Повість про санаторійну зону - Микола Хвильовий (сторінка 11)

    Анарх по­ди­вив­ся на Май­ю. Але й за­раз її очей не вид­но бу­ло: їх прик­ри­ва­ли довгі вії.

    - Ні, у ме­не інша хво­ро­ба.

    - Ну, от і ска­жи мені… Чо­го ж ти ме­не му­чиш?

    - Я ба­чу, те­бе ду­же ціка­вить… Так от: я хворію істерією.

    - Тільки всього?

    - Тільки всього!

    - Ну, я тобі не вірю. Ко­ли б бу­ло тільки це, ти б так дов­го не му­чив ме­не.

    - Це, ба­чиш, за­ле­жить від тем­пе­ра­мен­ту, - ще раз в'яло про­мо­вив він.

    Майя засміялась своїм ти­хим не­гар­ним смішком і гру­бо ски­ну­ла з колін анар­хо­ву го­ло­ву.

    - Ходім на зо­ну! - ска­за­ла во­на. - Чи­жик-пи­жик! Ме­не не об­ду­риш! - і пог­ро­зи­ла пальцем.

    - Як не об­ду­риш? - спи­тав він і по­чув, як йо­му неп­риємно йок­ну­ло під сер­цем.

    

IX

    

    Зійшовши з ко­манд­ної ви­со­ти, Май­я зу­пи­ни­лась, по­ди­ви­лась на анар­ха, і від її пог­ля­ду нес­подіва­но повіяло хо­ло­дом.

    - Я йду в па­ла­ту, - ска­за­ла во­на.

    Він нічо­го не відповів і пішов на схід, несвідо­мо пря­му­ючи на лу­ки. День бу­ло зіпсо­ва­но. Роз­мо­ва з Майєю зно­ву чо­мусь зве­ла кінці мислі на пос­таті Кар­но. Він при­га­дав ос­тан­ню зустріч із мет­ран­па­жем, всі її де­талі, і якесь не­яс­не пе­ред­чут­тя об­хо­пи­ло йо­го.

    Власне, що йо­го нер­ву­ва­ло? Зустрівся він з Кар­но сам на сам ли­ше один раз, але анар­хові зда­лось, що він мет­ран­па­жа ба­чив уже ти­ся­чу разів. Він пев­ний, що по­вод­жен­ня Кар­но з ним не є ви­пад­ко­ве мет­ран­па­же­ве чу­дер­нацт­во, - в цьому хо­вається який­сь гли­бо­кий сенс, і оскільки це так, то він, оче­вид­но, не по­ми­ляється, га­да­ючи, що Кар­но по­чав рап­том сте­жи­ти за йо­го кож­ним кро­ком. І ви­па­док із яб­лу­ка­ми - не більше як зачіпка. Те­пер він не по­чу­вав ко­лишньої не­за­до­во­ле­ності, він уже не ду­мав про міщанст­во, яке ото­чу­ва­ло йо­го. Анарх якось враз при­ми­рив­ся з ним. Те­пер пе­ред ним пос­та­ва­ло щось більше, без­вихідне й гост­ре, як мет­ран­па­же­ве об­лич­чя.

    Йому зно­ву прий­шла мисль, що це ро­же­ве «сьогодні» - є більше як фан­том. «Так бу­ває за час кри­зи, - по­ду­мав він, - про­ри­вається жит­тя, але од­ра­зу ж гас­не, і тоді прис­ко­ре­ним тем­пом про­хо­дить про­цес хво­ро­би до ос­та­точ­ної руїни».

    І, зро­зумівши, що цей ро­же­вий день є ви­пад­ко­ва пля­ма на йо­го хворій психіці, він зро­зумів і те, що бадьорий настрій уже ніко­ли до нього не по­вер­неться.

    До дзво­ни­ка за­ли­ша­лось біля го­ди­ни, і він пішов на лу­ки по­волі. Він ішов са­ме до са­на­торійно­го дур­ня.

    Там він ся­де на гор­би­ку й за­па­лить ци­гар­ку. Відціля са­на­торійна зо­на бу­де ма­ячи­ти яко­юсь за­озер­ною пти­цею, що відпо­чи­ває на пе­рельоті. Ду­рень бу­де мов­ча­ти, підво­ди­тись і зно­ву кри­ча­ти своє «о». Тоді на го­ри­зонті ви­рос­те біла стьожка: то кур'єрський чи па­са­жирський поспішає до го­ро­да. І бу­де чу­ти да­ле­кий гу­док над сте­па­ми. А по сте­пах, при­па­да­ючи, поп­ли­вуть клоч­чя па­ри. Ко­ли по­тяг зник­не за го­ри­зон­том, ду­рень зди­во­ва­но по­ди­виться на нього, і в йо­го пог­ляді ста­не нез­ро­зуміла тос­ка. Тоді анарх по­ду­має, що ду­рень зга­дує якусь сте­по­ву станцію на глухій до­розі, повз кот­ру зрідка, не зу­пи­ня­ючись, пролітає по­тяг. По­ду­має, що ду­рень тос­кує за тим невідо­мим жит­тям, яке, прор­вав­шись у степ, мчиться до невідо­мих обріїв. І див­но: ко­ли анарх тікав від са­на­торійної публіки, він завж­ди по­па­дав до дур­ня. З ним бу­ло не тільки лег­ко - в нім він на­хо­див над­то близькі йо­му ри­соч­ки й цілко­ви­те зас­по­коєння.

    

    Передосіннє сон­це сто­яло в згуст­ках опа­ру. З го­ро­да гу­лом тем­ної міді кро­ку­ва­ли дзвіниці. Лу­на від то­го гу­лу бро­ди­ла по лу­ках важ­кою при­ма­рою й по­то­па­ла у вог­кості над­бе­реж­жя.

    Але ріка мов­чаз­но й бай­ду­же ли­ну­ла в даль. Анарх прий­шов і сів біля дур­ня. Той нічо­го йо­му не ска­зав і, си­дя­чи на пеньку, уваж­но розг­ля­дав кон­фет­ну об­горт­ку. Що він у ній най­шов ціка­во­го - важ­ко бу­ло до­га­да­ти­ся. Але він так уваж­но ди­вив­ся на цей нікчем­ний папірець, що мож­на бу­ло з певністю ска­за­ти: кон­фет­на об­горт­ка вик­ли­ка­ла для нього якісь хи­мерні асоціації. Оче­вид­но, по них ду­рень на­хо­див відповідь на свої, йо­му од­но­му зро­зумілі, за­пи­тан­ня.

    На горі кри­ча­ла Унікум: ко­гось упер­то кли­ка­ла. І анарх, ко­ли ве­реск її роз­си­пав­ся над лу­ка­ми, ма­ши­нально по­вер­нув го­ло­ву й ди­вив­ся на са­на­торійну зо­ну.

    Дурень сидів і зрідка ги­ги­кав.

    - Чого ви смієтесь?

    - Оце! - тик­нув той пальцем на папірець і за­ду­мав­ся.

    - Що оце?

    Але відповіді не бу­ло. Мож­ли­во, ду­рень прос­то не міг відповісти. Зрідка він ки­дав пог­ляд на ко­ней: во­ни сто­яли збо­ку й підби­ра­ли зе­ле­ну тра­ву. Ду­рень уваж­но ди­вив­ся на них і потім пе­ре­во­див ку­дись зди­во­вані очі. А ко­ли те­ленькав дзво­ник, що висів на шиї мо­ло­до­го же­реб­чи­ка, ду­рень пох­ляв го­ло­ву й мо­но­тон­но відби­вав:

    - Телень! Те­лень!

    Коні підво­ди­ли го­ло­ви й сто­рож­ко прис­лу­ха­лись до ша­мотіння в осо­ках: то пролітав вітер, біг че­рез ріку й про­па­дав на Грал­тай­ських Ме­жах. І тоді ж від са­на­торійної зо­ни ко­кет­ли­во кош­ла­ти­лись зе­лені тра­ви.

    Коли анарх іще раз по­вер­нув­ся на крик Унікум, він по­ба­чив, як з го­ри спус­ка­ються дві пос­таті. Він од­ра­зу пізнав їх: то був мет­ран­паж і мир­ша­вий дідок. Во­ни, оче­вид­но, нап­рав­ля­лись до нього.

    Анарх відчув, як йо­му щось неп­риємне й гост­ре про­повз­ло по спині. Кар­но роз­ма­ху­вав ру­ка­ми, ніби­то щось до­ка­зу­вав дідкові, і йо­го гост­реньке об­лич­чя ви­тяг­ну­лось упе­ред, як ля­га­шеві на по­лю­ванні. Мет­ран­паж раз у раз ски­дав свої очі на те місце, де сидів анарх, і тоді анарх крізь го­ни відчу­вав на­хабність цього пог­ля­ду. Тут щось бу­ло від інквізиції. Це був який­сь не­мож­ли­вий тва­рин­ний сар­казм.

    Він був пев­ний: Кар­но пря­мує до нього й пря­мує са­ме для то­го, щоб зно­ву підкрес­ли­ти, що він, Кар­но, вже тут, на са­на­торійній зоні, що він, Кар­но, вже не до­пус­тить при­хо­ду но­во­го ро­же­во­го ран­ку, який був сьогодні; що він, Кар­но, за­раз роз­си­пе свій гар­ка­вий сар­казм і на­ка­же анар­хові не за­бу­ва­тись.

    «Ах, яка глу­по­та!» - ски­нув­ся він.

    Але ця дум­ка якось не­пев­но про­май­ну­ла в го­лові й од­ра­зу схо­ва­лась.

    Нечутно спа­дав ра­нок і плав­ко сідав на фіоле­тові озе­ра за­го­ри­зонт­ної зо­ни. Пря­мо горів си­зий ка­пус­ник, а над ним сто­яли та­бу­ни ко­мах. Ви­ще тіка­ли дикі по­ля.

    Карно й дідок підхо­ди­ли до то­го гор­би­ка, на яко­му сидів ду­рень. Анарх не по­ми­лив­ся: пе­рес­ко­чив­ши рівча­ка, мет­ран­паж привітав­ся з дур­нем і сів од­да­ля на траві. Дідок, як і зав­ше, ме­ту­шив­ся і, ніби він нічо­го іншо­го й не знав, хіхікав:

    - Хе… хе… Та­во­на­ро­ла!

    Карно по­сидів мовч­ки з хви­ли­ну. Потім ви­тяг­нув своє гост­реньке об­лич­чя.

    - Да, по­год­ка нічо­го собі! - ска­зав він, невідо­мо до ко­го звер­та­ючись.

    Але анарх, як тільки по­чув цей го­лос, інстинк­тив­но зібрав мус­ку­ли на своїх ру­ках і знітив­ся. Він рап­том пізнав якусь надз­ви­чай­ну роз­губ­леність, ніби на нього на­су­ва­лась без­вихідна си­ла. Щось подібне до цього він пізнав ко­лись у ди­тинстві, ко­ли батько, зібрав­ши дітво­ру біля ґанку, по­ва­лив йо­го на хо­лод­ний це­мент об­лич­чям униз, спус­тив з нього шта­ни й по­чав би­ти йо­го ре­ме­нем по ого­ле­но­му та­зу. Це бу­ла пер­ша «пор­ка», і з пер­шим уда­ром він пізнав, як йо­му в мо­чо­во­му пу­зирі не­мож­ли­во за­лос­ко­та­ло, і він в яко­мусь бо­жевіллі роз­ку­сив груд­ку це­мен­ти­ни.

    Тільки з цим він міг порівня­ти свою роз­губ­леність, яка йо­го за­раз об­хо­пи­ла.

    - Будь лас­ка, дай­те мені сірни­ки! - ска­зав Кар­но, звер­та­ючись до анар­ха, і поліз у ки­ше­ню за ки­се­том.

    Анарх ураз підхо­пив­ся, ніби йо­му обов'язко­во тре­ба бу­ло підвес­ти­ся з гор­би­ка. Але в той же мо­мент зно­ву сів: йо­му рап­том уда­рив в об­лич­чя со­ром, і він навіть по­ду­мав про се­бе: «Чорт! Глу­по­та!».

    - Я про­хаю сірників, як­що во­ни єсть у вас, - пов­то­рив Кар­но.

    Анарх вий­няв ко­роб­ку й нед­ба­ло ки­нув її до мет­ран­па­жа. Той підняв зди­во­ва­но бро­ви, але нічо­го не ска­зав і за­па­лив ци­гар­ку.

    - А що це у вас ле­жить? - спи­тав Кар­но, по­ка­зу­ючи на анар­хові коліна.

    Анарх здриг­нув і інстинк­тив­но схо­пив­ся за ки­ше­ню.

    - Ви про що? - вир­ва­лось йо­му ти­хе за­пи­тан­ня.

    Метранпаж засміявся.

    - Як я вас на­ля­кав яб­лу­ка­ми!… Я ка­жу про он той лис­то­чок… Ба­чи­те?… Ага, от-от? Я ка­жу - з яко­го це де­ре­ва? З ме­не не­дав­но сміяли­ся, що я не відрізню кле­но­во­го лис­тя від ду­бо­во­го… Ви як, відрізняєте?

    - Ні! - в'яло про­мо­вив анарх і по­ди­вив­ся, де ж дідок?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx153 Кб2866
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2345 Кб2723

Пошук на сайті: