Повість про санаторійну зону - Микола Хвильовий (сторінка 13)

    Але чо­му ж він так не­мож­ли­во му­чить йо­го? Про­те анарх не по­ми­лив­ся, ко­ли рішив, що хво­рий психічний про­цес піде прис­ко­ре­ним тем­пом. Він частіше став про­ки­да­ти­ся вночі й три­во­жи­тись. Якась тем­на нас­тир­ли­ва мисль ос­та­точ­но не да­ва­ла йо­му по­кою. Підозрілість до­хо­ди­ла до аб­сур­ду, і він тоді зно­ву ди­вив­ся в од­ну крап­ку, і крап­кою цією був мет­ран­паж. Але й обс­та­ви­ни скла­да­ли­ся для нього не­вигідно. До Кар­но й справді те­пер ма­ло не кож­но­го тиж­ня при­хо­див який­сь нез­най­омий чо­ловік із го­ро­да й завж­ди якось таємно зни­кав у бур'янах. Час­то до анар­хо­вої кой­ки підхо­ди­ла Унікум і, звер­та­ючись до Майї, го­во­ри­ла:

    - А я про нього щось знаю!

    - Про ко­го? - пи­та­ла Май­я.

    - Про мет­ран­па­жа!… Про ко­го ж! - ска­за­ла Унікум і зро­би­ла за­гад­ко­ве об­лич­чя.

    Правда, Унікум ба­га­то де­чо­го зна­ла, і їй ніхто не вірив. Але анарх цілком серй­оз­но прий­мав ці роз­мо­ви, бо во­ни відповіда­ли йо­го наст­роєві й за­гально­му ду­шев­но­му ста­нові.

    До то­го ж Май­я не менш див­но по­ча­ла вес­ти се­бе: во­на рап­том пе­рес­та­ла сміятись своїм ти­хим смішком, і в ній анарх став поміча­ти якусь різку пе­реміну. По-пер­ше, во­на ніби уни­ка­ла зустрічі з ним і, по-дру­ге, ро­би­лась пох­муріша, і над її пе­реніссям нес­подіва­но ви­рос­ла зморш­ка. Мож­ли­во, на Май­ю впли­ва­ла при­ро­да, бо за­пах­ло дозрілою осінню.

    Ішов ве­ре­сень. За місяць прий­де лис­то­пад. Над осе­ля­ми, над са­на­торійною зо­ною по­вис­не ту­ман. Десь бу­де рипіти ясень, а далі ше­лестіти - по­хилі яво­ри. Із са­на­торія хворі поїдуть у го­род. І бу­де тоді по­рожній са­на­торій мов­чаз­но сто­яти се­ред сте­пу. Тоді зрідка дійде сю­ди гул із го­ро­да, а глу­хої ночі повз са­на­торій бу­дуть проліта­ти - крізь ту­ма­ни, по не­ве­се­лих до­ро­гах рес­публіки - чер­воні очі по­тя­га.

    «Іде ве­ре­сень! Прий­де лис­то­пад!»

    Над са­на­торійною зо­ною пе­реліта­ли аероп­ла­ни по марш­рутній лінії «від - до». До анар­ха підхо­ди­ла Май­я й го­во­ри­ла про те, що відда­ляється літо.

    - Я по­чу­ваю, як пли­ве літо до Чор­но­го мо­ря, - ка­за­ла во­на і в'яло гла­ди­ла своєю ви­хо­ле­ною ру­кою анар­хо­ву го­ло­ву. - Я по­чу­ваю, що во­но пли­ве в Ма­лу Азію, в країну чор­но­го ле­бе­дя.

    Майя зна­ла якусь ле­ген­ду: з тай­ги, із сівер­ких північних озер ви­летів білий лебідь на авст­ралійські ко­пальні й там сів на тем­ну ріку. І став тоді лебідь як ат­ра­мент. Май­я вже не го­во­ри­ла про ко­хан­ня, і те­пер він не чув од неї цинічних фраз. Але во­на частіш го­во­ри­ла про осінь і го­во­ри­ла, що осінь хоч і прек­рас­на, як цей хрус­тальний, що прой­шов, кінець гомінко­го літа, але осінь - тьма, і во­на боїться її.

    Ріка хму­ри­лась. Од ржи бігли жваві вітерці, підійма­лись ви­ще й летіли на південь. То бу­ли північні сіверкі вітерці. І мов­чав яб­лу­не­вий га­уш, на­га­ду­ючи анар­хові чо­мусь первісну ар­хей­ську до­бу.

    Зрідка до анар­ха підхо­ди­ла сест­ра Кат­ря і в со­тий раз го­во­ри­ла йо­му про ту­пик са­на­торійно­го буд­ня й скар­жи­лась, що їй досі не да­ли ко­ман­ди­ров­ки.

    «Взагалі, ве­ре­сень на всіх впли­нув, - пи­са­ла в своєму що­ден­ни­ку хво­ра. - Унікум - і та ста­ла нер­вовіша. При­най­мні, прий­шов і та­кий ви­па­док, ко­ли й Унікум упа­ла в істе­ри­ку. Це бу­ло на по­чат­ку ве­рес­ня. До Унікум прий­шов знай­омий із го­ро­да, і во­ни пішли в ліс. Да­ле­ко во­ни зай­шли - невідо­мо. Але їх на са­на­торійній зоні не бу­ло з півго­ди­ни. Рап­том у па­ла­тах по­чу­ли істе­ричні ри­дан­ня. Ко­ли хворі вибігли на ве­ран­ду, то по­ба­чи­ли зап­ла­ка­ну Унікум. «Що там? Що з ва­ми?» - пи­та­ли її. Тоді Унікум роз­ка­за­ла крізь сльози це: пішла во­на із знай­омим за кон­торський плац. Відтіля во­ни пішли на ріку й сіли відпо­чи­ти. Унікум бу­де пря­мо ка­за­ти: во­на лю­бить цього знай­омо­го. І от, ко­ли во­ни… - ну, її, зви­чай­но, всі ро­зуміють… - трісну­ла гілка. Во­на ско­чи­ла й побігла в кущі. А в ку­щах - що б ви ду­ма­ли? - мер­за­вець-дідок! Він сте­жив за нею й підгля­дав. Унікум зас­по­ко­юва­ли. Во­на не мог­ла зас­по­коїтись, бо ж знай­омий знер­во­ва­ний пішов, не поп­ро­щав­шись із нею. Це ж чорт знає що! Дех­то хіхікав. Але дех­то й обу­рю­вав­ся: це вже справді хамст­во! Тоді до дідка підско­чив Хло­ня й з усього роз­ма­ху вда­рив йо­го по фізіономії: «Хам!» Дідок зблід і роз­губ­ле­но ди­вив­ся на хво­рих. Він щось плів, що він нічо­го не ду­мав, що він «прос­то так». «Я не тього, не ту­мав, - ка­зав він, - я йшов прос­то так!» - «Бре­шеш!» - зно­ву істе­рич­но зак­ри­чав Хло­ня. - «Тєтє тло­во!». Тоді Хло­ня рап­том схо­пив­ся за го­ло­ву й з кри­ком: «Піду утоп­лю­ся!» вис­ко­чив із две­рей. За ним вибігли хворі й декілька сес­тер».

    Анарх, між іншим, був у цей час у своїй па­латі. Ко­ли йо­му роз­ка­за­ли про цю історію, він навіть не по­во­рух­нув­ся. Він рап­том відчув і тут якусь без­вихідність, що про­ти неї смішно бо­ро­тись. Він зга­дав ми­ле Хло­ни­не об­лич­чя й по­ду­мав: «Так тре­ба!» Ко­ли Хло­ню зло­ви­ли і з кри­ка­ми та га­ла­сом при­ве­ли в са­на­торій, анарх і тоді спокійно ле­жав на своєму ліжку.

    

ХІ

    

    Ішли осінні місяці. Ран­ки сто­яли про­зорі й го­лубі. Повітря бу­ло лег­ке, дух­мя­не й хви­лю­ва­ло, як чис­те ви­ног­рад­не ви­но. Ріка спокійно відхо­ди­ла в даль, і бу­ла в ній ти­ха за­ду­шевність і сто­рож­ка жу­ра. За екс­пе­ри­мен­тальною фер­мою сто­яла блідо-си­за да­лечінь невідо­мих обріїв. Вже зник­ла спе­ка, і вже не чу­ти бу­ло гур­ко­ту громів.

    Але в той день, ко­ли анарх вий­шов із cа­на­торійної зо­ни й пішов на путівець, на про­се­лоч­ну до­ро­гу, до ве­чо­ра не­мож­ли­во па­ли­ло сон­це, і в повітрі на­рос­та­ла три­во­га. З го­ро­да з індустріальних квар­талів на­су­ва­лась тем­на, ма­ло не таємна гро­за. Літо, зга­дав­ши, що не проспіва­ло своєї ле­бе­ди­ної пісні, рап­том по­вер­ну­ло­ся на­зад і го­ту­ва­ло свій осінній ви­бух.

    Праворуч і ліво­руч ма­ячи­ли ко­пи зріза­но­го жи­та. Бу­ло так ти­хо, ніби кож­на стеб­ли­на пізна­ла три­во­гу й при­чаїлась. Зрізані хліба роз­ли­ва­ли дух­мяність, і во­на про­ли­ва­лась на межі, тек­ла по­то­ка­ми й за­ли­ва­ла всі квар­та­ли.

    Анарх зійшов на путівець. Він за­раз, як ніко­ли, відчу­вав са­мотність. Він те­пер був пев­ний, що і Май­я, і весь са­на­торій - все це ні що інше, як фан­то­ми. І ко­ли він по­ми­ляється, ко­ли все це ви­гад­ки, що їх він здо­був за час па­то­логічно­го про­це­су, ко­ли навк­ру­ги йо­го най­ре­альніші осо­би - все-та­ки далі так жи­ти не мож­на. Якась бруд­на повінь за­топ­лює йо­го. І не­ма йо­му ви­хо­ду. Так мож­на дійти до бу­дин­ку бо­жевільних. Тре­ба не­гай­но вжи­ти яки­хось за­ходів.

    І тоді рап­том він зга­ду­вав, що за­ходів не мо­же бу­ти, і ла­мав пальці.

    «Але в чо­му річ?» - і він зу­пи­нив­ся. «Де при­чи­на та­ко­го ста­ну?» І як раніш він не на­хо­див відповіді, так і те­пер усе пе­ред ним мов­ча­ло. Тоді анарх із ост­ра­хом за­пев­няв се­бе, що він цілком нор­мальна лю­ди­на, що він, мож­ли­во, зійшов тільки на ос­тан­ню ме­жу. Він же знає, що те, що він го­во­рить, що він ро­бить, - все це єсть те, що єсть. Ко­ли він бе­реться, при­пус­ти­мо, за руч­ку па­латських две­рей, то він знає, що він бе­реться за руч­ку па­латських две­рей. Єсть тільки сумніви, і про­ти них тре­ба вжи­ти яки­хось за­ходів.

    «Але яких?» - і він зу­пи­няв­ся.

    Насувалась гро­за. Як дальні гар­ма­ти, глу­хо гро­хо­та­ли гро­ми. Тоді зник­ли, про­па­ли, розсіялись, мов пе­ред­ран­ко­вий ту­ман, мов кіне­ма­тог­рафічна ілюзія, йо­го мислі. Анарх зирк­нув на чор­ну га­му­зу хмар, і йо­го охо­пив страх. Він по­ди­вив­ся навк­ру­ги й по­ба­чив: хут­ко спа­дає тем­ря­ва. Тоді він нес­подіва­но рво­нув­ся, ніби йо­го, ве­лет­ня, хтось міцно дер­жав, і ки­нув­ся до са­на­торія. Він бук­вально летів, роз­ки­да­ючи по­ли сво­го ха­ла­та. Над пус­тельним путівцем здійма­лась ку­ря­ва.

    І в ту ж мить стьожка го­лу­бо­го не­ба про­па­ла, і тем­ний ма­сив розріза­ла блис­ка­ви­ця. Потім спа­лах­нув удар. Ще удар - не вте­чеш! - по­топ.

    Як на­ля­ка­ний вовк, біг анарх до лісу, до са­на­торійної зо­ни. Він по­чу­вав ли­ше тільки, що во­лос­ся йо­му ше­лес­тить на го­лові. Більш він нічо­го не пізнав у ті хви­ли­ни. І тільки ко­ли він натк­нув­ся на гру­пу за­рослі, зу­пи­нив­ся й пішов по­волі.

    Коли біг, ми­готіли са­на­торійні вогні. Те­пер за­гу­бив до­ро­гу й брів нав­ман­ня, як йо­му зда­ва­лось, на захід. Він знав, що ско­ро му­сить уда­ри­ти роз­би­тий че­ре­пок міді, і він прис­лу­хав­ся. Але нічо­го не чу­ти. «Кот­ра го­ди­на?» - не мож­на ска­за­ти: на­че так дав­но й на­че так не­дав­но він вий­шов із са­на­торія.

    А уда­ри гро­му ша­ле­но гро­ми­ли ліс, і не зна­ти як шуміли де­ре­ва. Блис­ка­виці мча­ли­ся в ніч і з тріском роз­ки­да­ли клоч­чя­ми бен­гальський во­гонь. До­щу не бу­ло. Іноді в елект­рич­них фейєрвер­ках ви­рос­та­ли над лісом темні си­лу­ети: то, ма­буть, в три­возі підво­ди­лись у стихію ор­ли.

    Але не чу­ти бу­ло роз­би­то­го че­реп­ка міді й не вид­но бу­ло са­на­торійної зо­ни. На­че за­ча­ро­ва­на, про­па­ла в гли­би­нах тьми.

    І ко­ли б хто-не­будь спи­тав йо­го, як дов­го блу­кав він у лісі тієї ночі, він, без­пе­реч­но, не міг би ска­за­ти. Це бу­ло так дов­го, як біг стихії тоді.

    Але, на­решті, зак­ра­па­ло. Із за­рослі по­тяг­ло вог­ким за­па­хом трав.

    Гроза сти­ха­ла, відда­ля­лась і тяг­ла за со­бою шмат­тя розстріля­но­го не­ба. Вже йшов про­лив­ний дощ.

    Анарх дов­го плу­тав­ся між де­рев і на­решті по­ба­чив будівлю: пе­ред ним рап­то­во виріс її тем­ний си­лу­ет.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx153 Кб2869
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2345 Кб2725

Пошук на сайті: