Повість про санаторійну зону - Микола Хвильовий (сторінка 20)

    Ніхто, зви­чай­но, не вірив кепі, бо ж він має над­то вис­на­же­ний виг­ляд. Кепі над­то обірва­ний, як у нього очі біга­ють? Кепі тре­ба не­гай­но ви­ря­ди­ти в міліцію: хай там ви­яс­ня­ють, хто він та­кий!

    Але кепі хви­лю­вав­ся:

    - Почекайте, яке ви маєте пра­во?

    - А та­ке маємо пра­во…- і ко­мен­дант смик­нув кепі за ру­ку.

    - Почекайте, ви, як бан­ди­ти, на­па­ли на ме­не! Я оби­ва­тель із го­ро­да!

    Але хто на­ва­житься повіри­ти цьому? Кепі, без­пе­реч­но, злодій! Це всі ба­чать, не тільки ко­мен­дант. Кепі тре­ба не­гай­но ви­ря­ди­ти в міліцію.

    - Почекайте! - кри­чав той. - На­те мій пас­порт! Я - оби­ва­тель Ка­ра­сик!

    Що та­ке? Пас­порт? Ну, доб­ре! Ко­мен­дант візьме. Ко­мен­дант по­чи­тає го­лос­но! Але це не міняє спра­ви… Ага, Аб­рум Ка­ра­сик… Але це що?… Відкіля це?… З біржі?… Кепі без­робітний?… Ну, тоді всі ро­зуміють. Він, без­пе­реч­но, злодій, і він на­пев­но хотів зірва­ти зас­тил­ко­ве при­лад­дя.

    За цей час ту­ман розп­лив­ся, і над са­на­торієм по­вис­ла осіння без­дон­на го­лубінь. Рап­том спа­лах­ну­ли мов­чазні трильйо­ни го­лу­бо­го не­ба, і тільки тем­на по­лос­ка сто­яла на обрії: ту­ман відпли­вав на утопічно­му аеро. Анарх по­ди­вив­ся на захід: у по­рож­нечі зем­ної ат­мос­фе­ри над го­ро­дом сто­яла гігантська повітря­на ку­ля - об­сер­ва­торія. Над аерод­ро­мом пос­тав клекіт: то, ма­буть, зірвав­ся «Юнкерс». Із схо­ду в безвість бігли пір'їнні па­ме­ги.

    Анарх зійшов на доріжку й пішов ту­ди, де сто­яв на­товп. Кепі пру­чав­ся й не хотів іти до ко­мен­дантської. Му­си­ли взя­ти йо­го під ру­ки й тяг­ти. Але кепі рво­нув­ся й вис­лиз­нув із рук. Тоді один стрілець підско­чив до нього й роз­мах­нув­ся:

    - Ге-е-ех!

    Удар був глу­хий - в спи­ну.

    Але в той же час дру­гий удар у го­ло­ву зва­лив стрільця з ніг: се­ред на­тов­пу сто­яв блідий анарх, і на об­личчі йо­му гра­ла якась усмішка ма­ло не з тва­рин­ним відтінком ра­дості, на­че цю су­тич­ку са­ме для нього й розігра­но.

    Збитий із ніг стрілець підвівся й збен­те­же­но по­ди­вив­ся на сво­го нес­подіва­но­го во­ро­га. Але й усі хворі та­кож зди­во­ва­но ди­ви­лись на анар­ха. В перші хви­ли­ни всі роз­гу­би­лись. І тільки за який­сь час ко­мен­дант зро­бив страш­не об­лич­чя й підско­чив до кепі. Анарх і йо­го відки­нув сильним жес­том на крок.

    - Ну?

    Голос анар­ха був надтрісну­тий, істе­рич­ний. В такі мо­мен­ти ви­ри­вається цілий потік слів, що за них ніко­ли не мож­на взя­ти відповідальності. Але анар­хові в цю мить вир­ва­лось тільки «ну».

    Натовп мов­чав, мов­чав і анарх. І тільки ко­ли над са­на­торійною зо­ною по­ка­зав­ся «Юнкерс», анарх узяв за ру­ку кепі й повів йо­го че­рез кон­торський плац на шо­се. Ніхто з хво­рих не рух­нув­ся. Тільки ко­мен­дант крик­нув анар­хові вслід, що він по­дасть ра­порт на нього до го­лов­но­го ліка­ря.

    Коли анарх вивів кепі на до­ро­гу, по­ба­чив: не­да­ле­ко сто­яла мініатюр­на фігур­ка. То, оче­вид­но, бу­ла ма­ма кепі. От­же, кепі не збре­хав.

    - Живо! - ки­нув він ру­ку кепі й зу­пи­нив­ся.

    Кепі побіг до мініатюр­ної фігур­ки, яка вже йшла йо­му на­зустріч. А ко­ли кепі зійшов­ся з нею, мініатюр­на фігур­ка, пе­ре­ки­нув­шись із кепі дво­ма-трьома фра­за­ми, рап­том по­вер­ну­лась і поспішно пішла до анар­ха. Це бу­ла ма­ма кепі. Ско­ро він по­ба­чив вис­на­же­не об­лич­чя обірва­ної єврей­ки. Во­на бу­ла в лахміттях, однією ру­кою дер­жа­ла ди­ти­ну, дру­гою роз­ма­ху­ва­ла, про­ха­ючи по­че­ка­ти. Анарх пізнав її: цю єврей­ку він ба­чив у го­роді на бульварі Пе­ре­мо­ги в прис­мер­ках міських ве­чорів. Во­на завж­ди сто­яла з прос­тяг­ну­тою ру­кою.

    Єврейка підбігла до анар­ха й хут­ко за­го­во­ри­ла тим типічним ак­цен­том, що йо­го чу­ти в квар­та­лах єврей­ської го­ло­ти:

    - Каспатін, ві та­кой бла­гой де­ло сдєлал. Я, кас­патін, вас бга­га­да­гю.

    І, ска­зав­ши це, во­на вкло­ни­лась анар­хові сли­ве до по­яса й мовч­ки пішла.

    Скоро дві пос­таті поспішно сту­па­ли по до­розі. І тільки ко­ли во­ни зник­ли за екс­пе­ри­мен­тальною фер­мою, анарх, об­ги­на­ючи річні за­воді, пішов до ве­ран­ди.

    …Підйом зно­ву піду­пав. Ішов він по­волі. Зрідка він зу­пи­няв­ся на пус­тельно­му бе­резі й ди­вив­ся на осо­ки. Ріка нес­ла свої хо­лодні во­ди в даль. Са­мотньо виг­ля­да­ли кущі зріза­но­го ко­ми­шу. Сто­яла тільки од­на мисль із лис­та: «Ви щось на­ду­маєте». Це са­ме і є те, що йо­го му­чи­ло весь час про­меш­кан­ня на са­на­торійній зоні. «Ви щось на­ду­маєте». Так, йо­му тре­ба щось зро­би­ти. Це він дав­но вже знає. І ав­тор анонімно­го лис­та, жи­ву­чи з ним, не міг не підміти­ти цього. Хай ніяко­го мет­ран­па­жа не­ма, хай Кар­но - фан­том, хай він у стані ле­таргії, і все це важкі темні при­ма­ри… Але він все-та­ки му­сить бу­ти кон­сек­вент­ним. Тре­ба най­ти в собі мужність. Прав­да, він уже має до­сить сміли­вості бу­ти кон­сек­вент­ним не­дар­ма в йо­го душі за­раз та­кий спокій і та­ка яс­на про­зорість.

    За рікою кри­чав са­на­торійний ду­рень. І крик йо­го се­ред пус­тельної осені виділяв­ся рельєфніш, і бу­ла в ньому якась не­ви­мов­на жу­ра. Де­ре­ва по­ри­на­ли в зо­ло­то сто­рож­ко­го по­то­пу, і крізь них яс­но вид­но бу­ло да­ле­ку екс­пе­ри­мен­тальну фер­му й ку­чу­гу­ри. Сто­яла мерт­ва ти­ша, і тільки гу­док без­ша­баш­но­го по­тя­гу по­ру­шу­вав блідий осінній спокій. І за­раз анарх відчу­вав: пах­не жов­тим ди­ким вос­ком.

    Він по­ди­вив­ся на схід. Там сто­яла ко­манд­на ви­со­та. Він зга­дав Май­ю, і йо­му за­раз до бо­лю за­хотілось по­чу­ти її дзвінкий го­лос. І ко­ли анарх зга­дав, що во­на те­пер зовсім не та, що він, мож­ли­во, її те­пер та­кою, як во­на бу­ла на по­чат­ку літа, ніко­ли вже не по­ба­чить, йо­му зда­ло­ся: він за­гу­бив щось не­мож­ли­во кош­тов­не. Бо з цією ко­манд­ною ви­со­тою бу­ли зв'язані йо­го кращі хви­ли­ни на са­на­торійній зоні. І цей ди­кий ма­лин­ник, і ці то­полі, і ця про­зо­ра го­лубінь - все це свідки йо­го світлих надій, що зрідка пос­та­ва­ли, в ньому. Анарх зга­дав Хло­ню й по­ду­мав: «Де він?».

    Але Хлоні близько не бу­ло.

    На шо­се ма­ячив фа­етон і відда­ляв­ся до го­ро­ду. В ньому, оче­вид­но, виїжджав один із хво­рих. Са­на­торій із кож­ним днем усе більш і більш ви­люд­няв­ся. «І бу­ду я са­мотнім се­ред сте­пу без лю­дей», - зга­дар анарх фра­зу із сво­го лис­та до сест­ри. З невідо­мих пе­ре­валів лег­кий вітер при­но­сив три­вож­ний за­пах по­жа­ри­ща.

    Біля ко­нюшні він рап­том зустрів Кар­но.

    - Я хо­чу вам тис­ну­ти ру­ку! - ска­зав той, зу­пи­ня­ючи йо­го.

    - Мою ру­ку?

    - Да, ва­шу ру­ку!… Це ж ви, здається, зро­би­ли сьогодні та­кий шля­хет­ний пос­ту­пок?

    - Який це пос­ту­пок? - не зро­зумів анарх.

    - Аякже! Я про кепі го­во­рю! Це ж дон Квазідо ще раз по­во­ював із вітря­ка­ми.

    Анарх кру­то по­вер­нув­ся й хотів був одійти від мет­ран­па­жа. Але той узяв йо­го за ру­ку:

    - Почекайте!

    - Ну?

    - Я хо­чу тис­ну­ти ва­шу ру­ку! - і Кар­но сар­кас­тич­но всміхнув­ся.

    Анархові зно­ву мет­ну­ло­ся в го­лові, що пе­ред ним ніяко­го Кар­но не­ма, що це прос­то при­ма­ра - і тільки. Він таємно сміхнув­ся й озир­нув­ся навк­ру­ги. На­ба­чив­ши ко­ло­ду, він сів на ній і ска­зав, да­ючи місце для Кар­но:

    - Прошу!

    - Що та­ке? - в свою чер­гу не зро­зумів мет­ран­паж.

    - Прошу сісти! Хо­чу по­го­во­ри­ти з ва­ми!

    - Ви хо­че­те го­во­ри­ти зі мною?

    - Я хо­чу го­во­ри­ти з ва­ми! - чітко ска­зав анарх.

    Осінні хма­ри за­ку­та­ли не­бо, і рап­том зам­жи­чи­ло. Це так ско­ро зро­би­лось, що анарх, по­чув­ши за коміром краплі хо­лод­ної во­ди, зди­во­ва­но по­ди­вив­ся на не­бо. Біля цент­рально­го бу­дин­ку бу­ло ти­хо, май­же мерт­во, ніби са­на­торій зовсім по­рожнів. Так бу­ває за тих скуч­них днів, ко­ли осінь ве­де в свій без­вихідний ту­пик. На кон­торсько­му пла­цу іржа­ли коні, і десь то­рох­котіла підво­да.

    Карно де­який час пос­то­яв нап­ро­ти анар­ха й нес­подіва­но сів біля нього на ко­лоді.

    - Слухаю! - ска­зав він.

    - Слухайте! - зно­ву всміхнув­ся анарх і по­ло­жив свою ру­ку на мет­ран­па­же­ве коліно: йо­му зно­ву прий­шла мисль, що пе­ред ним безп­лот­на істо­та.

    - Ну? - ска­зав мет­ран­паж.

    - Не ну, а от що, дру­же! - по­чав фамільярно анарх. - Як ви га­даєте, про що ми бу­де­мо з ва­ми го­во­ри­ти за­раз?

    - Не знаю!

    - А, мо­же, знаєте?

    - Може, знаю, - спокійно ска­зав Кар­но.

    - Ну, без жартів, - су­во­ро ки­нув анарх. - Кажіть, про що ми бу­де­мо з ва­ми го­во­ри­ти за­раз?

    - Вам це ду­же потрібно зна­ти?

    - Дуже!

    - А ко­ли ду­же, - і Кар­но сар­кас­тич­но всміхнув­ся, - от я вам ска­жу: оче­вид­но, про лист.

    - От! - зрадів анарх і з по­легкістю зітхнув, ніби бо­яв­ся, що Кар­но цього не ска­же.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx153 Кб2866
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2345 Кб2723

Пошук на сайті: