Повість про санаторійну зону - Микола Хвильовий (сторінка 2)

    Анарх рап­том зга­дав ти­хий не­гар­ний смішок. Він по­ди­вив­ся на Май­ю й ко­рот­ко ки­нув:

    - От!

    - Що от? - су­во­ро, міня­ючи тон, спи­та­ла та. - Особ­ли­во­го нічо­го не ба­чу.

    Вона ро­зуміє, ку­ди за­ки­дає він, і во­на цинічно за­яв­ляє, що її не тільки ра­дує, але й злить мет­ран­па­же­ва впертість. Май­я доб­ре знає жит­тя й знає та­ких пле­беїв, котрі тільки-но й ко­рисні, що своєю товс­то­за­дою під бо­ком. Ця ж, ос­тан­ня, про­дає на бульварі буб­ли­ки (му­хи за­га­ди­ли) або гнилі вишні: на фунт півфун­та хвос­тиків - і плює на все і вся.

    - Але це ж ти про дру­жи­ну? - вста­вив анарх.

    - Знаємо! - гру­бо ки­ну­ла Май­я. - Знаємо, що та­ке вплив ото­чен­ня!

    Він не спе­ре­чав­ся, він навіть був не­за­до­во­ле­ний, що, не стри­мав­ши се­бе, не­обе­реж­но ки­нув це «от». Він знав: спо­га­ди про цю не­ве­лич­ку су­тич­ку з Майєю бу­дуть три­ма­ти йо­го в по­га­но­му наст­рої декілька днів… І, влас­не, навіщо це ро­би­ти? Ко­ли він не­за­до­во­ле­ний з са­на­торійної публіки і вва­жає, що їй не місце тут, ко­ли він так уже сим­па­ти­зує опо­зиції, то, по-пер­ше, чо­му анарх тут жи­ве? По-дру­ге, і сам він не­да­ле­ко одійшов від Унікум, при­пус­ти­мо.

    - Нє! Зро­зумійте, - го­во­ри­ла десь Унікум. - При чо­му тут ми?

    - Е, на злодію шап­ка го­рить, - вик­рик­нув хтось. - Пле­беї все ро­зуміють. По­ра б на ви­киньштей­н! По­ра б да­ти місця мет­ран­па­жам.

    - Махаївщина! - і Унікум уда­ва­но позіхну­ла.

    Перекидались фра­за­ми, мов флірту­ва­ли: гост­ро. Анарх по­ди­вив­ся на клум­бу: до мет­ран­па­жа підійшла сест­ра.

    Тоді за­во­ру­ши­ла­ся зо­на. Кож­не навіть нікчем­не яви­ще зустріча­ли тут із хви­лю­ван­ням, із свар­кою. Хтось ска­зав, що мет­ран­па­жа бе­руть у са­на­торій, і по­летіла чут­ка по кой­ках.

    Одна ру­до­во­ло­са да­ма ско­чи­ла з ліжка й за­пи­та­ла:

    - Ви не ба­чи­ли, який він?… Ду­же ста­рий?…

    - Так що мет­ран­пажі не ко­тя­чої по­ро­ди! - вульгар­но відру­ба­ли пле­беї. - «Пу­гов­ки не вкру­тиш!».

    - Галдіть! - і да­ма сплю­ну­ла.

    Але шум не сти­хав.

    …І тоді ж ріши­ли, що пер­ший мет­ран­пажів учи­нок був до­сить оригінальний. Ця но­ва осо­ба, без­пе­реч­но, бу­де роз­ва­гою на про­тязі кількох са­на­торійних буднів. Від мет­ран­па­жа че­ка­ли но­вих трюків.

    Вже світлові тіні па­ли на яб­луні, і яб­луні сто­яли ти­хо, не­ру­хо­мо. Пу­хові сплес­ки по­вис­ли над рікою: гра­ли вер­хо­во­ди. Від ко­ша­ри за­пах­ло дальнім гноєм.

    - Тям! Тям! Тям! - проз­ву­ча­ло біля цент­рально­го бу­дин­ку.

    Розбитим че­реп­ком міді кінча­лась ос­тан­ня ле­жан­ка. Хворі підво­ди­лись і йшли до ве­ран­ди.

    

ІІ

    

    На дру­гий день уз­на­ли: мет­ран­паж - із цент­ру, прізви­ще - Кар­но! Він од­ра­зу ж всіх заціка­вив. Заціка­вив і своєю по­ведінкою і своїми ма­не­ра­ми.

    Він, скажімо, ди­вив­ся зав­ше так, ніби го­во­рив із лю­ди­ною на дві го­ло­ви ниж­чою за се­бе: якось звер­ху вниз ухит­ряв­ся він ста­ви­ти свої очі, і так з усіма, навіть із ти­ми, ко­му він був по пле­че. І ко­ли потім (ще прик­лад) йо­му при­хо­ди­лось зустріча­ти­ся з ви­пад­ко­ви­ми людьми, які не зна­ли йо­го, він, ве­ду­чи з ни­ми роз­мо­ви, тро­хи нер­ву­вав­ся й до­ти тяг­нув­ся навш­пиньки, по­ки йо­го співбесідник не зда­вав, як ка­за­ли са­на­торійці, «внутрішні» по­зиції.

    Колись, ко­ли па­да­ли легкі тіні, з дально­го по­сел­ку до го­ри підвівся важ­кий гул: по­луд­не­вий ша­баш. Це бу­ло пе­ред дру­гою ле­жан­кою.

    Хлоня по­ди­вив­ся за­ду­ма­но в гу­ща­ви­ну де­рев і ска­зав, звер­та­ючись до мет­ран­па­жа:

    - Чуєте, як гу­дить? Як вам? По­до­бається?

    Анарх чо­мусь по­ду­мав, що Кар­но нічо­го не ска­же, а мир­ша­вий дідок і за­раз бу­де фольконіти гни­ли­ми зу­ба­ми. То­му він і од­вер­нув­ся до ве­ран­ди.

    Дідок і справді щось ска­зав. І те, що він ска­зав, бу­ло, як і завж­ди, безг­луз­де. Анарх не втерпів і підвівся. Він по­ди­вив­ся навк­ру­ги се­бе: ніко­го з ме­дич­но­го пер­со­на­лу не бу­ло. Тільки сест­ра Кат­ря ма­ячи­ла під яб­лу­нею з оду­ван­чи­ком у руці.

    Стояла га­ря­ча ти­ша. Навіть оду­ван­чик, ко­ли сест­ра Кат­ря дмух­ну­ла на нього, спа­лах­нув, як фейєрверк, і роз­та­нув у прос­то­рах білим дим­ком.

    Анарх пішов повз кой­ок, що на них ле­жа­ли хворі. Не­да­ле­ко він по­чув роз­мо­ву. Один із хво­рих натх­нен­но роз­повідав про ба­ри­ка­ди під Києвом, про бо­жевільно­го Му­равй­ова, про ар­се­нал.

    За асоціацією - бо­жевільний Му­равй­ов - він по­ду­мав про розстріли й тут же, зирк­нув­ши на оповіда­ча, рап­том зга­дав, що ор­ди­на­тор на­ка­зав сестрі по­пов­ни­ти про йо­го анам­нез. І це неп­риємно вра­зи­ло й зіпсу­ва­ло й без то­го по­га­ний настрій. «Для чо­го анам­нез?» І йо­му рап­том прий­шло в го­ло­ву, що анам­нез - причіпка: прос­то тре­ба ко­мусь по­пов­ни­ти йо­го біографію.

    Словом, сьогодні він зно­ву відчув три­во­гу.

    До анар­ха підсу­ну­ла кой­ку Унікум. Пра­во­руч ле­жа­ла Май­я, ближ­че - мет­ран­паж.

    - Чому я з ва­ми так ма­ло го­во­рю? - спи­та­ла Унікум, звер­та­ючись до анар­ха.

    Хтось пирх­нув: цю со­лом’яну вдо­вуш­ку, без­пе­реч­но, му­чить еро­то­манія. Во­на бук­вально й ос­та­точ­но ніко­му не дає по­кою.

    - Знаєте, кра­ще бу­ло б, ко­ли б ви до ме­не не прис­та­ва­ли!

    - Що? - скрик­ну­ла Унікум.

    Хтось ще раз пирх­нув.

    Тоді Унікум, щоб вий­ти з ніяко­во­го ста­но­ви­ща, підве­лась і пог­ла­ди­ла своєю ру­кою за­горілі анар­хові гру­ди. Потім на­хи­ли­ла го­ло­ву на бік, на ди­кий ма­лин­ник: мов­ляв, ходім! І рап­том од­вер­ну­лась.

    - От іще не­лю­ди­мий!

    - І справді: який­сь Мен­дель в оку­ля­рах, - ска­за­ла Май­я, втру­ча­ючись у роз­мо­ву, і ки­ну­ла до анар­ха: - Чо­го ж ви? Са­ма ж кли­че, ну, і йшов би!

    - Нікого я не кли­чу, - об­ра­зи­лась Унікум. - По­ду­маєш, яка ця­ця! - і по­нес­ла свою кой­ку до ве­ран­ди.

    Майя вип­ро­ва­ди­ла її іронічним пог­ля­дом, потім розс­та­ви­ла ру­ки й за­то­пи­ла яб­лу­не­вий глуш:

    - О-о-о!

    - Так кри­чить са­на­торійний ду­рень! - по­дав із дальньої кой­ки пси­хо­пат.

    - Коли хо­че­те зна­ти, так кри­чить жит­тя! - ки­ну­ла в бік Май­я.

    Психопат усміхнув­ся: «Жит­тя?». Він ніко­ли цьому не повірить. Дідок пра­вий: у неї, без­пе­реч­но, хво­рий ог­ник в очах.

    «О» пішло в глуш, у бур'яни й там по­ри­ну­ло, щоб більше не вер­ну­ти­ся. Але «о» стри­во­жи­ло ме­дич­ний пер­со­нал. Прибігла сест­ра й од­ра­зу ж на­ки­ну­лась:

    - Не мож­на так, Май­о, - ска­за­ла во­на. - Що ви ро­би­те? Я ор­ди­на­то­рові ска­жу!

    Майя звер­ну­ла­ся ко­тят­ком. Майї не­ма. Май­я ніко­ли не кри­ча­ла.

    - Хто ж?

    - О! - і Май­я по­ка­за­ла пальцем на анар­ха.

    Сестра до нього; мов­ляв, та­кий серй­оз­ний - і на тобі. Що це з ним? То нев­час­но на кой­ку ля­гає, то ще що-не­будь. Це ж не­дис­ципліно­ваність! Так по­ру­шу­ва­ти са­на­торійний ре­жим ні в яко­му разі не мож­на. Він му­сить не­гай­но се­бе вип­ра­ви­ти - інак­ше, бу­дуть неп­риємності.

    Але сест­ру нес­подіва­но пе­ре­бив мет­ран­паж.

    - Це кри­ча­ли во­ни! - ска­зав він, роб­ля­чи на­го­лос на «во­ни», і мах­нув ру­кою в Майїн бік.

    - Що? - зро­би­ла зди­во­вані очі Май­я.

    - Нічого! - спокійно ска­зав Кар­но і потім рап­том спи­тав, звер­та­ючись до анар­ха: - А що то у вас ле­жить у ки­шені?

    - В ки­шені?

    - Я пи­таю: що то у вас ле­жить у ки­шені?

    Анарх зирк­нув на свою ки­ше­ню й тут же по­чер­вонів. Про­хо­дя­чи повз за­го­род­же­ний мо­лод­няк, він зірвав три яб­лу­ка, що їх хотів да­ти Хлоні. Те­пер Кар­но йо­го нес­подіва­но пос­та­вив у та­ке ста­но­ви­ще, ніби він тільки те й ро­бить, що ни­щить за­бо­ро­не­ний мо­лод­няк.

    - Яблука,- ска­зав він і ви­тяг їх.

    - Яблука ж за­бо­ро­не­но рва­ти, - ки­нув мет­ран­паж і пе­ревів свій іронічний пог­ляд на Май­ю.

    До цього ча­су анарх жод­но­го ра­зу не го­во­рив із Кар­но. І те­пер йо­му рап­том зда­ло­ся, що мет­ран­пажів го­лос він уже десь чув. Анарх навіть пам'ятає: са­ме та­кий упер­тий, пов­ний сар­каз­му, з гар­ка­вим ак­цен­том.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx153 Кб2867
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2345 Кб2723

Пошук на сайті: