Повість про санаторійну зону - Микола Хвильовий (сторінка 19)

    «Ясновельможному па­нові анар­хові. До­ро­гий і ша­нов­ний ре­во­люціоне­ре! Я га­даю, що звер­нув­ся до вас у свій час. Доб­ре зна­ючи ва­ше не­пев­не, ста­но­ви­ще, спішу із своїм слуш­ним лис­том. До­ро­гий то­ва­ри­шу й ре­во­люціоне­ре! Та при­го­да, що я для вас невідо­мий, що я для вас тільки за­гад­ко­ва осо­ба, яка схо­ва­ла­ся під анонімкою, мож­ли­во, ця при­го­да на мо­мент за­ту­ма­нить вам мо­зок, і ви по­ду­маєте: «Нісенітни­ця!». Але я пев­ний: це не на­дов­го. Ви ско­ро най­де­те се­бе й зро­би­те те, що я вам по­рад­жу. Так слу­хай­те ж, яс­но­вельмож­ний і до­ро­гий ре­во­люціоне­ре! Це бу­ло, здається, нап­ро­весні но­вої ге­роїчної ери. Са­ме в цей час у кан­це­лярії яко­гось без­барв­но­го губзд­ра­ву ме­ту­шив­ся який­сь кап­ло­ухий сек­ре­тар. І до цього сек­ре­та­ря бре­ли на­тов­пи лю­дей діста­ти аудієнції: їм тре­ба бу­ло по­пас­ти на ре­монт. Мільйо­ни, більйо­ни, трильйо­ни ма­шиністок та інших «співчу­ва­ючих» дер­жав­них діячів не­ви­му­ше­но підкрес­лю­ва­ли геніально­го Марк­са та геніальну ре­во­люцію. Про­те тоді вже по­га­ної хур­то­ви­ни не бу­ло, а бу­ла прек­рас­на хур­то­ви­на під со­усом ди­ко­го шовінізму та пор­ног­рафії. Тоді по осе­лях хо­ди­ли тру­ба­ду­ри й натх­нен­но співа­ли про пе­де­растію, гни­лу прос­ти­туцію й національний месіанізм. І це м'яко на­зи­ва­ло­ся утилізацією Марк­са. І от тоді мет­ран­паж та­кої-то дру­карні, та­кої-то профспілки прий­шов від кон­силіуму лікарів до губзд­ра­ву й підійшов до ма­шиністки. Ця ж, ос­тан­ня, допіру в сек­ре­тарськім кабінеті розв'яза­ла з сек­ре­та­рем по­ло­ву проб­ле­му в світлі «співчу­ва­ючої ети­ки», здається, на ка­напі. І, здається, у неї горіли не то ву­ха, не то шия. Мет­ран­паж ска­зав, щоб йо­го нап­ра­ви­ли в са­на­торій, і по­дав від кон­силіуму лікарів посвідчен­ня. Ма­шиністка ска­за­ла, щоб він звер­нув­ся до дру­гої ма­шиністки, але п'ята по­си­ла­ла до шос­тої. Тоді мет­ран­паж пішов до сек­ре­та­ря. «На ре­монт?» - спи­тав йо­го сек­ре­тар. «На ре­монт», - відваж­но відповів мет­ран­паж. Тоді сек­ре­тар ска­зав, щоб мет­ран­паж прий­шов завт­ра. А че­рез місяць ска­зав: «Прийдіть у чет­вер». Оце по­ки що і все, до­ро­гий і яс­но­вельмож­ний ре­во­люціоне­ре! Те­пер за­пи­тан­ня: як ріши­ти цей ре­бус, чи варт бу­ло мет­ран­па­жеві до­ма­га­ти­ся са­на­торія, чи ні. Я га­даю, що ні, бо де ж тоді бу­де­те сидіти ви, яс­но­вельмож­ний анар­хе! Про­те, мет­ран­паж по­пав-та­ки в са­на­торій. І от він ди­виться: са­на­торій стоїть над рікою. І от він ба­чить: це один із тих, що там на про­се­лочній до­розі, де по­чи­на­ються сте­пи, де ко­лись глу­ши­ли час джен­тельме­ни з го­ро­да (зви­чай­но, з прос­ти­тут­ка­ми, з коньяком, шам­панським, з бе­не­дик­ти­ном, з ліке­ром: cre­me de va­nil­le, cre­me ca­fe, cre­me de the (крем ванільний, крем ка­во­вий, крем чай­ний - франц.), кю­ра­со і кю­ра­со з цит­рон-меліс, шарт­рез), де би­ли вер­цад­ла, щоб би­ти… Але кож­на дер­жа­ва має свою терміно­логію, і са­на­торій теж. От­же, мерт­ва ле­жан­ка - це та, що після обіду. Але для чо­го жи­вуть під псев­донімом - невідо­мо! Нап­рик­лад, Май­я. Це, здається, з індійських по­ем Ра­ма­яна - бо­ги­ня ілюзії… Ну, хіба ж та­ки мож­на наз­ва­ти та­ким ім'ям не­доріза­не по­ро­ся? Так-то, до­ро­гий ре­во­люціоне­ре! Ко­ли мет­ран­паж го­во­рив із сек­ре­та­рем, вий­шла по­мил­ка. Сек­ре­тар зовсім не при­пус­кав, що цей мет­ран­паж уміє ду­ма­ти й зовсім не з тих - a la бид­ло. Сек­ре­тар зовсім не при­пус­кав, що мет­ран­паж ба­чив, як у йо­го кан­це­лярії ме­ту­шиться доб­родій, ім'я яко­му - на­тюр­морт. А втім, цього лис­та пи­шу не я, а мій дру­жок, що конспіра­тив­но хо­дить до ме­не. Це, між іншим, ду­же оригінальна осо­ба: він нічим не ус­ту­пає вам. Це, так би мо­ви­ти, ваш двійник, різни­ця між ва­ми тільки та, що мій дру­жок має інший тем­пе­ра­мент, а мож­ли­во, йо­го прос­то вку­си­ла осіння му­ха. Про­те, він все-та­ки - не ви. За­раз ця конспіра­тив­на осо­ба відіграє в житті роль провінціально­го мефісто­фе­ля. Я га­даю, ця тим­ча­со­ва по­са­да до де­якої міри має рацію на існу­ван­ня. Але, до­ро­гий ре­во­люціоне­ре! Не по­ду­май­те, Бо­же спа­си, що цей ве­ли­чез­ний вступ (мо­же, більший від са­мо­го лис­та) не має ніяко­го відно­шен­ня до то­го, що я вам за­раз ска­жу. Про цей вступ ви не маєте пра­ва за­бу­ва­ти (а ви, здається, за­бу­ли, так, о мій прек­рас­ний ре­во­люціоне­ре!). Але раніш, ніж да­ти обіця­ну по­ра­ду, я вам дам декілька неск­ром­них за­пи­тань. Скажіть, будь лас­ка, хто це там у ва­шо­му са­на­торії жи­ве ми­лостію «власть іму­щих»? Хто там у вас пе­рецінює вар­тості ра­ди сво­го прек­рас­но­го шлун­ку? О, яс­но­вельмож­ний ре­во­люціоне­ре! Доз­вольте йо­го позд­ра­ви­ти! Пев­но, ро­зум по­ви­нен ке­ру­ва­ти по­чут­тям. Що тол­ку з га­ряч­ко­вості, ко­ли, при­пус­ти­мо, про­ти «рож­на не попрьош». Прав­да? І ваш пе­рецінець вар­тос­тей, оче­вид­но, доб­ре зас­воїв собі муд­ру фор­му­лу: «Про­ти рож­на нє попрьош». Це ро­бить йо­му честь і по­ка­зує, що він не з тих пар­ве­ню, які пильну­ють вис­ко­чи­ти з сво­го при­род­но­го ото­чен­ня. Це ро­бить йо­му честь. Як же, він те­пер, сла­ва Бо­гу, жи­вий і здо­ро­вий, чо­го й нам ба­жає від Гос­по­да Бо­га. Він, на­решті, зро­зумів, що всі йо­го утопії є плід йо­го не­дозріло­го ро­зу­му. І прав­да, які мо­жуть бу­ти утопії у відсталій еко­номічно й політич­но країні? Це ж тільки імпресіоніст Ба­кунін міг мріяти про всесвітній бунт. Так-то, ша­нов­ний ре­во­люціоне­ре! Я віддаю честь ва­шо­му пе­рецінцеві вар­тос­тей за те, що він пе­ре­бо­ров ав­то­ри­те­ти і жи­ве своїм влас­ним ро­зу­мом. Він, на­решті, зійшов на ши­ро­кий шлях, і пе­ред ним за­ма­ячи­ли ро­жеві перс­пек­ти­ви. Це вже не утопія, а те ре­альне, чо­го ми ба­га­то віків че­ка­ли. Я вітаю йо­го від усієї душі… Але я ба­чу, що зно­ву відійшов убік. Тре­ба ж, на­решті, ска­за­ти, що я вам рад­жу, бо ж для цього, влас­не, і лист пи­са­но. Я вам рад­жу: жи­ти, чи­та­ти га­зе­ти, жур­на­ли «Огоньок» то­що, лю­бу­ва­ти­ся прек­рас­ни­ми краєви­да­ми з ко­манд­ної ви­со­ти, «ку­ша­ти» борщ, кот­ле­ти й т. п. От вам моя по­ра­да. Тільки по­пе­ред­жаю: ніко­ли не зга­дуй­те сво­го ми­ну­ло­го, в про­тив­но­му разі ви щось на­ду­маєте. Що ви на­ду­маєте, я, зви­чай­но, знаю. Але я вам про це не ска­жу. Цілую ваші ус­та й ба­жаю цього: хай вам прис­ниться сьогодні за­паш­ний апельсин. Ваш і т. д. Підпи­су не став­лю, бо все од­но до­га­даєтесь, хто вам пи­ше».

    

    Анарх лед­ве до­чи­тав цей нер­во­вий, роз­ки­да­ний і неск­лад­ний лист. По­хи­ту­ючись, він пішов до па­ла­ти. І ко­ли б хто-не­будь по­ба­чив йо­го в цей час, він, без­пе­реч­но, зди­ву­вав­ся б. Анарх був блідий, якось че­рез міру зігнув­ся і йшов по ко­ри­до­ру мов п'яний. В цей час у нього не бу­ло ні мислі, ні ба­жань, ніби все це пе­рей­шло в стан ат­рофії. Ав­тор анонімно­го лис­та не тільки не хо­вав се­бе, але й всю­ди ви­пи­рав свою осо­бу, всю­ди підкрес­лю­вав її. А втім, анарх про це не ду­мав тоді. Він ба­чив тільки сірі стіни своєї па­ла­ти, в яких сто­яла осінь, по яких хо­ди­ли, про­то­чив­шись крізь вікно, тіні сівер­ких вітерців із дальнього заріччя. Тільки це - більш нічо­го.

    Того дня па­да­ла ртуть. І то­го ж дня анарх пізнав но­вий прис­туп ду­шев­ної кри­зи. Мав бу­ти ос­та­точ­ний пе­ре­лом. Мож­ли­во, цей лист тільки прис­ко­рив йо­го. До то­го ж і обс­та­ви­ни скла­да­лись так, що він не по­чув за цей час жод­но­го бадьоро­го сло­ва. Влас­не, раніш йо­го роз­ва­жа­ла тільки Май­я. Те­пер же з Майєю тво­ри­ло­ся щось над­то не­лад­не. Тільки сест­ра та Хло­ня не по­ки­да­ли йо­го. Але роз­мо­ви з ос­танніми ні в яко­му і разі не мог­ли йо­го роз­ва­жи­ти. Хло­ня ос­та­точ­но по­ри­нув у за­жу­ру. А сест­ра Кат­ря, хоч і зас­по­ко­юва­ла своїми чарівни­ми жес­та­ми сте­по­вої дівчи­ни, але й во­на бу­ла втіле­ною нудьгою.

    Анарх був цілком са­мотній.

    Сестра Кат­ря декілька разів по­ри­ва­ла­ся цього дня роз­пи­та­ти анар­ха про лис­ти. Во­на поміти­ла, що са­ме з цього мо­мен­ту він че­рез міру знітив­ся. Але сест­ра Кат­ря бо­ялась да­ле­ко за­ла­зи­ти в анар­хо­ве інтим­не жит­тя.

    Того ж дня, ко­ли па­да­ла ртуть, ко­ли зно­ву, ніби за ти­ся­чу верст, дзвенів лікарів се­тер, а над са­на­торійною зо­ною йшли ота­ри осінніх важ­ких хмар, анарх по­чув який­сь шум біля ве­ран­ди.

    

XVI

    

    Стояв ма­то­вий до­щу­ва­тий день. За рікою й далі бре­ли важкі ту­ма­ни. Анарх зійшов із ґанку й став біля клум­би. І тоді ж до ве­ран­ди підійшов са­на­торійний ко­мен­дант. Він по­пе­ре­див хво­рих, щоб во­ни не хви­лю­ва­лись, ко­ли по­чу­ють постріли. Ско­ро з ту­ма­ну ви­ри­ну­ли стрільці: во­ни меш­ка­ли на са­на­торійній зоні для охо­ро­ни май­на.

    Комендант роз­пи­ту­вав хво­рих про ту лю­ди­ну, що сто­яла біля са­раю й ніби ко­гось вичіку­ва­ла. Чи не знає хто-не­будь, хто він та­кий? Чи не­ма в ко­го та­ко­го знай­омо­го? Ко­мен­дант ба­чить цю лю­ди­ну в кепі вже більше двох го­дин. Кепі то біля кухні веш­тається, то блу­кає чо­гось по доріжках.

    - Це, мо­же, ваш знай­омий? - звер­нув­ся ко­мен­дант до Кар­но.

    - Мій? - ки­нув мет­ран­паж. - Ви, оче­вид­но, до мо­го знай­омо­го ще не при­ди­ви­лись.

    Потім Кар­но ка­зав, що йо­го знай­омий цілком до­рос­ла лю­ди­на, а цей - не більше, як хлоп'я. Це прос­то по­мил­ка прий­ма­ти цього кепі за йо­го дру­га.

    - Так? - спи­тав ко­мен­дант.

    - Так! - ки­нув Кар­но.

    Ага! Тоді бу­де по­лю­ван­ня за кепі. Ко­мен­дант пев­ний, що це рак­ло. Злодій прос­то вичікує ви­пад­ку, щоб зірва­ти з кой­ок зас­тил­ко­ве при­лад­дя.

    Стрільці ста­ли на­по­го­тові. І ско­ро по­ча­лось по­лю­ван­ня за кепі. Роз­тя­лось декілька пострілів, і в ту­мані за­ме­ту­ши­лись пос­таті. Але рап­том усе за­мовк­ло, і тільки чу­ти бу­ло, як по да­ху од­но­манітно відби­ває дрібний дощ. Оче­вид­но, стрільці зло­ви­ли кепі й ве­дуть йо­го до ко­мен­дантської.

    Скоро з ту­ма­ну ви­ри­нув на­товп, і лю­ди підійшли до ве­ран­ди. Кепі роз­губ­ле­но ди­вив­ся на хво­рих і раз у раз ози­рав­ся. Мов­ляв, у чо­му спра­ва? Чо­му за ним сте­жать? Він же тілький зви­чай­ний оби­ва­тель, що шпацірує за го­ро­дом! Крім то­го, він не­до­рос­ла лю­ди­на: йо­му всього п'ятнад­цять років. Йо­го му­сять не­гай­но відпус­ти­ти, бо йо­го на до­розі че­кає ма­ма: він шпацірує з ма­мою!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx153 Кб2866
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2345 Кб2723

Пошук на сайті: