Повість про санаторійну зону - Микола Хвильовий (сторінка 15)

    Він підійшов до вікна й по­ди­вив­ся: сест­ра Кат­ря сиділа в сто­сах кни­жок і щось уваж­но пе­ре­чи­ту­ва­ла. її тихі очі зди­во­ва­но сте­жи­ли за ряд­ка­ми. Во­на сиділа в легкім ка­поті й бу­ла в ньому як дівчин­ка. Йо­му шко­да бу­ло її три­во­жи­ти, але без­вихідне ста­но­ви­ще, в яке йо­го пос­та­ви­ла гро­за, при­му­си­ло по­тур­бу­ва­ти сест­ру Кат­рю. Він пос­ту­кав у вікно й нап­ра­вив­ся до две­рей.

    Вона зустріла йо­го, як і завж­ди, лас­ка­во, хоч і зди­ву­ва­ла­ся цьому візи­ту. Ко­ли анарх роз­ка­зав їй, у чо­му спра­ва, во­на, не­дов­го ду­ма­ючи, по­ло­жи­ла на ка­на­пу по­душ­ку й зап­ро­по­ну­ва­ла відпо­чи­ти. Сест­ра Кат­ря ска­за­ла, що анарх їй зовсім не пош­ко­дить своєю при­сутністю, лиш би во­на не пош­ко­ди­ла йо­му світлом своєї наф­то­вої лам­поч­ки: во­на ду­має по­чи­та­ти го­ди­ни з дві.

    Анарх ски­нув пан­тофлі й ліг на ка­на­пу.

    Сестра Кат­ря зрідка по­вер­та­ла­ся до нього й го­во­ри­ла (во­на, оче­вид­но, чи­та­ла в цей час щось із Ге­ге­ля), що їй хоч і зро­зуміла різни­ця між діалек­ти­кою Марк­са й Ге­ге­ля, але її стра­шен­но ди­вує: як міг Ге­гель го­во­ри­ти й до­ка­зу­ва­ти, що все, що існує в абст­ракції і в ма­терії, є про­яв і роз­ви­ток вічно­го аб­со­лют­но­го ду­ху. Все ж во­на ре­ко­мен­дує анар­хові про­чи­та­ти йо­го «Філо­софію релігії». Во­на вва­жає це най­кра­щою з йо­го праць.

    Бажаючи пе­ре­вес­ти роз­мо­ву на іншу те­му, він ска­зав:

    - Та ко­ли ж ви їде­те?

    - Скоро, ско­ро вже! - ска­за­ла сест­ра Кат­ря. - Знаєте, то­ва­ри­шу, я вірю, що там, десь на іншо­му місці, я на­решті най­ду зас­по­коєння.

    Потім во­на го­во­ри­ла, за­па­лю­ючись, все на ту ж те­му: про зем­лю й лю­дей. Во­на му­сить най­ти зас­по­коєння, бо во­на хо­че лю­би­ти і зем­лю, і лю­дей. Во­на поп­рав­ля­ла свій чор­ненький бан­тик і ма­лю­ва­ла прек­расні кар­ти­ни май­бутнього, бо во­на вся в май­бутньому. Але, з дру­го­го бо­ку, во­на не хо­че за­ли­ша­ти зем­лю й їй хресні му­ки.

    І, мож­ли­во, під впли­вом її га­ря­чих слів і ос­танньої гро­зи анарх за півго­ди­ни до світан­ку підвівся з ка­на­пи й сів до сто­лу. Очі йо­му горіли хво­роб­ли­вим блис­ком. Сест­ра Кат­ря вже спа­ла на своєму ліжку, схрес­тив­ши ру­ки, на­че і в сні во­на відда­ва­ла се­бе на му­ку. За вікном сто­яла пе­ред­ран­ко­ва ти­ша. Тільки зрідка лісо­ви­ки ля­ка­ли бан­дитів та дзвенів лікарів се­тер. Анарх узяв пе­ро й на­пи­сав:

    «Люба сест­ро! За­пах­ло сно­па­ми. Пам'ятаєш той шлях, де про­хо­ди­ла на­ша юність? Пам'ятаєш той за­паш­ний по­се­лок, де то­полі ле­тять до го­ри­зон­ту, до цук­ро­варні. Але й тут за­пах­ло сно­па­ми. Ско­ро нес­покійна Кат­ря й ме­те­лик Май­я відле­тять відціля у вирій (да­лебі, здається, що во­ни на моїй не­ве­селій зоні пер­наті гості з синіх країн). Ско­ро відле­тять у вирій. І тоді я бу­ду са­мотній тут, се­ред сте­пу, без лю­дей. Лю­ба сест­ро! Та ко­ли ж йо­го зріза­ли? Що це: біль чи радість? І здається, що йо­го зріза­ли так дав­но, ніби сто літ. А втім, я, ма­буть, не про жи­то - про юність на да­ле­ких зріза­них по­лях, про ди­мок мо­ло­дої інсу­рекції, про да­лекі во­зи, які так рип­лять, на­че зно­ву стоїш біля істо­рич­но­го по­сел­ку. Лю­ба сест­ро! Цього радісно­го бо­лю ніхто не зро­зуміє. Тільки той, хто знає це ди­ке Ліво­бе­реж­жя, ці кош­марні мах­новські та­чан­ки по сте­пах, цю ку­ря­ву, що мчиться по східній азіатській магістралі. Тільки той, хто знає За­поріжжя, ріку Кал­ку й три­над­ця­тий вік Це ж тут прой­шла та­тар­ва із своїм геніальним пол­ко­вод­цем Чінгісха­ном. Я пи­сав тобі: «Дивіться на схід!». І те­пер пи­шу. Цей трагічний пок­лик, мож­ли­во, не най­де відго­лос­ку. Йо­го не зро­зуміють. Одні по­ба­чать у ньому ру­пор Іва­на Ка­ли­ти, другі - зак­лик до ди­кої азіатчи­ни. Але ж це не те й не дру­ге. Перші по­ми­ля­ються, бо не зна­ють Ліво­бе­реж­жя: во­но ніко­ли спокійно не сиділо під мо­гутньою ру­кою шовінізму; другі по­ми­ля­ються, бо див­ляться на Азію, як на куб­ло тьми й за­бо­бонів. Лю­ба сест­ро! Це ж зовсім не так! Ми ба­чи­мо, що західна цивілізація гниє, і в ній гниє людськість. І ми знаємо: ско­ро прий­де но­вий Спа­си­тель, і пред­те­чею йо­му бу­де Атілла. Пред­те­ча прой­де з ог­нем і ме­чем мя­теж­ною гро­зою по ла­нах Євро­пи, і тільки тоді (тільки тоді) свіжі по­то­ки прор­вуть нап­ру­же­ну ат­мос­фе­ру. Це бу­де! Я не тільки вірю, але я й знаю! «Дивіться на схід!» І вся тра­гедія Ліво­бе­реж­жя та, що во­но сміли­во ки­ну­ло цей міжна­род­ний клич… Ко­ли ти бу­деш шу­ка­ти тут еле­мен­ти месіанізму, ти їх, зви­чай­но, най­деш. Але ти ніко­ли не най­деш тут де­рев'яно-ка­лузької ма­туш­ки або го­паківсько-ша­ро­ва­рис­тої неньки. Ти най­деш тут Месію, і ім'я йо­му - май­бутній анархізм. Лю­ба сест­ро! Ко­лись на шведських мо­ги­лах, там, де тікає прек­рас­на Ворск­ла, де Пол­та­ва, де цук­ро­варні й одрізи, - там пол­ки Пет­ра роз­би­ли Ма­зе­пу. Але май­бутній Атілла (а він не за го­ра­ми) повісить на гілляці двох; і то бу­де не тільки Ма­зе­па, але й Пет­ро. Я зга­дую за­раз своє ди­тинст­во й свою юність. І все пе­реп­ле­лось: і за­водський гу­док, і До­неч­чи­на, і ци­гар­ки з кізяків, і го­лу­бо­ока ма­ти, і Кузька-ха­ла­мид­ник. Я зга­дую цю ми­лу копійку на рей­ку, що розп­лес­ка­ло, і «Не­ве­се­ле» за рікою, і по­тяг, що гри­мить у нет­рях сло­бо­жанських борів. Я зга­дую столітні сос­ни і до­ро­ги, і квар­та­ли, і межі по сте­пах, і повс­танчі за­го­ни… І я ду­маю: «Що це?» Лю­ба сест­ро! За­пах­ло сно­па­ми. Я знаю: і в те­бе - теж. І на те­бе нас­ту­па­ють осінні дні. Ти бу­деш сидіти десь там, у глу­хо­му за­кут­ку рес­публіки, в роз­руй­но­ваній школі біля тра­диційної груб­ки, і слу­ха­ти, як у бов­дурі ша­леніють вітри. Біля те­бе бу­де - теж тра­диційний - сто­рож, і він бу­де за­пев­ня­ти те­бе, що це не вітри ви­ють, а до­мо­вик. Я знаю! Ран­ком ти на­ки­неш на свої плечі по­ла­та­ну хуст­ку, підеш у не­топ­ле­ний клас й бу­деш учи­ти дітей. Діти: «Хо-о-олод­но!» А ти по­чу­ваєш, що те­бе тро­хи му­тить, бо я знаю: ти вчо­ра нічо­го не їла. Де ж там: вже цілий рік тобі не пла­ти­ли гро­шей! Але як і зап­ла­тять, то не­ве­ликі ці гроші. Прав­да, твої ка­ра­пе­ти при­не­суть тобі то­го жи­та, яке за­раз так пах­не. Та я ж знаю: не ду­же во­но па­ху­че, ко­ли йо­го їсти. І ще знаю: до жи­та тре­ба й солі, а в те­бе вже й жи­та не­ма. І от, лю­ба сест­ро, мені хо­четься впас­ти пе­ред то­бою на коліна й за­ри­да­ти. Так за­ри­да­ти, щоб гримів цілий світ, щоб повс­та­ли всі оке­ани, щоб роз­би­ти свою прок­ля­ту го­ло­ву. А ко­ли б я був геніальним ма­ля­ром, то кож­на ри­соч­ка, кож­ний ма­зок стіка­ли б моєю кров'ю. І тоді б я за­лив, по­то­пив у цій крові цю фа­тальну не­ми­ну­чу осінь. Лю­ба сест­ро! Я час­то ви­ход­жу в степ і див­лю­ся: навк­ру­ги ме­не дикі по­ля й ди­ка даль. Тоді я ду­маю про не­ве­се­ле жит­тя світо­вої «ко­бил­ки», про її темні про­мерзлі за­кут­ки. І ду­маю: і все це - на прос­то­рах надз­ви­чай­ної зем­ної кулі. Тоді я хо­чу крик­ну­ти, як наш са­на­торійний ду­рень, за­ду­шев­ним кри­ком: «О-о-о!». Тоді, сест­ро, я, без­пе­реч­но, фа­на­тик. Моя мисль ле­тить. Я прос­тя­гаю свої ру­ки до­го­ри й па­даю, уми­раю: Sic tran­sit glo­ria mun­di (так про­хо­дить сла­ва зем­на - лат.)! Так. Не ру­шу! Я хо­чу ба­чи­ти Месію світо­вої «ко­бил­ки»! Я омию йо­го тіло в своїй про­зорій крові. Розірву гру­ди. Розш­ма­тую сер­це. І по­ба­чу - над­хо­дить невідо­ма го­лу­ба гро­за. Sic tran­sit glo­ria mun­di! І в цей мо­мент, лю­ба сест­ро, я ша­ленію. Я за­бу­ваю все: і те­бе, і Май­ю, і Кат­рю, і са­на­торійно­го дур­ня. Все це спле­ло­ся в один тер­но­вий вінок. Тоді я кла­ду цей тер­но­вий вінок на свою по­хи­ле­ну го­ло­ву і йду на Гол­го­фу. Але, сест­ро, книж­ни­ки й фа­ри­сеї зно­ву наз­до­га­ня­ють мій надз­ви­чай­ний па­фос. Я чую вда­ри гро­му й па­даю, стіка­ючи кров'ю. Це ба­чу, мов крізь сон… Але впер­то й не­ухильно з тер­но­вим вінком на го­лові йду і йду на Гол­го­фу!»

    Анарх по­ло­жив пе­ро на стіл і підвівся. В йо­го очах сто­яв хво­роб­ли­вий блиск і якесь ди­тя­че натх­нен­ня. Сест­ра Кат­ря все та­кож, схрес­тив­ши ру­ки, ле­жа­ла на ліжку й рівномірно ди­ха­ла. Повз вікна йшла гус­та тем­ря­ва. І тільки лег­кий і сто­рож­кий ше­лест то­полі, що ша­мотів крізь відчи­не­не вікно, по­ру­шу­вав ти­шу. Зрідка з дальніх міських пе­ре­валів доліта­ли якісь не­ясні зву­ки й на­га­ду­ва­ли глу­хий розт­ро­ще­ний дзвін. Са­ме до них анарх і прис­лу­хав­ся.

    Зиркнувши на Кат­ри­не об­лич­чя, він од­чи­нив двері й вий­шов на ґанок.

    Після гро­зи хо­ди­ли по са­на­торійній зоні легкі вітерці. Але не бу­ло вже в них тієї теп­ло­ти, яка об­гор­та­ла їх у кінці літа. Це вже бу­ли сіверкі вітерці, і во­ни на­га­ду­ва­ли осінь. Яс­но бу­ло, що прой­шла ос­тан­ня гро­за, що літо проспіва­ло вже свою ле­бе­ди­ну пісню. По не­бу й те­пер тяг­ли­ся розірвані хма­ри, і бу­ла в них та не­ви­мов­на жу­ра, що завж­ди на­га­дує провінціальний глуш і пус­тельні ба­зарні май­да­ни під од­но­манітною мжич­кою. Са­ме це й відчув він, зійшов­ши з ґанку. Він так пе­ре­пов­не­ний був вра­жен­ня­ми, що за­був навіть за­чи­ни­ти двері і за­ли­шив сест­ру Кат­рю під нас­ту­пом сівер­ких вітерців. І досі сто­яв у йо­го очах хво­роб­ли­вий блиск, і досі йо­му сту­ка­ло в скро­нях. Він ішов по доріжці са­ду й сам нез­чув­ся, як пе­рей­шов межі са­на­торійної зо­ни. Він ви­хо­див на пе­релісок.

    Ще роз­тя­ло­ся кілька пострілів. Але анарх навіть не здриг­нув. Навк­ру­ги йо­го бу­ло тільки од­не: за­пах снопів, і цей за­пах сто­яв чимсь не­ви­мов­ним і пе­чальним. Крім цього за­па­ху, навк­ру­ги нічо­го не бу­ло: ні звуків, ні кольору, ні ре­чей. І тільки ко­ли він вий­шов на по­ля­ну, зга­дав, що за­ли­шив Кат­ри­ну квар­ти­ру відчи­не­ною. Тоді він поспішно по­вер­нув до го­лов­но­го бу­дин­ку.

    Дерева розс­ту­па­лись пе­ред ним, ніби самі спіши­ли да­ти йо­му до­ро­гу. Зрідка налітав сівер­кий віте­рець, і тоді віти здри­га­ли­ся, і па­да­ли з них хо­лодні ро­син­ки. Па­да­ли ряс­но, поспішно, рап­то­во. Іноді крізь де­ре­ва про­би­ва­ла­ся пля­ма го­лу­бо­го не­ба. Але в ту ж мить зни­ка­ла: її зно­ву об­гор­та­ли сірі по­лот­на розірва­них хмар.

    Коли анарх зійшов на бо­ко­ву доріжку, він по­ба­чив у вікні сест­ри Катрі тінь. «Тро­хи нек­ра­си­во, - по­ду­мав він, -три­во­жи­ти дівчи­ну». Але, зга­дав­ши про свій лист, що йо­го за­ли­шив не­за­пе­ча­та­ним на столі, пок­ри­вив­ся. Йо­му неп­риємно бу­ло, що сест­ра Кат­ря мо­же про­чи­та­ти йо­го. І тоді ж він по­ба­чив, що тінь сто­яла, зігнув­шись над сто­лом.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx153 Кб2867
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2345 Кб2723

Пошук на сайті: