Повість про санаторійну зону - Микола Хвильовий (сторінка 14)

    «Санаторійна зо­на?… Чо­му ж тоді огнів не­ма?…» І до­га­дав­ся: вже за два­над­цять, бо не чу­ти мо­то­ра елект­рич­ної станції. Він сто­яв біля будівлі й не знав, ку­ди йо­му йти. Кли­ка­ти сест­ру не хотілось, і в ці хви­ли­ни йо­му бу­ло прос­то неп­риємно. Він навіть по­ду­мав з іронією: «А лю­ди­на - лю­ди­ною, це - філо­софія сіренько­го дня: навіть ве­ли­кий біль сти­хає, ко­ли підхо­дить ма­ленький, але ближ­че. Це філо­софія світо­вої «ко­бил­ки»: навіть геній, ко­ли йо­го вку­сить нес­подіва­но бло­ха, враз за­бу­ває світові проб­ле­ми й ду­має тільки про ма­леньку бло­ху».

    Нарешті анарх розібрав, де він стоїть. Це бу­ло біля сіно­ва­лу, що пра­во­руч від цент­рально­го бу­дин­ку. І скільки він прос­то­яв би тут - невідо­мо. Та рап­том за­ре­го­тав са­на­торійний ду­рень.

    - Ги-ги!

    Анарх підвів го­ло­ву й тоді ж зга­дав, що са­ме тут но­чує ду­рень.

    - Хомо, чуєш? - пок­ли­кав він.

    Але відповіді не бу­ло. Сти­хав дощ.

    - Хомо, чуєш?

    - А хто там та­кий? - обізвав­ся на­решті ду­рень.

    - Та це я, із шос­тої па­ла­ти! - ска­зав анарх.

    - О! Відкіля це вас по­на­но­си­ло!… Та ще й на дощі! Оце!

    Анарх роз­повів: так. то й так то, мов­ляв, те то й те то, мов­ляв.

    - Ну, то лізьте сю­ди! - ска­зав ду­рень. - Підсох­не­те… Гм… Оце!

    Дурень сто­яв на вис­тупі і та­кож, як і в просвітянських дра­мах і ко­медіях за­бу­тих архівних ав­торів, та­кож «чу­хав» тра­диційну по­ти­ли­цю, «чу­хав» під пах­вою й пат­ла­ту го­ло­ву і та­кож архівно, до бо­лю безг­луз­до всміхав­ся.

    З две­рей пах­ну­ло сіном.

    Анарх заліз на сіно­вал і, ко­ли ліг, по­чув млос­ний за­пах чеб­ре­цю: він був гли­бо­кий, мов мисль, і су­хий. Так пах­нуть і сте­пові мо­ги­ли, і буй­ний трав­не­вий цвіт. «Так, ма­буть, пах­не й смерть», - чо­мусь по­ду­мав він.

    А дух­мяні по­то­ки чеб­ре­цю тек­ли й тек­ли.

    - Котра за­раз го­ди­на?

    Замість відповіді біля дур­ня хтось за­во­ру­шив­ся. Анарх здриг­нув.

    - Хто це там із то­бою? - спи­тав він і рап­том по­чув свій го­лос чу­жим.

    - Я! - чітко відповіло з тем­но­го за­кут­ка.

    І відра­зу він пізнав йо­го: так, це був Кар­но. Зви­чай­но, во­ни не бу­дуть роз­пи­ту­ва­ти один од­но­го, як по­па­ли сю­ди. Але мет­ран­паж за­во­ру­шив­ся й ска­зав не­ви­му­ше­но, без уся­кої інто­нації:

    - Зараз пер­ша. Тільки-но по­га­си­ли. Душ­но в па­латі. Виліз у вікно на повітря.

    Потім по­мов­чав і звер­нув­ся до дур­ня, оче­вид­но, про­дов­жу­ючи роз­мо­ву:

    - Ну, Хо­мо невірний, те­пер віриш?

    - Ги… ги…

    Метранпаж на­че за­був про анар­ха. Він стільки на­го­во­рив тієї ночі, скільки він не ска­зав за весь час сво­го про­меш­кан­ня в са­на­торію! І анарх знав: це то­му, що він тут. В кожнім йо­го слові по­чу­вав­ся вик­лик і об­ра­за. І після кож­но­го мо­но­ло­гу анарх нер­во­во підсми­ку­вав пле­че. І це дур­не­ве «ги-ги» на­га­да­ло йо­му дідків смішок на лу­ках.

    - Ну, Хо­мо невірний, - ка­зав далі Кар­но, - ти ду­маєш, що ти жи­веш? Ні! Ти не жи­веш, а тільки жеврієш. Те­бе, Хо­мо, не­ма. От на­ро­чи­то по­ла­пай се­бе. По­чу­ваєш тіло чи ні?

    - Ги! Ги! - сміявся ду­рень.

    - Смієшся?… Ну й смійся!… А все-та­ки те­бе, Хо­мо, не­ма! І от що інте­рес­но: ста­неш ти, скажімо, в ота­ру корів та ко­ней, і хіба те­бе мож­на відрізни­ти від них?… Ні! Бо ти, Хо­мо, не Хо­ма, а віл.

    - Ги! Ги! - сміявся ду­рень.

    - Ну да, - ка­зав далі Кар­но. - А от як я ста­ну се­ред своїх ма­шин, то я, Хо­мо, все-та­ки я. Ти не ска­жеш, що ме­не не­ма. Сло­вом, я - мет­ран­паж та­кої-то дру­карні, та­кої-то профспілки і та­ке-то моє ім'я, і та­ке-то моє прізви­ще… Ро­зумієш?

    Тут, без­пе­реч­но, бу­ла не­щирість. Тут анарх зло­вив інто­націю сар­каз­му. Це був справжній са­на­торійний мет­ран­паж.

    А по­то­ки чеб­ре­цю за­топ­лю­ва­ли сіно­вал, і зда­ва­лось анар­хові, що во­ни про­би­ва­ють йо­му мо­зок. Десь, ніби за ти­ся­чу верст, дзвенів лікарів се­тер.

    - А те­пер візьме­мо ще! - го­во­рив Кар­но. - Ти га­даєш, що тільки те­бе не­ма? Ні! Те ж са­ме, скажімо, і з на­шим са­на­торієм. Йо­го теж не­ма. Віриш?

    - Ги! Ги!

    - Знову смієшся?… Ну, і смійся, Хо­мо невірний! А я тобі все-та­ки ка­жу - не­ма! Єсть тільки я, Кар­но (як хтось тут сміється: ми­ша з од­ру­ба­ним хвос­том). Це, Хо­мо, як ка­же сест­ра Кат­ря, - ве­ли­ка філо­софія. Тре­ба тільки її зро­зуміти… От, скажімо, ут­во­рю­ють лю­ди собі якісь іде­али, б'ються за них, про­ли­ва­ють кров, ги­нуть, на­решті, а то­го й не зна­ють, що…

    Метранпаж зу­пи­нив­ся.

    - Да… про що я? - ка­зав він далі. - Про іде­али… От!… Це ду­же прос­та філо­софія. Її тре­ба тільки зро­зуміти. Об­ра­зив­ся тут на ме­не не­дав­но Хло­ня. Знаєш йо­го?

    - Ги! Ги! - сміявся ду­рень.

    - І об­ра­зив­ся, щоб ти знав, за те, що я йо­го наз­вав Она­ном. І слід бу­ло об­ра­зи­тись, бо й справді він не Онан, а нев­ло­ви­мий ша­хер-ма­хер. Ти ро­зумієш, яка тут різни­ця?… Ну?

    Анарх хотів був щось ска­за­ти, але нес­подіва­но пізнав, що язик йо­му па­ралізо­ва­но, і він покірно слу­хав Кар­но.

    - Це зовсім не пог­ромні про­мо­ви, як мені ска­за­ли не­дав­но, - го­во­рив далі Кар­но. - Але не в цьому річ: під ша­хе­ром-ма­хе­ром я ро­зумію не тільки скон­ден­со­ва­не шах­рай­ст­во з чор­ної біржі (ти спос­терігав, як во­но ля­кає на­ших м'якотілих інтеліге­шок?), але й типів, подібних до Хлоні. Це ж мініатюрні чи­ряч­ки на здо­ро­во­му тілі. Це ж ша­поч­ки-не­ви­дим­ки.

    - Ги! Ги! - сміявся ду­рень.

    - Смієшся? Ну, і смійся, Хо­мо невірний! Ко­лись, че­рез де­сять - двад­цять років, я тобі й про Хло­ню роз­ка­жу… А те­пер іще про скон­ден­со­ва­не шах­рай­ст­во з чор­ної біржі. Бо ж, по­ду­май, це ж во­но роз­би­ває так звані «святі іде­али» відо­мих тобі осіб. Скажімо, ут­во­рю­ють лю­ди собі якісь хи­ме­ри, б'ються за них, про­ли­ва­ють кров, ги­нуть, на­решті, а то­го й не зна­ють (тут я тобі до­го­во­рю), що… це, мож­ли­во, все-та­ки не да­рем­но. Віриш, Хо­мо невірний?… Це ве­ли­ка філо­софія, і її тре­ба тільки зро­зуміти.

    - Ги! Ги! - сміявся ду­рень.

    - Так, мож­ли­во, не да­рем­но, - су­хо го­во­рив мет­ран­паж. - Тре­ба тільки на мо­мент при­га­да­ти де­що. Це ж «де­що» дає не­пе­ре­можні за­ко­ни, і я га­даю - ро­зумні. Бо нічо­го в при­роді, як у при­роді, дур­но­го не­ма. Ти ро­зумієш? Це ве­ли­ка філо­софія. І я, Кар­но, пізнав інтуїтив­но мудрість цієї філо­софії. Я, нап­рик­лад, нічо­го не маю про­ти то­го, щоб пе­рес­ко­чи­ти ці не­пе­ре­можні за­ко­ни. Але нев­да­ча на ме­не, ска­жу тобі, не впли­ває. Я прос­то че­каю тоді чер­го­вої над­бав­ки до сво­го жа­лу­ван­ня або ого­ло­шую страйк, ко­ли ме­не при­тис­нуть. Я, влас­не, ду­маю про од­не: мені тре­ба жи­ти, і тим, що навк­ру­ги ме­не, теж тре­ба жи­ти. А оскільки жит­тя є тва­рин­на су­тич­ка пев­них груп, я, зви­чай­но, не за­бу­ваю й про ре­во­люцію. Так-то, Хо­мо невірний! Це ду­же прос­та філо­софія…

    - Ги! Ги! - сміявся ду­рень.

    - І я ніко­го не хо­чу чіпа­ти, - го­во­рив Кар­но. За моєю філо­софією, жит­тя все од­но є в'язни­ця, яку тільки тре­ба обс­та­ви­ти так, щоб у ній бу­ла ка­на­рей­ка й са­мо­вар… Ти не ля­кай­ся цього ак­се­су­ара. Са­мо­вар теж ко­рис­ний, ко­ли хо­четься чаю, а ка­на­рей­ка час­тенько мо­же заміни­ти сла­вет­ний сим­фонічний ор­кестр… ко­ли гро­шей не­ма. Це, Хо­мо, ду­же, ду­же прос­та філо­софія.

    Анарх дов­го й уваж­но слу­хав Кар­но, і тільки ко­ли той зу­пи­нив­ся на декілька хви­лин, він підвівся й пішов із сіно­ва­лу.

    Він по­чу­вав се­бе без­си­лим і роз­би­тим. Він пот­ре­бу­вав за­раз ти­хо­го за­кут­ка, де міг би ляг­ти на кой­ку, зап­лю­щи­ти очі й зав­мер­ти.

    Монологи Кар­но те­пер не тільки не стри­во­жи­ли йо­го, але й не заділи, хоч він і знав, що всю цю ти­ра­ду спеціально для нього приз­на­че­но.

    Не зди­ву­ва­ла йо­го й шля­хет­на, хоч і розх­рис­та­на, будівля мо­ви Кар­но.

    Він і це прий­няв як щось зви­чай­не.

    За кілька кроків од ґанку анарх ски­нув­ся: над са­на­торійною зо­ною роз­тяв­ся постріл. Лу­на від нього пішла до ріки, зійшла на по­верх­ню, підня­ла­ся ви­ще й заг­лух­ла в лахміттях розстріля­но­го не­ба.

    На захід тяг­ли­ся хма­ри.

    

ХІІ

    

    Біля цент­рально­го бу­дин­ку він зно­ву зга­дав, що, влас­не, не роз­бур­кав­ши сес­тер, він не увійде в свою па­ла­ту. Це йо­го тро­хи збен­те­жи­ло. Але ско­ро йо­го пог­ляд упав на Кат­ри­не вікно. Там горів огонь.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx153 Кб2867
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2345 Кб2723

Пошук на сайті: