Повість про санаторійну зону - Микола Хвильовий (сторінка 3)

    Сестра здвиг­ну­ла пле­чи­ма й одійшла від кой­ки. Нас­ту­пи­ла ніяко­ва мов­чан­ка. Май­я впер­то ди­ви­ла­ся на мет­ран­па­жа, ос­танній - іронічно на неї. Анарх по­хи­лив го­ло­ву на пле­че й теж мов­чав. І, ко­ли б не дідок, що підсів до нього, він му­сив би ку­дись одійти.

    Дідок на­хи­лив­ся до анар­хо­во­го ву­ха й зно­ву по­шеп­ки го­во­рив якусь нісенітни­цю про Річард­со­на, про сен­ти­мен­талізм. Це бу­ла од­на з йо­го улюб­ле­них тем. Май­я, мов­ляв, не біблійська Рахіль (сма­ку­вав він далі), але щось подібне. Знаєте: фос­фо­рич­ний блиск, ле­генька хво­ро­ба в очах, ніжка, знаєте, ко­ли не­лов­ко ся­де нап­ро­ти без пан­та­лонів.

    - Хе… хе… Тантімен­талітм?

    Анарх тільки хму­рив­ся. Він завж­ди мовч­ки вис­лу­ху­вав цю пош­ля­ти­ну: то в нім про­ки­да­лась у такі мо­мен­ти не­мож­ли­ва оги­да й пре­зирст­во до цього без­си­ло­го сам­ця, то рап­том охоп­лю­ва­ло ба­жан­ня чу­ти це сли­ня­ве белькотіння, що йо­го він прий­мав як мо­лит­ву пе­ред своїм мо­гутнім тілом.

    Тепер анарх прос­то не чув дідка. Він крадько­ма пог­ля­дав на мет­ран­па­жа і з кож­ним пог­ля­дом усе більш на­хо­див знай­омих рис у йо­го об­личчі. Один раз йо­му навіть зда­ло­ся, що це йо­го ста­рий знай­омий.

    Підійшла сест­ра Кат­ря. А ко­ли проз­ву­чав дзвінок і за­шуміли хворі, підійшов пси­хо­пат.

    Сестра Кат­ря зри­ва­ла оду­ван­чи­ки й дму­ха­ла на них. Оду­ван­чи­ки спа­ла­ху­ва­ли й тут же та­ну­ли. Хло­ня уваж­но ди­вив­ся на цю про­це­ду­ру й ніби щось зга­ду­вав.

    Розмови йшли на ан­ти­релігійні те­ми. Дійшли, на­решті, до попів, до тих, що «к чор­ту ря­су» й на пар­ти­занських ко­ней сіда­ли. Го­во­ри­ли й про інших: про свя­тих і пре­по­доб­них Онаніїв і Озаріїв. Для відо­мо­го ко­ла й це улюб­ле­на те­ма. Дідок і тут по­да­вав пош­ля­ти­ну. Особ­ли­во хви­лю­вав­ся пси­хо­пат.

    - Ви ка­же­те піп? Доб­ре! Утилізи­руй і по­па! Не­ма в нет­рях ячей­ки - хай піп агітує з ам­во­на. І потім я ду­маю, - до­дав він, - що і в цім онов­ленні ікон єсть своя прелість. По-моєму, це все-та­ки місти­ка ре­во­люції. Не по­год­жуєтесь?

    Звичайно, з ним не по­год­жу­ва­лись. Ма­ло то­го, Май­я наз­ва­ла при­дур­ку­ва­тим, за що пси­хо­пат і об­ра­зив­ся.

    Нарешті, ко­ли біля жов­то­го пісоч­ку хтось крик­нув: «Хто ро­бив - той ва­ляв», публіка ки­ну­лась ту­ди. І че­рез де­який час на койці зос­та­ли­ся: анарх і сест­ра Кат­ря.

    Ця дівчи­на зав­ше шу­ка­ла по­ба­чен­ня з анар­хом. Але при­род­ний такт і че­резмірна делікатність ут­ри­му­ва­ли її від та­кої без­це­ре­мон­ної й уїдли­вої нав'язі, на яку здібна бу­ла Май­я. І то­му не див­но, що анарх, порівню­ючи, та­кож рідко ба­чив­ся з сест­рою Кат­рею, як і з Хло­нею (останній вза­галі лю­бив са­мотність).

    Зійшовся анарх із цією дівчи­ною в перші дні сво­го про­меш­кан­ня на са­на­торійній зоні. Близьке знай­омст­во по­ча­ло­ся з то­го, що сест­ра Кат­ря відре­ко­мен­ду­ва­ла йо­му Хло­ню. Сест­ра Кат­ря бу­ла ти­хою дівчи­ною, го­лос її ніко­ли не підно­сив­ся на вищі нот­ки, і навіть тоді, ко­ли во­на хотіла вис­ло­ви­ти своє обу­рен­ня, у неї нічо­го не ви­хо­ди­ло. При­ваб­лю­ва­ла во­на анар­ха не кра­сою своєю, а са­ме нек­ра­сивістю, в якій бу­ла своєрідна кра­са: са­ме цим тро­хи кир­па­теньким но­сом і безцвітни­ми ти­хи­ми очи­ма. Вся її одіж сиділа на ній якось незг­раб­но, але і в цьому бу­ла своя при­ваб­ливість. Особ­ли­во по­до­ба­лись анар­хові нес­лух­няні ку­че­ряш­ки з її ру­ся­во­го во­лос­ся, «вічна» біленька блуз­ка, на шиї - «вічний» бан­тик «ко­ти­ком». Чимсь древнім, за­бу­тим, але й близьким віяло від цього бан­ти­ка.

    І за­раз, ко­ли публіка розбіглась, анарх, зирк­нув­ши на сест­ру Кат­рю, зга­дав глу­ху доріжку в кри­жов­ник, що по ній хо­ди­ли тур­генєвські дівча­та.

    Навкруги сто­яла га­ря­ча ти­ша. На да­ле­ких пе­ре­ва­лах до екс­пе­ри­мен­тальної фер­ми відхо­ди­ла со­няч­на до­ро­га. На по­верхні ріки біга­ли сріблясті зай­чи­ки і по­хи­ло - під ва­гою сон­ця - сто­яли осо­ки. Біля домів відпо­чин­ку зрідка про­ки­да­ли­ся го­ло­си, але глох­ли в со­нячній по­рож­нечі.

    Сестра Кат­ря по­ди­ви­ла­ся своїми ти­хи­ми очи­ма на анар­ха й ска­за­ла:

    - Знаєте? Ско­ро їду. По­да­ла ра­порт.

    - Зовсім?

    - Так! Бу­ду пра­цю­ва­ти десь в іншо­му місці…

    - І ра­дий за вас, і шко­да, що їде­те! - ска­зав анарх лас­ка­вим го­ло­сом: він завж­ди по­чу­вав не­обхідність го­во­ри­ти з сест­рою Кат­рею за­ду­шев­но.

    - А ви ж ко­ли? - спи­та­ла сест­ра Кат­ря.

    - Думаю, че­рез два місяці - не більше: ба­чу - ме­не зби­ра­ються зат­ри­ма­ти тут.

    - Я чу­ла. Ор­ди­на­тор ка­зав, що у вас щось подібне до істерії.

    - Можливо! - пок­ри­вив­ся він.

    Потім сест­ра Кат­ря скар­жи­лась, що бу­ти біля го­ро­да в нет­рях над­то важ­че, ніж десь у да­ле­ких нет­рях. І потім во­на вже не бу­де сест­рою. Але сест­ра Кат­ря ро­зуміє, що для анар­ха ця те­ма не зовсім приємна.

    - Ну, ко­лись і ви виїде­те! - ска­за­ла во­на, зирк­нув­ши на ріку, і за­ду­ма­лась.

    Він ски­нув очи­ма в яб­лу­не­вий глуш і по­ду­мав: «Ко­лись». І рап­том за­хотілось йо­му об­ра­зи­ти цю ми­лу дівчи­ну. Він лед­ве стри­мав се­бе, щоб не ска­за­ти: «А чи не хо­че­те ви комбінації з трьох пальців?». Чо­му це всі певні, що він у стані пов­но­го анабіозу? Чо­му це всі го­во­рять із ним та­ким жалісли­вим то­ном, ніби й справді з ним діється щось не­лад­не? Без­пе­реч­но, він му­сить підліку­ва­ти­ся… Але що з то­го?…

    З ріки війну­ло вог­ким ро­ся­ним по­то­ком. Сест­ра Кат­ря по­ло­жи­ла ру­ку на анар­хо­ве пле­че й го­во­ри­ла, лег­ко хви­лю­ючись і підкрес­лю­ючи свої фра­зи жес­та­ми сте­по­вої дівчи­ни: наївни­ми і м'яко-су­во­ри­ми. Те­мою її оповідан­ня бу­ли наші сірі са­на­торійні «будні», що з їх ко­ла во­на шу­ка­ла ви­хо­ду.

    - Це якась ідіотська плу­та­ни­на! - ска­за­ла сест­ра Кат­ря й наївно по­ди­ви­ла­ся на осо­ки. - Це якась ідіотська проб­ле­ма, і їй не­ма ні кінця, ні краю. Я бук­вально не роз­бе­ру: де по­чи­нається вільний геній ца­ря при­ро­ди й кінчається кра­мар, світо­вий чор­тик. Знаєте, мисль підійде до цієї мов­чаз­ної стіни й ро­биться по­рожнім дріб'язком. Ви не ду­май­те, що я тут, на са­на­торійній зоні, дав­но. Ні, я більш, як півро­ку, ніде не про­жи­ву. Це - на­ту­ра. Іноді ди­ву­ються: я та­ка ти­ха, смир­ненька дівчи­на - і та­ка не­по­си­дю­ща… І уїду я відціля все для то­го ж: шу­ка­ти ви­хо­ду з цього ту­пи­ка, з цієї бу­ден­ної мізерії…

    Потім сест­ра Кат­ря го­во­ри­ла, що її да­вить якась не­ви­мов­на тьма. До то­го ж, сест­ра Кат­ря пев­на, що ос­нов­ної проб­ле­ми, яка ви­ни­кає з при­ро­ди лю­ди­ни, не­за­леж­не від її пе­ре­ко­нань, ви­хо­ван­ня ect, са­ме: де по­чи­нається вільний геній ца­ря при­ро­ди й кінчається кра­мар, світо­вий чор­тик - цієї проб­ле­ми ще ніхто не розв'язав. Сест­ра Кат­ря га­дає, що навіть уп­лу­тав­ши сю­ди Шпенг­ле­ра, Берг­со­на, ре­во­люцію, ко­хан­ня й мільйон інших дрібниць, мож­на здо­бу­ти тільки од­ну мов­чаз­ну стіну, пе­ред якою й бу­де сто­яти мисль. Сест­ра Кат­ря га­дає, що прог­ноз на май­бутнє пос­та­ви­ти мож­на, але во­на го­во­рить про сьогоднішній день.

    - І на­решті, - і сест­ра Кат­ря зітхну­ла, - я го­во­рю про день, який бу­де че­рез п’ятсот літ? Ви ме­не ро­зумієте? Так, то­ва­ри­шу! Я га­даю, що тут тре­ба щось най­ти. Знаєте - підійти не га­ряч­ко­во, ти­хо, повільно й по­шу­ка­ти. Тут десь, без­пе­реч­но, криється по­мил­ка.

    Сестра Кат­ря скінчи­ла й наївно роз­ве­ла ру­ка­ми. Анарх по­ди­вив­ся на неї й зга­дав її вікно, в яко­му до глу­хої ночі він час­то спос­терігав що дівчи­ну в сто­сах кни­жок. І в цей мо­мент він відчув якусь спорідненість із нею і, доб­ре зна­ючи собі ціну, він по­ду­мав із лю­бов'ю: «Дон Квіза­до!»

    Але тут же анарх по­чув ізбо­ку мет­ран­пажів го­лос. Той, оче­вид­но, дав­но вже сто­яв по­за­ду їх. Ця ми­ша без хвос­та (як ка­за­ли хворі), цей Кар­но на­хаб­но по­ди­вив­ся на анар­ха, по­дав упе­ред своє гост­реньке об­лич­чя й спи­тав із відтінком гар­ка­во­го сар­каз­му:

    - А доз­вольте взна­ти: з якої це опе­рет­ки? Єсть різні опе­рет­ки. Нап­рик­лад, «Вєсьолая вдо­ва».

    - Це ви до ме­не? - спи­та­ла сест­ра Кат­ря.

    - До вас, ба­риш­ня, - ки­нув Кар­но.

    Сестра Кат­ря засміялась: хіба ж во­на ба­риш­ня? Це ж по­мил­ка: во­на тільки дівчи­на. І ска­за­ла мет­ран­па­жеві, що во­на тро­хи ціка­виться філо­софією. Сло­вом, тре­ба пізна­ти при­ро­ду лю­ди­ни. Це, без­пе­реч­но, щільно при­ля­гає й до марк­сиз­му. Але це ні в яко­му разі не вульгар­ний.

    Потім сест­ра Кат­ря, ма­ючи на увазі, що го­во­рить із «примітив­ною осо­бою», з’ясу­ва­ла ще й так:

    - Ну, це, при­пус­ти­мо, як і між робітницт­вом бу­ває: єсть свої «ізобрєта­телі». Ви ме­не ро­зумієте?

    Коли сест­ра Кат­ря го­во­ри­ла, анар­хові бу­ло ніяко­во: во­на мов ди­ти­на. Але, зирк­нув­ши на Кар­но, він рап­том пізнав до нього по­чут­тя во­рож­нечі.

    Проте він нічо­го не ска­зав і підвівся. За ним - і сест­ра Кат­ря. Підійшов­ши до ве­ран­ди, анарх інстинк­тив­но, по­чу­ва­ючи на собі пог­ляд, по­вер­нув­ся і зустрівся очи­ма з Кар­но.

    Метранпаж сто­яв на тім же місці й кри­во всміхав­ся.

    

ІІІ

    

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx153 Кб2866
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2345 Кб2723

Пошук на сайті: