хи­ми очи­ма на анар­ха й ска­за­ла:

    - Знаєте? Ско­ро їду. По­да­ла ра­порт.

    - Зовсім?

    - Так! Бу­ду пра­цю­ва­ти десь в іншо­му місці…

    - І ра­дий за вас, і шко­да, що їде­те! - ска­зав анарх лас­ка­вим го­ло­сом: він завж­ди по­чу­вав не­обхідність го­во­ри­ти з сест­рою Кат­рею за­ду­шев­но.

    - А ви ж ко­ли? - спи­та­ла сест­ра Кат­ря.

    - Думаю, че­рез два місяці - не більше: ба­чу - ме­не зби­ра­ються зат­ри­ма­ти тут.

    - Я чу­ла. Ор­ди­на­тор ка­зав, що у вас щось подібне до істерії.

    - Можливо! - пок­ри­вив­ся він.

    Потім сест­ра Кат­ря скар­жи­лась, що бу­ти біля го­ро­да в нет­рях над­то важ­че, ніж десь у да­ле­ких нет­рях. І потім во­на вже не бу­де сест­рою. Але сест­ра Кат­ря ро­зуміє, що для анар­ха ця те­ма не зовсім приємна.

    - Ну, ко­лись і ви виїде­те! - ска­за­ла во­на, зирк­нув­ши на ріку, і за­ду­ма­лась.

    Він ски­нув очи­ма в яб­лу­не­вий глуш і по­ду­мав: «Ко­лись». І рап­том за­хотілось йо­му об­ра­зи­ти цю ми­лу дівчи­ну. Він лед­ве стри­мав се­бе, щоб не ска­за­ти: «А чи не хо­че­те ви комбінації з трьох пальців?». Чо­му це всі певні, що він у стані пов­но­го анабіозу? Чо­му це всі го­во­рять із ним та­ким жалісли­вим то­ном, ніби й справді з ним діється щось не­лад­не? Без­пе­реч­но, він му­сить підліку­ва­ти­ся… Але що з то­го?…

    З ріки війну­ло вог­ким ро­ся­ним по­то­ком. Сест­ра Кат­ря по­ло­жи­ла ру­ку на анар­хо­ве пле­че й го­во­ри­ла, лег­ко хви­лю­ючись і підкрес­лю­ючи свої фра­зи жес­та­ми сте­по­вої дівчи­ни: наївни­ми і м'яко-су­во­ри­ми. Те­мою її оповідан­ня бу­ли наші сірі са­на­торійні «будні», що з їх ко­ла во­на шу­ка­ла ви­хо­ду.

    - Це якась ідіотська плу­та­ни­на! - ска­за­ла сест­ра Кат­ря й наївно по­ди­ви­ла­ся на осо­ки. - Це якась ідіотська проб­ле­ма, і їй не­ма ні кінця, ні краю. Я бук­вально не роз­бе­ру: де по­чи­нається вільний геній ца­ря при­ро­ди й кінчається кра­мар, світо­вий чор­тик. Знаєте, мисль підійде до цієї мов­чаз­ної стіни й ро­биться по­рожнім дріб'язком. Ви не ду­май­те, що я тут, на са­на­торійній зоні, дав­но. Ні, я більш, як півро­ку, ніде не про­жи­ву. Це - на­ту­ра. Іноді ди­ву­ються: я та­ка ти­ха, смир­ненька дівчи­на - і та­ка не­по­си­дю­ща… І уїду я відціля все для то­го ж: шу­ка­ти ви­хо­ду з цього ту­пи­ка, з цієї бу­ден­ної мізерії…

    Потім сест­ра Кат­ря го­во­ри­ла, що її да­вить якась не­ви­мов­на тьма. До то­го ж, сест­ра Кат­ря пев­на, що ос­нов­ної проб­ле­ми, яка ви­ни­кає з при­ро­ди лю­ди­ни, не­за­леж­не від її пе­ре­ко­нань, ви­хо­ван­ня ect, са­ме: де по­чи­нається вільний геній ца­ря при­ро­ди й кінчається кра­мар, світо­вий чор­тик - цієї проб­ле­ми ще ніхто не розв'язав. Сест­ра Кат­ря га­дає, що навіть уп­лу­тав­ши сю­ди Шпенг­ле­ра, Берг­со­на, ре­во­люцію, ко­хан­ня й мільйон інших дрібниць, мож­на здо­бу­ти тільки од­ну мов­чаз­ну стіну, пе­ред якою й бу­де сто­яти мисль. Сест­ра Кат­ря га­дає, що прог­ноз на май­бутнє пос­та­ви­ти мож­на, але во­на го­во­рить про сьогоднішній день.

    - І на­решті, - і сест­ра Кат­ря зітхну­ла, - я го­во­рю про день, який бу­де че­рез п’ятсот літ? Ви ме­не ро­зумієте? Так, то­ва­ри­шу! Я га­даю, що тут тре­ба щось най­ти. Знаєте - підійти не га­ряч­ко­во, ти­хо, повільно й по­шу­ка­ти. Тут десь, без­пе­реч­но, криється по­мил­ка.

    Сестра Кат­ря скінчи­ла й наївно роз­ве­ла ру­ка­ми. Анарх по­ди­вив­ся на неї й зга­дав її вікно, в яко­му до глу­хої ночі він час­то спос­терігав що дівчи­ну в сто­сах кни­жок. І в цей мо­мент він відчув якусь спорідненість із нею і, доб­ре зна­ючи собі ціну, він по­ду­мав із лю­бов'ю: «Дон Квіза­до!»

    Але тут же анарх по­чув ізбо­ку мет­ран­пажів го­лос. Той, оче­вид­но, дав­но вже сто­яв по­за­ду їх. Ця ми­ша без хвос­та (як ка­за­ли хворі), цей Кар­но на­хаб­но по­ди­вив­ся на анар­ха, по­дав упе­ред своє гост­реньке об­лич­чя й спи­тав із відтінком гар­ка­во­го сар­каз­му:

    - А доз­вольте взна­ти: з якої це опе­рет­ки? Єсть різні опе­рет­ки. Нап­рик­лад, «Вєсьолая вдо­ва».

    - Це ви до ме­не? - спи­та­ла сест­ра Кат­ря.

    - До вас, ба­риш­ня, - ки­нув Кар­но.

    Сестра Кат­ря засміялась: хіба ж во­на ба­риш­ня? Це ж по­мил­ка: во­на тільки дівчи­на. І ска­за­ла мет­ран­па­жеві, що во­на тро­хи ціка­виться філо­софією. Сло­вом, тре­ба пізна­ти при­ро­ду лю­ди­ни. Це, без­пе­реч­но, щільно при­ля­гає й до марк­сиз­му. Але це ні в яко­му разі не вульгар­ний.

    Потім сест­ра Кат­ря, ма­ючи на увазі, що го­во­рить із «примітив­ною осо­бою», з’ясу­ва­ла ще й так:

    - Ну, це, при­пус­ти­мо, як і між робітницт­вом бу­ває: єсть свої «ізобрєта­телі». Ви ме­не ро­зумієте?

    Коли сест­ра Кат­ря го­во­ри­ла, анар­хові бу­ло ніяко­во: во­на мов ди­ти­на. Але, зирк­нув­ши на Кар­но, він рап­том пізнав до нього по­чут­тя во­рож­нечі.

    Проте він нічо­го не ска­зав і підвівся. За ним - і сест­ра Кат­ря. Підійшов­ши до ве­ран­ди, анарх інстинк­тив­но, по­чу­ва­ючи на собі пог­ляд, по­вер­нув­ся і зустрівся очи­ма з Кар­но.

    Метранпаж сто­яв на тім же місці й кри­во всміхав­ся.

    

ІІІ

    


    Не встиг­ла сест­ра Кат­ря зійти на ве­ран­ду, як її хтось пок­ли­кав із їдальні.

    - Я все-та­ки не губ­лю надії ще по­го­во­ри­ти з ва­ми, - ска­за­ла во­на й зник­ла за две­ри­ма.

    Анарх сів за стіл і став пе­рег­ля­да­ти га­зе­ту.

    За дру­гим сто­лом сиділа Унікум і ро­ди­на однієї ху­дор­ля­вої хво­рої.

    - Як жи­ве­мо? - ска­за­ла Унікум. - На зоні все ав­то­ма­тич­но ро­биться.

    - А все-та­ки?

    Унікум зітхну­ла, ніби їй і справді не хотілось го­во­ри­ти.

    - Ну, ко­ли ви так нас­тоюєте, - по­ча­ла во­на, - то слу­хай­те. О восьмій го­дині дзво­ник, потім сніда­нок, дру­гий сніда­нок, обід, чай, ве­че­ря. Між ни­ми ле­жан­ки, з яких од­на - мерт­ва. В го­ди­ни ле­жа­нок зав­ше не­по­ро­зуміння з сест­ра­ми. Як ба­чи­те, без цього не мож­на: один хво­рий - не­дис­ципліно­ва­ний, дру­гий - прос­то ви­пад­ко­во не дот­ри­мується ре­жи­му. Нап­рик­лад, на мертвій ле­жанці замість то­го, щоб ле­жа­ти ко­ло­дою: дех­то зри­вається й ку­дись ухо­дить… А то з куріями не­ла­ди, бо ж ре­жим не доз­во­ляє вжи­ва­ти тю­тю­ну.

    - Хіба? - чо­мусь зди­ву­ва­лась ро­ди­на.

    - Так! - ка­за­ла далі Унікум. - Ну, а в неділю бре­дуть на те­ре­зи ва­жи­тись.

    - Важитись?

    Анарх підвів очі й по­ди­вив­ся на гру­пу за дру­гим сто­лом.

    - А що, як би ви підве­лись! - го­во­ри­ла ро­ди­на ху­дор­ля­вої хво­рої, звер­та­ючись до Унікум.

    - Для чо­го це?

    - Та ну-бо не со­ром­тесь!

    Нарешті, Унікум зро­зуміла, в чо­му спра­ва, і підве­ла­ся. Тоді ро­ди­на ска­за­ла:

    - Ах, який у вас торс… прелість!… Нев­же ви стільки це за півто­ра міся­ця?

    - Да! - побідно ска­за­ла Унікум.

    - Ох, яка ви сим­па­тич­на жен­щи­на! - пох­ло­па­ла ро­ди­на Унікум по її глад­ко­му тор­су й звер­ну­лась до своєї ро­дич­ки: - Як же ти, Анелічко?… Ну?

    Худорлява хво­ра рап­том зап­ла­ка­ла.

    Тоді ро­ди­на обу­ри­лась: це ж не­мож­ли­во! Тут щось єсть! Або сест­ри, або ор­ди­на­тор винні. Знаємо, мов­ляв, цю публіку: спе­ци! Во­ни обов'язко­во пе­ре­го­во­рять із то­ва­ри­шем ікс.

    Худорлява хво­ра ще пла­ка­ла й ра­ди­ла своїм ро­ди­чам звер­ну­ти­ся спер­шу до ор­ди­на­то­ра. Тоді Унікум зап­ро­по­ну­ва­ла їм свої пос­лу­ги й по­ве­ла всіх у док­торський кабінет.

    Коли гру­па зник­ла в две­рях і заг­лух­ли її кро­ки, анарх зно­ву відчув який­сь неп­риємний на­кип на серці. Ті не­ви­димі лан­цюж­ки, яки­ми йо­го зв'яза­но бу­ло з Хло­нею, сест­рою Кат­рею і, особ­ли­во, з Майєю, рап­том по­ча­ли пот­ро­ху роз­па­да­тись, і всю йо­го ува­гу пе­ре­не­се­но бу­ло на мет­ран­па­жа. Навіть не­за­до­во­ле­ності со­бою він за­раз не по­чу­вав. Якась не­яс­на три­во­га, якесь пе­ред­чут­тя ста­ло в нім.

    Але в цю хви­ли­ну по­вер­ну­лась сест­ра Кат­ря й підійшла до нього.

    -Я вам не пе­реш­код­жаю своєю при­сутністю? - ска­за­ла во­на й поп­ра­ви­ла свій чор­ненький бан­тик.

    - Будь лас­ка! - ки­нув він і дав на стільці сестрі Катрі місце.

    - Бачили за сто­лом гос­тей із го­ро­ду?

    - Бачив.

    - Ну і… як ви? По­до­ба­ються? От осо­би: так і про­сяться в якусь ко­медію.

    Анарх по­ло­жив ру­ку на бильце й зітхнув. З ріки нес­ло за­па­хом при­бе­реж­них осок. Не­помітно спа­дав день, і на доріжки па­да­ли довгі тіні.

    - І все-та­ки, - ска­за­ла сест­ра Кат­ря, - я і цих, і інших - ніко­го не хо­чу ви­ни­ти. І не ви­ню як їх не в те­орії, так би мо­ви­ти, а так, сер­цем. От те­пер і роз­беріться: і не ви­ню, і ви­ню; не­логічно, але це так. Це, ко­ли хо­че­те, і кон­сек­вент­но: те­орія моїх пе­ре­ко­нань го­во­рить, що з та­ки­ми людьми я по­вин­на зав­ше во­ро­гу­ва­ти. За своєю те­орією я не маю навіть пра­ва по­да­ва­ти їм ру­ки. Але та ж те­орія ка­же: міщанст­во, як і кож­не соціальне зло, є прос­то про­дукт пев­них ви­роб­ни­чих взаємовідно­син. От і роз­беріться. От­же, оскільки я жи­ву на землі, а не десь на Марсі, оскільки між мною і ро­ди­ною ху­дор­ля­вої хво­рої є пев­на то­тожність, оскільки, на­решті, я не вжи­ваю ніяких екст­ра­ор­ди­нар­них за­ходів що­до бо­ротьби з міщанст­вом, - остільки я не маю пра­ва не тільки не по­да­ва­ти ру­ки цим лю­дям, але не маю пра­ва їх і об­ви­ну­ва­чу­ва­ти.

    Сестра Кат­ря ще раз поп­ра­ви­ла свій чор­ненький бан­тик і за­жур­но всміхну­лась.

    - Але, з дру­го­го бо­ку, я не тільки по­вин­на їх об­ви­ну­ва­чу­ва­ти, але й по­вин­на бу­ти їхнім зав­зя­тим во­ро­гом. От і розп­лу­тай­те ме­не.

    Анарх по­ди­вив­ся на сест­ру Кат­рю, на її «вічну» блуз­ку й ска­зав:

    - Знаєте, ко­ли я вас слу­хаю, то мені здається, що це не ви го­во­ри­те, а я. І між ва­ми і мною тільки та різни­ця, що ви не ози­раєтесь, ко­ли го­во­ри­те ці сен­ти­мен­тальності…

    - Хіба це сен­ти­мен­тальності? - підхо­пи­ла сест­ра Кат­ря.

    - Так. У вас та­кий же спосіб ду­ман­ня, як і в ме­не. А я се­бе доб­ре знаю.

    - Ні, не кажіть так! - га­ря­че пе­ре­би­ла сест­ра Кат­ря.- Я з ва­ми ніяк не мо­жу по­го­ди­тись. Ко­ли ви відніме­те від лю­ди­ни її кращі по­чут­тя, що ж тоді за­ли­шиться?

    - Що? - анарх по­ду­мав і ска­зав: - Ма­буть, ма­ши­на.

    - Машина? І ви це спокійно го­во­ри­те? - сест­ра Кат­ря зно­ву взя­ла­ся за бан­тик. - Ні, я цього не хо­чу! Я про­ти цього рішу­че про­тес­тую. Май­бут­тя я собі уяв­ляю не інак­ше, як прек­рас­ним за­паш­ним са­дом, що в нім бу­де ха­зяїном сам чо­ловік. В про­тивнім разі в житті не­ма ніяко­го сен­су. Бо­ро­ти­ся для то­го, щоб ви­бо­ро­ти собі пра­во бу­ти до­дат­ком до ма­ши­ни, є безг­луз­дя.

    - Але це все-та­ки так!

    - Ні, це не так!

    - Ні, це так! - і анарх од­ки­нув во­лос­ся. - Інак­ше я був би не тут, а в мах­новськім сте­пу. Бо­ре­мо­ся са­ме для то­го, щоб бу­ти до­дат­ком до ма­ши­ни… І це во­ля, ко­ли хо­че­те, і моя, і ва­ша, і всіх. З цим па­ра­док­сальним тверд­жен­ням ми не по­год­жу­ва­ли­ся по тій же самій при­чині, по якій не по­год­жуємо­ся і з на­шею во­лею до смерті. По суті ка­жу­чи, ми жи­ве­мо зовсім не для то­го, щоб жи­ти, а для то­го, щоб умер­ти. Та­ка на­ша во­ля. Реш­та - не більше, як ілюзія. І див­но бу­ло б, ко­ли б я ого­ло­сив похід про­ти са­мо­го жит­тя.

    - І це ви серй­оз­но го­во­ри­те? - збен­те­же­но спи­та­ла сест­ра Кат­ря.

    - Цілком серй­оз­но… Хоч це й не зна­чить, що я при­ми­рив­ся з та­ким ста­но­ви­щем, з та­кою рол­лю на землі.

    - Але по­че­кай­те. Яке ви маєте пра­во го­во­ри­ти так? З та­ким же поспіхом і я мо­жу…

    - Безперечно. Але ва­ше «мо­жу», як ви мені ко­лись самі ска­за­ли, бу­де в лап­ках. А в да­но­му ви­пад­ку тре­ба най­ти…

    - Ні, ви прос­то пе­рек­ру­чуєте мої сло­ва! - з обу­рен­ням ки­ну­ла дівчи­на. - Це бу­ло ска­за­но зовсім з іншим сен­сом.

    Анарх узяв за ру­ку сест­ру Кат­рю і всміхнув­ся:

    - Ну, зас­по­кой­тесь… Ба­чи­те, не тільки ви гніваєтесь на ме­не, - я й сам не­на­вид­жу се­бе, вис­лов­лю­ючи те, що ви за­раз чу­ли. Але що ж ро­би­ти - так во­но єсть і так во­но бу­де. Для нас, безг­рун­тов­них ро­ман­тиків (а до них на­ле­жи­те і ви, і я, і Хло­ня), для нас це, без­пе­реч­но, бо­ля­че. Але, по правді ка­жу­чи, і землі, оче­вид­но, бо­ля­че дер­жа­ти нас на своїх пле­чах. Про­цес ма­шинізації лю­ди­ни йде не­ухильно, і ніхто йо­го не стри­має. І на­ше зав­дан­ня - тільки прис­ко­рю­ва­ти йо­го.

    - Ніколи! - різко ска­за­ла сест­ра Кат­ря.

    - От ба­чи­те! Ви та­ка тендітна дівчи­на, лю­ди­на з та­ким м'яким ха­рак­те­ром, але й ви зат­ри­муєте цей не­пе­ре­мож­ний хід. Оче­вид­но, я не по­ми­ля­юсь, ка­жу­чи, що й землі важ­ко дер­жа­ти нас на своїх пле­чах. Ко­ли хо­че­те, те­пер ме­не му­чає не стільки міщанська на­ва­ла, скільки свідомість то­го, що я і зай­вий, і шкідли­вий чо­ловік. Раніш, в інші століття, бу­ли зайві лю­ди, а те­пер ці зайві не тільки зайві, але й шкідливі. Я ба­чив ко­лись, як уби­ва­ли ста­ро­го, глу­хо­го, ніко­му не потрібно­го пса. І, повірте мені, ко­ли до­би­ва­ли цього со­ба­ку, він та­ки вхит­рив­ся уку­си­ти за ру­ку. Так і з на­ми. Ми - ос­танні з могікан, ос­тан­ня фа­лан­га зай­вих лю­дей. І, пе­ред­чу­ва­ючи свою ос­та­точ­ну за­ги­бель, ми теж но­ро­ви­мо вку­си­ти ко­гось за ру­ку.

    - Почекайте, - зро­би­ла зди­во­вані очі сест­ра Кат­ря. - Що ж тоді, по-ва­шо­му, ре­во­люція?


    - По-моєму? По-моєму - ро­ман­ти­ка, а справді - штей­нахівське «омо­ло­женіє». Те ж, приб­лиз­но, і вся­ка війна, хоч це зас­тарілий спосіб вен­ти­ляції. Хіба ви не чу­ли, що ро­зумні лю­ди, до яких на­ле­жать так звані франк-ма­со­ни, над цим спеціально й пра­цю­ють, са­ме: вен­ти­лю­ють зем­лю по­боїща­ми. Для то­го ж, щоб мож­на бу­ло нацьку­ва­ти од­ну дер­жа­ву на дру­гу, до цієї прек­рас­ної чо­ловіко­лю­би­вої гро­ма­ди на­ле­жа­ли й на­ле­жать во­ро­ти­ли всіх ве­ли­ких дер­жав. Нап­рик­лад, щоб роз­по­ча­ти війну, при­пус­ти­мо, між Німеч­чи­ною й Францією, тре­ба бу­ло тільки най­ти зачіпку. Що ж до розв'язан­ня цієї спра­ви, то во­на дав­но вже бу­ла розв'яза­на за дружньою чаш­кою ка­ви в ма­сонській ложі во­ро­ти­ла­ми цих дер­жав. Це на­зи­вається про­вен­ти­лю­ва­ти тро­хи зем­лю.

    - Невже це прав­да? - по­ди­ви­ла­ся пе­ре­ля­ка­но сест­ра Кат­ря своїми безцвітни­ми очи­ма й зно­ву взя­ла­ся за чор­ненький бан­тик.

    - Не ля­кай­тесь. Зви­чай­но, це прос­та ба­зар­на ви­гад­ка. Я хо­чу ска­за­ти тільки од­не: ми не тільки зайві лю­ди, але й шкідливі.

    Сестра Кат­ря за­ду­ма­лась. Не­покірні ку­че­ряш­ки раз у раз на­ла­зи­ли їй на очі, і во­на їх од­ки­да­ла нер­во­ви­ми ру­ха­ми… Рос­ли тіні. Над ко­манд­ною ви­со­тою низько про­хо­ди­ло сон­це. Зрідка з го­ро­да доліта­ли не­ясні гуд­ки… Сьогодні (як і зав­ше в неділю) од­ну ле­жан­ку бу­ло одміне­но, а то­му й хворі по­роз­хо­ди­ли­ся за межі са­на­торійної зо­ни.

    - Ні, все-та­ки скажіть мені: ви серй­оз­но го­во­ри­ли? - спи­та­ла, про­ки­да­ючись від за­ду­ми, сест­ра Кат­ря.

    Йому ста­ло шко­да дівчи­ни, і він ска­зав:

    - Ні! То я, зви­чай­но, жар­ту­вав.

    

IV

    

    - Цікаво, ви навіть умієте жар­ту­ва­ти? - за­ре­го­та­ла за бильцем Май­я і вис­ко­чи­ла з ви­ног­рад­но­го ку­ща. - Май­я так ти­хо підійшла до ве­ран­ди, що анарх і сест­ра Кат­ря, по­чув­ши її, здриг­ну­ли.

    - Підслуховувати, ка­жуть, нек­ра­си­во! - ки­нув анарх.

    - А ви відкіля це знаєте? - Май­я, при­щу­лив­ши очі, зійшла на ве­ран­ду.

    - Що та­ке?

    - Та от те, що я підслу­хо­ву­ва­ла?

    - А ко­ли не підслу­хо­ву­ва­ла, то мог­ла б зійти сю­ди простіш!

    - Савонаролочко! - і Май­я без­це­ре­мон­но за­ки­ну­ла на йо­го шию свою ру­ку. - По­кинь учи­тельство­вать, бо ця роль тобі не підхо­дить.

    Сестра Кат­ря відра­зу якось зніти­лась і рап­том підве­ла­ся.

    - Куди ж ви?… Чо­го тікаєте? - гру­бо ки­ну­ла Май­я.

    - Я тікаю?

    - Ви тікаєте. Мені при­най­мні так здається.

    - Коли вам так здається, то я ся­ду.

    І сест­ра Кат­ря зно­ву сіла на своє по­пе­реднє місце.

    - От і доб­ре! А те­пер скажіть мені, чо­го мені не мож­на підслу­хо­ву­ва­ти?

    - Коли ви та­ка наївна, то я вам мо­жу ска­за­ти: це не гідно серй­оз­ної лю­ди­ни.

    - Ха-ха! Серй­оз­ної лю­ди­ни? По-ва­шо­му, ви­хо­дить, вся­кий ох­ран­ник є втілен­ня наївності?

    - Я тро­хи не так вис­ло­ви­лась, - по­чер­воніла сест­ра Кат­ря. - Але я га­даю, що ви ме­не все-та­ки ро­зумієте. І потім: ви ж не ох­ран­ник?

    - А ви відкіля це знаєте, що я не ох­ран­ник?

    - Майо! - ска­зав анарх. - По­кинь го­во­ри­ти дур­ниці.

    - О, мої наївності! Мов­чу, як сфінкс. - І рап­том до­да­ла: - А все-та­ки ваші роз­мо­ви про франк-ма­сонів я підслу­ха­ла.

    - Тим гірше для вас! - нес­подіва­но пе­рей­шла на різкий тон сест­ра Кат­ря і на цей раз рішу­че підве­ла­ся.

    - Не зат­ри­мую! - і Май­я про­ве­ла при­щу­ле­ни­ми очи­ма тендітну дівчи­ну.

    - Ну… - ска­за­ла Май­я, ко­ли во­ни за­ли­ши­ли­ся вдвох, - ти все-та­ки серй­оз­но не по­ду­май, що я вас підслу­хо­ву­ва­ла. На чор­та ви мені зда­ли­ся! Я, влас­не, прий­шла до те­бе по­ра­ди­тись, що нам ро­би­ти з тим ти­пом…

    - З яким ти­пом?… Що ро­би­ти?…

    - Ну, хіба ти не знаєш?… - і Май­я роз­ши­ри­ла ніздрі сво­го ви­то­че­но­го но­са і, як це мо­же ро­би­ти тільки са­мич­ка, пе­ре­ве­ла пог­ляд на свої грудні яб­лу­ка: за­ду­ма­лась.

    Але анарх тільки вдав із се­бе спокійно­го: він ураз зро­зумів, у чо­му спра­ва, і підозрілість зно­ву ні з то­го, ні з сього зат­ри­во­жи­ла йо­го. Май­я тон­ко підміти­ла йо­го настрій, на­тяк­нув­ши на мет­ран­па­жа. Са­ме яб­лу­ка. Ви­па­док із яб­лу­ка­ми рап­том навів на ту мисль, що від Кар­но нічо­го не мож­на схо­ва­ти.

    На річці сто­яли сто­рожкі ша­мотіння. Десь кри­чав са­на­торійний ду­рень, і крик йо­го був глу­хий і да­ле­кий. На Грал­тай­ських Ме­жах ма­ячи­ла екс­пе­ри­мен­тальна фер­ма хи­мер­ною крап­кою.

    Нарешті Май­я про­ки­ну­ла­ся від за­ду­ми й ска­за­ла:

    - Ходім у па­ла­ту, я хо­чу з то­бою по­го­во­ри­ти.

    

V

    

    - От що! - ска­за­ла Май­я, ко­ли анарх за­чи­нив двері. - Я все-та­ки не вірю тобі, щоб ти ме­не ко­хав.

    Анарх хо­див ши­ро­ки­ми кро­ка­ми по своїй па­латі, де, крім йо­го й Майї, ніко­го не бу­ло, і па­лив ци­гар­ку за ци­гар­кою.

    - Я ду­маю, - про­дов­жу­ва­ла во­на, сміючись своїм ти­хим не­гар­ним смішком, - що і вза­галі ніяко­го ко­хан­ня не­ма, а єсть тільки по­тяг до co­itus’a. Зви­чай­но, та­ким тверд­жен­ням я не відкри­ваю Аме­ри­ки, за­те я ще раз підкрес­люю од­ну з ве­ли­ких істин. Крім то­го…

    Майя зу­пи­ни­лась і підійшла до вікна. Потім при­ло­жи­ла свою що­ку до скла й по­ди­ви­лась ку­дись. Сто­яв літній хмар­ний вечір. Не­бо бу­ло сіре й мов­чаз­не. Це бу­ло за го­ди­ну до нічної ле­жан­ки. Са­на­торій май­же спо­рожнів, і тільки з дальнього пла­цу до­но­си­ли­ся го­ло­си хво­рих, що гра­ли в кро­кет, та на кухні дзвеніли тарілки.

    Майя по­мов­ча­ла де­який час, потім одійшла від вікна й сіла на стілець.

    - Да… - ска­за­ла во­на. - Крім то­го, що я ще раз підкрес­люю од­ну з ве­ли­ких істин, я хо­чу зро­би­ти екс­курс у нетрі женської душі, - і ки­ну­ла: - Ти… як, маєш охо­ту ме­не слу­ха­ти?

    Він нічо­го не відповів і сту­пав, підсми­ку­ючи пле­че. Зрідка підхо­див до вікна й ди­вив­ся на срібну стеж­ку ріки, яка га­дю­чи­лась крізь ве­чо­рові сутінки й про­па­да­ла в ту­ман­но­му обрію. Яб­лу­не­вий глуш і дальні ду­би сто­яли не­ру­хо­мо. Над ди­ким ма­лин­ни­ком на­вис­ли важкі ма­си­ви хмар­них хребтів.

    Анарх пе­ревів свій пог­ляд на са­дові стільці і рап­том по­ба­чив на од­но­му з них Кар­но. Мет­ран­паж сидів не­ру­хо­мо, мов різьблен­ня, і дер­жав на коліні кни­гу. Якась не­яс­на, неп­риємна мисль мет­ну­лась йо­му в го­лові, і він збен­те­же­ний пішов до две­рей.

    - Мовчанка - знак зго­ди, - ска­за­ла Май­я і ще раз засміялась ти­хим не­гар­ним смішком. - Оче­вид­но, ти маєш охо­ту слу­ха­ти ме­не? Так слу­хай же! - і во­на підійшла до нього. - От­же, зро­би­мо екс­курс у нетрі женської душі. Я га­даю, що це ціка­во. Історія женської душі - це ж ве­ли­ка тай­на, ку­ди увійдуть тільки виб­рані. Ще не один натх­нен­ний по­ет і не од­не пе­ро зла­має під глу­хим вікном цього невідо­мо­го сфінксу… - Май­я по­ло­жи­ла ру­ку на анар­хо­ве пле­че й ска­за­ла: - Прав­да, знігсши­ба­тельні сло­ва: сфінкс, тай­на… Ха-ха!

    - Але, влас­не, я й досі від те­бе нічо­го не по­чув! - ки­нув анарх.

    - І це прав­да! - засміялась Май­я. - Це, знаєш, у ме­не і та­кий прий­ом: я хо­чу те­бе заінтри­гу­ва­ти - от і вод­жу за ніс. Це прий­ом чекістів. Да… - по­волі го­во­ри­ла во­на. - Як ти га­даєш… ба­га­то се­ред нас, хво­рих, чекістів?

    - Навіщо це тобі?

    - Та так… Мені чо­гось здається, що й ти таємний чекіст!

    - Покинь го­во­ри­ти нісенітни­цю! Ка­жи скоріш, навіщо ти ме­не пок­ли­ка­ла сю­ди? Мені ніко­ли!

    - Ніколи? - різко ска­за­ла Май­я й нах­му­ри­лась. - Да… А як ти… повірив би, ко­ли б я тобі ска­за­ла, що я - тай­на чекістка? Ти як… повірив би мені?

    Ці роз­мо­ви вже йо­го ви­во­ди­ли з се­бе. Він теж пе­рей­шов на різкий тон.

    - Я йду! - і взяв ка­пе­лю­ха.


    - Ні, по­че­кай, - схо­пи­ла йо­го за ру­ку Май­я. - Не віриш - не тре­ба… А про женську ду­шу я все-та­ки хо­чу ска­за­ти. От­же, екс­курс. Я тільки-но підкрес­лю­ва­ла ве­ли­ку істи­ну, що ко­хан­ня не­ма, а є ли­ше по­тяг до co­itus’a. Але це неп­рав­да. Са­ме про істи­ну, бо ж аб­со­лют­ної істи­ни не­ма навіть у ма­те­ма­тиці. Я не знаю точ­но, що там Ейнш­тей­н до­ка­зує, але, у всякім разі, у данім ви­пад­ку він яв­ляється для ме­не підтверд­жен­ням… От­же, ста­ра істи­на про аб­со­лют­ний по­тяг до co­itus’a є, мож­на га­да­ти, та­ка ж фікція, як і пла­тонічне ко­хан­ня. Даю прик­лад: пер­ший раз я відда­ла­ся сильно­му кра­си­во­му сам­цеві. Відда­ла­ся йо­му не то­му, що по­ко­ха­ла, а то­му, що так бу­ло тре­ба. Це бу­ла ідей­на офіра, і про неї - іншим ра­зом. Ко­ха­ла ж я нікчем­но­го, нек­ра­си­во­го, кир­па­тенько­го юна­ка, який потім, ко­ли брав ме­не, не знав, як узя­ти, без­по­рад­но топ­тав­ся на однім місці, і я час­то з гид­ливістю до­по­ма­га­ла йо­му. Але цей нікчем­ний юнак те­пер стоїть пе­ред моїми очи­ма, і навіть більше ска­жу: ко­ли я відда­юся за­раз ко­мусь - ну, хоч би тобі… - ти знаєш, чо­му я за час co­itus’a зап­лю­щую очі?

    Майя зу­пи­ни­лась і уваж­но по­ди­ви­ла­ся в анар­хові зіниці. Анарх сто­яв, схрес­тив­ши ру­ки, і сте­жив за нер­во­ви­ми зай­чи­ка­ми, які біга­ли по Майїнім об­личчі. Він удив­ляв­ся в ці зай­чи­ки й по­чу­вав, що й йо­му щось сми­кає що­ку, і Майїна ру­ка, яка ле­жа­ла на йо­го плечі, все більш на­би­ра­ла ва­ги і, зда­ва­лось, не­мож­ли­во да­вить йо­го. Він хотів ска­за­ти їй, щоб во­на ски­ну­ла свою ру­ку, і не міг чо­мусь цього зро­би­ти, на­че хтось зда­вив йо­му гор­ло… А ру­ка зно­ву на­би­ра­ла ва­ги і, ма­буть, то­му, що це бу­ло в зви­чай­ній обс­та­новці, яка най­мрійливішо­го фан­та­зе­ра не мог­ла б на­вес­ти на якісь таємничі по­пе­ред­жен­ня, анар­хові прий­шло в го­ло­ву, що він ос­та­точ­но зах­ворів.

    Власне, Майї він май­же не чув: пе­ред ним сто­яла мет­ран­па­же­ва пос­тать, яку він тільки-но ба­чив на стільці. Кар­но, зда­ло­ся йо­му («Яка глу­по­та!»), сте­жить за йо­го вікном.

    - От глу­по­та! - вже го­лос­но ска­зав він і ски­нув Майїну ру­ку з сво­го пле­ча.

    - Не глу­по­та, а справж­ня прав­да! - не зро­зуміла йо­го та. - Ти, зви­чай­но, ніко­ли не до­га­даєшся, чо­му я зап­лю­щую очі за час co­itus’a… Я зап­лю­щую то­му, що в цю хви­ли­ну уяв­ляю собі об­раз то­го нікчем­но­го юна­ка і уяв­ляю собі, що це він бе­ре, а не ти або хтось інший.

    І во­на ще раз засміялась ти­хим не­гар­ним смішком.

    - От тобі фікція пла­тонічно­го ко­хан­ня й аб­со­лют­на істи­на! - ска­за­ла во­на. - Це нетрі женської душі… Але це, зви­чай­но, не все…

    - Да, це не все! - ки­нув ма­ши­нально анарх і пішов до две­рей.

    - Куди ж ти? - спи­та­ла Май­я й роз­губ­ле­но по­ди­ви­ла­ся на нього.

    - У ме­не го­ло­ва бо­лить! Я піду на повітря!

    Майя вмить дог­на­ла анар­ха й об­хо­пи­ла ру­ка­ми йо­го шию.

    - Савонаролочко! - ска­за­ла во­на, і в її го­лосі зат­ремтіла не­пев­на нот­ка. - Ска­жи по правді: ти чув, що я за­раз го­во­ри­ла, чи ні.

    Коли б він знав, що своєю відповіддю так сильно об­ра­зить її, від нього б, зви­чай­но, во­на не до­че­ка­лась пря­мо­го одвіту. Але за­раз на го­ло­ву йо­му насіли зовсім інші мислі, а то­му й відповів він пря­мо:

    - По правді, Май­о, я нічо­го не чув!

    - Не чув? - ма­ло не скрик­ну­ла во­на, і на очах їй по­ка­за­лись сльозин­ки злості.

    - Ну да, не чув!…

    - Ну, я га­да­ла, що ти не та­кий му­гир і не та­ка… сво­лоч! - ска­за­ла во­на й хут­ко пішла з па­ла­ти.

    Анарх прий­няв цю ви­ход­ку, як чер­го­ву сце­ну, на які та­ка щед­ра бу­ла Май­я. Іншим ра­зом він побіг би за нею, щоб зліквіду­ва­ти інци­дент. Але те­пер йо­му бу­ло не до цього. Йо­му прий­шло рап­том у го­ло­ву, що він му­сить піти до мет­ран­па­жа й по­го­во­ри­ти з ним. Він пев­ний, що після цього зас­по­коїться. Кар­но, без­пе­реч­но, най­зви­чай­нісінький мет­ран­паж і ніко­ли не ду­мав за ним, анар­хом, сте­жи­ти. Тре­ба тільки ста­ти ближ­че до Кар­но, і тоді зник­нуть усякі три­во­ги й підозрілість. Він вий­шов че­рез задні двері й поспішно, об­ми­на­ючи чор­ну кух­ню, пішов у са­док, де сидів Кар­но.

    Темніло. Сон­це дав­но вже ско­ти­лось у про­вал­ля, що з бо­ку Грал­тай­ських Меж, а то­му й хма­ри наб­ра­ли темнішо­го кольору й ще пох­муріш сто­яли мов­чазні над рікою. Над са­на­торієм роз­та­бо­ри­лась та гнітю­ча ти­ша, яка бу­ва­ла там ли­ше за цих го­дин: хворі не схо­ди­лись, а ме­дич­ний пер­со­нал відпо­чи­вав. Тільки з ріки до­но­си­лись таємні ша­мотіння й хо­ва­лись у пох­му­рих ко­ми­шах.

    Зрідка пах­ло тим три­вож­ним за­па­хом осо­ки, що на­га­дує якісь смутні далі, який бу­ває тільки вночі.

    Анарх пізнав, як йо­му хут­ко б'ється сер­це, ніби він ішов на якесь надз­ви­чай­не «діло». Він не ду­мав про те, що він ска­же мет­ран­па­жеві, ко­ли підійде до нього, але він за­ран­ня знав, що вий­де якась нісенітни­ця.

    Нарешті, звер­нув­ши на доріжку, він по­ди­вив­ся на той стілець, на яко­му ба­чив Кар­но. І тоді ж здриг­нув: Кар­но там не бу­ло. Він озир­нув­ся навк­ру­ги се­бе: сто­яв по­рожній сад, і над ним про­хо­ди­ли тем­но-сірі хма­ри.

    Ну да, ніко­го не бу­ло, і са­ме це й зат­ри­во­жи­ло анар­ха. Все скла­ду­ва­лось так, що він - хотів-не хотів, а му­сив хви­лю­ва­тись. Чо­му це в той мо­мент, ко­ли він зби­рав­ся ближ­че взна­ти мет­ран­па­жа, ос­танній, ніби зна­ючи про це, рап­то­во зни­кає, на­че на­ро­чи­то на­ки­дає на се­бе таємничість.

    «Ах, це прос­то нер­ви!» - по­ду­мав він, зас­по­ко­ю­ючи се­бе.

    З дальнього пла­цу до­но­си­лись го­ло­си; виділяв­ся го­лос Унікум. Збо­ку нап­ру­же­но гур­котіла місце­ва елект­рич­на станція. А го­лов­ний са­на­торійний бу­ди­нок іще сто­яв у тьмі, і тільки у вікні сест­ри Катрі яр­ко горів огонь. По­ло­си цього світла па­да­ли на яб­лу­не­вий глуш, і не­ру­хомі де­ре­ва нас­то­ро­жу­ва­лись у своїй чіткій мов­чанці. На дальньому шо­се то­рох­котіли підво­ди. І зно­ву пах­ну­ло з ріки три­вож­ним за­па­хом при­бе­реж­них осок.

    Анарх сів на той стілець, на яко­му не­дав­но був Кар­но. Він ніко­ли не по­чу­вав се­бе та­ким роз­би­тим, як у ці хви­ли­ни. Влас­не, в чо­му річ - він і сам не знав.

    Над са­на­торієм ішла глу­ха ти­ша. За тем­ним си­лу­етом фліге­ля рос­ли нічні зву­ки.

    Анарх нер­во­во ла­мав пальці й уваж­но ди­вив­ся на яр­кий огонь, що сто­яв у кімнаті сест­ри Катрі.

    Розітнулось декілька пострілів. То стрільці ля­ка­ли бан­дитів. Десь, ніби за ти­ся­чу верст, дзвенів лікарів се­тер… Ішла тьма.

    Надходила са­на­торійна ніч.

    

VI

    

    Який час про­сидів анарх на стільці - ска­за­ти не мож­на… Ски­нув­ся він од ша­мотіння, яке наб­ли­жа­лось до нього з ди­ко­го ма­лин­ни­ка. Ша­мотіння над­хо­ди­ло по­волі: той, хто йшов, не поспішав. Анарх по­ди­вив­ся в тем­ря­ву, але в гу­ща­вині де­рев не вид­но бу­ло ніко­го.

    «Метранпаж»?

    Тоді зно­ву пробіг йо­му по спині нер­во­вий дріж.

    …Але це ж не­мож­ли­во! Що це з ним? Ко­ли він був бо­ягу­зом? Він му­сить не­гай­но взя­ти се­бе в ру­ки! Хай бу­де це не тільки мет­ран­паж, а сам чорт - що з то­го? У нього вис­та­ча­ло муж­ності й не на такі ви­пад­ки. Нев­же йо­му, ве­лет­неві, бо­яти­ся ко­гось? Та­кий стан мож­на кваліфіку­ва­ти не інак­ше як «глу­по­тою».

    Але як анарх не зас­по­ко­ював се­бе, нер­во­вий дріж пробігав усе та­кож хут­ко, як і раніш, і нап­ру­женість рос­ла з та­кою ж швидкістю, як і до то­го. Він пильно ди­вив­ся в гу­ща­ви­ну й прис­лу­хав­ся до ша­мотіння.

    Шамотіння наб­ли­жа­лось.

    І ще раз анарх по­чув за­пах три­вож­ної осо­ки. Десь дзвенів лікарів се­тер, на­че за ти­ся­чу верст.

    І рап­том пе­ред ним виріс си­лу­ет і спи­нив­ся.

    І тоді ж анарх із по­легкістю зітхнув: він по­ба­чив Хло­ню.

    - А, це ви? - ска­зав юнак.

    - Як ба­чи­те!

    - А я хо­див на ко­манд­ну ви­со­ту, - од­ра­зу по­чав па­те­тич­но Хло­ня. - Знаєте, то­ва­ри­шу, відтіля ма­ячать воісти­ну прек­расні далі. Я те­пер ро­зумію, чо­му ви ту­ди хо­ди­те. Ко­ли я ог­ля­нув­ся, зійшов­ши на го­ру, я по­ду­мав, що ці вогні в по­сел­ках, ці дальні міські люк­си, ця сте­по­ва безг­ранність, ця, на­решті, ріка, що біжить у невідомі обрії, - я по­ду­мав, що все це - якась мо­ло­да каз­ка, що я стою на за­ча­ро­ва­но­му колі, що я в яко­мусь півсні й пли­ву, пли­ву, відда­ля­юся в якусь невідомість - далі, далі, далі…

    Хлоня го­во­рив це, натх­нен­но й чітко ви­мов­ля­ючи сло­ва. Все це в нього ви­хо­ди­ло до­сить при­род­но й ми­ло. Го­лос був який­сь вкрад­чи­вий, але не без за­ду­шев­ності. І зву­ча­ла в нім щирість. Анарх лю­бив Хло­ню, й на нього він завж­ди впли­вав доб­ро­чин­но. На цей раз теж.

    - Який ти, Хло­ню, фан­таст! - зас­по­ко­ю­ючись, ска­зав анарх і взяв юна­ка за ру­ку. - Ти, ма­буть, вічно ши­ряєш у сфері фан­томів?

    - А хіба це по­га­но?

    - Звичайно, ні!

    - Я ду­маю теж, - ска­зав Хло­ня й до­дав: - бо… скуч­но на землі!

    - Ти зно­ву про зем­лю, не­хо­ро­ший по­ете, - і анарх по­ло­жив свою ру­ку на Хло­нині ку­чері. - По­кинь про це ду­ма­ти!


    - І прав­да! - ски­нув­ся Хло­ня і за­мовк.

    В па­ла­тах спа­ла­ху­ва­ли огні: зби­ра­лись хворі. Але дзво­ни­ка не бу­ло. На ве­ранді зійшлась гру­па са­на­торійців, і до­но­сив­ся сю­ди го­лос мир­ша­во­го дідка. В крайній па­латі кри­ча­ла Унікум. Дідкові, оче­вид­но, бра­ку­ва­ло те­ми, а то­му раз у раз доліта­ла до­куч­ли­ва фра­за:

    - Хе… Хе… Та­во­на­ро­ла!

    І тоді ж рап­том ти­шу розрізав хи­мер­ний крик: то кри­чав десь за сіно­ва­лом са­на­торійний ду­рень. Лу­на зійшла на ріку й поп­лив­ла по ній, відда­ля­ючись і за­ми­ра­ючи на Грал­тай­ських Ме­жах. Крізь гу­ща­ви­ну де­рев за­ма­ячи­ли чо­ти­ри люк­си: во­ни спа­лах­ну­ли біля домів відпо­чин­ку. Буй­ним цвітом пахтів кінець муд­ро­го сте­по­во­го літа. І зно­ву до­летіло з ве­ран­ди:

    - Хе… Хе… Та­во­на­ро­ла!

    - Чуєте, яка вбогість! - ска­зав Хло­ня. - Він нічо­го іншо­го не при­ду­має, крім «Та­во­на­ро­ли». Іноді навіть шко­да йо­го.

    Анарх по­ди­вив­ся на хлоп­чи­ка й ска­зав:

    - Який ти роз­ви­не­ний, Хло­ню! Ти навіть ди­вуєш ме­не!

    - Дивуватися зовсім нічо­му! - і Хло­ня відки­нув во­лос­ся. - Да­вай­те кра­ще про інше… От, при­пус­ти­мо, зно­ву про ко­манд­ну ви­со­ту… Ко­лись, знаєте, зійшов я ту­ди, ко­ли про­ки­да­ла­ся зем­ля й горів ра­нок. Що це бу­ла за кар­ти­на - я не мо­жу вам роз­ка­за­ти. І от у цю мить я - ні з то­го, ні з сього - зга­дав на­шо­го мир­ша­во­го дідка. І от, уявіть: я га­дав, що я тут по­чую до нього ли­ше більшу оги­ду, а вий­шло зовсім не так… - Хло­ня за­мовк і нас­вис­ту­вав якусь не­ве­се­лу пісеньку.

    - А як же вий­шло? - спи­тав анарх.

    - А так, - ска­зав Хло­ня. - Пе­реді мною сто­яло об­лич­чя дідка, і я ба­чив, що во­но з кож­ною хви­ли­ною міняє свої фор­ми, свої ри­си, і рап­том замість дідка пе­реді мною стоїть трог­ло­дит із дальніх віків, жалібно ди­виться на ме­не своїми ро­зум­ни­ми очи­ма, і я чую якісь неч­ле­но­роздільні зву­ки. Навк­ру­ги ме­не про­ки­дається зем­ля, го­рить ра­нок, а я стою й ди­ки­ми очи­ма див­лю­ся вдаль. Я пи­таю: «Що це?». Але чую тільки, як у нет­рях землі щось кле­ко­че, бур­лить, ви­рує. Тоді я ле­чу, мов бо­жевільний, і про­ни­зую своєю ди­кою тос­кою зем­лю… Що це?… Я ки­нув­ся з ко­манд­ної ви­со­ти й біг, не ог­ля­да­ючись, в степ і кри­чав: «Бан­зай! Бан­зай! Бан­зай!».

    Хлоня за­мовк і зно­ву нас­вис­ту­вав якусь не­ве­се­лу пісеньку.

    - Ви не знаєте, - спи­тав він рап­том, - що це «бан­зай»? Здається, це те, що в нас «сла­ва». Це так в Японії? Да?…

    - Да! - ки­нув анарх і, зап­ро­по­ну­вав­ши сісти на стілець, ска­зав: - А все-та­ки вид­но, що ти по­ет, Хло­ню, в те­бе навіть фан­то­ми якісь своєрідні.

    - Можливо! - ска­зав Хло­ня й рап­том до­дав: - А знаєте, то­ва­ри­шу, чо­му я хотів уто­пи­тись?

    - Чому? - спи­тав анарх. - Ма­буть то­му, що ти глу­пенький юнак.

    - Нє! - по­чав Хло­ня. - Неп­рав­ду ви ка­же­те. Ви самі знаєте, що я до­сить роз­ви­не­на лю­ди­на. А вто­пи­ти­ся хотів я от чо­му. Десь я чув чи чи­тав ле­ген­ду про невідо­мо­го Леніна, мож­ли­во, я її й сам ут­во­рив, і от во­на мені й прис­ни­лась. Ніби­то я - не я, а ки­тай­ча… Знаєте, з тієї от да­ле­кої Маньчжурії чи Мон­голії… І от я, ки­тай­ча, іду по ву­лиці й співаю:

    - Нє! - по­чав Хло­ня. - Неп­рав­ду ви ка­же­те. Ви самі знаєте, що я до­сить роз­ви­не­на лю­ди­на. А вто­пи­ти­ся хотів я от чо­му. Десь я чув чи чи­тав ле­ген­ду про невідо­мо­го Леніна, мож­ли­во, я її й сам ут­во­рив, і от во­на мені й прис­ни­лась. Ніби­то я - не я, а ки­тай­ча… Знаєте, з тієї от да­ле­кої Маньчжурії чи Мон­голії… І от я, ки­тай­ча, іду по ву­лиці й співаю:

    

    Пекін, Нанкін і Кан­тон

    Сєлі вмєстє в фа­етон

    І-і-і… поєхалі в Шан­хай

    Добивать кітайскій чай,

    

    - співаю оце так і йду. І див­люсь я ку­дись в Азію. А потім підійду до пар­ка­ну (я, ки­тай­ча) і так хит­ренько на­пи­шу на пар­кані: «Ле-ні-н». Тоді по­вер­та­юсь і ба­чу: за мною бре­де полісмен і сти­рає ганчіркою це сло­во. Я обу­ре­ний, я зно­ву пи­шу, а він зно­ву сти­рає. Тоді мені рап­том зро­би­ло­ся ве­се­ло. Ду­маю: і зовсім я не ки­тай­ча, а Макс Ліндер. Ну, по­че­кай же, га­даю, і зно­ву пи­шу й пи­шу… А він сти­рає й сти­рає - бруд­ною ганчіркою.

    Хлоня зу­пи­нив­ся.

    - А ко­ли я про­ки­нув­ся, - го­во­рив він далі, - то що б ви ду­ма­ли, то­ва­ри­шу? Од­ним сло­вом, я пішов то­пи­ти­ся, бо я зга­дав, що Леніна я вже ніко­ли не по­ба­чу.

    Хлоня відвер­нув­ся, а анарх по­чув на своїй руці дві теплі сен­ти­мен­тальні крап­ли­ни.

    - Ах, який ти глу­пенький, Хло­ню! - ска­зав лас­ка­во анарх.

    - Да, то­ва­ри­шу, - ки­нув трем­тя­чим го­ло­сом Хлвня, - я - глу­пеньке ки­тай­ча, яке мріє про невідо­мо­го Леніна… - і рап­том ски­нув­ся: - То­ва­ри­шу! Це, здається, сест­ра Кат­ря ска­за­ла: «Ленін пов­то­рюється че­рез п'ятсот літ»?… Це сест­ра Кат­ря ска­за­ла?

    Хлоня ско­чив із стільця, зда­вив го­ло­ву й ки­нув­ся до ве­ран­ди. Анарх зди­во­ва­но по­ди­вив­ся йо­му вслід.

    Потім підвівся й теж пішов у свою па­ла­ту. Він уже не прис­лу­хав­ся до ша­мотіння ночі. Але у ву­хах йо­го й досі зву­ча­ло:

    

    Пекін, Нанкін і Кан­тон

    Сєлі вмєстє в фа­етон

    І-і-і… поєхалі в Шан­хай

    Добивать кітайскій чай.

    

    І зно­ву, ніби за ти­ся­чу верст, дзвенів лікарів се­тер.

    Коли анарх підхо­див до ве­ран­ди, вда­ри­ло в мідь на нічну ле­жан­ку. За ам­ба­ра­ми, що біля кон­торських будівель, сту­кар од­но­манітно зад­ро­бив у ка­ла­туш­ку. Елект­рич­на станція до­би­ва­ла ос­тан­ню го­ди­ну: че­рез го­ди­ну по­гас­не світло, і са­на­торійна зо­на по­ри­не в мо­рок. Темні хма­ри ста­нуть мов­чаз­но над будівля­ми, зни­зяться й по­вис­нуть на верхів'ях стро­гих де­рев. Яб­лу­не­вий глуш одійде до ріки, а в ди­ко­му ма­лин­ни­ку спа­лах­не дух­мяність хи­мер­ної па­по­роті.

    Тільки на міській магістралі бу­дуть ме­ту­ши­ти­ся баг­ряні огні, а на по­сел­ках за­гав­ка­ють со­ба­ки, і цей со­ба­чий кон­церт бу­де не­яс­ний і смут­ний, як пер­ше юне ко­хан­ня.

    Анарх відчув, як горіло йо­му об­лич­чя. Він по­вер­нув­ся й пішов до чор­ної кухні, де зав­ше мож­на бу­ло діста­ти хо­лод­ної кри­нич­ної во­ди.

    Добрівши до вікна, він пос­ту­кав ту­ди й поп­ро­хав, щоб йо­му ви­нес­ли ку­холь.

    Вийшла по­коївка й по­да­ла во­ду. Ско­ро вибіг і са­на­торійний ду­рень. Уздрівши анар­ха, він - ні з то­го ні з сього - за­го­го­тав, мет­нув­ся вбік і про­пав у гу­ща­вині де­рев.

    

VII

    

    Випадок, що йо­го че­кав анарх дов­го й з та­кою нез­ро­зумілою для нього са­мо­го три­во­гою, ви­па­док цей на­решті прий­шов. Ско­ро він стик­нув­ся з мет­ран­па­жем сам на сам. Цьому до­по­мог­ла за­раз­на хво­ро­ба од­но­го з са­на­торійців. Са­на­торієць зах­ворів са­ме в тій па­латі, де був Кар­но, а ко­ли по­ча­ли розміща­ти йо­го співпа­лат­ників, то ви­пад­ко­во мет­ран­па­жа по­ло­жи­ли в той но­мер, де був анарх. Та­ким чи­ном, ви­яви­лось ба­га­то мож­ли­вос­тей для te­te-a-te­te. І Однією з них він і ско­рис­тав­ся.

    Проходив який­сь не­мож­ли­вий кінець літа. Сто­яла га­ря­ча на­гар­то­ва­на спе­ка й добіга­ла 35 гра­дусів. Потім рап­том ртуть па­да­ла так низько, ніби дальні верхів'я розріза­ли три­кут­ни­ки пе­чальних гу­сей, що летіли у вирій із во­ло­годських сівер­ких озер. З ріки про­ки­да­лись хо­лодні по­то­ки й бігли на са­на­торійну зо­ну, за­ли­ва­ючи повітря за­па­хом вог­кої осо­ки.

    Тоді сад пох­му­ро на­шо­ро­шу­вав­ся й сто­яв пус­тельний і не­ве­се­лий. Хворі куп­чи­лись у па­ла­тах, і ніхто з них не рішав­ся вий­ти ту­ди.

    Проте на дру­гий день хма­ри зни­ка­ли, сівер­кий вітер про­па­дав, і тільки ма­ленькі вітерці, що ви­пад­ко­во за­ли­ши­лись на зоні, збен­те­же­но ме­ту­ши­ли­ся по са­ду, вда­ря­ли­ся в яб­лу­не­вий глуш і, прор­вав­шись, на­решті, в степ, панічно, як ог­ла­шені, відки­да­ючи від своїх не­ви­ди­мих підків бриз­ки грязі, тіка­ли за обрій.

    Тоді зно­ву за ме­жа­ми ми­готіли на­гар­то­вані дні, і по шкалі спіши­ла - ви­ще й ви­ще - ртуть. Тоді вдень сто­яла гус­та, спокійна спе­ка, а над­вечір'я три­во­жи­ли нес­покійні мислі: мислі відхо­ди­ли в степ і по­ри­на­ли в мов­чаз­них пе­ре­ва­лах. Сто­яла ма­то­ва безг­ранність, сто­рож­ка й схвильова­на, і не бу­ло бе­регів за ме­жа­ми са­на­торійної зо­ни. Ди­кий ма­лин­ник чут­ко прис­лу­хав­ся до чис­тих про­зо­рих прос­торів.

    Але в той день, ко­ли він по­го­во­рив сам на сам із Кар­но, ртуть упа­ла до не­мож­ли­вості. В цей день зно­ву при­летів сівер­кий вітер, і над са­на­торійною зо­ною сто­яли пох­мурі скон­ден­со­вані во­ди.

    Це бу­ло, приб­лиз­но, на третій день після то­го, як мет­ран­па­жа по­ло­жи­ли в анархів но­мер. В цей вечір ніхто їм не пош­ко­див по­бу­ва­ти вдвох. Навіть сест­ра Кат­ря, яка так час­то за­хо­ди­ла до анар­ха, на цей раз десь за­ба­ри­лась.


    Цікаво: з мет­ран­па­жем анарх як би умо­вив­ся не го­во­ри­ти. От уже третій день ні той, ні дру­гий не ска­зав жод­но­го сло­ва. Ця мов­чан­ка іноді до­хо­ди­ла та­кої нап­ру­же­ності, що анарх ос­та­точ­но ви­хо­див із се­бе. І тоді він навіть шко­ду­вав, що Кар­но по­ло­жи­ли в йо­го па­ла­ту. Ко­ли це бу­ло вдень, анарх або за­ли­шав кімна­ту, або підхо­див до што­ри і впер­то розг­ля­дав сусідній флігель. Цей напівроз­би­тий бу­ди­нок, який пе­ре­жив гро­зу го­ро­жанської війни, відхо­див у яб­лу­не­вий глуш і пе­ре­но­сив мислі в інші сфе­ри відчу­вань. І те, що він заг­руз у буй­ний яр­ко-зе­ле­ний лис­тя­ник, при­но­си­ло зас­по­коєння, а за­му­ро­вані двері й роз­би­та са­мот­ня жи­ран­до­ля біля них на­га­ду­ва­ла ти­хий ди­мок юної інсу­рекції: ди­мок, мов дальній свя­точ­ний за­пах ла­да­ну, за­но­сив на своїх па­рус­них кри­лах анар­хо­ву ду­шу в ти­хе наївне ди­тинст­во.

    Зате глу­хої ночі, ко­ли анарх - ні з то­го ні з сього - рап­том про­ки­дав­ся, він не на­хо­див ви­хо­ду. Йо­му навіть вви­жа­лось, ко­ли він зап­лю­щу­вав очі, що від мет­ран­па­же­во­го ліжка хтось іде, і йо­му вис­ту­пав хо­лод­ний піт на чолі.

    «Але, в чо­му річ? - ду­мав він. - Що за глу­по­та! Це ж най­сп­равжніша па­то­логія!»

    І тоді він зно­ву шу­кав при­чи­ни манії пе­ресліду. І зда­ва­лось іноді, що він от-от її най­де. От-от із таємної тай­ги підсвідо­мості вий­де якась мисль, і тоді все йо­му бу­де яс­но. Са­ме якась де­таль. І цю де­таль йо­му обов'язко­во тре­ба най­ти.

    Анарх впи­рав­ся очи­ма в од­ну якусь крап­ку й дов­го ди­вив­ся на неї. Пе­ред ним про­хо­ди­ли кар­ти­на за кар­ти­ною. Пе­ред ним брів час по сірій до­розі са­на­торійно­го за­кут­ку, про­хо­ди­ли якісь підсум­ки, зно­ву пос­та­ва­ли мислі, ма­ячив са­на­торій на краю світу, - але сто­яв і тоді ту­ман. І замість де­талі, яку він там шу­кав, пос­та­ва­ли інші де­талі й тільки зап­лу­ту­ва­ли спра­ву.

    От він ба­чив се­бе в яко­мусь за­ки­ну­то­му провінціально­му го­род­ку. Іде ніч, іде Ве­лик­день. Тюр­ма. В ка­мері він - анарх, гос­по­дар ста­но­ви­ща, і який­сь дрібний бур­жуа - ла­воч­ник. Анарх на­ва­люється своєю ве­ле­тенською пос­тат­тю на ла­воч­ни­ка й прис­тав­ляє до йо­го скроні ре­вольвер. Анарх пи­тає: «Вне­сеш конт­ри­буцію?» Ла­воч­ник су­хо й упер­то: «Не­ма, то­ва­ри­шу!» Ага, він бу­де ще базіка­ти! Ну, доб­ре: ко­ли кра­мар іще раз так відповість, анарх йо­го розстріляє під перші уда­ри ве­ли­код­но­го дзво­ну. Тільки так розвінчу­ють ста­рих божків. В цім кра­са й радість м'яте­жа… На­решті дрібно­го бур­жуа ви­во­дять. Тоді анарх бре­де з в'язниці на тю­рем­ний двір і лег­ко зітхає. Стоїть гус­та тем­ря­ва. За­раз опівночі. З глу­хих квар­талів провінціально­го го­род­ка долітає хмільний шум: про­ки­дається вес­на. Збо­ку чох­кає нев­том­но во­до­кач­ка. Десь б'ється повінь, і глу­хо грим­лять кри­ги. Тоді над го­род­ком спа­ла­хує фейєрверк, і враз уро­чис­то гу­дуть ве­ли­кодні дзво­ни. То хрис­ти­яни стріча­ють воск­ресіння Хрис­та. І тоді ж за пох­му­рою стіною в'язниці роз­ри­ва­ються ко­роткі постріли… Анарх за­хо­дить у в'язни­цю, йо­му до­но­сять, що кра­ма­ря розстріля­но. Він бе­ре спи­сок і прос­то вик­рес­лює йо­го ім'я. Так про­хо­дить од­на де­таль, за нею - дру­га і - без кінця… То йо­му рап­том до бо­лю за­хо­четься вибігти з па­ла­ти й пог­ра­ти з кимсь «в дур­ни­ка» або «в свин­ки».

    Десь, ніби за ти­ся­чу верст, дзве­нить лікарів се­тер.

    «Ах, яка глу­по­та!» Ніякої де­талі не­ма, і де­таль є зви­чай­ний фан­том, який ут­во­ри­ла йо­го хво­ра фан­тазія. Більше то­го, він, без­пе­реч­но, нор­мальна лю­ди­на й тільки має пре­тензію на складність на­ту­ри. Тут дав­но по­ра пос­та­ви­ти крап­ку! І справді: все це тільки смішно й ди­ко. Все це - ре­зультат йо­го лег­ко­ду­хості, не більше… На чор­та й ко­му він здав­ся? Йо­го ж ніхто не при­му­шу­вав по­ри­ва­ти із своїм світог­ля­дом! Оче­вид­но, ніхто й не пе­ре­ля­кається, ко­ли він зно­ву об'явить війну су­час­но­му ла­дові. На­решті, ко­ли на нього так по­га­но впли­ває са­на­торійна обс­та­нов­ка, йо­го ж ніхто не зат­ри­мує тут. Мож­на виїха­ти хоч завт­ра.

    Але, ко­ли анарх підхо­див до тієї дум­ки, що він мо­же, ко­ли схо­че, по­ки­ну­ти са­на­торійну зо­ну, десь у гли­бо­ких тай­ни­ках хо­ва­лась йо­му мисль, що це він неп­рав­ду ка­же, що відціля він ніко­ли не вий­де, що відціля не­ма по­во­ро­ту, як із то­го світу, що в цім са­ме й по­ля­гає - ко­ли він хо­че - вся дра­ма.

    І він зно­ву ди­вив­ся в од­ну крап­ку й шу­кав цю не­мож­ли­ву де­таль.

    І в той вечір, ко­ли він зос­тав­ся сам на сам із Кар­но, він ле­жав на койці й ту­по ди­вив­ся ку­дись у сте­лю.

    Зранку сто­яв тем­ря­вий день. Над са­на­торієм про­хо­ди­ли дощі. Дрібно го­ро­ши­ла покрівля, і тільки зрідка налітав сівер­кий вітер. Ртуть па­да­ла. Ріки не вид­но бу­ло: во­на пішла в ту­ма­ни, за про­вал­ля. Сьогодні хворі не хо­ди­ли в са­док.

    Хворі, крім Кар­но, пішли на ве­ран­ду, де зібра­ла­ся гру­па: відтіля до­но­си­лись го­лосні го­ло­си. Зда­ва­лось, що во­ни хо­чуть пе­рек­ри­ча­ти чви­рю.

    Але не вго­мо­ни­ти стихію, не вго­мо­ни­ти дощ. Ко­ли тям­ка­ють краплі, тоді де­ре­ва по­хи­ло в грунт і лед­ве-лед­ве ше­лес­тять зе­ле­ною. Одг­риміли гро­зи в сте­повім краю. Сон­це здає по­зиції й відхо­дить у даль. Рип­лять та­чан­ки дощів і тріско­тять ку­ле­ме­ти чвирі. Сте­па­ми, осе­ля­ми нас­ту­па­ють ту­манні дні… І па­дає ртуть.

    Але, мо­же, то так здається? От­же, вчо­ра на да­лекій де­ся­тині горів со­няш­ник?…

    За вікном, за зо­ною скрик­нув хтось і - без­гоміння. Анарх по­ди­вив­ся на мет­ран­па­жа.

    Той ле­жав не­ру­хо­мо, зап­лю­щив­ши очі. Але анарх на­пев­но знав, що він не спить. Був він і справді нікчем­ний, не­по­каз­ний. Тільки ви­со­кий лоб, що по­чи­нав­ся від енергійно­го пе­ренісся, міг би збен­те­жи­ти нер­во­ву лю­ди­ну. Це бу­ла якась без­вихідна баш­та… Во­на роз­га­ня­ла­ся на крей­дя­ну ли­си­ну і, зда­ва­лось, впи­рається в неї тільки для то­го, щоб підня­тись ви­ще. Більше в нім нічо­го по­каз­но­го не бу­ло. Це все-та­ки був най­зви­чай­нісінький мет­ран­паж, яких ба­га­то ба­чив анарх у різних дру­кар­нях.

    Анарх пев­ний, що Кар­но, як і кож­ний Кар­но, відіграє в своєму ви­роб­ництві не тільки технічну роль, але - го­лов­ним по­би­том - культур­ну. Інте­лек­ту­альна кваліфікація Кар­но, без­пе­реч­но, до­сить ви­со­ка, як і кож­но­го Кар­но. Анарх пев­ний, що Кар­но зав­ше воює з інтелігенцією, щи­ро не­на­ви­дить її, ре­ко­мен­дує їй ста­ти до ви­роб­ницт­ва й стра­шен­но бу­ває зди­во­ва­ний, ко­ли ви­яс­няється, що цей чи інший об'єкт йо­го на­па­док стоїть ниж­че за йо­го своєю еру­дицією. Кар­но знає: він, мет­ран­паж, вісім го­дин у день стоїть в от­руй­но­му пи­лові своєї дру­карні, вісім го­дин зби­рає на­бо­ри, підби­рає літе­ри, пе­рев'язує мо­туз­ком гран­ки. Кар­но знає, що як би йо­го не пха­ли на відповідальну по­са­ду, він ніко­ли не вий­де з дру­карні, бо він не хо­че ке­ру­ва­ти апа­ра­том: він ніде не скінчив не тільки ви­щої шко­ли, але й се­редньої. В ан­ке­тах Кар­но пи­ше у відповідній руб­риці: - «Робітник». Освіта? - «Са­мо­освіта».

    Анарх був пев­ний, що це і є той Кар­но, яко­го він ма­лює в своїй уяві. І тим більше нез­ро­зумілою бу­ла три­во­га. І справді, чо­му він так хви­люється?

    Він по­ди­вив­ся на Кар­но.

    Метранпаж і те­пер ле­жав не­ру­хо­мо, ви­тяг­нув­ши ру­ки по бо­ках і тим на­га­ду­ючи різьблен­ня. Кар­но так ти­хо й не­помітно ди­хав, що зда­ва­лось, він дав­но вже ви­пус­тив ос­танній по­дих.

    Над вікном на­вис­ла чор­на хма­ра. Нак­ра­пав дощ. І зно­ву, ніби за ти­ся­чу верст, дзвенів лікарів се­тер. Ве­чоріло.

    Раптом Кар­но підвівся й спус­тив із ліжка но­ги. Анарх не стри­мав се­бе й здриг­нув. Тоді мет­ран­паж провів ру­кою по своїй го­леній го­лові й спи­тав із відтінком зви­чай­но­го йо­му гар­ка­во­го сар­каз­му:

    - Навіщо ви ме­не шу­ка­ли? Пам'ятаєте?… На стільці?

    - Це ж ко­ли? - спи­тав анарх, і в ту ж мить йо­му прий­шло в го­ло­ву, що мет­ран­паж зовсім не той Кар­но, яко­го він тільки-но ма­лю­вав у своїй уяві в колі дру­карів на фоні бу­ден­ної про­фесійної праці. Це бу­ла са­ме та лю­ди­на, яка не дає йо­му по­кою. 1 ця мисль ос­та­точ­но па­ралізу­ва­ла йо­го во­лю.

    - А тоді… хіба за­бу­ли? - ки­нув Кар­но. - Здається, декілька днів то­му?

    - Ага… це тоді… - ніби й справді анар­хові ос­та­точ­но потрібно бу­ло приз­на­ти­ся, що він шу­кав мет­ран­па­жа.

    Карно сар­кас­тич­но усміхнув­ся:

    - Так! Тоді… Для чо­го шу­ка­ли?

    Наступила ніяко­ва мов­чан­ка. Кар­но впер­то ди­вив­ся на анар­ха і, оче­вид­но, че­кав від нього відповіді. Але анарх не тільки не знав, що відповісти йо­му, - ма­ло то­го, йо­му зда­ло­ся, що пе­ред ним стоїть щось надз­ви­чай­не і рос­те, і рос­те, і за­топ­лює со­бою всі кімна­ти. І він, во­ло­ха­тий, ве­ли­чез­ний анарх, без­помічно бор­сається. Ще один-два мо­мен­ти - і він упа­де на коліна й зас­киг­лить жалібним го­ло­сом, щоб не чіпа­ли, щоб по­ми­лу­ва­ли йо­го.

    Але про­яс­няється: пе­ред ним - нікчем­ний, мов ми­ша без хвос­та, Кар­но. І тоді анарх по­чу­ває, що він ша­леніє. Пе­ред ним рап­том повс­тає відпуск­ний сол­дат, який, прий­шов­ши вночі з війни до­до­му, зас­тає на брач­но­му ліжку свою жінку з сусідським два­над­ця­тилітнім хлоп­чи­ком. Він схоп­лює цього хлоп­чи­ка за но­ги, ди­виться на пе­ре­ля­ка­ну, білу, як крей­да, дру­жи­ну, ро­бить по­мах тілом цього юно­го ло­ве­ла­са, спо­ку­ше­но­го йо­го ж жінкою, із си­лою вда­ряє ним об стіну. І замість хлоп­чи­ка пе­ред ним розт­ро­ще­ний че­реп.

    Анарх, як ведмідь, підвівся і - воісти­ну - рявк­нув:

    - Чого ви хо­че­те від ме­не?


    - Чого я хо­чу? - усміхнув­ся Кар­но. - Влас­не, нічо­го! Мені зда­ло­ся тільки, що ви шу­ка­ли ме­не…

    - Да! Я… вас… шу­кав! - нап­рав­ля­ючись до две­рей і лед­ве стри­му­ючи се­бе, чітко ска­зав анарх. Потім із си­лою грюк­нув две­ри­ма й пішов на ве­ран­ду. Про­хо­дя­чи повз вікна у вес­ти­бюль, він ми­мо­волі зирк­нув у свою кімна­ту.

    Карно й те­пер сидів на ліжку, як різьблен­ня, і всміхав­ся сар­кас­тич­ною усмішкою.

    

    Анарх по­вер­нув­ся в па­ла­ту тільки тоді, ко­ли до неї зібра­лись усі хворі. Забіга­ла в па­ла­ту сест­ра Кат­ря. Во­на, оче­вид­но, хотіла ближ­че поз­най­оми­тись з мет­ран­па­жем. Сест­ра Кат­ря звер­ну­ла­ся до Кар­но з якимсь за­пи­тан­ням, але той - ні з то­го, ні з сього - зустрів її на­хаб­ним пог­ля­дом і од­вер­нув­ся до стіни. Про це, між іншим, уз­нав весь са­на­торій, і мет­ран­паж ос­та­точ­но всіх обу­рив.

    Але пле­беї - пев­на час­ти­на са­на­торійної публіки - вип­рав­до­ву­ва­ли «сво­го». Про­те й пле­беї здви­гу­ва­ли пле­чи­ма по за­кут­ках, бо й від них Кар­но три­мав се­бе ок­ре­мо.

    Тільки Хло­ня сміли­во підхо­див до мет­ран­па­жа й пох­ло­пу­вав йо­го по спині:

    - Що, братішка?

    Що ж до анар­ха, то він по­чу­вав: безп­ри­чин­на во­рожість до Кар­но що далі, то більш зрос­тає. Тієї ж ночі він якось зирк­нув на мет­ран­па­жа - і тем­на мисль май­ну­ла йо­му в го­лові.

    А втім, мож­ли­во, то не тем­на мисль, а тем­на чви­ря, бо над­ворі не пе­рес­та­ва­ли шкульга­ти дощі, бо над са­на­торійною зо­ною по­хи­ли­лось пох­му­ре не­бо, і хма­ри за­то­пи­ли всю даль.

    Бо да­ле­ко - чи з бу­ряків, чи на бу­ря­ки - рва­лась прос­та й не­ве­се­ла, мов по­бут ди­кунів, діво­ча пісня.

    

VIIІ

    

    Його ніби щось штовх­ну­ло, і він розп­лю­щив очі. Зирк­нув­ши у вікно, анарх відчув радість теп­ло­го безх­ма­ро­го дня. Хут­ко вдяг­нув­шись, він вий­шов на повітря.

    За ніч хма­ри про­па­ли, і прий­шла теплінь. На ди­кий ма­лин­ник, що на за­ході зо­ни, нас­ту­пав яс­ний про­зо­рий ра­нок. По тра­вах не­чут­но свистіла ко­са світан­ку.

    І тоді за ме­жа­ми са­на­торійної зо­ни на бе­ре­зу злетів півень і крик­нув уро­чис­то й побідно: «Ку­куріку!».

    Він по­ди­вив­ся на ко­ша­ру: відтіля ви­хо­ди­ла ко­ро­ва з білою пля­мою на нозі, з очи­ма лас­ка­ви­ми, мов лас­ка. І зда­ло­ся йо­му, що во­на теж співає якусь невідо­му пісню, в якій зву­чить побідний гімн землі.

    Із шу­мом ви­хо­ди­ли свійські тва­ри­ни, і виліта­ло, вибіга­ло, про­ки­да­лось ди­ке царст­во. Про­ки­да­лась зем­ля.

    До ріки поб­ре­ла ота­ра то­ва­ру. Виліз зас­па­ний са­на­торійний ду­рень і крик­нув теж ди­ко: «О!» Потім підбіг до яло­вої й по­чав уда­ря­ти по ній клю­кою. Ду­рень ос­та­точ­но збо­же­волів. Він так яро бив тва­ри­ну, на­че ви­би­вав їй ве­ли­ке го­ре («Во­на ж досі не про­дов­жи­ла сво­го існу­ван­ня, во­на ж досі не за­вагітніла».). І, зда­ва­лось, що в гли­би­нах ріки хо­дить згра­ями ри­ба і в хворій млості треться, ще треться й ви­ки­дає, за­топ­лює ікрою ріку.

    Анарх бадьоро сту­пав по доріжці.

    Відсутність рівно­ва­ги цього ран­ку да­ла се­бе зна­ти. До то­го ж, цієї ночі прис­нив­ся йо­му який­сь ро­же­вий сон і спри­ят­ли­во впли­нув на нер­ви. Ви­хо­дя­чи на свіже повітря, він навіть ма­ло не за­ре­го­тав го­лос­но, зга­дав­ши мет­ран­па­жа й жа­хи ми­ну­ло­го дня. Анарх роз­ки­дав свої мус­ку­лясті ру­ки і в млості ви­тя­гу­вав своє грандіозне тіло. Він по­чу­вав се­бе так, ніби тільки-но вий­шов із лікарні, пе­ремігши хво­ро­бу. Та­ко­го ду­шев­но­го ста­ну він дав­но вже не пізна­вав. Прав­да, і те­пер хо­вав­ся сумнів. Хви­ли­на­ми при­хо­ди­ла мисль, що цей день не більше як при­ма­ра. Мож­ли­во, все це ско­ро розсіється, про­па­де.

    «Ну, і хай про­па­де,- по­ду­мав він. - Ли­ше б не за­раз».

    Підводилось сон­це, прек­рас­не, як і в перші дні на­род­жен­ня світу. Па­лах­котів жов­то­жар. За­вагітніли яб­луні й ро­ди­ли; те­пер лег­ко зітха­ли в го­лу­бу да­лечінь. Тільки-но відлетіли ран­кові сни крізь яб­лу­не­вий глуш і зу­пи­ни­лись на дальніх по­лях.

    Скоро з па­лат по­ви­хо­ди­ли хворі й сест­ри. Десь уже шуміла Унікум. Десь хтось уже жар­ту­вав. Десь хтось ко­гось, жар­ту­ючи, обнімав.

    Анарх пізнав при­лив га­ря­чої крові і, ко­ли в залі рап­том уда­рив хтось по клавішах, ко­ли, спо­ти­ка­ючись, побігла му­зи­ка лег­кої шан­со­нет­ки й наз­дог­на­ла йо­го, він чітко пішов упе­ред. Він знав, що рап­то­во мо­же ви­рос­ти баш­та не­мож­ли­вої му­ки, і він поспішав; за­раз ки­пить над рікою жов­то­жар, і за­раз не тре­ба ду­ма­ти.

    Звернувши у ди­кий ма­лин­ник, він зу­пи­нив­ся й прис­лу­хав­ся до шу­му на са­на­торійній зоні. Тоді ж, зирк­нув­ши у той бік, де са­мотньо сто­яв ста­рий дуб, вис­ко­чив­ши з пус­тельної доріжки, він по­ба­чив мет­ран­па­жа. Підйом рап­том піду­пав. Але за­раз Кар­но вик­ли­кав в ньому не більше, як при­лив апатії.

    Анарх схо­див на ко­манд­ну ви­со­ту. За го­на­ми вже кипіла індустрія: розбіга­лись роз­доріжжя й залізниці. До про­мис­ло­во­го цент­ру спіши­ли з усіх кінців путі. Кожні п'ятнад­цять хви­лин виліта­ли по­тя­ги і мча­лись у степ по глу­хих до­ро­гах рес­публіки.

    Високо підвівши го­ло­ву, мовч­ки ішов до кульмінаційної крап­ки анарх. І тільки ко­ли в лис­тя­ни­ку май­ну­ла спідни­ця, він зу­пи­нив­ся.

    Анарх од­ки­нув убік гілку й по­ба­чив сест­ру Кат­рю.

    Вона підійшла до нього, як і завж­ди, пе­чальна.

    - Раненько ви підве­ли­ся сьогодні! - ска­за­ла сест­ра Кат­ря.

    - Як ба­чи­те?

    - Я теж не мо­жу спа­ти. Влас­не, ночі те­пер ще й не такі довгі, але й во­ни на­во­дять тос­ку.

    - Хіба ви ще й досі не одер­жа­ли ко­ман­ди­ров­ки? - спи­тав він, щоб що-не­будь ска­за­ти.

    - І досі! Во­ни ос­та­точ­но ме­не за­му­чи­ли! - га­ря­че ска­за­ла сест­ра Кат­ря. - Я бук­вально не маю вже си­ли жи­ти тут.

    - А от Май­я мені ка­за­ла, що во­на, нав­па­ки, так би на са­на­торійній зоні цілий вік і про­жи­ла.

    - Анарх і це ска­зав, щоб що-не­будь ска­за­ти. Але сест­ра Кат­ря нер­во­во взя­ла­ся за свій чор­ненький бан­тик.

    - Перш за все, Май­я неп­рав­ду ка­же. І вза­галі, во­на не вміє прав­ди го­во­ри­ти. А потім, Май­я зовсім інша лю­ди­на.

    - Це ж як?

    - Так… Тільки ви, будь лас­ка, не об­ра­жай­тесь на ме­не й не по­ду­май­те, що в мені го­во­рить заздрість чи то ревність.

    - Що ви?

    - Я знаю, ви цього не мо­же­те по­ду­ма­ти, - ска­за­ла сест­ра Кат­ря. - Ні ви зі мною, ні я з ва­ми ніко­ли не го­во­ри­ли про ко­хан­ня. І, влас­не, вис­ло­ви­ти свою дум­ку про Май­ю мені тільки то­му ніяко­во, що ви з нею жи­ве­те!

    - А ви це відкіля знаєте? - усміхнув­ся він.

    - Я, влас­не, га­да­ла, що ви цього не хо­ваєте?

    - Саме?

    - Саме… то­го, що ви жи­ве­те з Майєю.

    - Ну, ко­ли ви так упер­то нас­тоюєте, то хай бу­де по-ва­шо­му. А те­пер вис­лов­люй­те свою дум­ку про Май­ю.

    - Думка моя та­ка: Май­я - не­хо­ро­ша лю­ди­на. Не встиг­ла во­на приїха­ти сю­ди, як я відчу­ла це. В ній, як це не див­но, ба­га­то арис­ток­ра­тиз­му. Ви ро­зумієте ме­не? Ви по­дивіться на її зовнішність - це ж княж­на! Я навіть ду­маю іноді, що її й по­ход­жен­ня та­ке. Цей римський профіль, цей струн­кий стан, ці над­менні й не­хо­роші очі, ці мініатюрні пальчи­ки, які так і хо­четься пог­ла­дить, - все це го­во­рить за її арис­ток­ра­тич­не по­ход­жен­ня.

    - Але цього, я га­даю, ма­ло, щоб не лю­би­ти її?

    - Так, цього ма­ло. Але не тільки ж про її зовнішність я хо­чу ска­за­ти. Кож­ний її рух, кож­ний жест, кож­на усмішка ме­не відштов­ху­ють від неї. І, я га­даю, не тільки ме­не. Я пев­на, що во­на зовсім не те, чим ви її уяв­ляєте.

    - Але, все-та­ки, за що ж ви її не лю­би­те?

    - Знаєте, я мо­жу зро­би­ти ба­га­то при­пу­щень. Але й це вам нічо­го не ска­же. Я знаю тільки од­не: Май­я - надз­ви­чай­на егоїстка. У неї, без­пе­реч­но, є який­сь біль, і от во­на замість то­го, щоб самій но­си­ти ва­гу цього бо­лю, зва­лює йо­го на чужі плечі. Це - факт, і ви не од­мо­ви­тесь од нього, оскільки час­ти­ну цієї ва­ги й ви но­си­те. І, вза­галі, я мо­жу ска­за­ти, що Майїне про­меш­кан­ня на са­на­торійній зоні скінчиться яко­юсь нісенітни­цею. В да­но­му разі я пок­ла­да­юсь на свою інтуїцію.

    Анарх зга­дав Майїн ти­хий не­гар­ний смішок, і цей смішок вик­ли­кав - ні з то­го, ні з сього - об­раз мет­ран­па­жа. І зно­ву не­яс­на три­во­га за­ро­ди­ла­ся в ньому. Але навк­ру­ги бу­ло так дзвінко, так бадьоро, що все тем­не, що пос­та­ло, враз розсіялось.

    - Я га­даю, що ви прибільшуєте! - ска­зав він, бе­ру­чи під руч­ку сест­ру Кат­рю й нап­рав­ля­ючись за нею до кручі.

    - Ви так хо­че­те за­раз віри­ти - хай бу­де так.

    - Знаєте що? Да­вай­те по­ки­не­мо про це! - ска­зав він і зітхнув.

    Сестра Кат­ря фирк­ну­ла й нер­во­во поп­ра­ви­ла свій чор­ненький бан­тик.


    - Пробачте! - ти­хо ска­за­ла во­на. - Я й са­ма не поміти­ла, як зай­шла так да­ле­ко.

    - Ні, я зовсім не про це. Я ка­жу: да­вай­те ви­бе­ре­мо ве­селішу те­му. Ба­чи­те, який прек­рас­ний ра­нок?

    Вони зу­пи­ни­лись над кру­чею. Пра­во­руч у підніжжя го­ри тек­ла ріка. На по­верхні їй сков­за­лись вер­хо­во­ди. Далі лег­ко хви­лю­ва­лись ко­миші. Вда­лині по звер­тистій ме­та­левій лінії ма­ячив ран­ко­вий чо­вен: ри­бал­ка й ятері. І не зна­ти, хто сіяв, хто просіяв го­лу­бий по­рох під кручі. І не зна­ти, відкіля так п'яно пах­ли бе­ре­ги.

    - І прав­да, гар­но! - ска­за­ла сест­ра Кат­ря. - Я зав­ше, ко­ли ба­чу пе­ред со­бою го­лу­бе не­бо, зга­дую чо­мусь біленький фар­ту­шок, що йо­го но­си­ла в гімназії. І, знаєте, ко­ли я оку­ну­ся з го­ло­вою в який­сь по­зи­тивізм або в «кри­ти­ку чис­то­го ро­зу­му», мені здається, що я шу­каю там са­ме йо­го - цей фар­ту­шок - біленький, як пер­ший да­ле­кий сніг.

    - Цікаві асоціації.

    - І, навіть, більше то­го, - ска­за­ла сест­ра Кат­ря, - і те­пер, після гро­ма­дянської війни, са­ме те­пер, ко­ли всю­ди якось посіріло, мені здається, що я вдру­ге за­гу­би­ла цей біленький фар­ту­шок. Фар­ту­шок, ма­буть, сим­вол ра­дості.

    Анарх хотів був щось ска­за­ти, але в цю хви­ли­ну роз­тяв­ся не­да­ле­ко ок­лик.

    - Савонаролочко!

    Сестра Кат­ря здриг­ну­ла й ска­за­ла, увільня­ючи свою ру­ку:

    - До по­ба­чен­ня. Я піду.

    Він одс­ту­пив на крок. Він не зат­ри­му­вав дівчи­ни. Сест­ра Кат­ря відійшла в бік і ско­ро зник­ла в за­рослі.

    

    Анарх по­ди­вив­ся вниз: крізь гу­ща­ви­ну про­ди­ра­лись Май­я і Хло­ня. Іншо­го ра­зу він був би цілком за­до­во­ле­ний. Після ос­танньої су­пе­реч­ки, ко­ли Май­я наз­ва­ла йо­го «сво­лоч­чю», анарх досі не по­чув од неї жод­но­го сло­ва. Те­пер, хоч і знав, що Май­я йшла ми­ри­ти­ся, не тільки не відчув ра­дості, як завж­ди бу­ло з ним, а скоріш був не­за­до­во­ле­ний.

    Перший збіг на ко­манд­ну ви­со­ту Хло­ня. Він привітав­ся з анар­хом і пішов до дальньої кручі. Ско­ро на ви­соті бу­ла й Май­я.

    - Чижик-пижик! Ру­ку! Мир! - ска­за­ла во­на.

    Майя, оче­вид­но, на­ро­чи­то роз­пус­ти­ла во­лос­ся й заб­риз­ка­ла своє тіло ду­ха­ми. На ко­мандній ви­соті за­пах­ло кон­валією.

    - Чижик-пижик! Ну, нев­же те­бе не хви­лює ту­ге тіло юн­ки? - ка­за­ла Май­я, при­тис­ка­ючись до анар­ха й роз­ди­ма­ючи ніздрі. - А от ти ме­не хви­люєш! І ти не вір мені, що я за­раз жар­тую. І зовсім то не жарт, ко­ли по­чу­ваєш під своїми ру­ка­ми живі сильні м'язи, і твоя кров бун­тується. То неп­рав­да, що жарт!

    Анарх мов­чав.

    - Ей, ти, ку­ди ти тікаєш! - крик­ну­ла Май­я, по­вер­нув­шись у той бік, ку­ди йшов Хло­ня.

    Той зу­пи­нив­ся й пішов на­зад. Тоді Май­я по­тяг­ла анар­ха до пенька, і ско­ро всі троє сиділи на ньому.

    - Ну, Хлонько, - звер­ну­ла­ся Май­я до юна­ка. - Як ти ка­зав, ко­ли ми йшли сю­ди? До ко­го я за­раз подібна? Ну?

    - Це, зви­чай­но, шко­да, але ви сьогодні чу­до­во виг­ля­даєте, - ска­зав Хло­ня.

    - Чому ж це шко­да?

    - А то­му, що ви - злюч­ка!

    - Злючка? - за­ре­го­та­ла Май­я. - Хлонько! Яке ти маєш пра­во го­во­ри­ти так?

    - А яке ви маєте пра­во на­зи­ва­ти ме­не на «ти»?

    Майя поп­ра­ви­ла своє не в міру вик­ли­ка­юче де­кольте, при­щу­ли­ла очі й звер­ну­лась до анар­ха:

    - Бачиш, він теж хо­че пе­рей­ти зі мною на «ви».

    - Не я хо­чу пе­рей­ти на «ви», - ска­зав Хло­ня, - а ви му­си­те зі мною го­во­ри­ти на «ви».

    - От тобі й раз! Ну, як же я з то­бою бу­ду го­во­ри­ти на «ви», ко­ли ти ка­ра­пет?

    - Себто я не муж­чи­на?

    - Майя ще го­лосніше за­ре­го­та­ла. Тоді об­ра­же­ний Хло­ня підвівся, оп­ра­вив блуз­ку й ха­лат і по­ди­вив­ся уваж­но на Май­ю.

    - Коли я не муж­чи­на, то чо­го ж ви за­ли­цяєтесь до ме­не?

    - Я? За­ли­ця­юся до те­бе?

    - Да! Ви за­ли­цяєтесь до ме­не. Хіба не ви тільки-но про­по­ну­ва­ли мені поцілу­ва­ти се­бе?

    - Себто я про­по­ну­ва­ла тобі, щоб ти поцілу­вав се­бе? - но­ву за­ре­го­та­ла Май­я.

    Хлоня по­чер­вонів.

    - Ну, я не так, зна­чить, вис­ло­вив­ся.

    - Покинь, Хлонько, го­во­ри­ти єрун­ду, ти кра­ще що-не­будь по­чи­тай… Ну?

    Анарх вий­няв ци­гар­ку й за­па­лив її; над пеньком спа­лах­нув синій ди­мок і за­пах­ло. Він вби­рав за­пах кон­валій й уваж­но вив­ся на Майїне де­кольте.

    Йому рап­том прий­шла мисль («яка глу­по­та»), що він ще не про­ки­нув­ся, і тоді яс­но пос­та­ла пе­ред ним учо­раш­ня су­тич­ка з Кар­но.

    Хлоня вже зас­по­коївся.

    - Ви га­даєте, що так не мож­на ска­за­ти, а я га­даю, що так мож­на ска­за­ти, - го­во­рив він.

    - Слухай, чи­жик-пи­жик, - звер­ну­ла­ся Май­я до анар­ха. - Як, по-твоєму, мож­на так ска­за­ти? Хлонько, пов­то­ри!

    - Я хо­чу пе­ред ва­ми роз­си­па­ти оду­ван­чик слів, - пов­то­рив юнак.

    - Це щось подібне до ста­ро­мод­но­го ре­ве­ран­су. Слу­хай, Хлонько, ти обов'язко­во бу­деш на провінції па­рик­ма­хе­ром.

    - Хай бу­де й так: це теж не по­га­но!

    - Ну, а як би ти на­ма­лю­вав сьогоднішній ра­нок?

    - Я ска­зав би: «Був ра­нок і все бу­ло так прек­рас­но, як го­лу­ба… птич­ка. Знаєте: скок! скок!»

    - І все?

    - Цього до­сить; мож­на в двох сло­вах пе­ре­да­ти цілу кар­ти­ну.

    - А я ска­за­ла б так: ти, Хлонько, en­fant ter­rib­le (жах­ли­ва ди­ти­на - франц.).

    - Прошу не об­ра­жа­ти ме­не!

    - Хіба ти зро­зумів? - за­ре­го­та­ла Май­я. - Я ж на­ро­чи­то вжи­ла са­лон­ної мо­ви, щоб не об­ра­зи­ти те­бе!

    Хлоня кру­то по­вер­нув­ся й пішов до дальньої кручі.

    Гинули ро­си, зник жов­то­жар. Над рікою вип­ли­ва­ло сон­це гриміло в прос­то­ри. Да­ле­ко на Грал­тай­ських Ме­жах кри­чав са­на­торійний ду­рень. І ріка нес­ла цей ок­лик вниз по течії до мо­ря. Ду­рень ос­та­точ­но збо­же­волів: він до краю на­лив ріку, він за­то­пив її своїм за­ду­ше­ним кри­ком.

    - Чижик-пижик! Все-та­ки ска­жи мені… - про­мо­ви­ла Май­я, ко­ли Хло­ня відійшов на декілька кроків, і по­ло­жи­ла енергійним жес­том анар­хо­ву го­ло­ву на свої коліна. - Я все-та­ки не ро­зумію те­бе! Чо­му ти ос­таннього ча­су та­кий… я б ска­за­ла, роз­губ­ле­ний. Мо­же, в те­бе єсть якісь тай­ни?

    Анарх по­ди­вив­ся на Майїні при­щу­лені очі й по­ба­чив у них не то три­во­гу, не то до­ку­ку.

    - Тебе, мо­же, ди­вує те, що я те­бе не так зустрів, як бу­ва­ло раніше?

    - А хоч би й це! - нер­во­во ки­ну­ла Май­я.

    - Коли тільки це, то не варт вес­ти нам такі роз­мо­ви.

    Майя замість то­го, щоб об­ра­зи­тись, на всі очі по­ди­ви­лась на анар­ха.

    - Значить, у те­бе єсть якісь тай­ни?

    - Ніяких тайн у ме­не не­ма, - в'яло про­мо­вив він і, по­ло­жив­ши ру­ку на її коліно, зап­лю­щив очі. Він що­далі, то більш по­чу­вав у своїм тілі якусь неміч. - По­кинь ме­не роз­пи­ту­ва­ти.

    - Хіба тобі неп­риємно?

    - Так.

    - Дивно! - ска­за­ла Май­я й ще щільніш при­ту­ли­лась до нього. - Все-та­ки я не роз­бе­ру, чо­му ти ос­таннього ча­су ве­деш се­бе якось…

    - Ти ду­маєш?

    - Да, ду­маю. І, по-моєму, не по­ми­ля­юсь.

    - Ну, ко­ли ти так ціка­виш­ся, - зно­ву в'яло ска­зав він, - то я тобі ска­жу: я - хво­рий.

    Майя по­ко­си­ла очі на анар­ха й ти­хо спи­та­ла:

    - Чим же ти хво­рий?

    - Хіба тобі не все од­но?

    - От чу­дак! - неп­ри­род­но засміялась во­на. - Я ж те­бе ко­хаю… Хіба ти за­був?

    Анарх провів ру­кою по своїй во­ло­хатій го­лові, по­ди­вив­ся на довгі Майїні вії, під яки­ми во­на схо­ва­ла очі, і ска­зав:

    - Давай не бу­де­мо ва­ля­ти дур­ня.

    - Ну, я ба­чу, що з то­бою не мож­на серй­оз­но го­во­ри­ти, - об­ра­зи­лась во­на. - Ти зі мною прос­то не ра­хуєшся. Нев­же я тільки й ва­ляю дур­ня? - і потім спокійно ска­за­ла: - Я тобі ска­жу пря­мо. Я до­га­ду­юсь, що в те­бе зовсім не та­ка хво­ро­ба, як у лю­дей. Ти, ма­буть, хворієш - тільки, будь лас­ка, не шу­кай тут задньої мислі - хворієш на анархізм… Так?


    Анарх по­ди­вив­ся на Май­ю. Але й за­раз її очей не вид­но бу­ло: їх прик­ри­ва­ли довгі вії.

    - Ні, у ме­не інша хво­ро­ба.

    - Ну, от і ска­жи мені… Чо­го ж ти ме­не му­чиш?

    - Я ба­чу, те­бе ду­же ціка­вить… Так от: я хворію істерією.

    - Тільки всього?

    - Тільки всього!

    - Ну, я тобі не вірю. Ко­ли б бу­ло тільки це, ти б так дов­го не му­чив ме­не.

    - Це, ба­чиш, за­ле­жить від тем­пе­ра­мен­ту, - ще раз в'яло про­мо­вив він.

    Майя засміялась своїм ти­хим не­гар­ним смішком і гру­бо ски­ну­ла з колін анар­хо­ву го­ло­ву.

    - Ходім на зо­ну! - ска­за­ла во­на. - Чи­жик-пи­жик! Ме­не не об­ду­риш! - і пог­ро­зи­ла пальцем.

    - Як не об­ду­риш? - спи­тав він і по­чув, як йо­му неп­риємно йок­ну­ло під сер­цем.

    

IX

    

    Зійшовши з ко­манд­ної ви­со­ти, Май­я зу­пи­ни­лась, по­ди­ви­лась на анар­ха, і від її пог­ля­ду нес­подіва­но повіяло хо­ло­дом.

    - Я йду в па­ла­ту, - ска­за­ла во­на.

    Він нічо­го не відповів і пішов на схід, несвідо­мо пря­му­ючи на лу­ки. День бу­ло зіпсо­ва­но. Роз­мо­ва з Майєю зно­ву чо­мусь зве­ла кінці мислі на пос­таті Кар­но. Він при­га­дав ос­тан­ню зустріч із мет­ран­па­жем, всі її де­талі, і якесь не­яс­не пе­ред­чут­тя об­хо­пи­ло йо­го.

    Власне, що йо­го нер­ву­ва­ло? Зустрівся він з Кар­но сам на сам ли­ше один раз, але анар­хові зда­лось, що він мет­ран­па­жа ба­чив уже ти­ся­чу разів. Він пев­ний, що по­вод­жен­ня Кар­но з ним не є ви­пад­ко­ве мет­ран­па­же­ве чу­дер­нацт­во, - в цьому хо­вається який­сь гли­бо­кий сенс, і оскільки це так, то він, оче­вид­но, не по­ми­ляється, га­да­ючи, що Кар­но по­чав рап­том сте­жи­ти за йо­го кож­ним кро­ком. І ви­па­док із яб­лу­ка­ми - не більше як зачіпка. Те­пер він не по­чу­вав ко­лишньої не­за­до­во­ле­ності, він уже не ду­мав про міщанст­во, яке ото­чу­ва­ло йо­го. Анарх якось враз при­ми­рив­ся з ним. Те­пер пе­ред ним пос­та­ва­ло щось більше, без­вихідне й гост­ре, як мет­ран­па­же­ве об­лич­чя.

    Йому зно­ву прий­шла мисль, що це ро­же­ве «сьогодні» - є більше як фан­том. «Так бу­ває за час кри­зи, - по­ду­мав він, - про­ри­вається жит­тя, але од­ра­зу ж гас­не, і тоді прис­ко­ре­ним тем­пом про­хо­дить про­цес хво­ро­би до ос­та­точ­ної руїни».

    І, зро­зумівши, що цей ро­же­вий день є ви­пад­ко­ва пля­ма на йо­го хворій психіці, він зро­зумів і те, що бадьорий настрій уже ніко­ли до нього не по­вер­неться.

    До дзво­ни­ка за­ли­ша­лось біля го­ди­ни, і він пішов на лу­ки по­волі. Він ішов са­ме до са­на­торійно­го дур­ня.

    Там він ся­де на гор­би­ку й за­па­лить ци­гар­ку. Відціля са­на­торійна зо­на бу­де ма­ячи­ти яко­юсь за­озер­ною пти­цею, що відпо­чи­ває на пе­рельоті. Ду­рень бу­де мов­ча­ти, підво­ди­тись і зно­ву кри­ча­ти своє «о». Тоді на го­ри­зонті ви­рос­те біла стьожка: то кур'єрський чи па­са­жирський поспішає до го­ро­да. І бу­де чу­ти да­ле­кий гу­док над сте­па­ми. А по сте­пах, при­па­да­ючи, поп­ли­вуть клоч­чя па­ри. Ко­ли по­тяг зник­не за го­ри­зон­том, ду­рень зди­во­ва­но по­ди­виться на нього, і в йо­го пог­ляді ста­не нез­ро­зуміла тос­ка. Тоді анарх по­ду­має, що ду­рень зга­дує якусь сте­по­ву станцію на глухій до­розі, повз кот­ру зрідка, не зу­пи­ня­ючись, пролітає по­тяг. По­ду­має, що ду­рень тос­кує за тим невідо­мим жит­тям, яке, прор­вав­шись у степ, мчиться до невідо­мих обріїв. І див­но: ко­ли анарх тікав від са­на­торійної публіки, він завж­ди по­па­дав до дур­ня. З ним бу­ло не тільки лег­ко - в нім він на­хо­див над­то близькі йо­му ри­соч­ки й цілко­ви­те зас­по­коєння.

    

    Передосіннє сон­це сто­яло в згуст­ках опа­ру. З го­ро­да гу­лом тем­ної міді кро­ку­ва­ли дзвіниці. Лу­на від то­го гу­лу бро­ди­ла по лу­ках важ­кою при­ма­рою й по­то­па­ла у вог­кості над­бе­реж­жя.

    Але ріка мов­чаз­но й бай­ду­же ли­ну­ла в даль. Анарх прий­шов і сів біля дур­ня. Той нічо­го йо­му не ска­зав і, си­дя­чи на пеньку, уваж­но розг­ля­дав кон­фет­ну об­горт­ку. Що він у ній най­шов ціка­во­го - важ­ко бу­ло до­га­да­ти­ся. Але він так уваж­но ди­вив­ся на цей нікчем­ний папірець, що мож­на бу­ло з певністю ска­за­ти: кон­фет­на об­горт­ка вик­ли­ка­ла для нього якісь хи­мерні асоціації. Оче­вид­но, по них ду­рень на­хо­див відповідь на свої, йо­му од­но­му зро­зумілі, за­пи­тан­ня.

    На горі кри­ча­ла Унікум: ко­гось упер­то кли­ка­ла. І анарх, ко­ли ве­реск її роз­си­пав­ся над лу­ка­ми, ма­ши­нально по­вер­нув го­ло­ву й ди­вив­ся на са­на­торійну зо­ну.

    Дурень сидів і зрідка ги­ги­кав.

    - Чого ви смієтесь?

    - Оце! - тик­нув той пальцем на папірець і за­ду­мав­ся.

    - Що оце?

    Але відповіді не бу­ло. Мож­ли­во, ду­рень прос­то не міг відповісти. Зрідка він ки­дав пог­ляд на ко­ней: во­ни сто­яли збо­ку й підби­ра­ли зе­ле­ну тра­ву. Ду­рень уваж­но ди­вив­ся на них і потім пе­ре­во­див ку­дись зди­во­вані очі. А ко­ли те­ленькав дзво­ник, що висів на шиї мо­ло­до­го же­реб­чи­ка, ду­рень пох­ляв го­ло­ву й мо­но­тон­но відби­вав:

    - Телень! Те­лень!

    Коні підво­ди­ли го­ло­ви й сто­рож­ко прис­лу­ха­лись до ша­мотіння в осо­ках: то пролітав вітер, біг че­рез ріку й про­па­дав на Грал­тай­ських Ме­жах. І тоді ж від са­на­торійної зо­ни ко­кет­ли­во кош­ла­ти­лись зе­лені тра­ви.

    Коли анарх іще раз по­вер­нув­ся на крик Унікум, він по­ба­чив, як з го­ри спус­ка­ються дві пос­таті. Він од­ра­зу пізнав їх: то був мет­ран­паж і мир­ша­вий дідок. Во­ни, оче­вид­но, нап­рав­ля­лись до нього.

    Анарх відчув, як йо­му щось неп­риємне й гост­ре про­повз­ло по спині. Кар­но роз­ма­ху­вав ру­ка­ми, ніби­то щось до­ка­зу­вав дідкові, і йо­го гост­реньке об­лич­чя ви­тяг­ну­лось упе­ред, як ля­га­шеві на по­лю­ванні. Мет­ран­паж раз у раз ски­дав свої очі на те місце, де сидів анарх, і тоді анарх крізь го­ни відчу­вав на­хабність цього пог­ля­ду. Тут щось бу­ло від інквізиції. Це був який­сь не­мож­ли­вий тва­рин­ний сар­казм.

    Він був пев­ний: Кар­но пря­мує до нього й пря­мує са­ме для то­го, щоб зно­ву підкрес­ли­ти, що він, Кар­но, вже тут, на са­на­торійній зоні, що він, Кар­но, вже не до­пус­тить при­хо­ду но­во­го ро­же­во­го ран­ку, який був сьогодні; що він, Кар­но, за­раз роз­си­пе свій гар­ка­вий сар­казм і на­ка­же анар­хові не за­бу­ва­тись.

    «Ах, яка глу­по­та!» - ски­нув­ся він.

    Але ця дум­ка якось не­пев­но про­май­ну­ла в го­лові й од­ра­зу схо­ва­лась.

    Нечутно спа­дав ра­нок і плав­ко сідав на фіоле­тові озе­ра за­го­ри­зонт­ної зо­ни. Пря­мо горів си­зий ка­пус­ник, а над ним сто­яли та­бу­ни ко­мах. Ви­ще тіка­ли дикі по­ля.

    Карно й дідок підхо­ди­ли до то­го гор­би­ка, на яко­му сидів ду­рень. Анарх не по­ми­лив­ся: пе­рес­ко­чив­ши рівча­ка, мет­ран­паж привітав­ся з дур­нем і сів од­да­ля на траві. Дідок, як і зав­ше, ме­ту­шив­ся і, ніби він нічо­го іншо­го й не знав, хіхікав:

    - Хе… хе… Та­во­на­ро­ла!

    Карно по­сидів мовч­ки з хви­ли­ну. Потім ви­тяг­нув своє гост­реньке об­лич­чя.

    - Да, по­год­ка нічо­го собі! - ска­зав він, невідо­мо до ко­го звер­та­ючись.

    Але анарх, як тільки по­чув цей го­лос, інстинк­тив­но зібрав мус­ку­ли на своїх ру­ках і знітив­ся. Він рап­том пізнав якусь надз­ви­чай­ну роз­губ­леність, ніби на нього на­су­ва­лась без­вихідна си­ла. Щось подібне до цього він пізнав ко­лись у ди­тинстві, ко­ли батько, зібрав­ши дітво­ру біля ґанку, по­ва­лив йо­го на хо­лод­ний це­мент об­лич­чям униз, спус­тив з нього шта­ни й по­чав би­ти йо­го ре­ме­нем по ого­ле­но­му та­зу. Це бу­ла пер­ша «пор­ка», і з пер­шим уда­ром він пізнав, як йо­му в мо­чо­во­му пу­зирі не­мож­ли­во за­лос­ко­та­ло, і він в яко­мусь бо­жевіллі роз­ку­сив груд­ку це­мен­ти­ни.

    Тільки з цим він міг порівня­ти свою роз­губ­леність, яка йо­го за­раз об­хо­пи­ла.

    - Будь лас­ка, дай­те мені сірни­ки! - ска­зав Кар­но, звер­та­ючись до анар­ха, і поліз у ки­ше­ню за ки­се­том.

    Анарх ураз підхо­пив­ся, ніби йо­му обов'язко­во тре­ба бу­ло підвес­ти­ся з гор­би­ка. Але в той же мо­мент зно­ву сів: йо­му рап­том уда­рив в об­лич­чя со­ром, і він навіть по­ду­мав про се­бе: «Чорт! Глу­по­та!».

    - Я про­хаю сірників, як­що во­ни єсть у вас, - пов­то­рив Кар­но.

    Анарх вий­няв ко­роб­ку й нед­ба­ло ки­нув її до мет­ран­па­жа. Той підняв зди­во­ва­но бро­ви, але нічо­го не ска­зав і за­па­лив ци­гар­ку.

    - А що це у вас ле­жить? - спи­тав Кар­но, по­ка­зу­ючи на анар­хові коліна.

    Анарх здриг­нув і інстинк­тив­но схо­пив­ся за ки­ше­ню.

    - Ви про що? - вир­ва­лось йо­му ти­хе за­пи­тан­ня.

    Метранпаж засміявся.

    - Як я вас на­ля­кав яб­лу­ка­ми!… Я ка­жу про он той лис­то­чок… Ба­чи­те?… Ага, от-от? Я ка­жу - з яко­го це де­ре­ва? З ме­не не­дав­но сміяли­ся, що я не відрізню кле­но­во­го лис­тя від ду­бо­во­го… Ви як, відрізняєте?

    - Ні! - в'яло про­мо­вив анарх і по­ди­вив­ся, де ж дідок?


    Але дідок сидів по­за­ду йо­го й ти­хо хіхікав. Ко­ли анарх по­вер­нув­ся до нього, він по­ка­зав гнилі зу­би й зно­ву ки­нув:

    - Хе… хе… Та­во­на­ро­ла!

    - А я от те­пер уже відрізняю, - ска­зав Кар­но, - це ду­же лег­ко. Хо­че­те нав­чу?… От по­дай­те мені цей лис­то­чок… Ну, по­дай­те ж! Ну, чо­го ж ви си­ди­те… Ну, скоріш…

    - Будь лас­ка, не мішай­те мені відпо­чи­ва­ти! - різко ки­нув анарх і тут же по­чув свій го­лос чу­жим і по­рожнім.

    - Хе… хе… Та­во­на­ро­ла, - зно­ву захіхікав дідок.

    - Який ви за­пальчас­тий, - сар­кас­тич­но всміхнув­ся Кар­но й ви­тяг­нув своє гост­реньке об­лич­чя. - І потім, чо­му ви так гру­бо го­во­ри­те зі мною? Це, здається, не пер­ший раз?

    - Так! Не пер­ший раз! - різко ки­нув анарх.

    - Я ро­зумію, що не пер­ший раз! - ска­зав мет­ран­паж і підвів бро­ву. - Але ви все-та­ки не хви­люй­тесь! Ще встиг­не­те відпо­чи­ти. На те єсть мерт­ва ле­жан­ка… Хіба за­бу­ли про неї?

    - Хі… хі… Та­во­на­ро­ла, - ще раз захіхікав дідок.

    - Забув! - різко шпур­нув анарх і взяв­ся за го­ло­ву: йо­му прий­шла мисль, що це - сон. Ніко­ли він не ба­чив на са­на­торіях і вза­галі в житті та­ких мет­ран­пажів. В більшості це бу­ли або оби­ва­телі, або не­да­лекі ор­то­док­си. Те­пер пе­ред ним сиділа воісти­ну якась чу­дер­нацька лю­ди­на.

    Дурень, що весь час безг­луз­до ди­вив­ся на кон­фет­ну об­горт­ку, рап­том підвівся і, виб­ри­ку­ючи, мов мо­ло­де те­ля, з ги­ком побіг до ко­ней.

    - Ну доб­ре, - гар­ка­во ска­зав Кар­но й ви­тяг­нув своє гост­реньке об­лич­чя. - Гніваєтесь, зна­чить, не тре­ба!

    Але анар­хові в цю хви­ли­ну нес­подіва­но прий­шло на дум­ку са­мо­му ки­ну­ти за­пи­тан­ня.

    - А скажіть мені, - ска­зав він, і йо­му йок­ну­ло в гру­дях. - Ви справді ду­маєте, що я бо­юсь вас?

    Карно не зди­ву­вав­ся, ніби дав­но вже че­кав на це за­пи­тан­ня.

    - Так! Ду­маю!

    - А чо­му ви й досі мені нічо­го про це не ска­за­ли?

    - Я ба­чу, що я не по­ми­лив­ся, - засміявся Кар­но. - Знаєте, мені смішно: та­ка ма­хи­на, а боїтесь та­кої ма­ленької лю­ди­ни. Мені, ба­чи­те, зда­ло­ся, що ви істе­рик.

    - Хі… хі… Та­во­на­ро­ла, - захіхікав дідок і поліз до то­го пенька, що на ньому сидів анарх.

    Анархові стис­ло гор­ло спаз­ма­ми, і він пізнав при­лив тва­рин­ної ра­дості: все це, зна­чить, з'ясо­вується прос­то - він істе­рик. Нічо­го особ­ли­во­го не­ма. І, ніби бо­ячись, що хтось розділить із ним цю радість, він навіть хит­ренько всміхнув­ся й опус­тив го­ло­ву.

    Метранпаж уваж­но ди­вив­ся на те місце в ко­ми­шах, де по­ри­нув ду­рень, і мов­чав. Дідок підліз уже і, вис­та­вив­ши гнилі зу­би, хіхікав.

    Далі, мов крізь сон, він чув, як Кар­но го­во­рив про Май­ю, як він пи­тав, відкіля во­на? Анарх не знає? І підморг­нув. Він, без­пе­реч­но, лю­бить (не тільки цей дідок) гар­них, сма­ко­ви­тих дівчат. Знаєте, він лю­бить, ко­ли в дівчи­ни білі лит­ки й во­на вся пух­ка. Знаєте, ля­жеш на неї, і здається, що ліг на пу­хо­вик.

    В та­ко­му ж дусі незг­раб­ни­ми фра­за­ми, цинічни­ми до безг­луз­дя, мет­ран­паж го­во­рив із чверть го­ди­ни. Анарх за цей час не про­мо­вив жод­но­го сло­ва. Він те­пер пев­ний був, що все це - при­ма­ра, що ніяко­го мет­ран­па­жа в дійсності не­ма, що завт­ра він про­ки­неться й бу­де ре­го­та­ти з се­бе. Він рішив покірно вис­лу­ха­ти Кар­но, свідо­мо прий­ма­ючи йо­го, як фан­том… Мож­ли­во, на­решті, він си­дить десь зовсім не на лу­ках, а в ізольова­но­му по­меш­канні. Завт­ра він про­ки­неться й по­ба­чить - нічо­го не­ма!

    - Значить, за ма­лин­кою хо­ди­те?… Ну, і ходіть!… З Майї гар­на ма­лин­ка, - го­во­рив мет­ран­паж.

    Анарх і на це не ре­агу­вав. Мов во­ло­ха­та ста­туя, сидів він на пеньку й ди­вив­ся собі під но­ги. Збо­ку хіхікав дідок.

    Потім він підвівся і, по­хи­ту­ючись, пішов до са­на­торійної зо­ни.

    По до­розі він зустрів сест­ру Кат­рю.

    - Знаєте, - ска­за­ла во­на, - я за ніч прог­ли­ну­ла ма­ло не трис­та сторінок. Але я не відкри­ла жод­ної сторінки жит­тя, ду­ма­ла раніш, що я ма­ло пра­цюю, а те­пер я ба­чу, що я прос­то без­дар­на лю­ди­на.

    Анарх по­ди­вив­ся на сест­ру Кат­рю й рап­том ски­нув­ся: що ж, і во­на фан­том? Ах, яка глу­по­та!…

    - Слухайте, - звер­нув­ся він до неї, про­ти­ра­ючи очі, - як ви га­даєте, я сплю, чи це…

    - Що це? - підхо­пи­ла сест­ра Кат­ря.

    - Ах, Бо­же мій! Я вас пи­таю: це сон, що я з ва­ми го­во­рю, чи це дійсність?

    Сестра Кат­ря по­ди­ви­ла­ся на сво­го співбесідни­ка, і він їй здав­ся, оче­вид­но, ду­же комічним. Во­на, здається, пер­ший раз щи­ро засміялась. Сест­ра Кат­ря взя­ла анар­ха за ру­ку, ви­ве­ла з гу­ща­ви­ни, пос­та­ви­ла на со­няч­ний бік і пря­мо по­ди­ви­лась йо­му в очі. Зви­чай­но, во­на зро­зуміла цю ви­ход­ку як ба­жан­ня йо­го тро­хи по­жар­ту­ва­ти з нею.

    

Х

    

    Після цієї су­тич­ки - на лу­ках - із ним скоїлось щось не­лад­не. Мо­мен­ти фан­тас­ти­ки так пе­реп­лу­та­лись із дійсністю, що він іноді бук­вально не міг відрізни­ти при­ма­ри від ре­альної речі. Але Кар­но й для реш­ти са­на­торійців був цент­ром ува­ги. Анарх ос­та­точ­но за­пев­нив­ся в цьому, ко­ли ви­пад­ко­во про­чи­тав ури­вок із що­ден­ни­ка зга­да­ної хво­рої. Там бу­ло на­пи­са­но це:

    «…Наш са­на­торій поділяється на два та­бо­ри: пле­беї, інтелігенція. Між та­бо­ра­ми завж­ди іноді мов­чаз­ний, іноді буй­ний ан­та­гонізм. Іншої кла­сифікації тут не­ма. Але на цей раз усе це згла­ди­лось: один табір - весь са­на­торій, дру­гий скла­дається з од­но­го мет­ран­па­жа. Бу­ва­ють лю­ди, яких не люб­лять усі. От і Кар­но. І пле­беї вже не за­хи­ща­ють «сво­го». Гор­дий, неп­рис­туп­ний, а ви­ход­ки - ніби йо­го допіру вку­си­ла осіння му­ха. Цинік і на­ха­ба: ку­ди там до нього сли­ня­во­му дідькові! І всі вже дав­но зна­ють, що ця хит­ра лю­ди­на крив­ляється і вдає з се­бе дур­ненько­го. Влас­не, го­лов­ним мо­ти­вом не­за­до­во­лен­ня є шпи­гунст­во. Зви­чай­но, шпи­гунст­во до­пус­ти­ме, шпи­гу­ють усі пот­ро­ху. Але всьому ж єсть межі. Ко­ли шпи­гунст­во - нешкідли­ве яви­ще - нічо­го. А то, при­пус­ти­мо, хо­див дех­то по­ку­ри­ти (ку­ри­ти доз­во­ле­но, лиш би ніхто не ба­чив), а те­пер не мож­на хо­ди­ти. Всю­ди він, ця на­хаб­на фізіономія. На­ба­чить - і до­но­сить ор­ди­на­то­рові. Той, зви­чай­но, ля­кає ви­пис­кою із са­на­торію. Це вже за­над­то. І рос­те мов­чаз­ний про­тест. А не­дав­но навіть (це ко­ли вже за­пах­ло осінню) та­ка бу­ла су­тич­ка. Хло­ня поп­ро­хав, щоб мет­ран­паж відсу­нув кой­ку, щоб Хло­ни­ну кой­ку мож­на бу­ло пос­та­ви­ти на сон­це. «То­ва­ри­шу, будь лас­ка, од­суньте свою кой­ку», - поп­ро­хав Хло­ня. Кар­но мов­чить. «То­ва­ри­шу, я вас про­шу, од­суньте свою кой­ку», - ще раз поп­ро­хав Хло­ня. Кар­но - ні сло­ва. І так до трьох разів. Тоді Хло­ня підво­диться й ка­же: «Ви, то­ва­ри­шу, не­ви­хо­ва­на лю­ди­на!» - «А ви, то­ва­ри­шу, Онан!» - ки­нув Кар­но.- «І більш нічо­го?» - спи­тав Хло­ня. - «І більш нічо­го!» - ска­зав Кар­но. Це чу­ли інші. Інші зах­ви­лю­ва­лись. Хло­ня мов­чить, а інші не мог­ли мов­ча­ти. Ото­чи­ли мет­ран­па­жа й за­галділи. Що, мов­ляв, за чор­тов­щи­на, ви - пог­ром­ник, вам не мо­же бу­ти місця на са­на­торійній зоні. Мет­ран­паж і тоді ні сло­ва. Тоді до нього підско­чи­ла Унікум і зак­ри­ча­ла: «Пов­торіть і мені, що ви ска­за­ли! За­раз пов­торіть!» - «Онан», - спокійно пов­то­рив Кар­но. Це вже бу­ло за­над­то. Це вже чорт знає що! Це ж не­мож­ли­во! І підняв­ся та­кий гамір, та­кий крик, що позбіга­ли­ся сю­ди ма­ло не всі сест­ри, ма­ло не весь са­на­торій. Але мет­ран­паж і за­раз ле­жить і мов­чить. «В чо­му тут спра­ва?» - спи­та­ла сест­ра. Всі за­галділи, і ніхто нічо­го не роз­бе­ре. «То­ва­ри­шу, в чо­му тут спра­ва?» - ще раз спи­та­ла сест­ра. «А я знаю!» - ска­зав мет­ран­паж. - «Як ви там Хло­ню наз­ва­ли?» - «Ніяк!» - різко ки­нув Кар­но. - «Але по­че­кай­те, - галдів са­на­торій, - ви, мов­ляв, наз­ва­ли йо­го Она­ном». Тоді мет­ран­паж підвівся й по­чав плес­ти нісенітни­цю. При­пус­ти­мо, в ста­ро­ви­ну навіть тал­му­дис­ти но­си­ли та­ке ім'я, а по­ети й за­раз прос­лав­ля­ють йо­го. Що ж тут особ­ли­во­го? «Але, по­че­кай­те, ви ж не тал­му­дист?» - «Ні!» - «Ви ж не по­ет?» - «Ні!» - «Тоді ж, яке ви маєте пра­во на­зи­ва­ти йо­го так?» Ну, а потім усе так пе­реп­лу­та­лось, що нічо­го не мож­на бу­ло розібра­ти. Кар­но, без­пе­реч­но, глу­зу­вав. Він прос­то пог­ром­ник. І хоч усю цю історію бу­ло «за­ма­за­но», але Кар­но на цей раз, ма­буть, ос­та­точ­но й без­по­во­рот­но скомп­ро­ме­ту­вав се­бе. Ми йо­го бой­ко­туємо».

    Так! Оче­вид­но, Кар­но є най­ре­альніша осо­ба, ко­ли він цент­ром ува­ги яв­ляється ма­ло не для всіх. Так! Кар­но нічо­го не має спільно­го з при­ма­ра­ми!


    Але чо­му ж він так не­мож­ли­во му­чить йо­го? Про­те анарх не по­ми­лив­ся, ко­ли рішив, що хво­рий психічний про­цес піде прис­ко­ре­ним тем­пом. Він частіше став про­ки­да­ти­ся вночі й три­во­жи­тись. Якась тем­на нас­тир­ли­ва мисль ос­та­точ­но не да­ва­ла йо­му по­кою. Підозрілість до­хо­ди­ла до аб­сур­ду, і він тоді зно­ву ди­вив­ся в од­ну крап­ку, і крап­кою цією був мет­ран­паж. Але й обс­та­ви­ни скла­да­ли­ся для нього не­вигідно. До Кар­но й справді те­пер ма­ло не кож­но­го тиж­ня при­хо­див який­сь нез­най­омий чо­ловік із го­ро­да й завж­ди якось таємно зни­кав у бур'янах. Час­то до анар­хо­вої кой­ки підхо­ди­ла Унікум і, звер­та­ючись до Майї, го­во­ри­ла:

    - А я про нього щось знаю!

    - Про ко­го? - пи­та­ла Май­я.

    - Про мет­ран­па­жа!… Про ко­го ж! - ска­за­ла Унікум і зро­би­ла за­гад­ко­ве об­лич­чя.

    Правда, Унікум ба­га­то де­чо­го зна­ла, і їй ніхто не вірив. Але анарх цілком серй­оз­но прий­мав ці роз­мо­ви, бо во­ни відповіда­ли йо­го наст­роєві й за­гально­му ду­шев­но­му ста­нові.

    До то­го ж Май­я не менш див­но по­ча­ла вес­ти се­бе: во­на рап­том пе­рес­та­ла сміятись своїм ти­хим смішком, і в ній анарх став поміча­ти якусь різку пе­реміну. По-пер­ше, во­на ніби уни­ка­ла зустрічі з ним і, по-дру­ге, ро­би­лась пох­муріша, і над її пе­реніссям нес­подіва­но ви­рос­ла зморш­ка. Мож­ли­во, на Май­ю впли­ва­ла при­ро­да, бо за­пах­ло дозрілою осінню.

    Ішов ве­ре­сень. За місяць прий­де лис­то­пад. Над осе­ля­ми, над са­на­торійною зо­ною по­вис­не ту­ман. Десь бу­де рипіти ясень, а далі ше­лестіти - по­хилі яво­ри. Із са­на­торія хворі поїдуть у го­род. І бу­де тоді по­рожній са­на­торій мов­чаз­но сто­яти се­ред сте­пу. Тоді зрідка дійде сю­ди гул із го­ро­да, а глу­хої ночі повз са­на­торій бу­дуть проліта­ти - крізь ту­ма­ни, по не­ве­се­лих до­ро­гах рес­публіки - чер­воні очі по­тя­га.

    «Іде ве­ре­сень! Прий­де лис­то­пад!»

    Над са­на­торійною зо­ною пе­реліта­ли аероп­ла­ни по марш­рутній лінії «від - до». До анар­ха підхо­ди­ла Май­я й го­во­ри­ла про те, що відда­ляється літо.

    - Я по­чу­ваю, як пли­ве літо до Чор­но­го мо­ря, - ка­за­ла во­на і в'яло гла­ди­ла своєю ви­хо­ле­ною ру­кою анар­хо­ву го­ло­ву. - Я по­чу­ваю, що во­но пли­ве в Ма­лу Азію, в країну чор­но­го ле­бе­дя.

    Майя зна­ла якусь ле­ген­ду: з тай­ги, із сівер­ких північних озер ви­летів білий лебідь на авст­ралійські ко­пальні й там сів на тем­ну ріку. І став тоді лебідь як ат­ра­мент. Май­я вже не го­во­ри­ла про ко­хан­ня, і те­пер він не чув од неї цинічних фраз. Але во­на частіш го­во­ри­ла про осінь і го­во­ри­ла, що осінь хоч і прек­рас­на, як цей хрус­тальний, що прой­шов, кінець гомінко­го літа, але осінь - тьма, і во­на боїться її.

    Ріка хму­ри­лась. Од ржи бігли жваві вітерці, підійма­лись ви­ще й летіли на південь. То бу­ли північні сіверкі вітерці. І мов­чав яб­лу­не­вий га­уш, на­га­ду­ючи анар­хові чо­мусь первісну ар­хей­ську до­бу.

    Зрідка до анар­ха підхо­ди­ла сест­ра Кат­ря і в со­тий раз го­во­ри­ла йо­му про ту­пик са­на­торійно­го буд­ня й скар­жи­лась, що їй досі не да­ли ко­ман­ди­ров­ки.

    «Взагалі, ве­ре­сень на всіх впли­нув, - пи­са­ла в своєму що­ден­ни­ку хво­ра. - Унікум - і та ста­ла нер­вовіша. При­най­мні, прий­шов і та­кий ви­па­док, ко­ли й Унікум упа­ла в істе­ри­ку. Це бу­ло на по­чат­ку ве­рес­ня. До Унікум прий­шов знай­омий із го­ро­да, і во­ни пішли в ліс. Да­ле­ко во­ни зай­шли - невідо­мо. Але їх на са­на­торійній зоні не бу­ло з півго­ди­ни. Рап­том у па­ла­тах по­чу­ли істе­ричні ри­дан­ня. Ко­ли хворі вибігли на ве­ран­ду, то по­ба­чи­ли зап­ла­ка­ну Унікум. «Що там? Що з ва­ми?» - пи­та­ли її. Тоді Унікум роз­ка­за­ла крізь сльози це: пішла во­на із знай­омим за кон­торський плац. Відтіля во­ни пішли на ріку й сіли відпо­чи­ти. Унікум бу­де пря­мо ка­за­ти: во­на лю­бить цього знай­омо­го. І от, ко­ли во­ни… - ну, її, зви­чай­но, всі ро­зуміють… - трісну­ла гілка. Во­на ско­чи­ла й побігла в кущі. А в ку­щах - що б ви ду­ма­ли? - мер­за­вець-дідок! Він сте­жив за нею й підгля­дав. Унікум зас­по­ко­юва­ли. Во­на не мог­ла зас­по­коїтись, бо ж знай­омий знер­во­ва­ний пішов, не поп­ро­щав­шись із нею. Це ж чорт знає що! Дех­то хіхікав. Але дех­то й обу­рю­вав­ся: це вже справді хамст­во! Тоді до дідка підско­чив Хло­ня й з усього роз­ма­ху вда­рив йо­го по фізіономії: «Хам!» Дідок зблід і роз­губ­ле­но ди­вив­ся на хво­рих. Він щось плів, що він нічо­го не ду­мав, що він «прос­то так». «Я не тього, не ту­мав, - ка­зав він, - я йшов прос­то так!» - «Бре­шеш!» - зно­ву істе­рич­но зак­ри­чав Хло­ня. - «Тєтє тло­во!». Тоді Хло­ня рап­том схо­пив­ся за го­ло­ву й з кри­ком: «Піду утоп­лю­ся!» вис­ко­чив із две­рей. За ним вибігли хворі й декілька сес­тер».

    Анарх, між іншим, був у цей час у своїй па­латі. Ко­ли йо­му роз­ка­за­ли про цю історію, він навіть не по­во­рух­нув­ся. Він рап­том відчув і тут якусь без­вихідність, що про­ти неї смішно бо­ро­тись. Він зга­дав ми­ле Хло­ни­не об­лич­чя й по­ду­мав: «Так тре­ба!» Ко­ли Хло­ню зло­ви­ли і з кри­ка­ми та га­ла­сом при­ве­ли в са­на­торій, анарх і тоді спокійно ле­жав на своєму ліжку.

    

ХІ

    

    Ішли осінні місяці. Ран­ки сто­яли про­зорі й го­лубі. Повітря бу­ло лег­ке, дух­мя­не й хви­лю­ва­ло, як чис­те ви­ног­рад­не ви­но. Ріка спокійно відхо­ди­ла в даль, і бу­ла в ній ти­ха за­ду­шевність і сто­рож­ка жу­ра. За екс­пе­ри­мен­тальною фер­мою сто­яла блідо-си­за да­лечінь невідо­мих обріїв. Вже зник­ла спе­ка, і вже не чу­ти бу­ло гур­ко­ту громів.

    Але в той день, ко­ли анарх вий­шов із cа­на­торійної зо­ни й пішов на путівець, на про­се­лоч­ну до­ро­гу, до ве­чо­ра не­мож­ли­во па­ли­ло сон­це, і в повітрі на­рос­та­ла три­во­га. З го­ро­да з індустріальних квар­талів на­су­ва­лась тем­на, ма­ло не таємна гро­за. Літо, зга­дав­ши, що не проспіва­ло своєї ле­бе­ди­ної пісні, рап­том по­вер­ну­ло­ся на­зад і го­ту­ва­ло свій осінній ви­бух.

    Праворуч і ліво­руч ма­ячи­ли ко­пи зріза­но­го жи­та. Бу­ло так ти­хо, ніби кож­на стеб­ли­на пізна­ла три­во­гу й при­чаїлась. Зрізані хліба роз­ли­ва­ли дух­мяність, і во­на про­ли­ва­лась на межі, тек­ла по­то­ка­ми й за­ли­ва­ла всі квар­та­ли.

    Анарх зійшов на путівець. Він за­раз, як ніко­ли, відчу­вав са­мотність. Він те­пер був пев­ний, що і Май­я, і весь са­на­торій - все це ні що інше, як фан­то­ми. І ко­ли він по­ми­ляється, ко­ли все це ви­гад­ки, що їх він здо­був за час па­то­логічно­го про­це­су, ко­ли навк­ру­ги йо­го най­ре­альніші осо­би - все-та­ки далі так жи­ти не мож­на. Якась бруд­на повінь за­топ­лює йо­го. І не­ма йо­му ви­хо­ду. Так мож­на дійти до бу­дин­ку бо­жевільних. Тре­ба не­гай­но вжи­ти яки­хось за­ходів.

    І тоді рап­том він зга­ду­вав, що за­ходів не мо­же бу­ти, і ла­мав пальці.

    «Але в чо­му річ?» - і він зу­пи­нив­ся. «Де при­чи­на та­ко­го ста­ну?» І як раніш він не на­хо­див відповіді, так і те­пер усе пе­ред ним мов­ча­ло. Тоді анарх із ост­ра­хом за­пев­няв се­бе, що він цілком нор­мальна лю­ди­на, що він, мож­ли­во, зійшов тільки на ос­тан­ню ме­жу. Він же знає, що те, що він го­во­рить, що він ро­бить, - все це єсть те, що єсть. Ко­ли він бе­реться, при­пус­ти­мо, за руч­ку па­латських две­рей, то він знає, що він бе­реться за руч­ку па­латських две­рей. Єсть тільки сумніви, і про­ти них тре­ба вжи­ти яки­хось за­ходів.

    «Але яких?» - і він зу­пи­няв­ся.

    Насувалась гро­за. Як дальні гар­ма­ти, глу­хо гро­хо­та­ли гро­ми. Тоді зник­ли, про­па­ли, розсіялись, мов пе­ред­ран­ко­вий ту­ман, мов кіне­ма­тог­рафічна ілюзія, йо­го мислі. Анарх зирк­нув на чор­ну га­му­зу хмар, і йо­го охо­пив страх. Він по­ди­вив­ся навк­ру­ги й по­ба­чив: хут­ко спа­дає тем­ря­ва. Тоді він нес­подіва­но рво­нув­ся, ніби йо­го, ве­лет­ня, хтось міцно дер­жав, і ки­нув­ся до са­на­торія. Він бук­вально летів, роз­ки­да­ючи по­ли сво­го ха­ла­та. Над пус­тельним путівцем здійма­лась ку­ря­ва.

    І в ту ж мить стьожка го­лу­бо­го не­ба про­па­ла, і тем­ний ма­сив розріза­ла блис­ка­ви­ця. Потім спа­лах­нув удар. Ще удар - не вте­чеш! - по­топ.

    Як на­ля­ка­ний вовк, біг анарх до лісу, до са­на­торійної зо­ни. Він по­чу­вав ли­ше тільки, що во­лос­ся йо­му ше­лес­тить на го­лові. Більш він нічо­го не пізнав у ті хви­ли­ни. І тільки ко­ли він натк­нув­ся на гру­пу за­рослі, зу­пи­нив­ся й пішов по­волі.

    Коли біг, ми­готіли са­на­торійні вогні. Те­пер за­гу­бив до­ро­гу й брів нав­ман­ня, як йо­му зда­ва­лось, на захід. Він знав, що ско­ро му­сить уда­ри­ти роз­би­тий че­ре­пок міді, і він прис­лу­хав­ся. Але нічо­го не чу­ти. «Кот­ра го­ди­на?» - не мож­на ска­за­ти: на­че так дав­но й на­че так не­дав­но він вий­шов із са­на­торія.

    А уда­ри гро­му ша­ле­но гро­ми­ли ліс, і не зна­ти як шуміли де­ре­ва. Блис­ка­виці мча­ли­ся в ніч і з тріском роз­ки­да­ли клоч­чя­ми бен­гальський во­гонь. До­щу не бу­ло. Іноді в елект­рич­них фейєрвер­ках ви­рос­та­ли над лісом темні си­лу­ети: то, ма­буть, в три­возі підво­ди­лись у стихію ор­ли.

    Але не чу­ти бу­ло роз­би­то­го че­реп­ка міді й не вид­но бу­ло са­на­торійної зо­ни. На­че за­ча­ро­ва­на, про­па­ла в гли­би­нах тьми.

    І ко­ли б хто-не­будь спи­тав йо­го, як дов­го блу­кав він у лісі тієї ночі, він, без­пе­реч­но, не міг би ска­за­ти. Це бу­ло так дов­го, як біг стихії тоді.

    Але, на­решті, зак­ра­па­ло. Із за­рослі по­тяг­ло вог­ким за­па­хом трав.

    Гроза сти­ха­ла, відда­ля­лась і тяг­ла за со­бою шмат­тя розстріля­но­го не­ба. Вже йшов про­лив­ний дощ.

    Анарх дов­го плу­тав­ся між де­рев і на­решті по­ба­чив будівлю: пе­ред ним рап­то­во виріс її тем­ний си­лу­ет.


    «Санаторійна зо­на?… Чо­му ж тоді огнів не­ма?…» І до­га­дав­ся: вже за два­над­цять, бо не чу­ти мо­то­ра елект­рич­ної станції. Він сто­яв біля будівлі й не знав, ку­ди йо­му йти. Кли­ка­ти сест­ру не хотілось, і в ці хви­ли­ни йо­му бу­ло прос­то неп­риємно. Він навіть по­ду­мав з іронією: «А лю­ди­на - лю­ди­ною, це - філо­софія сіренько­го дня: навіть ве­ли­кий біль сти­хає, ко­ли підхо­дить ма­ленький, але ближ­че. Це філо­софія світо­вої «ко­бил­ки»: навіть геній, ко­ли йо­го вку­сить нес­подіва­но бло­ха, враз за­бу­ває світові проб­ле­ми й ду­має тільки про ма­леньку бло­ху».

    Нарешті анарх розібрав, де він стоїть. Це бу­ло біля сіно­ва­лу, що пра­во­руч від цент­рально­го бу­дин­ку. І скільки він прос­то­яв би тут - невідо­мо. Та рап­том за­ре­го­тав са­на­торійний ду­рень.

    - Ги-ги!

    Анарх підвів го­ло­ву й тоді ж зга­дав, що са­ме тут но­чує ду­рень.

    - Хомо, чуєш? - пок­ли­кав він.

    Але відповіді не бу­ло. Сти­хав дощ.

    - Хомо, чуєш?

    - А хто там та­кий? - обізвав­ся на­решті ду­рень.

    - Та це я, із шос­тої па­ла­ти! - ска­зав анарх.

    - О! Відкіля це вас по­на­но­си­ло!… Та ще й на дощі! Оце!

    Анарх роз­повів: так. то й так то, мов­ляв, те то й те то, мов­ляв.

    - Ну, то лізьте сю­ди! - ска­зав ду­рень. - Підсох­не­те… Гм… Оце!

    Дурень сто­яв на вис­тупі і та­кож, як і в просвітянських дра­мах і ко­медіях за­бу­тих архівних ав­торів, та­кож «чу­хав» тра­диційну по­ти­ли­цю, «чу­хав» під пах­вою й пат­ла­ту го­ло­ву і та­кож архівно, до бо­лю безг­луз­до всміхав­ся.

    З две­рей пах­ну­ло сіном.

    Анарх заліз на сіно­вал і, ко­ли ліг, по­чув млос­ний за­пах чеб­ре­цю: він був гли­бо­кий, мов мисль, і су­хий. Так пах­нуть і сте­пові мо­ги­ли, і буй­ний трав­не­вий цвіт. «Так, ма­буть, пах­не й смерть», - чо­мусь по­ду­мав він.

    А дух­мяні по­то­ки чеб­ре­цю тек­ли й тек­ли.

    - Котра за­раз го­ди­на?

    Замість відповіді біля дур­ня хтось за­во­ру­шив­ся. Анарх здриг­нув.

    - Хто це там із то­бою? - спи­тав він і рап­том по­чув свій го­лос чу­жим.

    - Я! - чітко відповіло з тем­но­го за­кут­ка.

    І відра­зу він пізнав йо­го: так, це був Кар­но. Зви­чай­но, во­ни не бу­дуть роз­пи­ту­ва­ти один од­но­го, як по­па­ли сю­ди. Але мет­ран­паж за­во­ру­шив­ся й ска­зав не­ви­му­ше­но, без уся­кої інто­нації:

    - Зараз пер­ша. Тільки-но по­га­си­ли. Душ­но в па­латі. Виліз у вікно на повітря.

    Потім по­мов­чав і звер­нув­ся до дур­ня, оче­вид­но, про­дов­жу­ючи роз­мо­ву:

    - Ну, Хо­мо невірний, те­пер віриш?

    - Ги… ги…

    Метранпаж на­че за­був про анар­ха. Він стільки на­го­во­рив тієї ночі, скільки він не ска­зав за весь час сво­го про­меш­кан­ня в са­на­торію! І анарх знав: це то­му, що він тут. В кожнім йо­го слові по­чу­вав­ся вик­лик і об­ра­за. І після кож­но­го мо­но­ло­гу анарх нер­во­во підсми­ку­вав пле­че. І це дур­не­ве «ги-ги» на­га­да­ло йо­му дідків смішок на лу­ках.

    - Ну, Хо­мо невірний, - ка­зав далі Кар­но, - ти ду­маєш, що ти жи­веш? Ні! Ти не жи­веш, а тільки жеврієш. Те­бе, Хо­мо, не­ма. От на­ро­чи­то по­ла­пай се­бе. По­чу­ваєш тіло чи ні?

    - Ги! Ги! - сміявся ду­рень.

    - Смієшся?… Ну й смійся!… А все-та­ки те­бе, Хо­мо, не­ма! І от що інте­рес­но: ста­неш ти, скажімо, в ота­ру корів та ко­ней, і хіба те­бе мож­на відрізни­ти від них?… Ні! Бо ти, Хо­мо, не Хо­ма, а віл.

    - Ги! Ги! - сміявся ду­рень.

    - Ну да, - ка­зав далі Кар­но. - А от як я ста­ну се­ред своїх ма­шин, то я, Хо­мо, все-та­ки я. Ти не ска­жеш, що ме­не не­ма. Сло­вом, я - мет­ран­паж та­кої-то дру­карні, та­кої-то профспілки і та­ке-то моє ім'я, і та­ке-то моє прізви­ще… Ро­зумієш?

    Тут, без­пе­реч­но, бу­ла не­щирість. Тут анарх зло­вив інто­націю сар­каз­му. Це був справжній са­на­торійний мет­ран­паж.

    А по­то­ки чеб­ре­цю за­топ­лю­ва­ли сіно­вал, і зда­ва­лось анар­хові, що во­ни про­би­ва­ють йо­му мо­зок. Десь, ніби за ти­ся­чу верст, дзвенів лікарів се­тер.

    - А те­пер візьме­мо ще! - го­во­рив Кар­но. - Ти га­даєш, що тільки те­бе не­ма? Ні! Те ж са­ме, скажімо, і з на­шим са­на­торієм. Йо­го теж не­ма. Віриш?

    - Ги! Ги!

    - Знову смієшся?… Ну, і смійся, Хо­мо невірний! А я тобі все-та­ки ка­жу - не­ма! Єсть тільки я, Кар­но (як хтось тут сміється: ми­ша з од­ру­ба­ним хвос­том). Це, Хо­мо, як ка­же сест­ра Кат­ря, - ве­ли­ка філо­софія. Тре­ба тільки її зро­зуміти… От, скажімо, ут­во­рю­ють лю­ди собі якісь іде­али, б'ються за них, про­ли­ва­ють кров, ги­нуть, на­решті, а то­го й не зна­ють, що…

    Метранпаж зу­пи­нив­ся.

    - Да… про що я? - ка­зав він далі. - Про іде­али… От!… Це ду­же прос­та філо­софія. Її тре­ба тільки зро­зуміти. Об­ра­зив­ся тут на ме­не не­дав­но Хло­ня. Знаєш йо­го?

    - Ги! Ги! - сміявся ду­рень.

    - І об­ра­зив­ся, щоб ти знав, за те, що я йо­го наз­вав Она­ном. І слід бу­ло об­ра­зи­тись, бо й справді він не Онан, а нев­ло­ви­мий ша­хер-ма­хер. Ти ро­зумієш, яка тут різни­ця?… Ну?

    Анарх хотів був щось ска­за­ти, але нес­подіва­но пізнав, що язик йо­му па­ралізо­ва­но, і він покірно слу­хав Кар­но.

    - Це зовсім не пог­ромні про­мо­ви, як мені ска­за­ли не­дав­но, - го­во­рив далі Кар­но. - Але не в цьому річ: під ша­хе­ром-ма­хе­ром я ро­зумію не тільки скон­ден­со­ва­не шах­рай­ст­во з чор­ної біржі (ти спос­терігав, як во­но ля­кає на­ших м'якотілих інтеліге­шок?), але й типів, подібних до Хлоні. Це ж мініатюрні чи­ряч­ки на здо­ро­во­му тілі. Це ж ша­поч­ки-не­ви­дим­ки.

    - Ги! Ги! - сміявся ду­рень.

    - Смієшся? Ну, і смійся, Хо­мо невірний! Ко­лись, че­рез де­сять - двад­цять років, я тобі й про Хло­ню роз­ка­жу… А те­пер іще про скон­ден­со­ва­не шах­рай­ст­во з чор­ної біржі. Бо ж, по­ду­май, це ж во­но роз­би­ває так звані «святі іде­али» відо­мих тобі осіб. Скажімо, ут­во­рю­ють лю­ди собі якісь хи­ме­ри, б'ються за них, про­ли­ва­ють кров, ги­нуть, на­решті, а то­го й не зна­ють (тут я тобі до­го­во­рю), що… це, мож­ли­во, все-та­ки не да­рем­но. Віриш, Хо­мо невірний?… Це ве­ли­ка філо­софія, і її тре­ба тільки зро­зуміти.

    - Ги! Ги! - сміявся ду­рень.

    - Так, мож­ли­во, не да­рем­но, - су­хо го­во­рив мет­ран­паж. - Тре­ба тільки на мо­мент при­га­да­ти де­що. Це ж «де­що» дає не­пе­ре­можні за­ко­ни, і я га­даю - ро­зумні. Бо нічо­го в при­роді, як у при­роді, дур­но­го не­ма. Ти ро­зумієш? Це ве­ли­ка філо­софія. І я, Кар­но, пізнав інтуїтив­но мудрість цієї філо­софії. Я, нап­рик­лад, нічо­го не маю про­ти то­го, щоб пе­рес­ко­чи­ти ці не­пе­ре­можні за­ко­ни. Але нев­да­ча на ме­не, ска­жу тобі, не впли­ває. Я прос­то че­каю тоді чер­го­вої над­бав­ки до сво­го жа­лу­ван­ня або ого­ло­шую страйк, ко­ли ме­не при­тис­нуть. Я, влас­не, ду­маю про од­не: мені тре­ба жи­ти, і тим, що навк­ру­ги ме­не, теж тре­ба жи­ти. А оскільки жит­тя є тва­рин­на су­тич­ка пев­них груп, я, зви­чай­но, не за­бу­ваю й про ре­во­люцію. Так-то, Хо­мо невірний! Це ду­же прос­та філо­софія…

    - Ги! Ги! - сміявся ду­рень.

    - І я ніко­го не хо­чу чіпа­ти, - го­во­рив Кар­но. За моєю філо­софією, жит­тя все од­но є в'язни­ця, яку тільки тре­ба обс­та­ви­ти так, щоб у ній бу­ла ка­на­рей­ка й са­мо­вар… Ти не ля­кай­ся цього ак­се­су­ара. Са­мо­вар теж ко­рис­ний, ко­ли хо­четься чаю, а ка­на­рей­ка час­тенько мо­же заміни­ти сла­вет­ний сим­фонічний ор­кестр… ко­ли гро­шей не­ма. Це, Хо­мо, ду­же, ду­же прос­та філо­софія.

    Анарх дов­го й уваж­но слу­хав Кар­но, і тільки ко­ли той зу­пи­нив­ся на декілька хви­лин, він підвівся й пішов із сіно­ва­лу.

    Він по­чу­вав се­бе без­си­лим і роз­би­тим. Він пот­ре­бу­вав за­раз ти­хо­го за­кут­ка, де міг би ляг­ти на кой­ку, зап­лю­щи­ти очі й зав­мер­ти.

    Монологи Кар­но те­пер не тільки не стри­во­жи­ли йо­го, але й не заділи, хоч він і знав, що всю цю ти­ра­ду спеціально для нього приз­на­че­но.

    Не зди­ву­ва­ла йо­го й шля­хет­на, хоч і розх­рис­та­на, будівля мо­ви Кар­но.

    Він і це прий­няв як щось зви­чай­не.

    За кілька кроків од ґанку анарх ски­нув­ся: над са­на­торійною зо­ною роз­тяв­ся постріл. Лу­на від нього пішла до ріки, зійшла на по­верх­ню, підня­ла­ся ви­ще й заг­лух­ла в лахміттях розстріля­но­го не­ба.

    На захід тяг­ли­ся хма­ри.

    

ХІІ

    

    Біля цент­рально­го бу­дин­ку він зно­ву зга­дав, що, влас­не, не роз­бур­кав­ши сес­тер, він не увійде в свою па­ла­ту. Це йо­го тро­хи збен­те­жи­ло. Але ско­ро йо­го пог­ляд упав на Кат­ри­не вікно. Там горів огонь.


    Він підійшов до вікна й по­ди­вив­ся: сест­ра Кат­ря сиділа в сто­сах кни­жок і щось уваж­но пе­ре­чи­ту­ва­ла. її тихі очі зди­во­ва­но сте­жи­ли за ряд­ка­ми. Во­на сиділа в легкім ка­поті й бу­ла в ньому як дівчин­ка. Йо­му шко­да бу­ло її три­во­жи­ти, але без­вихідне ста­но­ви­ще, в яке йо­го пос­та­ви­ла гро­за, при­му­си­ло по­тур­бу­ва­ти сест­ру Кат­рю. Він пос­ту­кав у вікно й нап­ра­вив­ся до две­рей.

    Вона зустріла йо­го, як і завж­ди, лас­ка­во, хоч і зди­ву­ва­ла­ся цьому візи­ту. Ко­ли анарх роз­ка­зав їй, у чо­му спра­ва, во­на, не­дов­го ду­ма­ючи, по­ло­жи­ла на ка­на­пу по­душ­ку й зап­ро­по­ну­ва­ла відпо­чи­ти. Сест­ра Кат­ря ска­за­ла, що анарх їй зовсім не пош­ко­дить своєю при­сутністю, лиш би во­на не пош­ко­ди­ла йо­му світлом своєї наф­то­вої лам­поч­ки: во­на ду­має по­чи­та­ти го­ди­ни з дві.

    Анарх ски­нув пан­тофлі й ліг на ка­на­пу.

    Сестра Кат­ря зрідка по­вер­та­ла­ся до нього й го­во­ри­ла (во­на, оче­вид­но, чи­та­ла в цей час щось із Ге­ге­ля), що їй хоч і зро­зуміла різни­ця між діалек­ти­кою Марк­са й Ге­ге­ля, але її стра­шен­но ди­вує: як міг Ге­гель го­во­ри­ти й до­ка­зу­ва­ти, що все, що існує в абст­ракції і в ма­терії, є про­яв і роз­ви­ток вічно­го аб­со­лют­но­го ду­ху. Все ж во­на ре­ко­мен­дує анар­хові про­чи­та­ти йо­го «Філо­софію релігії». Во­на вва­жає це най­кра­щою з йо­го праць.

    Бажаючи пе­ре­вес­ти роз­мо­ву на іншу те­му, він ска­зав:

    - Та ко­ли ж ви їде­те?

    - Скоро, ско­ро вже! - ска­за­ла сест­ра Кат­ря. - Знаєте, то­ва­ри­шу, я вірю, що там, десь на іншо­му місці, я на­решті най­ду зас­по­коєння.

    Потім во­на го­во­ри­ла, за­па­лю­ючись, все на ту ж те­му: про зем­лю й лю­дей. Во­на му­сить най­ти зас­по­коєння, бо во­на хо­че лю­би­ти і зем­лю, і лю­дей. Во­на поп­рав­ля­ла свій чор­ненький бан­тик і ма­лю­ва­ла прек­расні кар­ти­ни май­бутнього, бо во­на вся в май­бутньому. Але, з дру­го­го бо­ку, во­на не хо­че за­ли­ша­ти зем­лю й їй хресні му­ки.

    І, мож­ли­во, під впли­вом її га­ря­чих слів і ос­танньої гро­зи анарх за півго­ди­ни до світан­ку підвівся з ка­на­пи й сів до сто­лу. Очі йо­му горіли хво­роб­ли­вим блис­ком. Сест­ра Кат­ря вже спа­ла на своєму ліжку, схрес­тив­ши ру­ки, на­че і в сні во­на відда­ва­ла се­бе на му­ку. За вікном сто­яла пе­ред­ран­ко­ва ти­ша. Тільки зрідка лісо­ви­ки ля­ка­ли бан­дитів та дзвенів лікарів се­тер. Анарх узяв пе­ро й на­пи­сав:

    «Люба сест­ро! За­пах­ло сно­па­ми. Пам'ятаєш той шлях, де про­хо­ди­ла на­ша юність? Пам'ятаєш той за­паш­ний по­се­лок, де то­полі ле­тять до го­ри­зон­ту, до цук­ро­варні. Але й тут за­пах­ло сно­па­ми. Ско­ро нес­покійна Кат­ря й ме­те­лик Май­я відле­тять відціля у вирій (да­лебі, здається, що во­ни на моїй не­ве­селій зоні пер­наті гості з синіх країн). Ско­ро відле­тять у вирій. І тоді я бу­ду са­мотній тут, се­ред сте­пу, без лю­дей. Лю­ба сест­ро! Та ко­ли ж йо­го зріза­ли? Що це: біль чи радість? І здається, що йо­го зріза­ли так дав­но, ніби сто літ. А втім, я, ма­буть, не про жи­то - про юність на да­ле­ких зріза­них по­лях, про ди­мок мо­ло­дої інсу­рекції, про да­лекі во­зи, які так рип­лять, на­че зно­ву стоїш біля істо­рич­но­го по­сел­ку. Лю­ба сест­ро! Цього радісно­го бо­лю ніхто не зро­зуміє. Тільки той, хто знає це ди­ке Ліво­бе­реж­жя, ці кош­марні мах­новські та­чан­ки по сте­пах, цю ку­ря­ву, що мчиться по східній азіатській магістралі. Тільки той, хто знає За­поріжжя, ріку Кал­ку й три­над­ця­тий вік Це ж тут прой­шла та­тар­ва із своїм геніальним пол­ко­вод­цем Чінгісха­ном. Я пи­сав тобі: «Дивіться на схід!». І те­пер пи­шу. Цей трагічний пок­лик, мож­ли­во, не най­де відго­лос­ку. Йо­го не зро­зуміють. Одні по­ба­чать у ньому ру­пор Іва­на Ка­ли­ти, другі - зак­лик до ди­кої азіатчи­ни. Але ж це не те й не дру­ге. Перші по­ми­ля­ються, бо не зна­ють Ліво­бе­реж­жя: во­но ніко­ли спокійно не сиділо під мо­гутньою ру­кою шовінізму; другі по­ми­ля­ються, бо див­ляться на Азію, як на куб­ло тьми й за­бо­бонів. Лю­ба сест­ро! Це ж зовсім не так! Ми ба­чи­мо, що західна цивілізація гниє, і в ній гниє людськість. І ми знаємо: ско­ро прий­де но­вий Спа­си­тель, і пред­те­чею йо­му бу­де Атілла. Пред­те­ча прой­де з ог­нем і ме­чем мя­теж­ною гро­зою по ла­нах Євро­пи, і тільки тоді (тільки тоді) свіжі по­то­ки прор­вуть нап­ру­же­ну ат­мос­фе­ру. Це бу­де! Я не тільки вірю, але я й знаю! «Дивіться на схід!» І вся тра­гедія Ліво­бе­реж­жя та, що во­но сміли­во ки­ну­ло цей міжна­род­ний клич… Ко­ли ти бу­деш шу­ка­ти тут еле­мен­ти месіанізму, ти їх, зви­чай­но, най­деш. Але ти ніко­ли не най­деш тут де­рев'яно-ка­лузької ма­туш­ки або го­паківсько-ша­ро­ва­рис­тої неньки. Ти най­деш тут Месію, і ім'я йо­му - май­бутній анархізм. Лю­ба сест­ро! Ко­лись на шведських мо­ги­лах, там, де тікає прек­рас­на Ворск­ла, де Пол­та­ва, де цук­ро­варні й одрізи, - там пол­ки Пет­ра роз­би­ли Ма­зе­пу. Але май­бутній Атілла (а він не за го­ра­ми) повісить на гілляці двох; і то бу­де не тільки Ма­зе­па, але й Пет­ро. Я зга­дую за­раз своє ди­тинст­во й свою юність. І все пе­реп­ле­лось: і за­водський гу­док, і До­неч­чи­на, і ци­гар­ки з кізяків, і го­лу­бо­ока ма­ти, і Кузька-ха­ла­мид­ник. Я зга­дую цю ми­лу копійку на рей­ку, що розп­лес­ка­ло, і «Не­ве­се­ле» за рікою, і по­тяг, що гри­мить у нет­рях сло­бо­жанських борів. Я зга­дую столітні сос­ни і до­ро­ги, і квар­та­ли, і межі по сте­пах, і повс­танчі за­го­ни… І я ду­маю: «Що це?» Лю­ба сест­ро! За­пах­ло сно­па­ми. Я знаю: і в те­бе - теж. І на те­бе нас­ту­па­ють осінні дні. Ти бу­деш сидіти десь там, у глу­хо­му за­кут­ку рес­публіки, в роз­руй­но­ваній школі біля тра­диційної груб­ки, і слу­ха­ти, як у бов­дурі ша­леніють вітри. Біля те­бе бу­де - теж тра­диційний - сто­рож, і він бу­де за­пев­ня­ти те­бе, що це не вітри ви­ють, а до­мо­вик. Я знаю! Ран­ком ти на­ки­неш на свої плечі по­ла­та­ну хуст­ку, підеш у не­топ­ле­ний клас й бу­деш учи­ти дітей. Діти: «Хо-о-олод­но!» А ти по­чу­ваєш, що те­бе тро­хи му­тить, бо я знаю: ти вчо­ра нічо­го не їла. Де ж там: вже цілий рік тобі не пла­ти­ли гро­шей! Але як і зап­ла­тять, то не­ве­ликі ці гроші. Прав­да, твої ка­ра­пе­ти при­не­суть тобі то­го жи­та, яке за­раз так пах­не. Та я ж знаю: не ду­же во­но па­ху­че, ко­ли йо­го їсти. І ще знаю: до жи­та тре­ба й солі, а в те­бе вже й жи­та не­ма. І от, лю­ба сест­ро, мені хо­четься впас­ти пе­ред то­бою на коліна й за­ри­да­ти. Так за­ри­да­ти, щоб гримів цілий світ, щоб повс­та­ли всі оке­ани, щоб роз­би­ти свою прок­ля­ту го­ло­ву. А ко­ли б я був геніальним ма­ля­ром, то кож­на ри­соч­ка, кож­ний ма­зок стіка­ли б моєю кров'ю. І тоді б я за­лив, по­то­пив у цій крові цю фа­тальну не­ми­ну­чу осінь. Лю­ба сест­ро! Я час­то ви­ход­жу в степ і див­лю­ся: навк­ру­ги ме­не дикі по­ля й ди­ка даль. Тоді я ду­маю про не­ве­се­ле жит­тя світо­вої «ко­бил­ки», про її темні про­мерзлі за­кут­ки. І ду­маю: і все це - на прос­то­рах надз­ви­чай­ної зем­ної кулі. Тоді я хо­чу крик­ну­ти, як наш са­на­торійний ду­рень, за­ду­шев­ним кри­ком: «О-о-о!». Тоді, сест­ро, я, без­пе­реч­но, фа­на­тик. Моя мисль ле­тить. Я прос­тя­гаю свої ру­ки до­го­ри й па­даю, уми­раю: Sic tran­sit glo­ria mun­di (так про­хо­дить сла­ва зем­на - лат.)! Так. Не ру­шу! Я хо­чу ба­чи­ти Месію світо­вої «ко­бил­ки»! Я омию йо­го тіло в своїй про­зорій крові. Розірву гру­ди. Розш­ма­тую сер­це. І по­ба­чу - над­хо­дить невідо­ма го­лу­ба гро­за. Sic tran­sit glo­ria mun­di! І в цей мо­мент, лю­ба сест­ро, я ша­ленію. Я за­бу­ваю все: і те­бе, і Май­ю, і Кат­рю, і са­на­торійно­го дур­ня. Все це спле­ло­ся в один тер­но­вий вінок. Тоді я кла­ду цей тер­но­вий вінок на свою по­хи­ле­ну го­ло­ву і йду на Гол­го­фу. Але, сест­ро, книж­ни­ки й фа­ри­сеї зно­ву наз­до­га­ня­ють мій надз­ви­чай­ний па­фос. Я чую вда­ри гро­му й па­даю, стіка­ючи кров'ю. Це ба­чу, мов крізь сон… Але впер­то й не­ухильно з тер­но­вим вінком на го­лові йду і йду на Гол­го­фу!»

    Анарх по­ло­жив пе­ро на стіл і підвівся. В йо­го очах сто­яв хво­роб­ли­вий блиск і якесь ди­тя­че натх­нен­ня. Сест­ра Кат­ря все та­кож, схрес­тив­ши ру­ки, ле­жа­ла на ліжку й рівномірно ди­ха­ла. Повз вікна йшла гус­та тем­ря­ва. І тільки лег­кий і сто­рож­кий ше­лест то­полі, що ша­мотів крізь відчи­не­не вікно, по­ру­шу­вав ти­шу. Зрідка з дальніх міських пе­ре­валів доліта­ли якісь не­ясні зву­ки й на­га­ду­ва­ли глу­хий розт­ро­ще­ний дзвін. Са­ме до них анарх і прис­лу­хав­ся.

    Зиркнувши на Кат­ри­не об­лич­чя, він од­чи­нив двері й вий­шов на ґанок.

    Після гро­зи хо­ди­ли по са­на­торійній зоні легкі вітерці. Але не бу­ло вже в них тієї теп­ло­ти, яка об­гор­та­ла їх у кінці літа. Це вже бу­ли сіверкі вітерці, і во­ни на­га­ду­ва­ли осінь. Яс­но бу­ло, що прой­шла ос­тан­ня гро­за, що літо проспіва­ло вже свою ле­бе­ди­ну пісню. По не­бу й те­пер тяг­ли­ся розірвані хма­ри, і бу­ла в них та не­ви­мов­на жу­ра, що завж­ди на­га­дує провінціальний глуш і пус­тельні ба­зарні май­да­ни під од­но­манітною мжич­кою. Са­ме це й відчув він, зійшов­ши з ґанку. Він так пе­ре­пов­не­ний був вра­жен­ня­ми, що за­був навіть за­чи­ни­ти двері і за­ли­шив сест­ру Кат­рю під нас­ту­пом сівер­ких вітерців. І досі сто­яв у йо­го очах хво­роб­ли­вий блиск, і досі йо­му сту­ка­ло в скро­нях. Він ішов по доріжці са­ду й сам нез­чув­ся, як пе­рей­шов межі са­на­торійної зо­ни. Він ви­хо­див на пе­релісок.

    Ще роз­тя­ло­ся кілька пострілів. Але анарх навіть не здриг­нув. Навк­ру­ги йо­го бу­ло тільки од­не: за­пах снопів, і цей за­пах сто­яв чимсь не­ви­мов­ним і пе­чальним. Крім цього за­па­ху, навк­ру­ги нічо­го не бу­ло: ні звуків, ні кольору, ні ре­чей. І тільки ко­ли він вий­шов на по­ля­ну, зга­дав, що за­ли­шив Кат­ри­ну квар­ти­ру відчи­не­ною. Тоді він поспішно по­вер­нув до го­лов­но­го бу­дин­ку.

    Дерева розс­ту­па­лись пе­ред ним, ніби самі спіши­ли да­ти йо­му до­ро­гу. Зрідка налітав сівер­кий віте­рець, і тоді віти здри­га­ли­ся, і па­да­ли з них хо­лодні ро­син­ки. Па­да­ли ряс­но, поспішно, рап­то­во. Іноді крізь де­ре­ва про­би­ва­ла­ся пля­ма го­лу­бо­го не­ба. Але в ту ж мить зни­ка­ла: її зно­ву об­гор­та­ли сірі по­лот­на розірва­них хмар.

    Коли анарх зійшов на бо­ко­ву доріжку, він по­ба­чив у вікні сест­ри Катрі тінь. «Тро­хи нек­ра­си­во, - по­ду­мав він, -три­во­жи­ти дівчи­ну». Але, зга­дав­ши про свій лист, що йо­го за­ли­шив не­за­пе­ча­та­ним на столі, пок­ри­вив­ся. Йо­му неп­риємно бу­ло, що сест­ра Кат­ря мо­же про­чи­та­ти йо­го. І тоді ж він по­ба­чив, що тінь сто­яла, зігнув­шись над сто­лом.


    …Але він уже знав, хто там. Ко­ли анарх зійшов на ґанок, в две­рях сто­яв мет­ран­паж.

    - Карно?

    - Я! - прос­то ска­зав Кар­но й до­дав: - Тре­ба за­чи­ня­ти двері: так мож­на дівчи­ну зас­ту­ди­ти.

    - Але як ви сю­ди по­па­ли? - ска­зав анарх.

    - Як? - і мет­ран­паж усміхнув­ся. - Прос­то: ішов у свою па­ла­ту, а по до­розі, як ба­чи­те, хотів зро­би­ти доб­ре діло: двері за­чи­ни­ти дівчині.

    Карно ска­зав і зник у тем­ряві.

    Анарх ус­ко­чив у кімна­ту. Лист ле­жав на столі. Сест­ра Кат­ря й те­пер рівно ди­ха­ла. Оче­вид­но, во­на не про­ки­да­лась.

    Анарх узяв лис­та, по­ло­жив йо­го в кон­верт і трем­тя­чи­ми ру­ка­ми за­хо­вав у ки­ше­ню.

    

ХІІІ

    

    Він про­ки­нув­ся й зди­во­ва­но по­ди­вив­ся навк­ру­ги се­бе: фо­телі, ліжко, ка­на­па, на якій він ле­жав, - все це з пер­шо­го пог­ля­ду зда­ло­ся йо­му че­рез міру надз­ви­чай­ним. І тільки ко­ли він по­ба­чив на цвяш­ку од­ну з Кат­ри­них блу­зок, що її сест­ра Кат­ря, ви­хо­дя­чи з кімна­ти, оче­вид­но, не встиг­ла схо­ва­ти в кор­зи­ну, - зга­дав ніч.

    Вчора, по­ло­жив­ши в ки­ше­ню лис­та до своєї сест­ри, він ліг на ка­на­пу й не­помітно для се­бе зас­нув. Він це доб­ре пам'ятає. Але що ж далі? Він дістав на­пи­са­ний ним лист і хут­ко пробіг по ряд­ках. Ви­хо­дить, що все те, що він зга­дує, - все це бу­ло. Анарх поспішно вий­шов із кімна­ти й побрів до пош­то­вої скриньки. Він так нер­ву­вав­ся, вки­да­ючи ту­ди сво­го лис­та, ніби бо­яв­ся, що щось пош­ко­дить йо­му.

    З півночі біг хо­лод­ний віте­рець. Енергійно нас­ту­пав осінній день. Не віри­лось, що тільки-но, декілька го­дин то­му, над са­на­торійною зо­ною прой­шла гро­за. Ртуть па­да­ла. Сто­яла хо­лод­на ріка й хо­лодні во­ди. Зрідка нак­ра­пав дощ. Кой­ки сьогодні не ви­нес­ли в са­док - роз­та­шу­ва­ли їх на ве­ранді.

    Коли анарх ліг на свою ліжни­цю и по­ди­вив­ся на хво­рих, по­ба­чив: об­лич­чя всім бу­ли якісь сірі й скучні. Оче­вид­но, ніко­го й ніщо сьогодні не ціка­ви­ло. Навіть ніде не вид­но бу­ло кни­жок, що про­тя­гом ціло­го літа відігра­ва­ли та­ку ве­ли­ку роль в су­пе­реч­ках між хво­ри­ми й сест­ра­ми.

    - Слухайте! - по­чув анарх по­зад се­бе су­хий го­лос.

    Він по­вер­нув­ся й по­ба­чив Май­ю. Ля­га­ючи на своє ліжко, він не помітив її.

    - Що та­ке? - спи­тав він і по­ди­вив­ся на дівчи­ну. В ній уже зовсім про­па­ла ко­лиш­ня бадьорість, і тільки зрідка про­ри­вав­ся ти­хий не­гар­ний смішок.

    - Пам'ятаєте (во­на ска­за­ла не «пам'ятаєш», а «пам'ятаєте») той ве­се­лий день, ко­ли я з ва­ми вос­таннє зустріла­ся на ко­мандній ви­соті?

    - Пам'ятаю… А що?

    - От що: ви ска­за­ли тоді мені, що ви - хво­рий. Я вам не повіри­ла. Те­пер вірю.

    - Дуже ра­дий! - ки­нув анарх і по­ди­вив­ся навк­ру­ги; навк­ру­ги бу­ло так сіро й скуч­но, що в нім у ці хви­ли­ни не про­ки­ну­лось жод­ної мислі. Навіть зирк­нув­ши якось на дальню кой­ку й по­ба­чив­ши на ній Кар­но, він тільки й по­ду­мав, що мет­ран­паж сьогодні зовсім не та­кий, яким він ба­чив йо­го вчо­ра. Що ж до то­го, чи справді Кар­но був учо­ра з ним, чи то прос­то бу­ла при­ма­ра, то він навіть не поціка­вив­ся. Нас­ту­пив мо­мент цілко­ви­тої апатії. Анарх і справді по­пав в якесь за­ча­ро­ва­не ко­ло: ішла апатія, за нею три­во­га й манія пе­ресліду, при­чи­ни якої він і досі не міг роз­га­да­ти, і на­решті про­ри­ва­ло­ся жит­тя. Ос­танній мо­мент зно­ву зміня­ла апатія, і так без кінця.

    - Вашій хво­робі я те­пер вірю, - ска­за­ла Май­я. - Бо не тільки я, мож­ли­во, і ба­га­то з нас зах­воріло на цю хво­ро­бу. Але нашій хво­робі ім'я не істерія, а… Як би це м'якше ска­за­ти… А… ent­re chi­en et lo­up (між со­ба­кою і вов­ком - франц.). Бо ж по­дивіться: я завж­ди по­год­жу­ва­ла­ся з тим тверд­жен­ням, що ми над­то гнуч­ке тіло. Я знаю, що ми слу­жи­мо тільки то­му кла­су, який - власть. Але…

    - Але ви, ма­буть, тро­хи не по­год­жуєтесь?

    - Ні! - різко ска­за­ла во­на. - Я цілком по­год­жу­юсь. Я са­ма на­ле­жу до них, про ко­го го­во­рю за­раз, і доб­ре знаю по­ро­ду цих лю­дей. Але я му­шу виз­на­ти, що по­чи­наю зне­ва­жа­ти цей крам. І не на сло­вах, як це час­то бу­ває з на­ми, а щи­ро, на ділі. Ви по­ду­май­те: все ж та­ки ми ко­лись да­ва­ли гідних по­ва­ги лю­дей. Був час, ко­ли з на­шо­го осе­ред­ку ви­хо­ди­ли безгрішні апос­то­ли й святі про­повідни­ки. Варт при­га­да­ти хоч би ми­ну­ле століття й по­ча­ток на­шо­го. А те­пер? Те­пер я са­ма собі не вірю. Мені здається іноді, що й я здібна на ту ги­до­ту, без якої те­пер не мо­же жи­ти наз­ва­на по­ро­да. По­дивіться хоч би на всіх тих, що тіка­ли за кор­дон і відтіля пап­лю­жи­ли рес­публіку. З якою со­ло­денькою усмішкою пла­зу­ють во­ни на задніх лап­ках! Де їхнє по­чут­тя людської гідності? Це ж кош­мар!… Але не одні ці. Хіба ті, що жи­вуть тут, хіба во­ни не яв­ля­ються кра­мом? Те­пер кож­ний був­ший ве­ле­тень не більше, як пар­ши­венький інтелігентішка, міща­нин, сво­лоч, який на­хаб­но де­ре кир­пу й ще на­хабніш за­яв­ляє «ми». Цеб­то «ми», не ті, що па­ха­ли (це між іншим), а «ми» - вдасть!… Зі мною бу­ло вже ба­га­то ви­падків, ко­ли я та­ких-о ар­тистів прий­ма­ла за партійців. Він так упев­не­но го­во­рить «ми», що ви ніко­ли не по­ду­маєте інак­ше. Знаєте, це до бо­лю про­тив­но! Са­ме в цьому я й ба­чу розк­лад вершків на­шо­го суспільства.

    - Я чув, що це - не по­га­но, - зно­ву в'яло ска­зав анарх.

    - Або по­дивіться, - про­дов­жу­ва­ла Май­я, нез­ва­жа­ючи на репліку. - Заг­ляньте в ма­га­зин, де про­дається марксівська літе­ра­ту­ра… Зви­чай­но, за ве­ли­ке за­во­юван­ня мож­на вва­жа­ти той факт, що наші во­ро­ги чи­та­ють те, що ми хо­че­мо. Але ж гид­ко ди­ви­тись, ко­ли вся ця про­даж­на сво­лоч на­ва­люється на на­шу кни­гу й по­жи­рає її, май­же да­виться, по­жи­ра­ючи її. А для чо­го це? Щоб скоріше ска­за­ти «ми».

    Анарх слу­хав ці їдкі сло­ва й нес­подіва­но відчув, як у нім за­во­ру­ши­лось щось подібне до зло­би. Він по­вер­нув­ся й ска­зав:

    - Це за­кон Дарвіна: бо­ротьба за існу­ван­ня!

    Майя зне­важ­ли­во по­ди­ви­лась на нього й зно­ву пе­ре­ве­ла свій пог­ляд на кой­ку.

    - І це ро­зумію, - ска­за­ла во­на. - Але все-та­ки лю­ди­на по­вин­на чи­мось різни­ти­ся од га­ди­ни. І та бо­реться за існу­ван­ня. Де ж людська чис­топ­лотність?… І ко­ли хо­че­те щи­ро­го приз­нан­ня, я ска­жу: мені бу­ває со­ром­но до сліз за цей про­даж­ний крам.

    Вона змовк­ла й од­вер­ну­лась. Анарх бай­ду­же по­ди­вив­ся на неї, прик­рив ковд­рою по­душ­ку і, рап­том підвівшись, мовч­ки пішов на про­се­лоч­ну до­ро­гу. В їдальні він по­ба­чив за не­ве­лич­ким сто­лом нер­во­ву хво­ру, що кож­но­го дня за­но­си­ла щось у свій що­ден­ник.

    «Їдкі роз­мо­ви вхо­дять у сис­те­му, - пи­са­ла, між іншим, в своєму що­ден­ни­ку хво­ра. - Навіть Унікум і пси­хо­пат - і ті по­чу­ва­ють пот­ре­бу вис­ло­ви­ти свою не­за­до­во­леність. «Зно­ву лікарський смотр?» - го­во­рить Унікум. «Зно­ву лікат­кий тмот», - по­дає дідок. І тоді ж ви­яс­ни­ло­ся: це прос­то ко­медія! Го­лов­ний лікар за­пи­ше за­рані, ко­го тре­ба ви­пи­са­ти, а кон­силіум лікарів - прос­то так, для блізи­ру. В цім певні і Унікум, і пси­хо­пат, і інші. І во­ни пе­ре­ки­да­ються от­руй­ни­ми фра­за­ми. Як же, мов­ляв, відціля тре­ба зро­би­ти вис­но­вок: за­ли­цяй­ся до го­лов­но­го ліка­ря. Відціля, без­пе­реч­но, і так зва­ний про­текціонізм. І Унікум пев­на, що тут му­сить усе зміша­ти­ся: і партійні, і без­партійні, і анар­хи, і рад­бу­ри, і ком­бу­ри. А ко­ли змішається, тоді ви­яс­ниться: нас да­вить про­текціонізм, ми заг­руз­ли в про­текціонізмі. І то­му завт­ра тре­ба обов'язко­во по­ба­чи­ти го­лов­но­го ліка­ря й зро­би­ти йо­му «глаз­ки». «Але що ж бу­де ро­би­ти дру­гий пол?» - пи­тав пси­хо­пат. «Це за­ле­жить від йо­го та­лан­ту, - ядо­ви­то ки­да­ла Унікум і про­дов­жу­ва­ла, ви­вер­та­ючи глад­кий торс: - А завт­ра не го­лов­ний лікар, а прий­дуть че­ре­вич­ки з губзд­ра­ву. По­див­ляться во­ни на са­на­торій, по­куш­ту­ють мо­ро­же­но­го, пок­ру­тять но­сом і ска­жуть: «Нам цей са­на­торій не по­до­бається. Зна­чить, ми поїде­мо в Крим. Будь лас­ка, пе­ре­дай­те цю за­пис­ку сек­ре­та­реві губзд­ра­ву». І уле­тить. Тоді са­на­торій, ко­ли він не ду­рень, му­сить зро­би­ти так: на­пи­са­ти за­пис­ку й до пер­шої за­пис­ки, при­ло­жив­ши цю за­пис­ку, при­ло­жи­ти й камінь, що ним чис­тять нігті, який теж за­ли­ши­ли че­ре­вич­ки. А в за­писці оце: «По­си­лаємо сек­ре­та­реві губзд­ра­ву манікюр­ний камінь і за­пис­ку, яку за­ли­ши­ли че­ре­вич­ки. Про­си­мо від се­бе пос­ла­ти її в Крим. Га­даємо, що це для дер­жа­ви не бу­де нак­лад­но, бо од­на лю­ди­на все од­но ба­га­то не з'їсть». Оце і все. І це бу­де су­час­на прит­ча про камінь для нігтів, про сек­ре­та­ря губзд­ра­ву й про че­ре­вич­ки, які поїха­ли в Крим». «Бу­де», - кри­чить хтось із своєї кой­ки. «Чи не в Кар­но ти нав­чи­лась так яз­ви­ти?» «У нього, дру­же, у нього! - відповіда­ла Унікум. - Во­но то так, та…» - «Чо­го ж ти не до­го­во­рюєш? - ка­же Май­я. - Я за те­бе до­го­во­рю. Во­но то так, та тре­ба тобі, Унікум, не за­бу­ва­ти й тієї бай­ки, де го­во­риться: «Чем ку­му­шек счи­тать…». Ну, сло­вом, ти знаєш!» І тоді ви­яс­ни­лось, що Май­я - хам­ка. Унікум підбігла до неї й дро­би­ла: «Я не ро­зумію, що ти із се­бе кор­чиш! В те­бе, ма­буть, ущек­не­не са­мо­любст­во? Да?… Ка­жи!» Май­я не відповіда­ла й ви­хо­ди­ла з па­ла­ти…»

    


    За кілька хви­лин анарх зійшов на путівець. Він ішов по про­се­лочній до­розі й уваж­но розг­ля­дав стеб­ли­ну на руці, що на ній зав­мер мініатюр­ний ша­шель. Із-за ріки й те­пер гу­лом тем­ної міді кро­ку­ва­ли дзвіниці. Бу­дин­ки то вибіга­ли із змарнілої зе­лені, то ви­ри­на­ли, то зно­ву по­то­па­ли в ній. До­ро­ги й роз­доріжжя відхо­ди­ли по квар­та­лах у німу даль. Бу­ло зовсім сіро скуч­но. І не віри­лось, що ко­лись тут, на цій доріжці, вид­но бу­ло, як бо­ко­вий шлях вилітав із баг­ря­ної тир­си (кле­котіло сон­це), а дру­гий шлях - від Грал­тай­ських Меж. Шля­хи зліта­лись, зли­ва­лись і йшли до лісо­вої буд­ки. На ці шля­хи час­то хо­див анарх і ди­вив­ся на місто. Але місто завж­ди бу­ло та­ке нез­ро­зуміле, як і ко­рей­ський бо­жок. Са­ме на цей бо­ко­вий шлях, що біля екс­пе­ри­мен­тальної фер­ми, уве­чері дівча­та йшли з оран­же­рей і співа­ли пісень у буз­ко­вий захід. Це бу­ли пісні журні, по­чи­на­ли­ся во­ни з «го­ри ви­со­кої» й кінча­ли­ся тим, що «мо­лодість не вер­неться». Тоді екс­пе­ри­мен­тальна фер­ма відліта­ла від са­на­торійної зо­ни на не­мож­ливі го­ни. Але за­те вранці кипіла тут радість. Ко­ли па­да­ли ро­си й шумів ядер­но світловій, тоді на да­хи екс­пе­ри­мен­тальної фер­ми па­да­ли каміння всіх спект­ральних віт. То роз­си­па­ла­ся ко­ро­на землі - сон­це.

    Анарх ішов нав­ман­ня й тільки тоді зу­пи­нив­ся, ко­ли з-за пе­ре­ва­лу проз­ву­ча­ло со­ко­ви­те конт­ральто. Він підвів го­ло­ву й по­ба­чив: повз нього, нап­рав­ля­ючись із го­ро­ду, про­летів фа­етон. Тоді він рап­том ски­нув­ся: ку­ди й чо­го він іде?

    Він кру­то по­вер­нув і пішов до са­на­торійної зо­ни.

    

XIV

    

    Надходив лис­тя­ний шум. Хи­ли­ли­ся жовті без­силі де­ре­ва. Па­да­ло лис­тя, а на де­ся­ти­нах міської в'язниці мерт­во ле­жа­ла осіння про­зо­ра да­лечінь.

    Надходила осінь. І всю­ди, і на кож­но­му із хво­рих по­чу­ва­лась во­на. Май­ю ніхто вже не на­ва­жив­ся б наз­ва­ти лег­ко­важ­ною дівчи­ною. Її не пізна­ва­ли. Во­на схуд­ла, змарніла й за чер­го­вий тиж­день не тільки нічо­го не взя­ла, але й за­гу­би­ла декілька фунтів. Го­ди­на­ми во­на ле­жа­ла в своїй па­латі і вже не ви­но­си­ла своєї кой­ки на ве­ран­ду.

    Анарх не ви­хо­див із па­ла­ти й го­ди­на­ми ди­вив­ся то на од­ну, то на дру­гу з чо­тирьох стін. Але частіш він спи­рав­ся пог­ля­дом у сте­лю: во­на чо­мусь на­га­ду­ва­ла йо­му ту­ман­ний день і йо­го пер­ший сніг. Сірий колір про­то­чу­вав­ся крізь вікно й пох­мурів, як сам прис­мерк. У цьому бу­ла не то роз­губ­леність, не то тос­ка, не то прос­то нуд­на мов­чан­ка. Це, на­решті, бу­ла не кімна­та, а якась су­во­ра пус­те­ля. Тільки ор­ди­на­тор і досі хо­див у трав­не­во­му кос­тюмі. Але, ко­ли й він за­хо­див в анар­хо­ву кімна­ту й зу­пи­няв­ся біля по­ро­га - су­во­рий і хо­лод­ний, - анарх і від нього відвер­тав­ся, бо і в цьому трав­не­во­му кос­тюмі сто­яла осінь.

    Що ж до Хлоні, то він ос­та­точ­но по­ри­нув у ме­лан­холію. За ним із приз­на­чен­ня ор­ди­на­то­ра сте­жи­ли те­пер, не відхо­дя­чи, дві сест­ри. Тим же сест­рам на­ка­за­но бу­ло дог­ля­да­ти й Май­ю. Од­но­го дня во­на підійшла до ор­ди­на­то­ра з про­хан­ням відпус­ти­ти її в го­род на декілька го­дин, і, ко­ли їй той не доз­во­лив, во­на «за­ка­та­ла» істе­ри­ку. Док­тор так роз­гу­бив­ся, що за­був навіть зміря­ти їй тем­пе­ра­ту­ру. Сест­ра Кат­ря му­си­ла роз­бур­ка­ти Май­ю вночі й пос­та­ви­ти їй тер­мо­метр.

    Проте й сест­ра Кат­ря бу­ла са­ма не своя: во­на нап­ру­же­но че­ка­ла відко­ман­ди­ров­ки. Щоб тро­хи за­бу­тись, во­на про­сид­жу­ва­ла цілі ночі за кни­гою і, зас­нув­ши вранці, рап­том про­ки­да­лась і пе­ре­ля­ка­но ди­ви­лась навк­ру­ги се­бе. Пе­ред нею рос­ла тем­на стіна, і зда­ва­лось їй, що на неї нас­ту­па­ють якісь важкі нез­ро­зумілі квар­та­ли. Са­ме квар­та­ли, як щось абст­ракт­не й не­пе­ре­мож­не. І ці квар­та­ли по­ло­су­ва­ли невідомі лінії на безк­раїх по­лях і відхо­ди­ли в сірий дим безвісті.

    Надходила осінь. В го­роді її ще не ба­чи­ли. Мо­то­ри й ди­марі ви­пус­ка­ли на­тов­пи ди­му й зак­ри­ва­ли не­бо. На ву­ли­цях пах­ло бен­зо­лом. А тут у кож­но­му лед­ве помітно­му ше­лесті мініатюр­но­го лис­точ­ка відчу­вав­ся осінній пе­реліт. Де­ре­ва все глиб­ше вгру­за­ли в чер­во­не зо­ло­то й сто­яли в надмрійній за­думі. На пе­ре­валі рипів ясень: йо­го підріза­ли бан­ди­ти. Над­хо­ди­ли лис­тяні сим­фонії й за­топ­лю­ва­ли ліс. Над­хо­див зо­ло­тий по­топ.

    Зрідка вибіга­ли з по­ля­ни ку­че­ряві де­ре­ва, пе­ре­ля­ка­но ози­ра­лись і зу­пи­ня­ли­ся. Але не бу­ло ви­хо­ду з цього зо­ло­то­го по­то­пу: і екс­пе­ри­мен­тальна фер­ма, і са­на­торійна зо­на, і пе­ре­ва­ли, і межі - все по­ри­на­ло в ньому.

    Ішла мудрість глу­хо­го ча­су, і анарх зно­ву збен­те­же­но ди­вив­ся в сіру сте­лю. Він зрідка ви­хо­див на доріжку, там ози­рав­ся навк­ру­ги й прис­лу­хав­ся до ша­мотіння: то лис­тя зліта­ло з де­рев.

    А осінь усе глиб­ше й глиб­ше за­хо­ди­ла в ко­ло­дязь ча­су. Вже не горів ка­пус­ник: йо­го зріза­ли. Іноді по­ри­нав у баг­рян­цях захід, і тоді че­ка­ли ша­ле­них вітрів. Але й вітри не йшли, ніби й во­ни бо­ялись пот­ри­во­жи­ти цю мов­чаз­ну осінню елегію. Са­на­торійна зо­на, її будівлі і кон­торський плац, і яб­лу­не­вий глуш - все чут­ко прис­лу­ха­лось до зо­ло­то­го по­то­пу. І ду­мав анарх, що от-от вибіжить із яру роз­пат­ла­на тем­на роз­пу­ка, роз­ки­не ру­ки, впа­де на го­лу вбо­гу зем­лю й істе­рич­но за­ри­дає. Іноді він ба­чив її: от во­на ле­жить, от сти­хає її плач, во­на мовч­ки підво­диться, ди­виться синіми очи­ма вдаль і, тра­ур­на, не­чут­но зни­кає за пе­ре­ва­лом.

    Надходила осінь. В го­роді, без­пе­реч­но, про неї нічо­го не зна­ли, а тут во­на по­чу­ва­лась і в ми­готінні су­хих зір, і в за­журі не­ве­се­лих доріжок, що плу­та­лись і стур­бо­вані відсту­па­ли в нетрі сто­рож­ко­го лісу. Ди­кий ма­лин­ник відлетів до ріки й са­мотній сто­яв над ти­хим бірю­зо­вим не­бос­хи­лом. Ріка мов­ча­ла. Зрідка над са­на­торійною зо­ною чу­ли за­ду­ше­ний крик пер­на­то­го царст­ва. То по довгій і да­лекій лінії птиці пе­реліта­ли за го­ри­зонтні межі. Ран­ком на по­рожній пус­телі по­ки­ну­то­го по­ля сіда­ли важкі дрох­ви, стре­пе­ти. І тоді ж ріка прий­ма­ла в свої во­ди пе­релітні зграї птиць. То бу­ли кряк­ви, чир­ки, нирці, ши­лох­вос­ти, тур­па­ни. І ці ту­ди, на да­ле­ку лінію, у вирій. Ту­ди плав­ко ли­ну­ла і ріка, і сто­рож­кий чо­вен, і по­тяг, що вилітав із про­мис­ло­во­го цент­ру й ша­ле­но нісся в зо­ло­тий по­топ. Місяч­ної ночі, ко­ли ти­хо ко­ли­ва­лись осінні хвилі й бриніли вогкі вітри, чо­вен сто­яв оди­но­кою за­бу­тою при­ма­рою. Але і в мов­чаз­ності ріки бу­ла таж са­ма не­ви­мов­на са­мотність. Іноді стре­пе­ти рап­том підво­ди­лись із по­рожньої пус­телі по­ки­ну­то­го по­ля й різа­ли ріку своїм важ­ким польотом.

    Надходила осінь. Вночі пах­ло жов­тим ди­ким вос­ком. І тоді прос­то­ри буй­ної нес­покійної рес­публіки плу­та­лись по тем­них шля­хах, бігли до мо­ря й прис­лу­ха­лись до ше­лес­ту по­хи­лої тир­си. Са­ме тоді й пах­ло нез­нос­ним ди­ким вос­ком. Але зо­ло­тий по­топ пли­нув далі й далі. І вже за­топ­лю­вав він і ка­ган­цеві за­ки­нуті оселі. Вда­лині ми­готів го­род. На оазі ве­ли­ко­го сте­пу ма­ячи­ли люк­си своїми хо­лод­ни­ми вог­ня­ми. І на світан­ку анарх ба­чив: до го­ро­да бре­дуть стрункі то­полі. І ду­мав: «Чи це не пілігри­ми з да­ле­ко­го краю?» І зда­ва­лось анар­хові, що він стоїть се­ред за­бу­тої Аравії. А там, де го­род, - зовсім надз­ви­чай­на крап­ка: там - Ель-Ха­рам, Ка­аба й таємний чор­ний камінь. Анарх несвідо­мо, в яко­мусь півсні, ше­потів: «Ку­ди пілігри­ми?…»

    Надходила осінь. І зно­ву нез­нос­но пах­ло жов­тим ди­ким вос­ком, і са­мотньо виг­ля­да­ла ве­ран­да са­на­торійної зо­ни. Тільки ка­лин­ни­ки цвіли ще га­ря­чим цвітом. І чу­ти бу­ло, як за рікою кри­чить са­на­торійний ду­рень своє нез­ро­зуміле «о».

    Санаторій пот­ро­ху ви­люд­няв­ся. Уїхав один, дру­гий, третій, на­решті по­ча­ли го­ту­ва­тись до від'їзду Май­я, Унікум і т. д.

    Між анар­хом і Майєю ос­та­точ­но пробігла чор­на кішка. Те­пер їх рідко мож­на бу­ло зустріти вдвох. Де­ко­го це по­ча­ло навіть ди­ву­ва­ти: «Що та­ке? Чо­му це во­ни сто­ро­няться один од­но­го?» За­те з Хло­нею анарх те­пер май­же не роз­лу­чав­ся. Ті своєрідні фан­то­ми, що ни­ми завж­ди жив юнак, анар­хові потрібні бу­ли те­пер як са­ме повітря.

    Хлоня сідав на ліжко й го­во­рив:

    - І от я іду ку­дись у по­ле, і я ду­маю: «Скуч­но». І я ду­маю, що моя епо­ха, як та прек­рас­на нез­най­ом­ка, вис­ко­чи­ла, схо­пи­ла ме­не в обійми, за­ту­ма­ни­ла мій мо­зок і рап­том зник­ла. Я мет­нув­ся: де во­на?… Але її вже не­ма!

    - Так, - ма­ши­нально пов­то­рю­вав за Хло­нею анарх.

    - Так! Не­ма! - ка­зав далі Хло­ня й за­ду­мав­ся: - А то, бу­ває, здається, що цю нез­най­ом­ку да­вить хтось своїми бруд­ни­ми ру­ка­ми. Я схоп­лю­юсь. Я го­рю весь. Я спішу їй на до­по­мо­гу. Але підбігаю до прок­ля­то­го місця й ба­чу - зно­ву нічо­го не­ма!

    - Так! - ма­ши­нально пов­то­рю­вав за Хло­нею анарх.

    І в та­ких роз­мо­вах во­ни час­то про­сид­жу­ва­ли цілі ве­чо­ри. Їм ніхто не пе­реш­код­жав: два хво­рих виїха­ли, а мет­ран­па­жа зно­ву пе­ре­ве­ли на своє місце.

    Для реш­ти хво­рих за­ли­ши­лась од­на те­ма: роз­мо­ва про тих, ко­го ви­пи­су­ва­ли. І бу­ло ве­ли­кою нес­подіван­кою, ко­ли од­но­го хмар­но­го дня на са­на­торійній зоні зчи­нив­ся енергійний гамір.

    Прозвучав роз­би­тий че­ре­пок міді: кли­ка­ли на обід. Хворі мля­во підво­ди­лись із кой­ок і сіда­ли за стіл. Рап­том підве­ла­ся Май­я і спи­та­ла:

    - Хто вчо­ра вве­чері сидів за моїм сто­лом?


    Хто ж сидів? Ніхто нічо­го не знає! Для чо­го це їй? Вчо­ра сиділа во­на, а пізніш, здається, анарх. Май­я нер­во­во підки­ну­ла пле­че й ма­ло не скрик­ну­ла:

    - Я пи­таю вас: хто сидів за моїм сто­лом?!

    Дехто навіть підвівся: чо­го їй тре­ба! Тоді Май­я вис­ко­чи­ла з-за сто­лу й роз­ри­да­лась. До неї підбігли й ста­ли її зас­по­ко­юва­ти. Їй по­да­ва­ли вже ста­кан із во­дою, але Майїні ри­дан­ня пе­ре­хо­ди­ли в якісь істе­ричні вик­ри­ки. І тільки ко­ли прибіг ор­ди­на­тор, хворі на­решті до­га­да­лись підійти до Майїно­го сто­лу. Там виріза­но бу­ло но­жем це: «Май­я є… (не­цен­зур­не сло­во)… з анар­хом». Літе­ри бу­ли ве­ликі, і фра­за зай­ня­ла всю пло­щи­ну сто­ла.

    Всі за­нер­ву­ва­лись. Навіть мир­ша­вий дідок не посмів увер­ну­ти цинічної фра­зи.

    Але хто ж це міг зро­би­ти? Це ж чорт знає що? Муж­чи­ни суєти­ли­ся біля сто­лу й ра­ди­лись, як най­ти негідни­ка. При­пу­щень бу­ло ба­га­то. Вчо­ра сидів тут анарх. Але не міг же він зро­би­ти та­ку ги­до­ту. Навіщо йо­му комп­ро­мен­ту­ва­ти і се­бе, і Май­ю? Ніхто не здібний був на та­ку низість, крім дідка й Кар­но. Але ж ні то­го, ні дру­го­го (це всі доб­ре зна­ють) вчо­ра тут не бу­ло. Дідок суєтив­ся й кляв­ся, що він цього ніко­ли б не зро­бив. Йо­му віри­ли. Віри­ли, про­те, й то­му, що й Кар­но не був тут (Кар­но, між іншим, не знав, ко­го взя­ли на підозріння). Ос­таннього ча­су мет­ран­паж вів се­бе до­сить по­ряд­но, і бу­ло б несп­ра­вед­ли­вим ду­ма­ти на нього. Зви­чай­но, тільки від Кар­но мож­на бу­ло че­ка­ти та­ко­го сти­лю. Але ж із-за цього не мож­на об­ви­ну­ва­чу­ва­ти лю­ди­ну.

    Майя то­го ж дня не обіда­ла, хоч і зріза­ли пар­кан­ну фра­зу, во­на бу­ла так схвильова­на, що після то­го декілька днів не ви­хо­ди­ла з па­ла­ти.

    Що до анар­ха, то з ним із цього ча­су й справді скоїлось щось не­лад­не. Ко­ли йо­му го­во­ри­ли про цю історію (анарх тоді не був за сто­лом), він якось роз­губ­ле­но ди­вив­ся на оповідачів. На­решті хворі по­ча­ли пе­решіпту­ва­тись і за­пев­ня­ти один од­но­го, що цю по­хаб­щи­ну са­ме анарх і на­пи­сав. Тільки од­на сест­ра Кат­ря, ко­ли їй го­во­ри­ли про це, хви­лю­ва­ла­ся й ки­да­ла:

    - Не смійте ка­за­ти так!

    

XV

    

    Звичайно, підозріння на анар­ха впа­ло по­мил­ко­во. При­чи­ною йо­го роз­губ­ле­ності бу­ли лис­ти, які він одер­жав то­го ж дня, ко­ли з Майєю бу­ла істе­ри­ка.

    Стояло пох­му­ре не­бо й мов­чазні по­ля. Над са­на­торійною зо­ною сто­яв клекіт пе­релітних птиць: во­ни летіли у вирій. Тоді з про­се­лоч­ної до­ро­ги ви­ри­ну­ла пош­то­ва дри­жу­ла, і ско­ро чер­го­ва сест­ра роз­но­си­ла по па­ла­тах лис­ти. Цією ж пош­тою анарх і одер­жав ко­рес­пон­денцію. Один лист був відповіддю сест­ри на йо­го по­етич­ний ви­бух у Кат­ринім по­меш­канні. Дру­гий - анонімний. Анар­хо­ва сест­ра пи­са­ла це:

    «Любий бра­те! Тільки-но одер­жа­ла твою пи­сульку й спішу відповісти. Бра­те! Що з то­бою? Відкіля ця ек­зальтація? Ти ж, здається, ліквіду­вав її? Відкіля ці Чінгісха­ни, за­па­хи снопів, го­лубі гро­зи, Гол­го­фа та інше «дре­бе­день»? Я бо­юсь за те­бе: так ти ско­ро зно­ву заг­руз­неш у бо­лоті. Нев­же ти не уяв­ляєш собі, що ця па­те­ти­ка і є той ду­рацький кол­пак, який но­си­ли й но­сять наші до­мо­ро­щені бун­тарі - за твоїм вда­лим ви­ра­зом - із го­паківсько-ша­ро­ва­рис­тої просвіти? Скоріш пок­лич свій ро­зум, інак­ше бу­де пізно. Лист, як ба­чиш, по­пав не по ад­ре­су, бо з то­го ча­су, як ми ба­чи­лись з то­бою, я, бра­те, ви­рос­ла по­ряд­ком. Не мо­жу ска­за­ти, щоб я роз­лю­би­ла свій на­род (між іншим, ця струн­ка, як ти її не хо­ваєш за кра­си­ви­ми й ту­ман­ни­ми сло­ва­ми, весь час по­чу­вається, бо весь час бри­нить у кож­но­му твоєму слові). От­же, не мо­жу ска­за­ти, щоб я роз­лю­би­ла свій на­род. І от чо­му: я твер­до знаю, що щас­тя моєї нації, її відрод­жен­ня мож­ли­ве ли­ше че­рез індустріалізацію країни. Відціля - че­рез оп­тимізм. Між іншим, це зовсім не те, що ти мо­жеш по­ду­ма­ти. Щас­тя я уяв­ляю собі не тим хи­мер­ним аб­со­лю­том, що до нього праг­не інша ка­те­горія оп­тимістів, щас­тя я собі уяв­ляю цілком ре­альним до­сяг­нен­ням. От­же, мій оп­тимізм не пе­рей­де в без­пар­дон­ну тос­ку. Так-то, бра­те! Тільки оп­тимізм! А на все інше я плюю з тієї ко­манд­ної ви­со­ти, про яку ти мені ко­лись пи­сав. І, в пер­шу чер­гу, я плюю на сли­ня­вих ни­тиків та інших «сим­волістів». Ска­жу тобі щи­ро: те, що ти на­пи­сав мені в своєму ос­танньому листі, пи­шуть гімна­зис­ти п'ято­го кла­су в своїх ме­лан­холійних що­ден­ни­ках. Я га­да­ла, що ти те­пер серй­озніший. Де ж твій євро­пеїзм, з яким ти но­сив­ся ко­лись? Це ж, бра­те, так да­ле­ко від Євро­пи, як су­час­ним бе­лет­рис­там від літе­ра­ту­ри (між іншим: Слюн­тяї! На­ха­ли! Пор­ног­рафісти! Онаніти­ки! І го­лов­не - невєжди! Їм би не в жур­на­лах дру­ку­ва­ти­ся, а сидіти під спідни­цею ма­тері й ко­ви­ря­ти пальцем у роті та нав­чи­ти­ся абет­ки. Як бу­деш у го­роді, пе­ре­дай такі ж комплімен­ти й тим ідіотам, що їх дру­ку­ють і пе­ре­во­дять на них на­родні гроші). От­же, пи­таю: де твій євро­пеїзм? Це ж, що ти мені на­пи­сав, є без­пар­дон­на пси­хо­логічна просвітян­щи­на! Хоч ти мені й пи­шеш про ма­лярст­во, але я ду­же за­до­во­ле­на, що ти ніяко­го відно­шен­ня не маєш до нього. Ти був би не ма­ля­ром, а - про­бач за ви­раз - де­ше­вим фуріозо! Так-то, бра­те! По­ра вже зна­ти, де ра­ки зи­му­ють. Це цілком серй­оз­но! І я ди­ву­юся, як міг ти так низько впас­ти. Я те­бе та­ким все-та­ки не уяв­ля­ла. До по­ба­чен­ня. Твоя Клавдія».

    

    Анарх про­чи­тав лис­та і по­ло­жив йо­го на стіл. Різка відповідь не ду­же йо­го схви­лю­ва­ла. Він знав доб­ре сест­ру й міг че­ка­ти цього від неї. Тоді він розірвав дру­гий кон­верт і ви­тяг відтіля бруд­ний папір. Тут бу­ло на­пи­са­но це:


    «Ясновельможному па­нові анар­хові. До­ро­гий і ша­нов­ний ре­во­люціоне­ре! Я га­даю, що звер­нув­ся до вас у свій час. Доб­ре зна­ючи ва­ше не­пев­не, ста­но­ви­ще, спішу із своїм слуш­ним лис­том. До­ро­гий то­ва­ри­шу й ре­во­люціоне­ре! Та при­го­да, що я для вас невідо­мий, що я для вас тільки за­гад­ко­ва осо­ба, яка схо­ва­ла­ся під анонімкою, мож­ли­во, ця при­го­да на мо­мент за­ту­ма­нить вам мо­зок, і ви по­ду­маєте: «Нісенітни­ця!». Але я пев­ний: це не на­дов­го. Ви ско­ро най­де­те се­бе й зро­би­те те, що я вам по­рад­жу. Так слу­хай­те ж, яс­но­вельмож­ний і до­ро­гий ре­во­люціоне­ре! Це бу­ло, здається, нап­ро­весні но­вої ге­роїчної ери. Са­ме в цей час у кан­це­лярії яко­гось без­барв­но­го губзд­ра­ву ме­ту­шив­ся який­сь кап­ло­ухий сек­ре­тар. І до цього сек­ре­та­ря бре­ли на­тов­пи лю­дей діста­ти аудієнції: їм тре­ба бу­ло по­пас­ти на ре­монт. Мільйо­ни, більйо­ни, трильйо­ни ма­шиністок та інших «співчу­ва­ючих» дер­жав­них діячів не­ви­му­ше­но підкрес­лю­ва­ли геніально­го Марк­са та геніальну ре­во­люцію. Про­те тоді вже по­га­ної хур­то­ви­ни не бу­ло, а бу­ла прек­рас­на хур­то­ви­на під со­усом ди­ко­го шовінізму та пор­ног­рафії. Тоді по осе­лях хо­ди­ли тру­ба­ду­ри й натх­нен­но співа­ли про пе­де­растію, гни­лу прос­ти­туцію й національний месіанізм. І це м'яко на­зи­ва­ло­ся утилізацією Марк­са. І от тоді мет­ран­паж та­кої-то дру­карні, та­кої-то профспілки прий­шов від кон­силіуму лікарів до губзд­ра­ву й підійшов до ма­шиністки. Ця ж, ос­тан­ня, допіру в сек­ре­тарськім кабінеті розв'яза­ла з сек­ре­та­рем по­ло­ву проб­ле­му в світлі «співчу­ва­ючої ети­ки», здається, на ка­напі. І, здається, у неї горіли не то ву­ха, не то шия. Мет­ран­паж ска­зав, щоб йо­го нап­ра­ви­ли в са­на­торій, і по­дав від кон­силіуму лікарів посвідчен­ня. Ма­шиністка ска­за­ла, щоб він звер­нув­ся до дру­гої ма­шиністки, але п'ята по­си­ла­ла до шос­тої. Тоді мет­ран­паж пішов до сек­ре­та­ря. «На ре­монт?» - спи­тав йо­го сек­ре­тар. «На ре­монт», - відваж­но відповів мет­ран­паж. Тоді сек­ре­тар ска­зав, щоб мет­ран­паж прий­шов завт­ра. А че­рез місяць ска­зав: «Прийдіть у чет­вер». Оце по­ки що і все, до­ро­гий і яс­но­вельмож­ний ре­во­люціоне­ре! Те­пер за­пи­тан­ня: як ріши­ти цей ре­бус, чи варт бу­ло мет­ран­па­жеві до­ма­га­ти­ся са­на­торія, чи ні. Я га­даю, що ні, бо де ж тоді бу­де­те сидіти ви, яс­но­вельмож­ний анар­хе! Про­те, мет­ран­паж по­пав-та­ки в са­на­торій. І от він ди­виться: са­на­торій стоїть над рікою. І от він ба­чить: це один із тих, що там на про­се­лочній до­розі, де по­чи­на­ються сте­пи, де ко­лись глу­ши­ли час джен­тельме­ни з го­ро­да (зви­чай­но, з прос­ти­тут­ка­ми, з коньяком, шам­панським, з бе­не­дик­ти­ном, з ліке­ром: cre­me de va­nil­le, cre­me ca­fe, cre­me de the (крем ванільний, крем ка­во­вий, крем чай­ний - франц.), кю­ра­со і кю­ра­со з цит­рон-меліс, шарт­рез), де би­ли вер­цад­ла, щоб би­ти… Але кож­на дер­жа­ва має свою терміно­логію, і са­на­торій теж. От­же, мерт­ва ле­жан­ка - це та, що після обіду. Але для чо­го жи­вуть під псев­донімом - невідо­мо! Нап­рик­лад, Май­я. Це, здається, з індійських по­ем Ра­ма­яна - бо­ги­ня ілюзії… Ну, хіба ж та­ки мож­на наз­ва­ти та­ким ім'ям не­доріза­не по­ро­ся? Так-то, до­ро­гий ре­во­люціоне­ре! Ко­ли мет­ран­паж го­во­рив із сек­ре­та­рем, вий­шла по­мил­ка. Сек­ре­тар зовсім не при­пус­кав, що цей мет­ран­паж уміє ду­ма­ти й зовсім не з тих - a la бид­ло. Сек­ре­тар зовсім не при­пус­кав, що мет­ран­паж ба­чив, як у йо­го кан­це­лярії ме­ту­шиться доб­родій, ім'я яко­му - на­тюр­морт. А втім, цього лис­та пи­шу не я, а мій дру­жок, що конспіра­тив­но хо­дить до ме­не. Це, між іншим, ду­же оригінальна осо­ба: він нічим не ус­ту­пає вам. Це, так би мо­ви­ти, ваш двійник, різни­ця між ва­ми тільки та, що мій дру­жок має інший тем­пе­ра­мент, а мож­ли­во, йо­го прос­то вку­си­ла осіння му­ха. Про­те, він все-та­ки - не ви. За­раз ця конспіра­тив­на осо­ба відіграє в житті роль провінціально­го мефісто­фе­ля. Я га­даю, ця тим­ча­со­ва по­са­да до де­якої міри має рацію на існу­ван­ня. Але, до­ро­гий ре­во­люціоне­ре! Не по­ду­май­те, Бо­же спа­си, що цей ве­ли­чез­ний вступ (мо­же, більший від са­мо­го лис­та) не має ніяко­го відно­шен­ня до то­го, що я вам за­раз ска­жу. Про цей вступ ви не маєте пра­ва за­бу­ва­ти (а ви, здається, за­бу­ли, так, о мій прек­рас­ний ре­во­люціоне­ре!). Але раніш, ніж да­ти обіця­ну по­ра­ду, я вам дам декілька неск­ром­них за­пи­тань. Скажіть, будь лас­ка, хто це там у ва­шо­му са­на­торії жи­ве ми­лостію «власть іму­щих»? Хто там у вас пе­рецінює вар­тості ра­ди сво­го прек­рас­но­го шлун­ку? О, яс­но­вельмож­ний ре­во­люціоне­ре! Доз­вольте йо­го позд­ра­ви­ти! Пев­но, ро­зум по­ви­нен ке­ру­ва­ти по­чут­тям. Що тол­ку з га­ряч­ко­вості, ко­ли, при­пус­ти­мо, про­ти «рож­на не попрьош». Прав­да? І ваш пе­рецінець вар­тос­тей, оче­вид­но, доб­ре зас­воїв собі муд­ру фор­му­лу: «Про­ти рож­на нє попрьош». Це ро­бить йо­му честь і по­ка­зує, що він не з тих пар­ве­ню, які пильну­ють вис­ко­чи­ти з сво­го при­род­но­го ото­чен­ня. Це ро­бить йо­му честь. Як же, він те­пер, сла­ва Бо­гу, жи­вий і здо­ро­вий, чо­го й нам ба­жає від Гос­по­да Бо­га. Він, на­решті, зро­зумів, що всі йо­го утопії є плід йо­го не­дозріло­го ро­зу­му. І прав­да, які мо­жуть бу­ти утопії у відсталій еко­номічно й політич­но країні? Це ж тільки імпресіоніст Ба­кунін міг мріяти про всесвітній бунт. Так-то, ша­нов­ний ре­во­люціоне­ре! Я віддаю честь ва­шо­му пе­рецінцеві вар­тос­тей за те, що він пе­ре­бо­ров ав­то­ри­те­ти і жи­ве своїм влас­ним ро­зу­мом. Він, на­решті, зійшов на ши­ро­кий шлях, і пе­ред ним за­ма­ячи­ли ро­жеві перс­пек­ти­ви. Це вже не утопія, а те ре­альне, чо­го ми ба­га­то віків че­ка­ли. Я вітаю йо­го від усієї душі… Але я ба­чу, що зно­ву відійшов убік. Тре­ба ж, на­решті, ска­за­ти, що я вам рад­жу, бо ж для цього, влас­не, і лист пи­са­но. Я вам рад­жу: жи­ти, чи­та­ти га­зе­ти, жур­на­ли «Огоньок» то­що, лю­бу­ва­ти­ся прек­рас­ни­ми краєви­да­ми з ко­манд­ної ви­со­ти, «ку­ша­ти» борщ, кот­ле­ти й т. п. От вам моя по­ра­да. Тільки по­пе­ред­жаю: ніко­ли не зга­дуй­те сво­го ми­ну­ло­го, в про­тив­но­му разі ви щось на­ду­маєте. Що ви на­ду­маєте, я, зви­чай­но, знаю. Але я вам про це не ска­жу. Цілую ваші ус­та й ба­жаю цього: хай вам прис­ниться сьогодні за­паш­ний апельсин. Ваш і т. д. Підпи­су не став­лю, бо все од­но до­га­даєтесь, хто вам пи­ше».

    

    Анарх лед­ве до­чи­тав цей нер­во­вий, роз­ки­да­ний і неск­лад­ний лист. По­хи­ту­ючись, він пішов до па­ла­ти. І ко­ли б хто-не­будь по­ба­чив йо­го в цей час, він, без­пе­реч­но, зди­ву­вав­ся б. Анарх був блідий, якось че­рез міру зігнув­ся і йшов по ко­ри­до­ру мов п'яний. В цей час у нього не бу­ло ні мислі, ні ба­жань, ніби все це пе­рей­шло в стан ат­рофії. Ав­тор анонімно­го лис­та не тільки не хо­вав се­бе, але й всю­ди ви­пи­рав свою осо­бу, всю­ди підкрес­лю­вав її. А втім, анарх про це не ду­мав тоді. Він ба­чив тільки сірі стіни своєї па­ла­ти, в яких сто­яла осінь, по яких хо­ди­ли, про­то­чив­шись крізь вікно, тіні сівер­ких вітерців із дальнього заріччя. Тільки це - більш нічо­го.

    Того дня па­да­ла ртуть. І то­го ж дня анарх пізнав но­вий прис­туп ду­шев­ної кри­зи. Мав бу­ти ос­та­точ­ний пе­ре­лом. Мож­ли­во, цей лист тільки прис­ко­рив йо­го. До то­го ж і обс­та­ви­ни скла­да­лись так, що він не по­чув за цей час жод­но­го бадьоро­го сло­ва. Влас­не, раніш йо­го роз­ва­жа­ла тільки Май­я. Те­пер же з Майєю тво­ри­ло­ся щось над­то не­лад­не. Тільки сест­ра та Хло­ня не по­ки­да­ли йо­го. Але роз­мо­ви з ос­танніми ні в яко­му і разі не мог­ли йо­го роз­ва­жи­ти. Хло­ня ос­та­точ­но по­ри­нув у за­жу­ру. А сест­ра Кат­ря, хоч і зас­по­ко­юва­ла своїми чарівни­ми жес­та­ми сте­по­вої дівчи­ни, але й во­на бу­ла втіле­ною нудьгою.

    Анарх був цілком са­мотній.

    Сестра Кат­ря декілька разів по­ри­ва­ла­ся цього дня роз­пи­та­ти анар­ха про лис­ти. Во­на поміти­ла, що са­ме з цього мо­мен­ту він че­рез міру знітив­ся. Але сест­ра Кат­ря бо­ялась да­ле­ко за­ла­зи­ти в анар­хо­ве інтим­не жит­тя.

    Того ж дня, ко­ли па­да­ла ртуть, ко­ли зно­ву, ніби за ти­ся­чу верст, дзвенів лікарів се­тер, а над са­на­торійною зо­ною йшли ота­ри осінніх важ­ких хмар, анарх по­чув який­сь шум біля ве­ран­ди.

    

XVI

    

    Стояв ма­то­вий до­щу­ва­тий день. За рікою й далі бре­ли важкі ту­ма­ни. Анарх зійшов із ґанку й став біля клум­би. І тоді ж до ве­ран­ди підійшов са­на­торійний ко­мен­дант. Він по­пе­ре­див хво­рих, щоб во­ни не хви­лю­ва­лись, ко­ли по­чу­ють постріли. Ско­ро з ту­ма­ну ви­ри­ну­ли стрільці: во­ни меш­ка­ли на са­на­торійній зоні для охо­ро­ни май­на.

    Комендант роз­пи­ту­вав хво­рих про ту лю­ди­ну, що сто­яла біля са­раю й ніби ко­гось вичіку­ва­ла. Чи не знає хто-не­будь, хто він та­кий? Чи не­ма в ко­го та­ко­го знай­омо­го? Ко­мен­дант ба­чить цю лю­ди­ну в кепі вже більше двох го­дин. Кепі то біля кухні веш­тається, то блу­кає чо­гось по доріжках.

    - Це, мо­же, ваш знай­омий? - звер­нув­ся ко­мен­дант до Кар­но.

    - Мій? - ки­нув мет­ран­паж. - Ви, оче­вид­но, до мо­го знай­омо­го ще не при­ди­ви­лись.

    Потім Кар­но ка­зав, що йо­го знай­омий цілком до­рос­ла лю­ди­на, а цей - не більше, як хлоп'я. Це прос­то по­мил­ка прий­ма­ти цього кепі за йо­го дру­га.

    - Так? - спи­тав ко­мен­дант.

    - Так! - ки­нув Кар­но.

    Ага! Тоді бу­де по­лю­ван­ня за кепі. Ко­мен­дант пев­ний, що це рак­ло. Злодій прос­то вичікує ви­пад­ку, щоб зірва­ти з кой­ок зас­тил­ко­ве при­лад­дя.

    Стрільці ста­ли на­по­го­тові. І ско­ро по­ча­лось по­лю­ван­ня за кепі. Роз­тя­лось декілька пострілів, і в ту­мані за­ме­ту­ши­лись пос­таті. Але рап­том усе за­мовк­ло, і тільки чу­ти бу­ло, як по да­ху од­но­манітно відби­ває дрібний дощ. Оче­вид­но, стрільці зло­ви­ли кепі й ве­дуть йо­го до ко­мен­дантської.

    Скоро з ту­ма­ну ви­ри­нув на­товп, і лю­ди підійшли до ве­ран­ди. Кепі роз­губ­ле­но ди­вив­ся на хво­рих і раз у раз ози­рав­ся. Мов­ляв, у чо­му спра­ва? Чо­му за ним сте­жать? Він же тілький зви­чай­ний оби­ва­тель, що шпацірує за го­ро­дом! Крім то­го, він не­до­рос­ла лю­ди­на: йо­му всього п'ятнад­цять років. Йо­го му­сять не­гай­но відпус­ти­ти, бо йо­го на до­розі че­кає ма­ма: він шпацірує з ма­мою!


    Ніхто, зви­чай­но, не вірив кепі, бо ж він має над­то вис­на­же­ний виг­ляд. Кепі над­то обірва­ний, як у нього очі біга­ють? Кепі тре­ба не­гай­но ви­ря­ди­ти в міліцію: хай там ви­яс­ня­ють, хто він та­кий!

    Але кепі хви­лю­вав­ся:

    - Почекайте, яке ви маєте пра­во?

    - А та­ке маємо пра­во…- і ко­мен­дант смик­нув кепі за ру­ку.

    - Почекайте, ви, як бан­ди­ти, на­па­ли на ме­не! Я оби­ва­тель із го­ро­да!

    Але хто на­ва­житься повіри­ти цьому? Кепі, без­пе­реч­но, злодій! Це всі ба­чать, не тільки ко­мен­дант. Кепі тре­ба не­гай­но ви­ря­ди­ти в міліцію.

    - Почекайте! - кри­чав той. - На­те мій пас­порт! Я - оби­ва­тель Ка­ра­сик!

    Що та­ке? Пас­порт? Ну, доб­ре! Ко­мен­дант візьме. Ко­мен­дант по­чи­тає го­лос­но! Але це не міняє спра­ви… Ага, Аб­рум Ка­ра­сик… Але це що?… Відкіля це?… З біржі?… Кепі без­робітний?… Ну, тоді всі ро­зуміють. Він, без­пе­реч­но, злодій, і він на­пев­но хотів зірва­ти зас­тил­ко­ве при­лад­дя.

    За цей час ту­ман розп­лив­ся, і над са­на­торієм по­вис­ла осіння без­дон­на го­лубінь. Рап­том спа­лах­ну­ли мов­чазні трильйо­ни го­лу­бо­го не­ба, і тільки тем­на по­лос­ка сто­яла на обрії: ту­ман відпли­вав на утопічно­му аеро. Анарх по­ди­вив­ся на захід: у по­рож­нечі зем­ної ат­мос­фе­ри над го­ро­дом сто­яла гігантська повітря­на ку­ля - об­сер­ва­торія. Над аерод­ро­мом пос­тав клекіт: то, ма­буть, зірвав­ся «Юнкерс». Із схо­ду в безвість бігли пір'їнні па­ме­ги.

    Анарх зійшов на доріжку й пішов ту­ди, де сто­яв на­товп. Кепі пру­чав­ся й не хотів іти до ко­мен­дантської. Му­си­ли взя­ти йо­го під ру­ки й тяг­ти. Але кепі рво­нув­ся й вис­лиз­нув із рук. Тоді один стрілець підско­чив до нього й роз­мах­нув­ся:

    - Ге-е-ех!

    Удар був глу­хий - в спи­ну.

    Але в той же час дру­гий удар у го­ло­ву зва­лив стрільця з ніг: се­ред на­тов­пу сто­яв блідий анарх, і на об­личчі йо­му гра­ла якась усмішка ма­ло не з тва­рин­ним відтінком ра­дості, на­че цю су­тич­ку са­ме для нього й розігра­но.

    Збитий із ніг стрілець підвівся й збен­те­же­но по­ди­вив­ся на сво­го нес­подіва­но­го во­ро­га. Але й усі хворі та­кож зди­во­ва­но ди­ви­лись на анар­ха. В перші хви­ли­ни всі роз­гу­би­лись. І тільки за який­сь час ко­мен­дант зро­бив страш­не об­лич­чя й підско­чив до кепі. Анарх і йо­го відки­нув сильним жес­том на крок.

    - Ну?

    Голос анар­ха був надтрісну­тий, істе­рич­ний. В такі мо­мен­ти ви­ри­вається цілий потік слів, що за них ніко­ли не мож­на взя­ти відповідальності. Але анар­хові в цю мить вир­ва­лось тільки «ну».

    Натовп мов­чав, мов­чав і анарх. І тільки ко­ли над са­на­торійною зо­ною по­ка­зав­ся «Юнкерс», анарх узяв за ру­ку кепі й повів йо­го че­рез кон­торський плац на шо­се. Ніхто з хво­рих не рух­нув­ся. Тільки ко­мен­дант крик­нув анар­хові вслід, що він по­дасть ра­порт на нього до го­лов­но­го ліка­ря.

    Коли анарх вивів кепі на до­ро­гу, по­ба­чив: не­да­ле­ко сто­яла мініатюр­на фігур­ка. То, оче­вид­но, бу­ла ма­ма кепі. От­же, кепі не збре­хав.

    - Живо! - ки­нув він ру­ку кепі й зу­пи­нив­ся.

    Кепі побіг до мініатюр­ної фігур­ки, яка вже йшла йо­му на­зустріч. А ко­ли кепі зійшов­ся з нею, мініатюр­на фігур­ка, пе­ре­ки­нув­шись із кепі дво­ма-трьома фра­за­ми, рап­том по­вер­ну­лась і поспішно пішла до анар­ха. Це бу­ла ма­ма кепі. Ско­ро він по­ба­чив вис­на­же­не об­лич­чя обірва­ної єврей­ки. Во­на бу­ла в лахміттях, однією ру­кою дер­жа­ла ди­ти­ну, дру­гою роз­ма­ху­ва­ла, про­ха­ючи по­че­ка­ти. Анарх пізнав її: цю єврей­ку він ба­чив у го­роді на бульварі Пе­ре­мо­ги в прис­мер­ках міських ве­чорів. Во­на завж­ди сто­яла з прос­тяг­ну­тою ру­кою.

    Єврейка підбігла до анар­ха й хут­ко за­го­во­ри­ла тим типічним ак­цен­том, що йо­го чу­ти в квар­та­лах єврей­ської го­ло­ти:

    - Каспатін, ві та­кой бла­гой де­ло сдєлал. Я, кас­патін, вас бга­га­да­гю.

    І, ска­зав­ши це, во­на вкло­ни­лась анар­хові сли­ве до по­яса й мовч­ки пішла.

    Скоро дві пос­таті поспішно сту­па­ли по до­розі. І тільки ко­ли во­ни зник­ли за екс­пе­ри­мен­тальною фер­мою, анарх, об­ги­на­ючи річні за­воді, пішов до ве­ран­ди.

    …Підйом зно­ву піду­пав. Ішов він по­волі. Зрідка він зу­пи­няв­ся на пус­тельно­му бе­резі й ди­вив­ся на осо­ки. Ріка нес­ла свої хо­лодні во­ди в даль. Са­мотньо виг­ля­да­ли кущі зріза­но­го ко­ми­шу. Сто­яла тільки од­на мисль із лис­та: «Ви щось на­ду­маєте». Це са­ме і є те, що йо­го му­чи­ло весь час про­меш­кан­ня на са­на­торійній зоні. «Ви щось на­ду­маєте». Так, йо­му тре­ба щось зро­би­ти. Це він дав­но вже знає. І ав­тор анонімно­го лис­та, жи­ву­чи з ним, не міг не підміти­ти цього. Хай ніяко­го мет­ран­па­жа не­ма, хай Кар­но - фан­том, хай він у стані ле­таргії, і все це важкі темні при­ма­ри… Але він все-та­ки му­сить бу­ти кон­сек­вент­ним. Тре­ба най­ти в собі мужність. Прав­да, він уже має до­сить сміли­вості бу­ти кон­сек­вент­ним не­дар­ма в йо­го душі за­раз та­кий спокій і та­ка яс­на про­зорість.

    За рікою кри­чав са­на­торійний ду­рень. І крик йо­го се­ред пус­тельної осені виділяв­ся рельєфніш, і бу­ла в ньому якась не­ви­мов­на жу­ра. Де­ре­ва по­ри­на­ли в зо­ло­то сто­рож­ко­го по­то­пу, і крізь них яс­но вид­но бу­ло да­ле­ку екс­пе­ри­мен­тальну фер­му й ку­чу­гу­ри. Сто­яла мерт­ва ти­ша, і тільки гу­док без­ша­баш­но­го по­тя­гу по­ру­шу­вав блідий осінній спокій. І за­раз анарх відчу­вав: пах­не жов­тим ди­ким вос­ком.

    Він по­ди­вив­ся на схід. Там сто­яла ко­манд­на ви­со­та. Він зга­дав Май­ю, і йо­му за­раз до бо­лю за­хотілось по­чу­ти її дзвінкий го­лос. І ко­ли анарх зга­дав, що во­на те­пер зовсім не та, що він, мож­ли­во, її те­пер та­кою, як во­на бу­ла на по­чат­ку літа, ніко­ли вже не по­ба­чить, йо­му зда­ло­ся: він за­гу­бив щось не­мож­ли­во кош­тов­не. Бо з цією ко­манд­ною ви­со­тою бу­ли зв'язані йо­го кращі хви­ли­ни на са­на­торійній зоні. І цей ди­кий ма­лин­ник, і ці то­полі, і ця про­зо­ра го­лубінь - все це свідки йо­го світлих надій, що зрідка пос­та­ва­ли, в ньому. Анарх зга­дав Хло­ню й по­ду­мав: «Де він?».

    Але Хлоні близько не бу­ло.

    На шо­се ма­ячив фа­етон і відда­ляв­ся до го­ро­ду. В ньому, оче­вид­но, виїжджав один із хво­рих. Са­на­торій із кож­ним днем усе більш і більш ви­люд­няв­ся. «І бу­ду я са­мотнім се­ред сте­пу без лю­дей», - зга­дар анарх фра­зу із сво­го лис­та до сест­ри. З невідо­мих пе­ре­валів лег­кий вітер при­но­сив три­вож­ний за­пах по­жа­ри­ща.

    Біля ко­нюшні він рап­том зустрів Кар­но.

    - Я хо­чу вам тис­ну­ти ру­ку! - ска­зав той, зу­пи­ня­ючи йо­го.

    - Мою ру­ку?

    - Да, ва­шу ру­ку!… Це ж ви, здається, зро­би­ли сьогодні та­кий шля­хет­ний пос­ту­пок?

    - Який це пос­ту­пок? - не зро­зумів анарх.

    - Аякже! Я про кепі го­во­рю! Це ж дон Квазідо ще раз по­во­ював із вітря­ка­ми.

    Анарх кру­то по­вер­нув­ся й хотів був одійти від мет­ран­па­жа. Але той узяв йо­го за ру­ку:

    - Почекайте!

    - Ну?

    - Я хо­чу тис­ну­ти ва­шу ру­ку! - і Кар­но сар­кас­тич­но всміхнув­ся.

    Анархові зно­ву мет­ну­ло­ся в го­лові, що пе­ред ним ніяко­го Кар­но не­ма, що це прос­то при­ма­ра - і тільки. Він таємно сміхнув­ся й озир­нув­ся навк­ру­ги. На­ба­чив­ши ко­ло­ду, він сів на ній і ска­зав, да­ючи місце для Кар­но:

    - Прошу!

    - Що та­ке? - в свою чер­гу не зро­зумів мет­ран­паж.

    - Прошу сісти! Хо­чу по­го­во­ри­ти з ва­ми!

    - Ви хо­че­те го­во­ри­ти зі мною?

    - Я хо­чу го­во­ри­ти з ва­ми! - чітко ска­зав анарх.

    Осінні хма­ри за­ку­та­ли не­бо, і рап­том зам­жи­чи­ло. Це так ско­ро зро­би­лось, що анарх, по­чув­ши за коміром краплі хо­лод­ної во­ди, зди­во­ва­но по­ди­вив­ся на не­бо. Біля цент­рально­го бу­дин­ку бу­ло ти­хо, май­же мерт­во, ніби са­на­торій зовсім по­рожнів. Так бу­ває за тих скуч­них днів, ко­ли осінь ве­де в свій без­вихідний ту­пик. На кон­торсько­му пла­цу іржа­ли коні, і десь то­рох­котіла підво­да.

    Карно де­який час пос­то­яв нап­ро­ти анар­ха й нес­подіва­но сів біля нього на ко­лоді.

    - Слухаю! - ска­зав він.

    - Слухайте! - зно­ву всміхнув­ся анарх і по­ло­жив свою ру­ку на мет­ран­па­же­ве коліно: йо­му зно­ву прий­шла мисль, що пе­ред ним безп­лот­на істо­та.

    - Ну? - ска­зав мет­ран­паж.

    - Не ну, а от що, дру­же! - по­чав фамільярно анарх. - Як ви га­даєте, про що ми бу­де­мо з ва­ми го­во­ри­ти за­раз?

    - Не знаю!

    - А, мо­же, знаєте?

    - Може, знаю, - спокійно ска­зав Кар­но.

    - Ну, без жартів, - су­во­ро ки­нув анарх. - Кажіть, про що ми бу­де­мо з ва­ми го­во­ри­ти за­раз?

    - Вам це ду­же потрібно зна­ти?

    - Дуже!

    - А ко­ли ду­же, - і Кар­но сар­кас­тич­но всміхнув­ся, - от я вам ска­жу: оче­вид­но, про лист.

    - От! - зрадів анарх і з по­легкістю зітхнув, ніби бо­яв­ся, що Кар­но цього не ска­же.


    - Ну, а далі що? - спокійно спи­тав мет­ран­паж.

    - Далі особ­ли­во нічо­го. Я га­даю, що ви й те­пер не відмо­ви­тесь від своєї анонімки?

    - Не відмов­ля­юсь! - ска­зав Кар­но. - І більше то­го, не відмов­ля­юсь і від тієї фра­зи, що її на­пи­са­но бу­ло на Майїно­му столі.

    - От, я так і ду­мав! - зрадів анарх. - Я пев­ний був, що й це са­ме ви зро­би­ли. Я тільки мов­чав.

    - А чо­му ж ви мов­ча­ли? - спи­тав мет­ран­паж.

    - Чому я мов­чав? - і анарх за­ду­мав­ся, прис­лу­ха­ючись до од­но­манітно­го шу­му в рин­вах, по яких стіка­ла дрібна осіння мжич­ка.

    - Так! Чо­го ж ви мов­ча­ли? - ще раз спи­тав Кар­но.

    Але анарх уже не міг го­во­ри­ти. Він і те­пер пізнав якусь роз­губ­леність пе­ред цим ма­леньким чо­ловічком.

    - Тому, що тре­ба мов­ча­ти! - лед­ве ви­мо­вив він. - Пустіть ме­не, я піду!

    - Я вас не дер­жу! - усміхнув­ся Кар­но й підвівся з ко­ло­ди.

    Тоді анарх на­су­нув на чо­ло ка­пе­лю­ха й мовч­ки пішов у свою па­ла­ту. Там він ліг на кой­ку й упер­то про­тя­гом кількох го­дин ди­вив­ся в якусь сіру крап­ку, що сто­яла на стіні.

    

XVII

    

    Листяні сим­фонії чер­гу­ва­лись із дрібни­ми до­ща­ми. Ішла глу­ха по­ра. За кон­торським пла­цом сту­ка­ла мо­ло­тил­ка, і відтіля долітав за­пах мо­ло­дих снопів. У про­зорі дні зо­ло­тий по­топ по­ши­рю­вав свої во­лодіння й за­по­ло­няв кож­ний за­ку­ток. Але, ко­ли при­хо­ди­ли сірі дні з дрібни­ми до­ща­ми, тоді чу­ти бу­ло тільки пе­чальні мо­ти­ви ринв. Тоді си­рот­ли­во виг­ля­да­ла оаза за­ки­ну­то­го го­ро­да. День не­охо­че по­яв­ляв­ся на са­на­торійній зоні й зни­кав хут­ко, ніби ви­пад­ко­во забрів сю­ди. Як тільки смер­ка­ло, про­ки­да­лась елект­рич­на станція й од­би­ва­ла свої глухі уда­ри. Ішли ту­ма­ни, і в них іноді про­па­да­ли не тільки осінні далі, але й екс­пе­ри­мен­тальна фер­ма.

    Зранку го­ту­ва­лись до виїзду із са­на­торія Унікум, дідок і пси­хо­пат. Са­на­торійний фа­етон сто­яв уже біля ве­ран­ди. Че­ка­ли, по­ки скінчиться сніда­нок. Ішов дрібний дощ. Зрідка з-за ріки до­но­сив­ся за­ду­ше­ний крик са­на­торійно­го дур­ня. І пус­тельні доріжки, і по­рож­ня хо­лод­на ріка, і сіверкі вітерці, і далі за пе­ре­ва­ла­ми - все це зли­ва­лось в од­ну тоск­ли­ву осінню елегію. Об­лич­чя всі бу­ли бліді, ма­ло не зем­ляні. По­коївки не­охо­че по­да­ва­ли стра­ву на стіл. В кухні сто­яв лег­кий од­но­манітний дзвін тарілок. І анарх по­чу­вав у цьому дзвоні сто­рож­ку три­во­гу.

    Тоді в йо­го кімна­ту зай­шов Хло­ня й сів на ліжко.

    - Знаєте, - ска­зав він, - я тільки-но зно­ву був на ко­мандній ви­соті. Я ди­вив­ся навк­ру­ги се­бе… Скуч­но!

    - Так… - ки­нув анарх, зап­лю­щив­ши очі.

    - Чули, сест­ра Кат­ря, ка­же, вже, здається, одер­жа­ла ко­ман­ди­ров­ку.

    - Да?

    - Да! - ска­зав Хло­ня й спи­тав: - А ко­ли ж ви ду­маєте їха­ти?

    Коли він ду­має їха­ти? І справді, ко­ли він бу­де їха­ти? І тоді прий­шла мисль, що він відціля ніко­ли не виїде, що відціля, з са­на­торійної зо­ни, не­ма шляхів. «І не тре­ба!» - по­ду­мав він, та­кож хут­ко по­га­са­ючи, як і зат­ри­во­жив­ся. І справді, йо­му більше нічо­го не тре­ба. Це так прос­то, це так яс­но.

    - Скучно! - ще раз про­тяг­нув по­ет. - Пам'ятаєте ле­ген­ду? І от я ду­маю: десь там, на сіверкій дикій півночі, ле­жить геніальний м'ятеж­ник, за­ку­тий у міцні лан­цю­ги, і теж ду­має: «Скуч­но». І справді, мож­ли­во, він зно­ву підве­деться із сво­го од­ра, мож­ли­во, він зно­ву зійде на наш азіатський ко­ра­бель і візьме рум­пель, але ніко­ли вже він не прор­веться з хо­лод­но­го все­сильно­го льоду й не ви­ве­де ко­ра­бель у стихію. Мені хотіло­ся, щоб він скоріше вмер. Так бу­де кра­ще, при­най­мні, для нього.

    Хлоня ди­вив­ся в сіре вікно. За вікном сто­яв ту­ман. Із сусідньої па­ла­ти щось ви­но­си­ли: оче­вид­но, виїжджа­ла Унікум. Кро­ки по ко­ри­до­ру зву­ча­ли глу­хо й пус­тельно. Са­на­торій ви­люд­няв­ся. Тільки над чор­ною кух­нею сто­яв цілий день ди­мок. Ди­мок то сто­яв стов­пом, то, розірва­ний, та­нув між го­лих де­рев: на нього налітав сівер­кий віте­рець.

    - А інте­рес­но, - нес­подіва­но за­пи­тав Хло­ня, - ор­ди­на­тор не вик­ли­кав вас?

    - Для чо­го?

    - А як же: по­жу­чить за кепі!

    - Ні!

    - Я так і знав, - ска­зав Хло­ня. - Але річ не в цьому. Я все на ту ж те­му. Я зно­ву ду­маю: десь там, на сіверкій дикій півночі, ле­жить геніальний м'ятеж­ник, за­ку­тий у міцні лан­цю­ги, і в нього од­на мисль: «Скуч­но». І справді, та­ка за­ги­бель, по­за стихією, біля тієї глу­хої стіни, про яку ка­же сест­ра Кат­ря. Це ж не­мож­ли­во!… Це ж який­сь всесвітній ідіотизм! І на чор­та ж тоді я існую? Щоб би­ти­ся з вітря­ка­ми? Смішно: учень не мо­же більше за сво­го вчи­те­ля… А Ленін про­хо­дить че­рез п'ятсот літ.

    - Так, - ма­ши­нально кив­нув анарх.

    - Але об­раз­ли­во от що, - ска­зав Хло­ня. - Прой­дуть ро­ки: один, два, де­сять, двад­цять, і, повірте мені, не­ви­ди­мий во­рог помс­титься. Я вже за­раз ба­чу, як мислі мо­го ве­ли­ко­го вчи­те­ля стог­нуть під не­по­сильною ва­гою бру­ду й мак­лерсько­го пе­рек­ру­чен­ня. Світо­ва сво­лоч, що пролізе в свя­те свя­тих, схо­вається там за йо­го ім'ям і зро­бить із нього бруд­не зна­ряд­дя, яким і од­ки­да­ти­ме людськість на­зад. І ко­ли б я мав хоч крих­ту надії, що мо­жу бо­ро­ти­ся з цією сво­лоч­чю, я був би безс­мерт­ним. Ви віри­те?… Але я тільки нікчем­на крап­ка пе­ред мов­чаз­ною стіною, пе­ред якою зло­жив свою зброю мій да­ле­кий учи­тель.

    - Хлоня по­ди­вив­ся на анар­ха. Той і за­раз ле­жав, зап­лю­щив­ши очі, і на ньому бу­ла якась про­зо­ра блідість. Хло­ня навіть по­ду­мав, що анарх спить.

    - Ви ме­не слу­хаєте? - спи­тав він.

    - Я те­бе, Хло­ню, слу­хаю, - ска­зав анарх. - Го­во­ри, мій нес­покійний юна­че!

    - Хороше ви ска­за­ли «нес­покійний юна­че», - го­во­рив Хло­ня. - Я вже дав­но не чув та­ких теп­лих слів. І вза­галі лю­ди не вміють так го­во­ри­ти. Мені здається іноді, що і я, і всі ми ско­ро ро­зу­чи­мо­ся про­мов­ля­ти один до од­но­го. Ско­ро ми зовсім за­бу­де­мо ти­ху за­ду­шевність і бу­де­мо не то ма­шинізо­ва­ни­ми хи­жа­ка­ми, не то хи­жи­ми ма­ши­на­ми.

    Хлоня взяв із тум­боч­ки га­зе­ту й мовч­ки пішов до вікна. В кімнаті бу­ло ти­хо. Змовк­ли кро­ки і в ко­ри­дорі. Але анарх уже да­ле­кий був від Хлоні. В цій тиші пе­ред ним рап­том пос­тав який­сь бюст, чер­во­ною пля­мою він різав стіну. «Чий це бюст?» - при­га­ду­вав він. Ху­дож­ник пос­та­вив йо­го на фоні заг­ра­ви по­жа­ру, і бу­ла в цім якась таємна сим­воліка. І фон, і сам бюст вис­ту­па­ли на сірій стіні су­во­рим і нез­лом­ним рельєфом.

    А над­ворі не пе­рес­та­ва­ло мжи­чи­ти. Сірі шмат­тя на­би­ва­ли со­бою кімна­ту, і бу­ло сіро. З кон­торсько­го пла­цу до­но­си­лось вит­тя со­ба­ки: то зди­хав лікарів се­тер. Йо­го не­дав­но невз­на­чай підстре­лив стрілок. Вит­тя бу­ло тем­не й нез­ро­зуміле, і зда­ва­лось анар­хові, що це не вит­тя, а мла вог­кої чвирі, і по ній прос­тяг­лись осінні до­ро­ги.

    І зно­ву пе­ред ним виріс бюст. І тут же анарх при­га­дав: ко­лись він підійшов до вітри­ни й там по­ба­чив цю го­ло­ву. Са­ме во­на й сто­яла в чер­воній заг­раві. Оби­ва­тель ска­зав тоді: «Чор­ний па­па ко­му­ни».

    І те­пер йо­му ста­ло ди­ко, що він так прос­то слу­хав Хло­ню, ніби й справді він дав­но вже зріднив­ся з ним. Це ж про чор­но­го па­пу ко­му­ни го­во­рив Хло­ня. Хай не про то­го, що йо­го анарх ба­чив у вітрині, але це ж все од­но. Ви­хо­дить, він зовсім не те, чим уяв­ляє се­бе. Чи, мо­же, Хло­ня по­пав не на свій шлях? І за асоціацією «чор­ний па­па ко­му­ни» він при­га­дав якусь кар­ти­ну. Се­ред буй­ної стихії по­вені сто­яли на острівку два ко­ня й тоск­но ди­ви­ли­ся вдаль. Навк­ру­ги бу­шу­ва­ла во­да, і під нею про­па­да­ли і оселі, і ліси, і ку­чу­гу­ри. Ско­ро й цей ост­ро­вок по­ри­не в повінь. З ним зник­нуть і ці два коні, що так тоск­но див­ляться вдаль. І анарх не міг не порівня­ти се­бе й Хло­ню з ци­ми оди­но­ки­ми пос­та­тя­ми се­ред буй­ної стихії.

    Хлоня мовч­ки пос­то­яв декілька хви­лин біля вікна. Потім по­вер­нув­ся й зно­ву підійшов до анар­хо­во­го ліжка.

    - От що, - ска­зав він ти­хо, - кілька років то­му по­ча­лась но­ва епо­ха. Це бу­ли прек­расні, не­за­бутні дні. Я тоді був зовсім хлоп'яком. Але я й тоді по­чув цей надз­ви­чай­ний гро­хот… Чо­го ж мені так скуч­но? І сьогодні стоїть ту­ман, і завт­ра бу­де ту­ман. І в цих ту­ма­нах я нічо­го не ба­чу. Де ж моя епо­ха? От­же, до по­ба­чен­ня, то­ва­ри­шу, - рап­том, по­вер­та­ючись, ска­зав Хло­ня. - Піду шу­ка­ти своєї епо­хи!

    І Хло­ня вий­шов із па­ла­ти. Анарх по­ди­вив­ся йо­му вслід: «Скільки йо­му років?». І ніяк не міг при­га­да­ти. Потім він і сам підвівся. Він по­ду­мав про сест­ру Кат­рю і, зга­дав­ши, що во­на одер­жа­ла ко­ман­ди­ров­ку, пішов до неї. В ко­ри­дорі він зустрів Май­ю. Во­на йшла, по­хи­лив­ши го­ло­ву, і навіть не привіта­лась до нього. Анарх хотів був звер­ну­тись до неї з яки­мось за­пи­тан­ням, але по­чув у всім тілі неміч, а то­му й прой­шов мовч­ки.


    Мжичка не пе­рес­та­ва­ла йти. Над чор­ною кух­нею сто­яв ди­мок. Крізь млу вид­но бу­ло по­лос­ки во­ди. Далі сто­яв ту­ман. Ко­манд­на ви­со­та ма­ячи­ла си­рот­ли­во й неп­ривітли­во, і за­раз чу­ти бу­ло, як із го­ро­да гу­лом тем­ної міді кро­ку­ва­ли дзвіниці. І цей дзвін, до­летівши до кон­торсько­го пла­цу, зу­пи­няв­ся, і тоді йо­го про­дов­жу­ва­ло вит­тя ліка­ре­во­го се­те­ра. Пес, оче­вид­но, зди­хав.

    Коли анарх увійшов у кімна­ту сест­ри Катрі, во­на сто­яла біля кор­зин­ки й скла­да­ла ту­ди білиз­ну. По кімнаті роз­ки­да­но бу­ло стро­каті клапті якоїсь ма­терії, по­се­ре­дині кімна­ти ле­жав підсвічник. Із стін сест­ра Кат­ря вже позніма­ла свої кар­ти­ни. На ту­алетнім столі не бу­ло ста­ту­еток, і на ліжку ле­жа­ла біла по­дер­та со­роч­ка. В шафі бу­ло по­рожньо: оче­вид­но, во­на зібра­ла вже й свою бібліоте­ку.

    В кімнаті бу­ло неп­ривітли­во, як і над­ворі. Пус­те­лею віяло з кож­но­го за­кут­ка. Особ­ли­во неп­риємно вра­зив анар­ха по­дер­тий че­ре­вик, що ле­жав біля кор­зи­ни: на ньому уже зацвів зе­ле­ний хих­ла­тий мо­ро­шок. Сест­ра Кат­ря, оче­вид­но, ви­тяг­ла йо­го з-за ша­фи й ще не встиг­ла ви­ки­ну­ти в по­мий­ну яму. Че­ре­вик мав який­сь над­то гост­рий но­сик, тро­хи на кінці заг­ну­тий, вів на­га­ду­вав та­тарські саф'янці.

    Сестра Кат­ря зустріла анар­ха радісною усмішкою. Як же: во­на завт­ра їде! Во­на без кінця ра­да, що на­решті до­че­ка­лась цього. Анарх не мо­же й уяви­ти, як да­ле­ко во­на поїде. А са­ме: во­на пе­ре­ки­неться в Сибір, до са­мо­го Бай­ка­лу, за ти­ся­чу верст. Во­на хо­че по­жи­ти ще в глухій тайзі, по­далі від са­на­торійно­го жит­тя. Сест­ра Кат­ря, мож­ли­во, там скоріше розв'яже ті важкі проб­ле­ми, що тут їй ніяк не да­ються. До Ура­лу во­на бу­де їха­ти по­час­ти кур'єрським, по­час­ти па­са­жирським, а ко­ли пе­ре­ва­лить че­рез гірський хре­бет, во­на пе­ре­ся­де в зви­чай­ну «теп­луш­ку»: їй здається, що там во­на скоріше збе­реться з мис­ля­ми. Сест­ра Кат­ря доб­ре знає сибірське жит­тя, і во­на йо­го ніко­ли не проміняє за який-не­будь блис­ку­чий Па­риж або Лон­дон. Са­ме в Лон­доні то­що, їй здається, і є справж­ня пус­те­ля. Що ж до Сибіру, то не та­кий вже він жах­ли­вий. Сест­ра Кат­ря га­дає, що ту­ди не тільки їй, але й ба­гатьом слід бу­ло б по­манд­ру­ва­ти. Де-не­будь у за­не­сеній снігом оселі й на­род­жу­ються справжні мислі. Са­ме в глухій тайзі, на краю світу, во­на й най­де зас­по­коєння. То нічо­го, що там ви­ють північні вітри, - це гар­но. Мож­ли­во, во­ни-то й при­не­суть їй те, чо­го во­на так дов­го че­кає.

    - Уявіть, то­ва­ри­шу, - го­во­ри­ла сест­ра Кат­ря, радісно всміха­ючись і поп­рав­ля­ючи свій чор­ненький бан­тик, - мож­ли­во, де-не­будь там, за Бай­ка­лом чи над Бай­ка­лом і Ге­гель пос­та­не в іншо­му освітленні. І це бу­де зро­зуміло, бо, по суті, ви на­пев­но не ска­же­те мені, що я та­ке: дійсність чи фан­том. Навіть, ко­ли ви візьме­тесь за мою ру­ку й по­чуєте під пальцем моє тіло, і тоді ви не маєте пра­ва ска­за­ти, що я за­раз існую. Мож­ли­во, прос­то це ваш сон, бо й уві сні ви мо­же­те те са­ме по­чу­ва­ти… Все віднос­не!

    Анарх так звик­ся зі своїм хи­мер­ним ста­но­ви­щем, що й за­раз по­ду­мав: і справді, мож­ли­во, ніякої Катрі не­ма, мож­ли­во, на­решті, ніко­ли він не був на са­на­торійній зоні й си­дить за­раз десь в ізольова­но­му по­меш­канні для ду­шев­нох­во­рих.

    Сестра Кат­ря ще дов­го го­во­ри­ла про Сибір, про тай­гу, про філо­софію й зок­ре­ма про Ге­ге­ля. Во­на раз у раз радісно всміха­лась, ніби й справді най­шла свій хрес­ний путь. В її кімнаті зовсім по­темніло, ко­ли анарх стис­нув її ру­ку й вий­шов на ґанок.

    

XVIII

    

    Біля чор­ної кухні він зустрів са­на­торійно­го дур­ня. Ду­рень і за­раз безг­луз­до всміхнув­ся і все пог­ля­дав у ту­ман, ту­ди, де тіка­ли темні до­ро­ги крізь рес­публіканський глуш. В йо­го пог­ляді й те­пер сто­яла нез­ро­зуміла тос­ка, ніби ду­рень ду­мав усе про ту ж пус­тельну сте­по­ву станцію, що повз неї, не зу­пи­ня­ючись, пролітає експ­рес.

    - Що, Хо­мо? - ма­ши­нально ки­нув анарх.

    - Ги!… Ги!… - за­ре­го­тав ду­рень і, як завж­ди бу­ва­ло з ним, мет­нув­ся вбік і про­пав у ту­мані.

    Анарх об­ми­нув кух­ню й пішов до кон­торсько­го пла­цу. Ко­ли б хто-не­будь спи­тав йо­го, ку­ди й чо­го він іде, він, на­пев­но, не міг би відповісти. І справді, він ішов без мислі, ав­то­ма­тич­но. Зрідка він зу­пи­няв­ся, про­во­див ру­кою по чо­лу, ніби щось при­га­ду­вав. Але мислі не при­хо­ди­ли, і він зно­ву брів упе­ред. Мжич­ка не пе­рес­та­ва­ла по­ли­ва­ти зем­лю про­мерз­ли­ми крап­ля­ми. Висіло тем­но-сіре не­бо, а по ньому по­волі про­хо­ди­ли важкі хма­ри. Вив лікарів се­тер.

    «Так, він те­пер знає, що йо­му тре­ба зро­би­ти», - ду­мав анарх. Це так прос­то, це так яс­но й го­лов­не - це кон­сек­вент­но. І в то­му, і в дру­го­му ви­пад­ку він му­сить са­ме так зро­би­ти. В то­му ви­пад­ку, ко­ли він жи­ве в ізольова­но­му по­меш­канні і ця дійсність є ли­ше на­тов­пи при­мар, він нічо­го не за­гу­бить, зро­бив­ши те, що йо­му тре­ба зро­би­ти. Нав­па­ки, ко­ли він і після цього бу­де жи­ти, він бу­де пев­ний, що навк­ру­ги йо­го ли­ше самі фан­то­ми. Але й у дру­го­му ви­пад­ку йо­му нічо­го гу­би­ти. Кар­но, без­пе­реч­но, фікція. Він пев­ний, що ко­ли й справді навк­ру­ги йо­го дійсність, то Кар­но на са­на­торійній зоні не­ма. Кар­но - при­ма­ра і є од­на час­ти­на йо­го влас­но­го «я». Він мав не один ви­па­док за­пев­ни­тись у цьому. Од­не те, що ніко­ли та­ких мет­ран­пажів не бу­ло, є до­ка­зом пра­во­ти да­но­го при­пу­щен­ня.

    Виття со­ба­ки наб­ли­жа­лось. І ско­ро анарх по­ба­чив ліка­ре­во­го се­те­ра. Со­ба­ка ле­жав на боці й за­ли­зу­вав ве­ли­чез­ну ра­ну. Про­хо­дя­чи повз нього, він по­ба­чив, як пес тоск­но по­ди­вив­ся своїми ро­зум­ни­ми очи­ма й ще го­лосніше за­вив. І це вит­тя та­ке бу­ло нуд­не й неп­риємне, що анарх інстинк­тив­но при­ба­вив крок.

    Обминаючи темні де­ре­ва, він ішов до ко­манд­ної ви­со­ти.

    Збоку, над рікою, сто­яв ту­ман. Крізь нього бли­ма­ли дальні міські огні. В ог­нях бу­ла спе­цифічна осіння тусклість. І, зирк­нув­ши на них, анарх зга­дав чо­мусь не­дав­ню роз­мо­ву з сест­рою Кат­рею, Бай­кал і сибірські нетрі. І по­ду­мав: «Сест­ра Кат­ря, без­пе­реч­но, має рацію їха­ти ту­ди». Тоді пе­ред анар­хом пос­та­ли дикі азіатські по­ля, білі хур­то­ви­ни й три­вожні станції на та­тарських прольотах.

    Анарх схо­див на го­ру. Чим далі він ішов, тим лег­шим ста­вав ту­ман. Зда­ва­лось, роз­вид­няється. І справді, ско­ро над ним по­вис­ло без­дон­не синє не­бо. Тільки по до­лині відсту­па­ли ту­ма­ни. Спа­лах­ну­ли зорі, за­пах­ло вогкістю. Пе­ред анар­хом пос­та­ла оаза дальнього го­ро­да, чіткі люк­си й лед­ве помітний си­лу­ет екс­пе­ри­мен­тальної фер­ми. На по­сел­ку, що за кілька гін, бре­ха­ли пси.

    Анарх пішов далі, до са­мотньої бе­ре­зи. Він так упев­не­но сту­пав ту­ди, ніби й справді знав, що там най­де то­го, ко­го йо­му тре­ба. І то­му, зу­пи­нив­шись, він зовсім не зди­ву­вав­ся, по­ба­чив­ши Май­ю.

    Притулившись усім тілом до бе­ре­зи, во­на сто­яла, як різьблен­ня.

    Інакше й не мог­ло бу­ти. Во­на лю­би­ла хо­ди­ти до цього місця са­ме вночі.

    Він рап­том по­чув у тілі дрібний дріж, і йо­му при­ли­ла кров до го­ло­ви. Ніби щось дав­но за­губ­ле­не він най­шов за­раз.

    Майя не ру­ха­лась.

    Тоді анарх несвідо­мо рво­нув­ся впе­ред і зу­пи­нив­ся біля дівчи­ни. Во­на сто­яла зап­лю­щив­ши очі й за­ки­нув­ши го­ло­ву на су­ху гілку. Темні ова­ли під очи­ма го­во­ри­ли, що це не та вже Май­я, що з нею анарх про­во­див літні ночі.

    - Майо! - ска­зав він, чо­мусь ля­ка­ючись сво­го го­ло­су.

    - Що та­ке? - ти­хо спи­та­ла во­на, не розп­лю­щу­ючи очей.

    Анарх по­ди­вив­ся на неї й тут же відчув, як йо­му зда­ви­ло спаз­ма­ми гор­ло. Але він прос­то й спокійно ска­зав:

    - Я хо­чу го­во­ри­ти з ва­ми.

    - Зі мною?

    - Так!

    - Для чо­го ж це? - спи­та­ла Май­я. І анарх пер­ший раз за кілька ос­танніх тижнів по­чув її ти­хий смішок.

    - Просто так!

    - Це ціка­во, - ска­за­ла во­на й до­да­ла іронічно: - ви, оче­вид­но, ду­маєте вис­ту­па­ти десь у ролі трагіка? Так?

    - Ні, Май­о! - ска­зав він.

    - А… ідіть ви к чор­ту! - рап­том знер­ву­ва­ла дівчи­на. - Об­рид­ли мені такі роз­мо­ви!

    Але анарх не об­ра­зив­ся, він одійшов, став над кру­чею й ди­вив­ся на да­ле­кий го­род. Так він прос­то­яв декілька хви­лин у яко­мусь півсні, весь час че­ка­ючи, що йо­го пок­ли­че Май­я.

    Майя і справді пок­ли­ка­ла.

    - Савонаролочко! - рап­том по­чув він.

    Але, ко­ли він зу­пи­нив­ся біля неї, по­ба­чив: її об­лич­чя бу­ло та­ке ж хо­лод­не й німе, як і раніш. Пер­шо­го мо­мен­ту анарх навіть по­ду­мав, що він прос­то по­ми­лив­ся, бо ж во­на та­ки дав­но на­зи­ва­ла йо­го так. Але ско­ро Май­я й справді за­го­во­ри­ла:

    - Ви хотіли роз­мов­ля­ти зі мною? - спи­та­ла во­на.

    - Ну да!

    - Для чо­го?

    - Не знаю!

    - Ну, тоді слу­хай­те! - ки­ну­ла во­на, і на цей раз не розп­лю­щу­ючи очей. - Скажіть мені, чо­го вам тре­ба від ме­не? Нев­же ви й досі мрієте, що я вас ко­ли-не­будь ко­ха­ла? Так?

    - Так, - од­гук­нув­ся анарх.


    - Даремно! - ска­за­ла Май­я. - А втім, мені не тре­ба го­во­ри­ти вам, що в да­но­му разі моє ко­хан­ня для вас не більше як со­ло­мин­ка, за яку ха­пається то­ну­чий… Так?

    - Так! - май­же не ду­ма­ючи, ки­нув анарх.

    - Виходить, - і Май­я розп­лю­щи­ла очі, ще раз засміявшись своїм не­гар­ним смішком, - ви­хо­дить, що ви ме­не не ко­ха­ли, не ко­хаєте й не бу­де­те ко­ха­ти. Це, без­пе­реч­но, так, бо ж я чу­ла - ко­хан­ня зовсім не та­ке… Так?

    - Так.

    - А те­пер я вам ска­жу, що й я вас точнісінько так ко­ха­ла. І ви для ме­не бу­ли та­кою ж со­ло­мин­кою, за яку я ха­па­лась. Але за­раз я вас тро­хи не­на­вид­жу… Тільки, будь лас­ка, не зро­зумійте цього, як про­яв ущек­ну­то­го са­мо­любст­ва… Я вас не­на­вид­жу от за що: я ко­лись ка­за­ла вам про те, що між на­ми є тайні чекісти. Я навіть на­тя­ка­ла на те, що й я на­ле­жу до цієї ка­те­горії лю­дей. Ви мені тоді не повіри­ли. Те­пер, га­даю, повіри­те!… Я - тай­на чекістка, агент чер­во­ної охо­рон­ки. З са­мо­го пер­шо­го дня ва­шо­го приїзду на са­на­торійну зо­ну я сте­жи­ла за кож­ним ва­шим кро­ком. Я чо­мусь віри­ла, що ви є справжній анарх, який про­во­каційни­ми за­со­ба­ми за­те­сав­ся в наші ко­ла. І знаєте, тоді по-своєму по­ко­ха­ла вас. Я ба­га­то зна­ла муж­чин. Але по-своєму (мож­ли­во, як і ви ме­не) ко­ха­ла тільки двох: вас і то­го юна­ка, про яко­го я вам уже го­во­ри­ла. Ви віри­те, що я вас ко­ха­ла? - і Май­я ски­ну­ла на анар­ха очі.

    - Вірю.

    - Як хо­че­те, - і во­на на хви­ли­ну зу­пи­ни­лась.

    На са­на­торійній зоні елект­рич­на станція од­би­ва­ла уда­ри. Зно­ву чу­ти бу­ло, як на кон­торсько­му пла­цу вив лікарів се­тер. То тут, то там спа­ла­ху­ва­ли люк­си: і на са­на­торійній зоні, і біля домів відпо­чин­ку, і на по­сел­ках, і в да­лекім го­роді. Огні сто­яли в сте­пу мов­чаз­но й не­ру­хо­мо. Повз них і далі виб­лис­ку­ва­ли хо­лодні во­ди рік.

    - Так, я вас ко­ха­ла! - ка­за­ла Май­я. - Бо я ду­ма­ла, що ви є справжній анарх. Я сподіва­лась, що ви мені дас­те декілька прек­рас­них хви­лин. І відда­ва­ти­ся вам, ска­жу щи­ро, бу­ло для ме­не щас­тям. Я зна­ла, що моє тіло, моя лас­ка розв'яже вам язик і ви мені роз­ка­же­те те, чо­го я пот­ре­бую. Так! Я віри­ла в це: до осені ви бу­де­те сидіти в підвалі!… Бо ж по­ду­май­те: в цьому вся я. Ви ро­зумієте?

    Майя по­хи­ли­ла го­ло­ву й за­ду­ма­лась. Анарх мов­чав. І хоч він уз­нав од неї за­раз, що був її чер­го­вою офірою - і тільки, що во­на не як ко­хан­ка, а як тай­на чекістка хо­ди­ла за ним, сте­жа­чи за кож­ним ру­хом, навіть більше - ба­жа­ючи, щоб він зро­бив який­сь не­пев­ний крок, кот­рий привів би йо­го до тюр­ми, анарх не тільки не пізнав зло­би чи то во­рож­нечі до Майї - са­ме те­пер, як ніко­ли, він по­чув близькість до неї.

    - Так, - го­во­ри­ла Май­я, - в цьому вся я! Бо ж по­ду­май­те: я при­нес­ла в офіру все, що мог­ла да­ти. Я по­ру­ши­ла свій діво­чий стан із ви­пад­ко­вим сам­цем, я відда­ла свою чис­то­ту і навіть не че­рез зви­чай­ну тва­рин­ну злуч­ку. Мої пацієнти бу­ли вірту­оза­ми. Але я ро­би­ла це, як ті ідіотки, які із спокійною ду­шею йшли на вог­ни­ще… І що мені з то­го - сто чортів! - що моїх пацієнтів одп­рав­ля­ли на той світ у «двад­цять чо­ти­ри го­ди­ни»? - Май­я зу­пи­ни­лась і по­ло­жи­ла до­ло­ню на своє чо­ло. - Але не за­бу­вай­те, - про­дов­жу­ва­ла во­на, - за кілька років ба­ри­кад­них боїв я ма­ла спра­ву не з од­ним муж­чи­ною і не з де­сятьма і, мож­ли­во, не з двад­цятьма. Зви­чай­но, пер­ша га­ряч­ковість прой­шла, але її місце за­посіла звич­ка. Ви ро­зумієте? Це вже не нетрі женської душі, а це нетрі вза­галі. Я прос­то звик­ла висліджу­ва­ти, до­но­си­ти. І, оскільки до інших справ бу­ла постійна інди­фе­рентність і оскільки я завж­ди пам'ята­ла, що ох­ранці я відда­ла все, що мог­ла, я не тільки по­лю­би­ла цю спра­ву, я прос­то - сто чортів! - не мо­жу без неї жи­ти!

    З дальніх пе­ре­валів донісся дзвін: оче­вид­но, в го­роді бив го­дин­ник. Май­я здриг­ну­ла й зу­пи­ни­лась. Анарх зас­тиг, як різьблен­ня, і мов­чав. З-за ріки насідав ту­ман. Але не­бо бу­ло синє й спокійне.

    - Так, сто чортів! - Май­я зно­ву за­ки­ну­ла го­ло­ву й зап­лю­щи­ла очі. - І от те­пер, зустрівшись ви­пад­ко­во з ва­ми, я по­ду­ма­ла: стій, чи­жик-пи­жик, я до те­бе до­бе­русь! Я сте­жи­ла за кож­ним ва­шим кро­ком і, чо­го б ви од ме­не не ви­ма­га­ли, я все б зро­би­ла… На­решті я ба­чу, що ви є прос­то ос­тан­ня со­ло­мин­ка, за яку я схо­пи­лась і не вдер­жа­лась. І те­пер ви ро­зумієте ме­не?… Так?

    - Так, - ко­рот­ко ки­нув анарх.

    Тоді Май­я нес­подіва­но підійшла до нього й об­хо­пи­ла ру­ка­ми йо­го шию.

    - Чижик-пижик! - ска­за­ла во­на, і в її го­лосі заз­ву­ча­ла інша інто­нація. - Що ж те­пер при­ка­же­те мені ро­би­ти?

    - Не знаю.

    - І я не знаю, - і Май­я ще щільніш при­ту­ли­лась до анар­ха.

    З Грал­тай­ських Меж при­летів сівер­кий вітер. Ту­ман зійшов на ріку й наб­ли­жав­ся до ко­манд­ної ви­со­ти.

    - От що, - по­мов­чав­ши, рап­том ска­зав анарх. - Я най­шов! - і якось хво­роб­ли­во засміявся.

    - Що ти най­шов? - ски­ну­лась Май­я.

    - Це, влас­не, паліатив, - ска­зав він, - але це, мож­ли­во, на де­який час дасть тобі за­до­во­лен­ня… Я от що на­ду­мав… Як ти га­даєш? Не бу­ло б кра­ще тобі, ко­ли б я… одійшов… у двад­цять чо­ти­ри го­ди­ни… ти знаєш, ку­ди…

    Майя здриг­ну­ла.

    - У двад­цять чо­ти­ри го­ди­ни?

    - Так… І це, влас­не, зовсім не бу­де офірою для те­бе.

    - А для чо­го ж це мені потрібно? - спокійно спи­та­ла во­на.

    Але в її го­лосі анарх по­чув і лег­кий дріж, і схо­ва­ну радість.

    - Як, для чо­го? Ти підеш тоді в ох­ран­ку й ска­жеш, що от, мов­ляв, бу­ла та­ка-то лю­ди­на і… Сло­вом, ти щось там при­ду­маєш. Ти мо­жеш ска­за­ти, що ме­не пе­ре­хит­ри­ла, розк­ри­ла мою «про­во­кацію», і я му­сив або втіка­ти (а ку­ди те­пер уте­чеш?), або зро­би­ти те, що зро­бив. Мож­на навіть най­ти якісь фальшиві до­ку­мен­ти, яки­ми ти й до­ка­жеш мою про­ви­ну.

    - Ти серй­оз­но го­во­риш?

    - Цілком серй­оз­но.

    - А в те­бе ре­вольвер єсть? - нес­подіва­но спи­та­ла во­на й прис­та­ви­ла свій пог­ляд до анар­хо­вих очей. І в її очах він по­ба­чив тва­рин­ну радість.

    - Револьвера в ме­не не­ма, - ска­зав анарх.

    - Так тоді, - і Май­я фальши­во засміялась, - я тобі дам свій!

    Але, хоч як во­на не­ви­му­ше­но ки­да­лась фра­за­ми, їй не вда­лось оду­ри­ти йо­го. Без­пе­реч­но, це був не жарт: Май­я тільки вда­ва­ла з се­бе жартівни­цю.

    Раптом во­на на­хи­ли­ла анар­хо­ву го­ло­ву до се­бе й міцно при­тис­ну­ла до своїх гру­дей.

    - Чижик-пижик! - фальши­во засміялась во­на. - Ніко­ли я не дам тобі сво­го ре­вольве­ра! Зви­чай­но, я жар­тую!

    Але він уже не вірив їй: во­на са­ме те­пер го­во­ри­ла не­щи­ро.

    З Грал­тай­ських Меж іще при­летів сівер­кий віте­рець. Ту­ман дійшов до ко­манд­ної ви­со­ти й зби­рав­ся на неї. Да­лекі міські люк­си підби­ло лег­кою дим­кою. Пах­ло вогкістю і чу­ти бу­ло в сте­пу гу­док нічно­го по­тя­гу. Але не­бо й за­раз бу­ло синє й спокійне.

    - Чижик-пижик! - го­во­ри­ла Май­я і го­лос її зад­ри­жав. - Все це гар­но, але ти ме­не - сто чортів! - не ро­зумієш!

    Дівчи­на не до­го­во­ри­ла, і анарх по­чув, як її тіло здриг­ну­ло і во­на мов­чаз­но й істе­рич­но за­ре­го­та­ла.

    І сли­ве в цей мо­мент над рікою пронісся три­вож­ний крик.

    - Ей! Сю­ди!… Скоріш!…

    - Де? Де? - обізва­лось на са­на­торійній зоні.

    - Кличте до чов­на ри­бал­ку!… Хло­ня вто­пив­ся!

    Анарх ос­товпів. Май­я по­ди­ви­лась на нього су­хи­ми очи­ма.

    - Скоріш!… Скоріш!… Хло­ня вто­пив­ся!… - зно­ву над рікою роз­тяв­ся три­вож­ний крик.

    Майя нер­во­во відки­ну­ла го­ло­ву й мовч­ки рво­ну­лась упе­ред.

    

ХІХ

    

    На да­ле­ких бой­нях ревів віл, і рев був тя­гу­чий і три­вож­ний.

    Надходив сірий осінній ра­нок. Ртуть па­да­ла.

    Над гни­ли­ми бо­ло­та­ми, над пус­тельною рікою по­су­ва­ли­ся скон­ден­со­вані во­ди. До­щу не бу­ло. Рин­ви зас­тиг­ли в мов­чанці. Над чор­ною кух­нею вже сто­яв ди­мок і та­нув у нав­ко­лишній вог­кості. Десь по шо­се рипіли підво­ди: то з око­лиці кра­марі по­су­ва­лись на міський ба­зар. Ко­манд­на ви­со­та сто­яла в ту­мані і лед­ве ви­ри­со­ву­вав­ся її тем­ний си­лу­ет. Зрідка на цент­ральний бу­ди­нок наліта­ли сіверкі вітерці, і тоді би­лась на сході бо­ко­ва вікон­ни­ця. В сте­пу дов­го й про­тяж­но кри­чав па­ро­вик, за­ти­ха­ючи не­яс­ним відго­лос­ком за дальнім пе­ре­ва­лом.

    Цілу ніч на са­на­торійній зоні суєти­лись лю­ди. Пер­шої го­ди­ни відка­чу­ва­ли Хло­ню, але потім, ко­ли ви­яс­ни­лось, що спас­ти йо­го не мож­на, об­ми­ва­ли труп, увільня­ли для мерт­во­го па­ла­ту й т. д. Але, ко­ли Хло­ня і ле­жав уже на столі, і нічо­го бу­ло ро­би­ти, і по­коївки, і сест­ри, і хворі, пригнічені цією подією, мовч­ки хо­ди­ли з кут­ка в ку­ток, і тільки пе­ред світан­ком де­ко­го з них по­бо­ров сон.


    Коли вчо­ра Хло­ня пішов до анар­ха, сест­ри, що сте­жи­ли за ним, сиділи спокійно в одній із па­лат, зна­ючи доб­ре, що від анар­ха Хло­ня йде тоді, ко­ли пок­ли­че дзво­ник. Ски­ну­лись во­ни приб­лиз­но за го­ди­ну. Не най­шов­ши юна­ка в кімнаті, сест­ри побігли до Катрі шу­ка­ти анар­ха. Во­ни га­да­ли, що Хло­ня й пішов з ним. Це бу­ло тоді, ко­ли анарх сидів у Кат­риній кімнаті. Але й там во­ни, зви­чай­но, Хлоні не най­шли. Тоді сест­ри мет­ну­лись по са­на­торійній зоні. Нез­ва­жа­ючи на те, що Хло­ня декілька разів обіцяв уто­пи­ти­ся, сест­рам і в го­ло­ву не прий­шло не­гай­но побігти до ріки. Во­ни хо­ди­ли в кон­то­ру, на кон­торський плац, шу­ка­ли в кухні й на шо­се. І тільки ко­ли до них прис­тав са­на­торійний ко­няр, сест­ри зга­да­ли про ріку. Бігти ту­ди тре­ба бу­ло че­рез лег­ку тря­со­ви­ну і по ній, зви­чай­но, не мож­на бу­ло прой­ти в че­ре­вич­ках. То­му й до ріки побіг один ко­няр. Він іще зас­тав Хло­ню на бе­резі біля кручі. Але не встиг ко­няр пе­реб­рес­ти не­ве­лич­ку за­водь, як Хло­ня мовч­ки зро­бив по­мах ру­ка­ми й ки­нув­ся у во­ду. Тоді-то й пок­ли­кав ко­няр собі до­по­мо­гу. Са­ме цей крик і чу­ли Май­я і анарх.

    Хлоню ви­тяг­ли мерт­вим. То­го ж ве­чо­ра вик­ли­ка­ли міліцію і скла­ли відповідний акт.

    Анарх, прибігши з Майєю на са­на­торійну зо­ну, од­ра­зу ж пішов у свою па­ла­ту. Він не тільки не за­хотів ди­ви­тись на Хло­ню, але й, лігши на кой­ку, на­ва­лив на свою го­ло­ву по­душ­ку, щоб не чу­ти бу­ло ме­тушні. Опівночі, ко­ли в цент­рально­му бу­дин­ку стих­ло, він од­ки­нув ру­кою зби­те во­лос­ся й по­ди­вив­ся навк­ру­ги се­бе.

    Стояла ти­ша, і за вікном усю ніч дзвеніли осінні во­ди в рин­вах. Оче­вид­но, всьому са­на­торію ця ніч зда­ла­ся не­мож­ли­во дов­гою. Але анар­хові во­на прой­шла зовсім не­помітно. За декілька тем­них го­дин осінньої тем­ря­ви пе­ред ним прой­шло стільки при­мар-спо­гадів, скільки він не ба­чив за все своє жит­тя. Він ос­та­точ­но вирішив, що вже не існує, що меш­кає «на то­му боці» ре­альності. І він не тільки при­ми­рив­ся з цим, йо­му навіть радісно бу­ло, що він уже, на­решті, так прос­то, без уся­ких пе­реш­код по­пав у цей невідо­мий край. Він цілком свідо­мо най­шов тоді порівнян­ня цьому ста­нові. Са­ме так він по­чу­вав се­бе ко­лись у ди­тинстві, зах­ворівши га­ряч­кою. Він ба­чив навк­ру­ги се­бе цілком ре­альні речі, чув най­ре­альніші роз­мо­ви, але все це, на­би­ра­ло хи­мер­них відтінків, якусь не­ясність і про­зорість. І те­пер, як і тоді, йо­му хотілось ба­чи­ти біля се­бе ко­гось над­то близько­го, хто б дер­жав свою ру­ку на йо­го га­рячій го­лові. Це бу­ло воісти­ну якесь царст­во фан­томів, але ти­хих, за­ду­шев­них, і во­ни не три­во­жи­ли йо­го.

    Перед ним про­хо­ди­ли і Май­я, і сест­ра Кат­ря, і Хло­ня, і да­лекі сибірські сніги, і та­тарські прольоти на не­мож­ли­вих го­нах. Зно­ву ви­ри­на­ли не­ясні згад­ки з ди­тя­чих літ, і він ба­чив за­буті об­лич­чя, ти­хий по­се­лок, до­ро­гу в ди­ких бур'янах на ви­со­ку го­ру, де сто­яло кла­до­ви­ще й де завж­ди пах­ло чеб­ре­цем. До­ро­га ухи­ля­лась убік, бре­ла че­рез го­ни чор­но­го па­ру, добіга­ла до цук­ро­варні й на­решті про­па­да­ла в сизій дим­чатій безвісті. Він чув, як рип­лять во­зи в ди­ко­му сте­пу се­ред га­ря­чої тиші, об­ми­на­ючи польові дзво­ни­ки. Во­ли йдуть вільною хо­дою, а з гар­би пли­не не­ве­се­ла пісня, про­хо­дить бур'янові го­ни й та­не, зав­ми­ра­ючи в глу­хо­му сте­по­во­му повітрі. Пе­ред ним ви­ри­нав по­рожній май­дан, ха­та на краю се­ла, де він про­жив своє ди­тинст­во, графський парк, що ца­рить над усім се­лом, ста­вок, стрункі то­полі, і зно­ву бігла до­ро­га й її не­мож­ли­ва без­межність. Десь у сте­пу ку­рив ди­мок, і цей за­пах дальнього по­жа­ри­ща ніс анар­ха на своїх лег­ких кри­лах у якісь каз­кові обрії.

    І так цілу ніч фан­том за фан­то­мом - ціле царст­во про­зо­рих і за­ду­шев­них при­мар.

    І ко­ли на­решті крізь вікно про­бив­ся хво­рий світа­нок і в кімнаті по­ча­ло роз­вид­ня­тись, він розп­лю­щив очі й важ­ко зітхнув: він зно­ву пізнав дійсність. І йо­му до бо­лю шко­да бу­ло цієї ночі. І тоді ж він по­чув дрібний дріж по всьому тілу. Він узяв­ся за го­ло­ву: во­на па­ла­ла. В скро­нях йо­му сту­ка­ло, а ко­ли він удив­ляв­ся у стіну, в очі забіга­ли гол­ки.

    Анархові прий­шла мисль, що він зах­ворів. І ця мисль, як ти­ха радість, по­вис­ла над ним. Він, без­пе­реч­но, зах­ворів га­ряч­кою, і хво­ро­ба прий­шла вчас­но. Він зрадів їй, бо во­на мог­ла йо­го без уся­ких пе­реш­код зно­ву пе­ре­нес­ти в царст­во фан­томів. Анарх пам'ятає, як учо­ра, пе­ре­хо­дя­чи бо­ло­то, він на­ро­чи­то, хоч і інстинк­тив­но, сту­пав ту­ди, де бу­ло глиб­ше, щоб наб­ра­ти в че­ре­ви­ки хо­лод­ної во­ди. Це бу­ла хитрість, і во­на йо­му вда­ла­ся.

    Він розп­лю­щив очі й по­ди­вив­ся у вікно, що ви­хо­ди­ло в ко­ри­дор: повз нього хтось прой­шов, не­су­чи в ру­ках свічку. І тільки за­раз анарх зга­дав про Хло­ню.

    Але не по­чув він ні жа­лості, ні бо­лю, на­че це бу­ло зви­чай­не яви­ще на са­на­торійній зоні, на­че він дав­но вже вирішив, що інак­ше не мог­ло бу­ти. Однієї хви­ли­ни йо­му прий­шла навіть мисль: «Чо­го це сест­ри так суєти­лись учо­ра? Нев­же во­ни на­да­ють так ба­га­то зна­чен­ня цій події?». Він га­дає, що тут нічо­го особ­ли­во­го не­ма. Жив чо­ловік - і вмер. Мож­на пош­ко­ду­ва­ти тільки, що Хлоні, ко­ли він то­пив­ся, бу­ло хо­лод­но у воді.

    І тут же анарх при­га­дав те місце, де за­ги­нув хлоп­чик: і він - пам'ятає - лю­бив сидіти на цьому місці. Влітку відціля ма­ячи­ли прек­расні далі. Він пам'ятає: з бо­ку кручі ріс ко­миш, та­кий струн­кий і су­во­рий. І ко­миш якось надз­ви­чай­но сто­рож­ко мов­чав, ко­ли за­хо­ди­ло сон­це. Тут біля кручі завж­ди нез­нос­но пах­ло осо­кою.

    Цікаво: анарх ду­мав за­раз про се­бе так, ніби він уже не існує. Він брав­ся за своє чо­ло і йо­му бу­ло приємно по­чу­ва­ти під ру­кою га­ря­че тіло; во­но роз­га­ня­ло дрібний і уїдли­вий дріж.

    Анарх і не помітив, як нас­ту­пив гли­бо­кий ра­нок.

    Та й труд­но бу­ло поміти­ти: над­ворі бу­ло та­кож сіро, та­ка ж сто­яла півтем­ря­ва, як і тоді, ко­ли тільки-но роз­вид­ня­лось. До­щу не бу­ло. Над са­на­торійною зо­ною на­вис­ли темні ма­си­ви вод і ніби зас­тиг­ли. На да­ле­ких бой­нях зно­ву ревів віл, і рев був тя­гу­чий і три­во­жий.

    - О-о-о-о! - крик­нув рап­том біля вікна са­на­торійний ду­рень, і все за­тих­ло.

    І тоді ж по­чув він, що йо­му пе­че в горлі. Він по­ди­вив­ся на тум­боч­ку: гра­фи­на не бу­ло. Він підвівся й став на но­ги. Коліна йо­му боліли, і все тіло бу­ло в та­ко­му стані, ніби йо­го хтось не­дав­но по­бив. В ко­ри­дорі він зустрів двох сес­тер. Од­на з них нес­ла якесь шмат­тя, і во­но би­ло в очі своєю надз­ви­чай­ною білиз­ною.

    - Де во­да стоїть? - спи­тав він.

    - Там - мах­ну­ла ку­дись ру­кою сест­ра й хут­ко зник­ла в па­латі.

    Анарх побрів на ве­ран­ду, але во­ди й там не най­шов. В їдальні він теж не ба­чив гра­фи­на. «От ідіотський ви­па­док!» - по­ду­мав він, бо спра­га вже по­ча­ла три­во­жи­ти йо­го. Гор­ло йо­му ос­та­точ­но пе­ре­сох­ло й пек­ло те­пер не тільки в ньому, але й в гру­дях сто­яла не­мож­ли­ва спе­ка.

    Йому зда­ва­лось, що він стоїть се­ред вог­ню стра­шен­ної по­жежі. Дрібний дріж теж не за­ли­шав йо­го. Все анар­хо­ве грандіозне тіло здри­га­ло­ся в надз­ви­чай­ній зим­ниці.

    Раптом на по­розі по­ка­за­ла­ся Май­я.

    - Я ви­ма­гаю, щоб ви ме­не ви­пи­са­ли! - істе­рич­но кри­ча­ла во­на ко­мусь. - В про­тив­но­му разі я й без вас най­ду до­ро­гу!

    - А цього я не маю пра­ва зро­би­ти! - донісся знад­во­ру су­во­рий ор­ди­на­торів го­лос.

    - Тоді я са­ма піду!

    - Ні, ви не піде­те, бо ви ще хворі! - зно­ву впер­то ска­зав ор­ди­на­тор.

    Анарх зу­пи­нив­ся: Май­я ста­ла на по­розі й за­ту­ли­ла со­бою вихідні двері.

    - Це чорт знає що! - істе­рич­но зак­ри­ча­ла во­на, і в цей мо­мент їхні очі зустрілись.

    І анарх по­ба­чив у Майїних зіни­цях стільки зне­ва­ги, що ми­мо­волі здриг­нув. Май­я кру­то по­вер­ну­лась і да­ла йо­му до­ро­гу.

    Тоді він ки­нув­ся до сест­ри Катрі.

    Біля ґанку сто­яла са­мот­ня підво­да: во­на, оче­вид­но, му­си­ла відвез­ти сест­ру Кат­рю на станцію. Він по­ди­вив­ся у вікно. В кімнаті був та­кий же роз­гардіяш, як і вчо­ра. На кор­зині ле­жа­ли роз­ки­дані книж­ки, а біля ша­фи - той же підби­тий хих­ла­тим мо­рош­ком че­ре­вик. Сест­ра Кат­ря з роз­пу­ще­ним во­лос­сям сиділа на ліжку, об­хо­пив­ши ру­ка­ми го­ло­ву. На неї, оче­вид­но, сильно впли­ну­ла Хло­ни­на смерть. Во­на й досі не мог­ла прий­ти в се­бе. І анарх не ри­зик­нув пот­ри­во­жи­ти її.

    Але спра­га не да­ва­ла йо­му спо­кою. Анарх відчув, що ко­ли він ско­ро не най­де хоч декілька кра­пель во­ди, він мо­же збо­же­воліти. І тоді він зно­ву ки­нув­ся шу­ка­ти гра­фи­на. Він ки­дав­ся з од­но­го кінця в дру­гий, підбігав до ко­ло­дя­зя, заг­ля­дав ту­ди, ви­пи­вав йо­го очи­ма, але во­ди ніде не бу­ло.

    Навкруги бу­ло ти­хо. Над­ворі жод­ної лю­ди­ни, на­че ви­мер­ла вся са­на­торійна зо­на. На кон­торсько­му пла­цу й за­раз вив лікарів се­тер. Над го­ро­дом сто­яв ту­ман і важ­ке мов­чаз­не не­бо. Хма­ри зу­пи­ни­лись і не ру­ха­лись. Зрідка з ви­со­ких то­поль спа­да­ли краплі во­ди й три­вож­но дзвеніли в рин­вах.

    Дріж не зу­пи­нив­ся. Анар­хо­ве тіло раз у раз підки­да­ло. Го­ло­ва йо­му горіла й роз­ко­лю­ва­лась на дві час­ти­ни. Спра­га да­ви­ла гор­ло й спи­ра­ла ди­хан­ня. Тоді йо­му прий­шло в го­ло­ву крик­ну­ти, пок­ли­ка­ти ко­гось на підмо­гу. Але він по­чув, що язик йо­му не ру­хається, ніби йо­го відня­ло. Він зно­ву озир­нув­ся, але й те­пер навк­ру­ги бу­ло по­рожньо. Тільки са­мот­ня підво­да сто­яла біля Кат­ри­но­го ґанку, і на ній не бу­ло візни­ка.

    І тоді ж він рап­том зга­дав ріку і її хо­лодні во­ди. Ні, він і справді збо­же­волів. Як він не міг досі до­га­ди­тись, де йо­му діста­ти во­ди? Там же її так не­мож­ли­во ба­га­то. Са­ме там він і за­га­сить свою спра­гу… Це так прос­то, і це так яс­но.

    І ти­ха радість, і зас­по­коєння прий­шли до нього. Го­лові ста­ло лег­ше, і спе­ка по­гас­ла в гру­дях. Анар­хові зда­ло­ся навіть, що в цю хви­ли­ну на нього на­летів сівер­кий віте­рець і заг­рав у йо­го во­лоссі. Тоді він, підібрав­ши по­ли сво­го ха­ла­та, обійшов цент­ральний бу­ди­нок і по­волі побрів до ріки. Інстинк­тив­но він пря­му­вав са­ме до тієї кручі, де вчо­ра вто­пив­ся Хло­ня.

    На да­ле­ких бой­нях ревів віл, і рев був тя­гу­чий і три­вож­ний. Сто­яв стіною ту­ман, і за ним не вид­но бу­ло ні го­ро­да, ні по­селків, ні екс­пе­ри­мен­тальної фер­ми. Тільки ко­манд­на ви­со­та виділя­лась од­ним своїм од­ро­гом.

    Він пе­рей­шов уже са­на­торійну ме­жу. Про­ди­ра­ючись крізь ди­кий ма­лин­ник, він і те­пер по­чув за­ду­ше­ний крик са­на­торійно­го дур­ня. Ско­ро він був на тря­со­вині. Він те­пер обе­реж­но пе­рес­ту­пав ка­люжі, ніби й справді бо­яв­ся, що за­мо­чить но­ги. Але во­да все-та­ки по­па­ла в один бо­ти­нок, і бо­ти­нок весь час кум­кав. Це навіть знер­ву­ва­ло йо­го, і він, по­ба­чив­ши гор­бик, сів на нього, зняв бо­ти­нок і ви­лив відтіля во­ду.

    Але анарх по­ми­лив­ся, га­да­ючи, що спе­ка в ньому по­га­сає. Дріж теж не зу­пи­няв­ся, і різни­ця бу­ла та, що те­пер він брав йо­го прис­ту­па­ми. Го­ло­ва чим далі, то більш на­би­ра­ла ва­ги, і за­раз во­на не тільки горіла: її бук­вально охоп­ле­но бу­ло на­гар­то­ва­ним по­лум'ям.

    Нарешті з ту­ма­ну вип­ли­ла кру­ча і анарх ско­ро був біля неї. Пе­реп­лиг­нув­ши ос­тан­ню ка­лю­жу, він став на бе­рег і озир­нув­ся. Навк­ру­ги бу­ло ти­хо, з дальнього го­ро­да доліта­ли не­ясні зву­ки розт­ро­ще­но­го дзво­ну.

    Він спус­тив­ся з кручі й став на пісок. Хо­лод­на во­да по­волі, лед­ве помітно плив­ла в тем­ну даль. «Але як же я во­ди нап’юся?» - по­ду­мав він, ніби й справді не знав, як це мож­на зро­би­ти.

    Нарешті він наг­нув­ся, наб­рав у до­ло­ню во­ди й при­ло­жив до неї свої га­рячі ус­та. Разів із п'ять він про­ро­бив та­ку про­це­ду­ру, але спра­ги не міг по­га­си­ти. Тоді він сів на зем­лю й по­чав роз­дя­га­тись. Ски­нув бо­тин­ки, ха­лат, со­роч­ку. А ко­ли на­летів на нього сівер­кий віте­рець, він по­ду­мав, що те­пер гли­бо­ка осінь і він мо­же зас­ту­ди­тись.

    Коли анарх увійшов у во­ду, він навіть зди­ву­вав­ся: во­да бу­ла та­ка теп­ла, ніби за­раз сто­яв літній ра­нок. Він одійшов од бе­ре­га й став по гру­ди.

    І тоді ж на дру­го­му бе­резі він по­ба­чив крізь ту­ман Кар­но. Той сидів на гор­би­ку й ди­вив­ся на нього. Але анарх не звер­нув на це ува­ги, на­че й справді та­ке яви­ще бу­ло цілком при­род­ним. Пе­ред ним зно­ву пос­та­ли тихі про­зорі фан­то­ми, і йо­му бу­ло лег­ко й радісно. І зно­ву пос­та­ла пе­ред ним без­меж­на до­ро­га, си­зий ди­мок мо­ло­дої інсу­рекції й го­лу­бе ди­тинст­во. І зно­ву він по­ба­чив да­лекі сибірські по­ля, азіатську магістраль і за­не­се­ну снігом мон­гольську станцію.

    На да­ле­ких бой­нях ревів віл, і рев був тя­гу­чий і три­вож­ний. Але анарх йо­го не чув. І вже не ба­чив він дру­го­го бе­ре­га, де сидів Кар­но й сар­кас­тич­но всміхав­ся.

    Упала од­на крап­ля, дру­га - і рап­том зам­жи­чи­ло. Не­ве­се­лий осінній до­щик біг, спо­ти­ка­ючись, до са­на­торійної зо­ни. За­шуміли рин­ви. І пе­чальну елегію осінньої чвирі замк­ну­ла по­хо­рон­на про­цесія.

    Це бу­ло на третій день після події з Хло­нею.

    Із па­ла­ти ви­но­си­ли двох: Хло­ню й анар­ха. Біля Кат­ри­но­го ґанку й те­пер сто­яла са­мот­ня підво­да й віяло пус­те­лею навк­ру­ги. Кат­ря не пішла ви­ряд­жа­ти по­до­рож­ників у вічність. Во­на й за­раз сиділа на своєму ліжку з роз­пу­ще­ним во­лос­сям. Во­на так ди­ви­лась у вікно, ніби че­ка­ла, ко­ли ж на­решті здох­не лікарів се­тер. Пес і те­пер нуд­но й тя­гу­че вив. Про­те, мож­ли­во, сест­ра Кат­ря тос­ку­ва­ла, що ніяк не по­па­де на хо­лод­ну станцію ди­кої сибірської тай­ги. І за­раз біля ша­фи ле­жав по­дер­тий че­ре­вик, і з нього ви­ти­кав­ся зе­ле­ний хих­ла­тий мо­ро­шок.

    

    Але й Май­я не пішла ви­ряд­жа­ти по­до­рож­ників у вічність. В той час, ко­ли про­цесія пе­ресіка­ла без­доріжжя, во­на сто­яла з зап­лю­ще­ни­ми очи­ма на ко­мандній ви­соті, од­ки­нув­ши го­ло­ву на гілку. Май­я щось ше­потіла, на­че тво­ри­ла якусь невідо­му мо­лит­ву.

    …І рап­том зно­ву впа­ла од­на крап­ля, дру­га - і зам­жи­чи­ло. Не­ве­се­лий осінній до­щик біг, спо­ти­ка­ючись, до са­на­торійної зо­ни.

    

ХХ

    

    Із що­ден­ни­ка хво­рої. «…І стоїть той ти­хий осінній сум, що бу­ває на оди­но­ко­му став­ку, ко­ли не лис­тя, а зо­ло­тий дощ злітає з пе­чальної біло­но­гої бе­ре­зи, ко­ли гли­бо­кою пус­те­лею відхо­дить го­лу­бе не­бо в невідо­мий дальній ди­мок…». - Але я й тут не мо­жу пос­та­ви­ти крап­ки: по-пер­ше, мені шко­да ге­роїв, що з ни­ми му­шу роз­лу­чи­тись; по-дру­ге, я ще раз хо­чу ска­за­ти, що повість про са­на­торійну зо­ну мені все-та­ки не вда­лась. А втім, так і му­си­ло бу­ти: рівне, спокійне письмо ніко­ли не пе­ре­дасть за­па­ху епо­хи, ко­ли цю епо­ху пи­ше су­час­ник. І мої да­лекі на­щад­ки, ви­тяг­нув­ши з архіву ці нерівні ряд­ки - я вірю! - мис­лен­но стис­нуть мою ру­ку й ска­жуть: воісти­ну ця жен­щи­на вміла лю­би­ти. Але річ не в цьому: те­пер, ко­ли я по­чу­ваю, що мої ле­гені ос­та­точ­но роз­руй­но­вані, ко­ли я й са­ма підход­жу до про­цесії по­до­рож­ників у вічність, - те­пер (на­решті), скінчив­ши свою повість про са­на­торійну зо­ну, я не мо­жу не ска­за­ти, як я бе­зум­но люб­лю жит­тя. От­же, з тих двох по­чатків, що бо­рються в мені, жит­тя і смерті, пе­ре­ма­гає пер­ше. А втім, да не по­ду­ма­ють мої да­лекі на­щад­ки, що XX гла­ву я на­пи­са­ла спеціально для цен­зо­ра. Та­ка дум­ка об­ра­зи­ла б пам'ять м'ятеж­них ко­му­нарів. То нічо­го, що я жен­щи­на з женст­вен­ною на­ту­рою, - в до­бу го­ро­жанських воєн я - сол­дат ре­во­люції, і моє пе­ро - гост­рий баг­нет, який зав­ше сто­рож­ко прис­лу­хається. Так, я бе­зум­но люб­лю жит­тя. Я вірю, що в тем­них очах моєї буй­ної нес­покійної рес­публіки на­решті заг­рає го­лу­бий промінь, і во­на най­де те, чо­го так дов­го шу­кає. І за­раз у ме­не один біль: я тос­кую, що я не мо­жу бу­ти безс­мерт­ною. Бо ж по­ду­май­те: я не зро­би­ла й трильйон­ної час­ти­ни то­го, що хотіла зро­би­ти, і я не роз­ка­за­ла то­го, що му­си­ла роз­ка­за­ти. Бо ж по­ду­май­те: я ба­чу пе­ред со­бою не тільки Хло­ню, анар­ха, Май­ю й сест­ру Кат­рю, - я вже ба­чу пе­ред со­бою но­вих невідо­мих лю­дей, сильних, як ле­опард, прозірних, як «че­ка», і вільних, як во­ля. Нев­же ж фор­ту­на не до­пус­тить, щоб я про них на­пи­са­ла повість?

    

    …І стоїть той ти­хий осінній сум, що бу­ває на оди­но­ко­му став­ку, ко­ли не лис­тя, а зо­ло­тий дощ злітає з пе­чальної біло­но­гої бе­ре­зи, ко­ли гли­бо­кою пус­те­лею відхо­дить го­лу­бе не­бо в невідо­мий дальній ди­мок.

    

    

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx153 Кб2866
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2345 Кб2723

Пошук на сайті: