Повість про санаторійну зону - Микола Хвильовий (сторінка 22)

    Мжичка не пе­рес­та­ва­ла йти. Над чор­ною кух­нею сто­яв ди­мок. Крізь млу вид­но бу­ло по­лос­ки во­ди. Далі сто­яв ту­ман. Ко­манд­на ви­со­та ма­ячи­ла си­рот­ли­во й неп­ривітли­во, і за­раз чу­ти бу­ло, як із го­ро­да гу­лом тем­ної міді кро­ку­ва­ли дзвіниці. І цей дзвін, до­летівши до кон­торсько­го пла­цу, зу­пи­няв­ся, і тоді йо­го про­дов­жу­ва­ло вит­тя ліка­ре­во­го се­те­ра. Пес, оче­вид­но, зди­хав.

    Коли анарх увійшов у кімна­ту сест­ри Катрі, во­на сто­яла біля кор­зин­ки й скла­да­ла ту­ди білиз­ну. По кімнаті роз­ки­да­но бу­ло стро­каті клапті якоїсь ма­терії, по­се­ре­дині кімна­ти ле­жав підсвічник. Із стін сест­ра Кат­ря вже позніма­ла свої кар­ти­ни. На ту­алетнім столі не бу­ло ста­ту­еток, і на ліжку ле­жа­ла біла по­дер­та со­роч­ка. В шафі бу­ло по­рожньо: оче­вид­но, во­на зібра­ла вже й свою бібліоте­ку.

    В кімнаті бу­ло неп­ривітли­во, як і над­ворі. Пус­те­лею віяло з кож­но­го за­кут­ка. Особ­ли­во неп­риємно вра­зив анар­ха по­дер­тий че­ре­вик, що ле­жав біля кор­зи­ни: на ньому уже зацвів зе­ле­ний хих­ла­тий мо­ро­шок. Сест­ра Кат­ря, оче­вид­но, ви­тяг­ла йо­го з-за ша­фи й ще не встиг­ла ви­ки­ну­ти в по­мий­ну яму. Че­ре­вик мав який­сь над­то гост­рий но­сик, тро­хи на кінці заг­ну­тий, вів на­га­ду­вав та­тарські саф'янці.

    Сестра Кат­ря зустріла анар­ха радісною усмішкою. Як же: во­на завт­ра їде! Во­на без кінця ра­да, що на­решті до­че­ка­лась цього. Анарх не мо­же й уяви­ти, як да­ле­ко во­на поїде. А са­ме: во­на пе­ре­ки­неться в Сибір, до са­мо­го Бай­ка­лу, за ти­ся­чу верст. Во­на хо­че по­жи­ти ще в глухій тайзі, по­далі від са­на­торійно­го жит­тя. Сест­ра Кат­ря, мож­ли­во, там скоріше розв'яже ті важкі проб­ле­ми, що тут їй ніяк не да­ються. До Ура­лу во­на бу­де їха­ти по­час­ти кур'єрським, по­час­ти па­са­жирським, а ко­ли пе­ре­ва­лить че­рез гірський хре­бет, во­на пе­ре­ся­де в зви­чай­ну «теп­луш­ку»: їй здається, що там во­на скоріше збе­реться з мис­ля­ми. Сест­ра Кат­ря доб­ре знає сибірське жит­тя, і во­на йо­го ніко­ли не проміняє за який-не­будь блис­ку­чий Па­риж або Лон­дон. Са­ме в Лон­доні то­що, їй здається, і є справж­ня пус­те­ля. Що ж до Сибіру, то не та­кий вже він жах­ли­вий. Сест­ра Кат­ря га­дає, що ту­ди не тільки їй, але й ба­гатьом слід бу­ло б по­манд­ру­ва­ти. Де-не­будь у за­не­сеній снігом оселі й на­род­жу­ються справжні мислі. Са­ме в глухій тайзі, на краю світу, во­на й най­де зас­по­коєння. То нічо­го, що там ви­ють північні вітри, - це гар­но. Мож­ли­во, во­ни-то й при­не­суть їй те, чо­го во­на так дов­го че­кає.

    - Уявіть, то­ва­ри­шу, - го­во­ри­ла сест­ра Кат­ря, радісно всміха­ючись і поп­рав­ля­ючи свій чор­ненький бан­тик, - мож­ли­во, де-не­будь там, за Бай­ка­лом чи над Бай­ка­лом і Ге­гель пос­та­не в іншо­му освітленні. І це бу­де зро­зуміло, бо, по суті, ви на­пев­но не ска­же­те мені, що я та­ке: дійсність чи фан­том. Навіть, ко­ли ви візьме­тесь за мою ру­ку й по­чуєте під пальцем моє тіло, і тоді ви не маєте пра­ва ска­за­ти, що я за­раз існую. Мож­ли­во, прос­то це ваш сон, бо й уві сні ви мо­же­те те са­ме по­чу­ва­ти… Все віднос­не!

    Анарх так звик­ся зі своїм хи­мер­ним ста­но­ви­щем, що й за­раз по­ду­мав: і справді, мож­ли­во, ніякої Катрі не­ма, мож­ли­во, на­решті, ніко­ли він не був на са­на­торійній зоні й си­дить за­раз десь в ізольова­но­му по­меш­канні для ду­шев­нох­во­рих.

    Сестра Кат­ря ще дов­го го­во­ри­ла про Сибір, про тай­гу, про філо­софію й зок­ре­ма про Ге­ге­ля. Во­на раз у раз радісно всміха­лась, ніби й справді най­шла свій хрес­ний путь. В її кімнаті зовсім по­темніло, ко­ли анарх стис­нув її ру­ку й вий­шов на ґанок.

    

XVIII

    

    Біля чор­ної кухні він зустрів са­на­торійно­го дур­ня. Ду­рень і за­раз безг­луз­до всміхнув­ся і все пог­ля­дав у ту­ман, ту­ди, де тіка­ли темні до­ро­ги крізь рес­публіканський глуш. В йо­го пог­ляді й те­пер сто­яла нез­ро­зуміла тос­ка, ніби ду­рень ду­мав усе про ту ж пус­тельну сте­по­ву станцію, що повз неї, не зу­пи­ня­ючись, пролітає експ­рес.

    - Що, Хо­мо? - ма­ши­нально ки­нув анарх.

    - Ги!… Ги!… - за­ре­го­тав ду­рень і, як завж­ди бу­ва­ло з ним, мет­нув­ся вбік і про­пав у ту­мані.

    Анарх об­ми­нув кух­ню й пішов до кон­торсько­го пла­цу. Ко­ли б хто-не­будь спи­тав йо­го, ку­ди й чо­го він іде, він, на­пев­но, не міг би відповісти. І справді, він ішов без мислі, ав­то­ма­тич­но. Зрідка він зу­пи­няв­ся, про­во­див ру­кою по чо­лу, ніби щось при­га­ду­вав. Але мислі не при­хо­ди­ли, і він зно­ву брів упе­ред. Мжич­ка не пе­рес­та­ва­ла по­ли­ва­ти зем­лю про­мерз­ли­ми крап­ля­ми. Висіло тем­но-сіре не­бо, а по ньому по­волі про­хо­ди­ли важкі хма­ри. Вив лікарів се­тер.

    «Так, він те­пер знає, що йо­му тре­ба зро­би­ти», - ду­мав анарх. Це так прос­то, це так яс­но й го­лов­не - це кон­сек­вент­но. І в то­му, і в дру­го­му ви­пад­ку він му­сить са­ме так зро­би­ти. В то­му ви­пад­ку, ко­ли він жи­ве в ізольова­но­му по­меш­канні і ця дійсність є ли­ше на­тов­пи при­мар, він нічо­го не за­гу­бить, зро­бив­ши те, що йо­му тре­ба зро­би­ти. Нав­па­ки, ко­ли він і після цього бу­де жи­ти, він бу­де пев­ний, що навк­ру­ги йо­го ли­ше самі фан­то­ми. Але й у дру­го­му ви­пад­ку йо­му нічо­го гу­би­ти. Кар­но, без­пе­реч­но, фікція. Він пев­ний, що ко­ли й справді навк­ру­ги йо­го дійсність, то Кар­но на са­на­торійній зоні не­ма. Кар­но - при­ма­ра і є од­на час­ти­на йо­го влас­но­го «я». Він мав не один ви­па­док за­пев­ни­тись у цьому. Од­не те, що ніко­ли та­ких мет­ран­пажів не бу­ло, є до­ка­зом пра­во­ти да­но­го при­пу­щен­ня.

    Виття со­ба­ки наб­ли­жа­лось. І ско­ро анарх по­ба­чив ліка­ре­во­го се­те­ра. Со­ба­ка ле­жав на боці й за­ли­зу­вав ве­ли­чез­ну ра­ну. Про­хо­дя­чи повз нього, він по­ба­чив, як пес тоск­но по­ди­вив­ся своїми ро­зум­ни­ми очи­ма й ще го­лосніше за­вив. І це вит­тя та­ке бу­ло нуд­не й неп­риємне, що анарх інстинк­тив­но при­ба­вив крок.

    Обминаючи темні де­ре­ва, він ішов до ко­манд­ної ви­со­ти.

    Збоку, над рікою, сто­яв ту­ман. Крізь нього бли­ма­ли дальні міські огні. В ог­нях бу­ла спе­цифічна осіння тусклість. І, зирк­нув­ши на них, анарх зга­дав чо­мусь не­дав­ню роз­мо­ву з сест­рою Кат­рею, Бай­кал і сибірські нетрі. І по­ду­мав: «Сест­ра Кат­ря, без­пе­реч­но, має рацію їха­ти ту­ди». Тоді пе­ред анар­хом пос­та­ли дикі азіатські по­ля, білі хур­то­ви­ни й три­вожні станції на та­тарських прольотах.

    Анарх схо­див на го­ру. Чим далі він ішов, тим лег­шим ста­вав ту­ман. Зда­ва­лось, роз­вид­няється. І справді, ско­ро над ним по­вис­ло без­дон­не синє не­бо. Тільки по до­лині відсту­па­ли ту­ма­ни. Спа­лах­ну­ли зорі, за­пах­ло вогкістю. Пе­ред анар­хом пос­та­ла оаза дальнього го­ро­да, чіткі люк­си й лед­ве помітний си­лу­ет екс­пе­ри­мен­тальної фер­ми. На по­сел­ку, що за кілька гін, бре­ха­ли пси.

    Анарх пішов далі, до са­мотньої бе­ре­зи. Він так упев­не­но сту­пав ту­ди, ніби й справді знав, що там най­де то­го, ко­го йо­му тре­ба. І то­му, зу­пи­нив­шись, він зовсім не зди­ву­вав­ся, по­ба­чив­ши Май­ю.

    Притулившись усім тілом до бе­ре­зи, во­на сто­яла, як різьблен­ня.

    Інакше й не мог­ло бу­ти. Во­на лю­би­ла хо­ди­ти до цього місця са­ме вночі.

    Він рап­том по­чув у тілі дрібний дріж, і йо­му при­ли­ла кров до го­ло­ви. Ніби щось дав­но за­губ­ле­не він най­шов за­раз.

    Майя не ру­ха­лась.

    Тоді анарх несвідо­мо рво­нув­ся впе­ред і зу­пи­нив­ся біля дівчи­ни. Во­на сто­яла зап­лю­щив­ши очі й за­ки­нув­ши го­ло­ву на су­ху гілку. Темні ова­ли під очи­ма го­во­ри­ли, що це не та вже Май­я, що з нею анарх про­во­див літні ночі.

    - Майо! - ска­зав він, чо­мусь ля­ка­ючись сво­го го­ло­су.

    - Що та­ке? - ти­хо спи­та­ла во­на, не розп­лю­щу­ючи очей.

    Анарх по­ди­вив­ся на неї й тут же відчув, як йо­му зда­ви­ло спаз­ма­ми гор­ло. Але він прос­то й спокійно ска­зав:

    - Я хо­чу го­во­ри­ти з ва­ми.

    - Зі мною?

    - Так!

    - Для чо­го ж це? - спи­та­ла Май­я. І анарх пер­ший раз за кілька ос­танніх тижнів по­чув її ти­хий смішок.

    - Просто так!

    - Це ціка­во, - ска­за­ла во­на й до­да­ла іронічно: - ви, оче­вид­но, ду­маєте вис­ту­па­ти десь у ролі трагіка? Так?

    - Ні, Май­о! - ска­зав він.

    - А… ідіть ви к чор­ту! - рап­том знер­ву­ва­ла дівчи­на. - Об­рид­ли мені такі роз­мо­ви!

    Але анарх не об­ра­зив­ся, він одійшов, став над кру­чею й ди­вив­ся на да­ле­кий го­род. Так він прос­то­яв декілька хви­лин у яко­мусь півсні, весь час че­ка­ючи, що йо­го пок­ли­че Май­я.

    Майя і справді пок­ли­ка­ла.

    - Савонаролочко! - рап­том по­чув він.

    Але, ко­ли він зу­пи­нив­ся біля неї, по­ба­чив: її об­лич­чя бу­ло та­ке ж хо­лод­не й німе, як і раніш. Пер­шо­го мо­мен­ту анарх навіть по­ду­мав, що він прос­то по­ми­лив­ся, бо ж во­на та­ки дав­но на­зи­ва­ла йо­го так. Але ско­ро Май­я й справді за­го­во­ри­ла:

    - Ви хотіли роз­мов­ля­ти зі мною? - спи­та­ла во­на.

    - Ну да!

    - Для чо­го?

    - Не знаю!

    - Ну, тоді слу­хай­те! - ки­ну­ла во­на, і на цей раз не розп­лю­щу­ючи очей. - Скажіть мені, чо­го вам тре­ба від ме­не? Нев­же ви й досі мрієте, що я вас ко­ли-не­будь ко­ха­ла? Так?

    - Так, - од­гук­нув­ся анарх.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx153 Кб2867
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2345 Кб2723

Пошук на сайті: