Повість про санаторійну зону - Микола Хвильовий (сторінка 18)

    Хто ж сидів? Ніхто нічо­го не знає! Для чо­го це їй? Вчо­ра сиділа во­на, а пізніш, здається, анарх. Май­я нер­во­во підки­ну­ла пле­че й ма­ло не скрик­ну­ла:

    - Я пи­таю вас: хто сидів за моїм сто­лом?!

    Дехто навіть підвівся: чо­го їй тре­ба! Тоді Май­я вис­ко­чи­ла з-за сто­лу й роз­ри­да­лась. До неї підбігли й ста­ли її зас­по­ко­юва­ти. Їй по­да­ва­ли вже ста­кан із во­дою, але Майїні ри­дан­ня пе­ре­хо­ди­ли в якісь істе­ричні вик­ри­ки. І тільки ко­ли прибіг ор­ди­на­тор, хворі на­решті до­га­да­лись підійти до Майїно­го сто­лу. Там виріза­но бу­ло но­жем це: «Май­я є… (не­цен­зур­не сло­во)… з анар­хом». Літе­ри бу­ли ве­ликі, і фра­за зай­ня­ла всю пло­щи­ну сто­ла.

    Всі за­нер­ву­ва­лись. Навіть мир­ша­вий дідок не посмів увер­ну­ти цинічної фра­зи.

    Але хто ж це міг зро­би­ти? Це ж чорт знає що? Муж­чи­ни суєти­ли­ся біля сто­лу й ра­ди­лись, як най­ти негідни­ка. При­пу­щень бу­ло ба­га­то. Вчо­ра сидів тут анарх. Але не міг же він зро­би­ти та­ку ги­до­ту. Навіщо йо­му комп­ро­мен­ту­ва­ти і се­бе, і Май­ю? Ніхто не здібний був на та­ку низість, крім дідка й Кар­но. Але ж ні то­го, ні дру­го­го (це всі доб­ре зна­ють) вчо­ра тут не бу­ло. Дідок суєтив­ся й кляв­ся, що він цього ніко­ли б не зро­бив. Йо­му віри­ли. Віри­ли, про­те, й то­му, що й Кар­но не був тут (Кар­но, між іншим, не знав, ко­го взя­ли на підозріння). Ос­таннього ча­су мет­ран­паж вів се­бе до­сить по­ряд­но, і бу­ло б несп­ра­вед­ли­вим ду­ма­ти на нього. Зви­чай­но, тільки від Кар­но мож­на бу­ло че­ка­ти та­ко­го сти­лю. Але ж із-за цього не мож­на об­ви­ну­ва­чу­ва­ти лю­ди­ну.

    Майя то­го ж дня не обіда­ла, хоч і зріза­ли пар­кан­ну фра­зу, во­на бу­ла так схвильова­на, що після то­го декілька днів не ви­хо­ди­ла з па­ла­ти.

    Що до анар­ха, то з ним із цього ча­су й справді скоїлось щось не­лад­не. Ко­ли йо­му го­во­ри­ли про цю історію (анарх тоді не був за сто­лом), він якось роз­губ­ле­но ди­вив­ся на оповідачів. На­решті хворі по­ча­ли пе­решіпту­ва­тись і за­пев­ня­ти один од­но­го, що цю по­хаб­щи­ну са­ме анарх і на­пи­сав. Тільки од­на сест­ра Кат­ря, ко­ли їй го­во­ри­ли про це, хви­лю­ва­ла­ся й ки­да­ла:

    - Не смійте ка­за­ти так!

    

XV

    

    Звичайно, підозріння на анар­ха впа­ло по­мил­ко­во. При­чи­ною йо­го роз­губ­ле­ності бу­ли лис­ти, які він одер­жав то­го ж дня, ко­ли з Майєю бу­ла істе­ри­ка.

    Стояло пох­му­ре не­бо й мов­чазні по­ля. Над са­на­торійною зо­ною сто­яв клекіт пе­релітних птиць: во­ни летіли у вирій. Тоді з про­се­лоч­ної до­ро­ги ви­ри­ну­ла пош­то­ва дри­жу­ла, і ско­ро чер­го­ва сест­ра роз­но­си­ла по па­ла­тах лис­ти. Цією ж пош­тою анарх і одер­жав ко­рес­пон­денцію. Один лист був відповіддю сест­ри на йо­го по­етич­ний ви­бух у Кат­ринім по­меш­канні. Дру­гий - анонімний. Анар­хо­ва сест­ра пи­са­ла це:

    «Любий бра­те! Тільки-но одер­жа­ла твою пи­сульку й спішу відповісти. Бра­те! Що з то­бою? Відкіля ця ек­зальтація? Ти ж, здається, ліквіду­вав її? Відкіля ці Чінгісха­ни, за­па­хи снопів, го­лубі гро­зи, Гол­го­фа та інше «дре­бе­день»? Я бо­юсь за те­бе: так ти ско­ро зно­ву заг­руз­неш у бо­лоті. Нев­же ти не уяв­ляєш собі, що ця па­те­ти­ка і є той ду­рацький кол­пак, який но­си­ли й но­сять наші до­мо­ро­щені бун­тарі - за твоїм вда­лим ви­ра­зом - із го­паківсько-ша­ро­ва­рис­тої просвіти? Скоріш пок­лич свій ро­зум, інак­ше бу­де пізно. Лист, як ба­чиш, по­пав не по ад­ре­су, бо з то­го ча­су, як ми ба­чи­лись з то­бою, я, бра­те, ви­рос­ла по­ряд­ком. Не мо­жу ска­за­ти, щоб я роз­лю­би­ла свій на­род (між іншим, ця струн­ка, як ти її не хо­ваєш за кра­си­ви­ми й ту­ман­ни­ми сло­ва­ми, весь час по­чу­вається, бо весь час бри­нить у кож­но­му твоєму слові). От­же, не мо­жу ска­за­ти, щоб я роз­лю­би­ла свій на­род. І от чо­му: я твер­до знаю, що щас­тя моєї нації, її відрод­жен­ня мож­ли­ве ли­ше че­рез індустріалізацію країни. Відціля - че­рез оп­тимізм. Між іншим, це зовсім не те, що ти мо­жеш по­ду­ма­ти. Щас­тя я уяв­ляю собі не тим хи­мер­ним аб­со­лю­том, що до нього праг­не інша ка­те­горія оп­тимістів, щас­тя я собі уяв­ляю цілком ре­альним до­сяг­нен­ням. От­же, мій оп­тимізм не пе­рей­де в без­пар­дон­ну тос­ку. Так-то, бра­те! Тільки оп­тимізм! А на все інше я плюю з тієї ко­манд­ної ви­со­ти, про яку ти мені ко­лись пи­сав. І, в пер­шу чер­гу, я плюю на сли­ня­вих ни­тиків та інших «сим­волістів». Ска­жу тобі щи­ро: те, що ти на­пи­сав мені в своєму ос­танньому листі, пи­шуть гімна­зис­ти п'ято­го кла­су в своїх ме­лан­холійних що­ден­ни­ках. Я га­да­ла, що ти те­пер серй­озніший. Де ж твій євро­пеїзм, з яким ти но­сив­ся ко­лись? Це ж, бра­те, так да­ле­ко від Євро­пи, як су­час­ним бе­лет­рис­там від літе­ра­ту­ри (між іншим: Слюн­тяї! На­ха­ли! Пор­ног­рафісти! Онаніти­ки! І го­лов­не - невєжди! Їм би не в жур­на­лах дру­ку­ва­ти­ся, а сидіти під спідни­цею ма­тері й ко­ви­ря­ти пальцем у роті та нав­чи­ти­ся абет­ки. Як бу­деш у го­роді, пе­ре­дай такі ж комплімен­ти й тим ідіотам, що їх дру­ку­ють і пе­ре­во­дять на них на­родні гроші). От­же, пи­таю: де твій євро­пеїзм? Це ж, що ти мені на­пи­сав, є без­пар­дон­на пси­хо­логічна просвітян­щи­на! Хоч ти мені й пи­шеш про ма­лярст­во, але я ду­же за­до­во­ле­на, що ти ніяко­го відно­шен­ня не маєш до нього. Ти був би не ма­ля­ром, а - про­бач за ви­раз - де­ше­вим фуріозо! Так-то, бра­те! По­ра вже зна­ти, де ра­ки зи­му­ють. Це цілком серй­оз­но! І я ди­ву­юся, як міг ти так низько впас­ти. Я те­бе та­ким все-та­ки не уяв­ля­ла. До по­ба­чен­ня. Твоя Клавдія».

    

    Анарх про­чи­тав лис­та і по­ло­жив йо­го на стіл. Різка відповідь не ду­же йо­го схви­лю­ва­ла. Він знав доб­ре сест­ру й міг че­ка­ти цього від неї. Тоді він розірвав дру­гий кон­верт і ви­тяг відтіля бруд­ний папір. Тут бу­ло на­пи­са­но це:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx153 Кб2867
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2345 Кб2723

Пошук на сайті: