Повість про санаторійну зону - Микола Хвильовий (сторінка 16)

    …Але він уже знав, хто там. Ко­ли анарх зійшов на ґанок, в две­рях сто­яв мет­ран­паж.

    - Карно?

    - Я! - прос­то ска­зав Кар­но й до­дав: - Тре­ба за­чи­ня­ти двері: так мож­на дівчи­ну зас­ту­ди­ти.

    - Але як ви сю­ди по­па­ли? - ска­зав анарх.

    - Як? - і мет­ран­паж усміхнув­ся. - Прос­то: ішов у свою па­ла­ту, а по до­розі, як ба­чи­те, хотів зро­би­ти доб­ре діло: двері за­чи­ни­ти дівчині.

    Карно ска­зав і зник у тем­ряві.

    Анарх ус­ко­чив у кімна­ту. Лист ле­жав на столі. Сест­ра Кат­ря й те­пер рівно ди­ха­ла. Оче­вид­но, во­на не про­ки­да­лась.

    Анарх узяв лис­та, по­ло­жив йо­го в кон­верт і трем­тя­чи­ми ру­ка­ми за­хо­вав у ки­ше­ню.

    

ХІІІ

    

    Він про­ки­нув­ся й зди­во­ва­но по­ди­вив­ся навк­ру­ги се­бе: фо­телі, ліжко, ка­на­па, на якій він ле­жав, - все це з пер­шо­го пог­ля­ду зда­ло­ся йо­му че­рез міру надз­ви­чай­ним. І тільки ко­ли він по­ба­чив на цвяш­ку од­ну з Кат­ри­них блу­зок, що її сест­ра Кат­ря, ви­хо­дя­чи з кімна­ти, оче­вид­но, не встиг­ла схо­ва­ти в кор­зи­ну, - зга­дав ніч.

    Вчора, по­ло­жив­ши в ки­ше­ню лис­та до своєї сест­ри, він ліг на ка­на­пу й не­помітно для се­бе зас­нув. Він це доб­ре пам'ятає. Але що ж далі? Він дістав на­пи­са­ний ним лист і хут­ко пробіг по ряд­ках. Ви­хо­дить, що все те, що він зга­дує, - все це бу­ло. Анарх поспішно вий­шов із кімна­ти й побрів до пош­то­вої скриньки. Він так нер­ву­вав­ся, вки­да­ючи ту­ди сво­го лис­та, ніби бо­яв­ся, що щось пош­ко­дить йо­му.

    З півночі біг хо­лод­ний віте­рець. Енергійно нас­ту­пав осінній день. Не віри­лось, що тільки-но, декілька го­дин то­му, над са­на­торійною зо­ною прой­шла гро­за. Ртуть па­да­ла. Сто­яла хо­лод­на ріка й хо­лодні во­ди. Зрідка нак­ра­пав дощ. Кой­ки сьогодні не ви­нес­ли в са­док - роз­та­шу­ва­ли їх на ве­ранді.

    Коли анарх ліг на свою ліжни­цю и по­ди­вив­ся на хво­рих, по­ба­чив: об­лич­чя всім бу­ли якісь сірі й скучні. Оче­вид­но, ніко­го й ніщо сьогодні не ціка­ви­ло. Навіть ніде не вид­но бу­ло кни­жок, що про­тя­гом ціло­го літа відігра­ва­ли та­ку ве­ли­ку роль в су­пе­реч­ках між хво­ри­ми й сест­ра­ми.

    - Слухайте! - по­чув анарх по­зад се­бе су­хий го­лос.

    Він по­вер­нув­ся й по­ба­чив Май­ю. Ля­га­ючи на своє ліжко, він не помітив її.

    - Що та­ке? - спи­тав він і по­ди­вив­ся на дівчи­ну. В ній уже зовсім про­па­ла ко­лиш­ня бадьорість, і тільки зрідка про­ри­вав­ся ти­хий не­гар­ний смішок.

    - Пам'ятаєте (во­на ска­за­ла не «пам'ятаєш», а «пам'ятаєте») той ве­се­лий день, ко­ли я з ва­ми вос­таннє зустріла­ся на ко­мандній ви­соті?

    - Пам'ятаю… А що?

    - От що: ви ска­за­ли тоді мені, що ви - хво­рий. Я вам не повіри­ла. Те­пер вірю.

    - Дуже ра­дий! - ки­нув анарх і по­ди­вив­ся навк­ру­ги; навк­ру­ги бу­ло так сіро й скуч­но, що в нім у ці хви­ли­ни не про­ки­ну­лось жод­ної мислі. Навіть зирк­нув­ши якось на дальню кой­ку й по­ба­чив­ши на ній Кар­но, він тільки й по­ду­мав, що мет­ран­паж сьогодні зовсім не та­кий, яким він ба­чив йо­го вчо­ра. Що ж до то­го, чи справді Кар­но був учо­ра з ним, чи то прос­то бу­ла при­ма­ра, то він навіть не поціка­вив­ся. Нас­ту­пив мо­мент цілко­ви­тої апатії. Анарх і справді по­пав в якесь за­ча­ро­ва­не ко­ло: ішла апатія, за нею три­во­га й манія пе­ресліду, при­чи­ни якої він і досі не міг роз­га­да­ти, і на­решті про­ри­ва­ло­ся жит­тя. Ос­танній мо­мент зно­ву зміня­ла апатія, і так без кінця.

    - Вашій хво­робі я те­пер вірю, - ска­за­ла Май­я. - Бо не тільки я, мож­ли­во, і ба­га­то з нас зах­воріло на цю хво­ро­бу. Але нашій хво­робі ім'я не істерія, а… Як би це м'якше ска­за­ти… А… ent­re chi­en et lo­up (між со­ба­кою і вов­ком - франц.). Бо ж по­дивіться: я завж­ди по­год­жу­ва­ла­ся з тим тверд­жен­ням, що ми над­то гнуч­ке тіло. Я знаю, що ми слу­жи­мо тільки то­му кла­су, який - власть. Але…

    - Але ви, ма­буть, тро­хи не по­год­жуєтесь?

    - Ні! - різко ска­за­ла во­на. - Я цілком по­год­жу­юсь. Я са­ма на­ле­жу до них, про ко­го го­во­рю за­раз, і доб­ре знаю по­ро­ду цих лю­дей. Але я му­шу виз­на­ти, що по­чи­наю зне­ва­жа­ти цей крам. І не на сло­вах, як це час­то бу­ває з на­ми, а щи­ро, на ділі. Ви по­ду­май­те: все ж та­ки ми ко­лись да­ва­ли гідних по­ва­ги лю­дей. Був час, ко­ли з на­шо­го осе­ред­ку ви­хо­ди­ли безгрішні апос­то­ли й святі про­повідни­ки. Варт при­га­да­ти хоч би ми­ну­ле століття й по­ча­ток на­шо­го. А те­пер? Те­пер я са­ма собі не вірю. Мені здається іноді, що й я здібна на ту ги­до­ту, без якої те­пер не мо­же жи­ти наз­ва­на по­ро­да. По­дивіться хоч би на всіх тих, що тіка­ли за кор­дон і відтіля пап­лю­жи­ли рес­публіку. З якою со­ло­денькою усмішкою пла­зу­ють во­ни на задніх лап­ках! Де їхнє по­чут­тя людської гідності? Це ж кош­мар!… Але не одні ці. Хіба ті, що жи­вуть тут, хіба во­ни не яв­ля­ються кра­мом? Те­пер кож­ний був­ший ве­ле­тень не більше, як пар­ши­венький інтелігентішка, міща­нин, сво­лоч, який на­хаб­но де­ре кир­пу й ще на­хабніш за­яв­ляє «ми». Цеб­то «ми», не ті, що па­ха­ли (це між іншим), а «ми» - вдасть!… Зі мною бу­ло вже ба­га­то ви­падків, ко­ли я та­ких-о ар­тистів прий­ма­ла за партійців. Він так упев­не­но го­во­рить «ми», що ви ніко­ли не по­ду­маєте інак­ше. Знаєте, це до бо­лю про­тив­но! Са­ме в цьому я й ба­чу розк­лад вершків на­шо­го суспільства.

    - Я чув, що це - не по­га­но, - зно­ву в'яло ска­зав анарх.

    - Або по­дивіться, - про­дов­жу­ва­ла Май­я, нез­ва­жа­ючи на репліку. - Заг­ляньте в ма­га­зин, де про­дається марксівська літе­ра­ту­ра… Зви­чай­но, за ве­ли­ке за­во­юван­ня мож­на вва­жа­ти той факт, що наші во­ро­ги чи­та­ють те, що ми хо­че­мо. Але ж гид­ко ди­ви­тись, ко­ли вся ця про­даж­на сво­лоч на­ва­люється на на­шу кни­гу й по­жи­рає її, май­же да­виться, по­жи­ра­ючи її. А для чо­го це? Щоб скоріше ска­за­ти «ми».

    Анарх слу­хав ці їдкі сло­ва й нес­подіва­но відчув, як у нім за­во­ру­ши­лось щось подібне до зло­би. Він по­вер­нув­ся й ска­зав:

    - Це за­кон Дарвіна: бо­ротьба за існу­ван­ня!

    Майя зне­важ­ли­во по­ди­ви­лась на нього й зно­ву пе­ре­ве­ла свій пог­ляд на кой­ку.

    - І це ро­зумію, - ска­за­ла во­на. - Але все-та­ки лю­ди­на по­вин­на чи­мось різни­ти­ся од га­ди­ни. І та бо­реться за існу­ван­ня. Де ж людська чис­топ­лотність?… І ко­ли хо­че­те щи­ро­го приз­нан­ня, я ска­жу: мені бу­ває со­ром­но до сліз за цей про­даж­ний крам.

    Вона змовк­ла й од­вер­ну­лась. Анарх бай­ду­же по­ди­вив­ся на неї, прик­рив ковд­рою по­душ­ку і, рап­том підвівшись, мовч­ки пішов на про­се­лоч­ну до­ро­гу. В їдальні він по­ба­чив за не­ве­лич­ким сто­лом нер­во­ву хво­ру, що кож­но­го дня за­но­си­ла щось у свій що­ден­ник.

    «Їдкі роз­мо­ви вхо­дять у сис­те­му, - пи­са­ла, між іншим, в своєму що­ден­ни­ку хво­ра. - Навіть Унікум і пси­хо­пат - і ті по­чу­ва­ють пот­ре­бу вис­ло­ви­ти свою не­за­до­во­леність. «Зно­ву лікарський смотр?» - го­во­рить Унікум. «Зно­ву лікат­кий тмот», - по­дає дідок. І тоді ж ви­яс­ни­ло­ся: це прос­то ко­медія! Го­лов­ний лікар за­пи­ше за­рані, ко­го тре­ба ви­пи­са­ти, а кон­силіум лікарів - прос­то так, для блізи­ру. В цім певні і Унікум, і пси­хо­пат, і інші. І во­ни пе­ре­ки­да­ються от­руй­ни­ми фра­за­ми. Як же, мов­ляв, відціля тре­ба зро­би­ти вис­но­вок: за­ли­цяй­ся до го­лов­но­го ліка­ря. Відціля, без­пе­реч­но, і так зва­ний про­текціонізм. І Унікум пев­на, що тут му­сить усе зміша­ти­ся: і партійні, і без­партійні, і анар­хи, і рад­бу­ри, і ком­бу­ри. А ко­ли змішається, тоді ви­яс­ниться: нас да­вить про­текціонізм, ми заг­руз­ли в про­текціонізмі. І то­му завт­ра тре­ба обов'язко­во по­ба­чи­ти го­лов­но­го ліка­ря й зро­би­ти йо­му «глаз­ки». «Але що ж бу­де ро­би­ти дру­гий пол?» - пи­тав пси­хо­пат. «Це за­ле­жить від йо­го та­лан­ту, - ядо­ви­то ки­да­ла Унікум і про­дов­жу­ва­ла, ви­вер­та­ючи глад­кий торс: - А завт­ра не го­лов­ний лікар, а прий­дуть че­ре­вич­ки з губзд­ра­ву. По­див­ляться во­ни на са­на­торій, по­куш­ту­ють мо­ро­же­но­го, пок­ру­тять но­сом і ска­жуть: «Нам цей са­на­торій не по­до­бається. Зна­чить, ми поїде­мо в Крим. Будь лас­ка, пе­ре­дай­те цю за­пис­ку сек­ре­та­реві губзд­ра­ву». І уле­тить. Тоді са­на­торій, ко­ли він не ду­рень, му­сить зро­би­ти так: на­пи­са­ти за­пис­ку й до пер­шої за­пис­ки, при­ло­жив­ши цю за­пис­ку, при­ло­жи­ти й камінь, що ним чис­тять нігті, який теж за­ли­ши­ли че­ре­вич­ки. А в за­писці оце: «По­си­лаємо сек­ре­та­реві губзд­ра­ву манікюр­ний камінь і за­пис­ку, яку за­ли­ши­ли че­ре­вич­ки. Про­си­мо від се­бе пос­ла­ти її в Крим. Га­даємо, що це для дер­жа­ви не бу­де нак­лад­но, бо од­на лю­ди­на все од­но ба­га­то не з'їсть». Оце і все. І це бу­де су­час­на прит­ча про камінь для нігтів, про сек­ре­та­ря губзд­ра­ву й про че­ре­вич­ки, які поїха­ли в Крим». «Бу­де», - кри­чить хтось із своєї кой­ки. «Чи не в Кар­но ти нав­чи­лась так яз­ви­ти?» «У нього, дру­же, у нього! - відповіда­ла Унікум. - Во­но то так, та…» - «Чо­го ж ти не до­го­во­рюєш? - ка­же Май­я. - Я за те­бе до­го­во­рю. Во­но то так, та тре­ба тобі, Унікум, не за­бу­ва­ти й тієї бай­ки, де го­во­риться: «Чем ку­му­шек счи­тать…». Ну, сло­вом, ти знаєш!» І тоді ви­яс­ни­лось, що Май­я - хам­ка. Унікум підбігла до неї й дро­би­ла: «Я не ро­зумію, що ти із се­бе кор­чиш! В те­бе, ма­буть, ущек­не­не са­мо­любст­во? Да?… Ка­жи!» Май­я не відповіда­ла й ви­хо­ди­ла з па­ла­ти…»

    

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx153 Кб2866
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2345 Кб2723

Пошук на сайті: