Повість про санаторійну зону - Микола Хвильовий (сторінка 23)

    - Даремно! - ска­за­ла Май­я. - А втім, мені не тре­ба го­во­ри­ти вам, що в да­но­му разі моє ко­хан­ня для вас не більше як со­ло­мин­ка, за яку ха­пається то­ну­чий… Так?

    - Так! - май­же не ду­ма­ючи, ки­нув анарх.

    - Виходить, - і Май­я розп­лю­щи­ла очі, ще раз засміявшись своїм не­гар­ним смішком, - ви­хо­дить, що ви ме­не не ко­ха­ли, не ко­хаєте й не бу­де­те ко­ха­ти. Це, без­пе­реч­но, так, бо ж я чу­ла - ко­хан­ня зовсім не та­ке… Так?

    - Так.

    - А те­пер я вам ска­жу, що й я вас точнісінько так ко­ха­ла. І ви для ме­не бу­ли та­кою ж со­ло­мин­кою, за яку я ха­па­лась. Але за­раз я вас тро­хи не­на­вид­жу… Тільки, будь лас­ка, не зро­зумійте цього, як про­яв ущек­ну­то­го са­мо­любст­ва… Я вас не­на­вид­жу от за що: я ко­лись ка­за­ла вам про те, що між на­ми є тайні чекісти. Я навіть на­тя­ка­ла на те, що й я на­ле­жу до цієї ка­те­горії лю­дей. Ви мені тоді не повіри­ли. Те­пер, га­даю, повіри­те!… Я - тай­на чекістка, агент чер­во­ної охо­рон­ки. З са­мо­го пер­шо­го дня ва­шо­го приїзду на са­на­торійну зо­ну я сте­жи­ла за кож­ним ва­шим кро­ком. Я чо­мусь віри­ла, що ви є справжній анарх, який про­во­каційни­ми за­со­ба­ми за­те­сав­ся в наші ко­ла. І знаєте, тоді по-своєму по­ко­ха­ла вас. Я ба­га­то зна­ла муж­чин. Але по-своєму (мож­ли­во, як і ви ме­не) ко­ха­ла тільки двох: вас і то­го юна­ка, про яко­го я вам уже го­во­ри­ла. Ви віри­те, що я вас ко­ха­ла? - і Май­я ски­ну­ла на анар­ха очі.

    - Вірю.

    - Як хо­че­те, - і во­на на хви­ли­ну зу­пи­ни­лась.

    На са­на­торійній зоні елект­рич­на станція од­би­ва­ла уда­ри. Зно­ву чу­ти бу­ло, як на кон­торсько­му пла­цу вив лікарів се­тер. То тут, то там спа­ла­ху­ва­ли люк­си: і на са­на­торійній зоні, і біля домів відпо­чин­ку, і на по­сел­ках, і в да­лекім го­роді. Огні сто­яли в сте­пу мов­чаз­но й не­ру­хо­мо. Повз них і далі виб­лис­ку­ва­ли хо­лодні во­ди рік.

    - Так, я вас ко­ха­ла! - ка­за­ла Май­я. - Бо я ду­ма­ла, що ви є справжній анарх. Я сподіва­лась, що ви мені дас­те декілька прек­рас­них хви­лин. І відда­ва­ти­ся вам, ска­жу щи­ро, бу­ло для ме­не щас­тям. Я зна­ла, що моє тіло, моя лас­ка розв'яже вам язик і ви мені роз­ка­же­те те, чо­го я пот­ре­бую. Так! Я віри­ла в це: до осені ви бу­де­те сидіти в підвалі!… Бо ж по­ду­май­те: в цьому вся я. Ви ро­зумієте?

    Майя по­хи­ли­ла го­ло­ву й за­ду­ма­лась. Анарх мов­чав. І хоч він уз­нав од неї за­раз, що був її чер­го­вою офірою - і тільки, що во­на не як ко­хан­ка, а як тай­на чекістка хо­ди­ла за ним, сте­жа­чи за кож­ним ру­хом, навіть більше - ба­жа­ючи, щоб він зро­бив який­сь не­пев­ний крок, кот­рий привів би йо­го до тюр­ми, анарх не тільки не пізнав зло­би чи то во­рож­нечі до Майї - са­ме те­пер, як ніко­ли, він по­чув близькість до неї.

    - Так, - го­во­ри­ла Май­я, - в цьому вся я! Бо ж по­ду­май­те: я при­нес­ла в офіру все, що мог­ла да­ти. Я по­ру­ши­ла свій діво­чий стан із ви­пад­ко­вим сам­цем, я відда­ла свою чис­то­ту і навіть не че­рез зви­чай­ну тва­рин­ну злуч­ку. Мої пацієнти бу­ли вірту­оза­ми. Але я ро­би­ла це, як ті ідіотки, які із спокійною ду­шею йшли на вог­ни­ще… І що мені з то­го - сто чортів! - що моїх пацієнтів одп­рав­ля­ли на той світ у «двад­цять чо­ти­ри го­ди­ни»? - Май­я зу­пи­ни­лась і по­ло­жи­ла до­ло­ню на своє чо­ло. - Але не за­бу­вай­те, - про­дов­жу­ва­ла во­на, - за кілька років ба­ри­кад­них боїв я ма­ла спра­ву не з од­ним муж­чи­ною і не з де­сятьма і, мож­ли­во, не з двад­цятьма. Зви­чай­но, пер­ша га­ряч­ковість прой­шла, але її місце за­посіла звич­ка. Ви ро­зумієте? Це вже не нетрі женської душі, а це нетрі вза­галі. Я прос­то звик­ла висліджу­ва­ти, до­но­си­ти. І, оскільки до інших справ бу­ла постійна інди­фе­рентність і оскільки я завж­ди пам'ята­ла, що ох­ранці я відда­ла все, що мог­ла, я не тільки по­лю­би­ла цю спра­ву, я прос­то - сто чортів! - не мо­жу без неї жи­ти!

    З дальніх пе­ре­валів донісся дзвін: оче­вид­но, в го­роді бив го­дин­ник. Май­я здриг­ну­ла й зу­пи­ни­лась. Анарх зас­тиг, як різьблен­ня, і мов­чав. З-за ріки насідав ту­ман. Але не­бо бу­ло синє й спокійне.

    - Так, сто чортів! - Май­я зно­ву за­ки­ну­ла го­ло­ву й зап­лю­щи­ла очі. - І от те­пер, зустрівшись ви­пад­ко­во з ва­ми, я по­ду­ма­ла: стій, чи­жик-пи­жик, я до те­бе до­бе­русь! Я сте­жи­ла за кож­ним ва­шим кро­ком і, чо­го б ви од ме­не не ви­ма­га­ли, я все б зро­би­ла… На­решті я ба­чу, що ви є прос­то ос­тан­ня со­ло­мин­ка, за яку я схо­пи­лась і не вдер­жа­лась. І те­пер ви ро­зумієте ме­не?… Так?

    - Так, - ко­рот­ко ки­нув анарх.

    Тоді Май­я нес­подіва­но підійшла до нього й об­хо­пи­ла ру­ка­ми йо­го шию.

    - Чижик-пижик! - ска­за­ла во­на, і в її го­лосі заз­ву­ча­ла інша інто­нація. - Що ж те­пер при­ка­же­те мені ро­би­ти?

    - Не знаю.

    - І я не знаю, - і Май­я ще щільніш при­ту­ли­лась до анар­ха.

    З Грал­тай­ських Меж при­летів сівер­кий вітер. Ту­ман зійшов на ріку й наб­ли­жав­ся до ко­манд­ної ви­со­ти.

    - От що, - по­мов­чав­ши, рап­том ска­зав анарх. - Я най­шов! - і якось хво­роб­ли­во засміявся.

    - Що ти най­шов? - ски­ну­лась Май­я.

    - Це, влас­не, паліатив, - ска­зав він, - але це, мож­ли­во, на де­який час дасть тобі за­до­во­лен­ня… Я от що на­ду­мав… Як ти га­даєш? Не бу­ло б кра­ще тобі, ко­ли б я… одійшов… у двад­цять чо­ти­ри го­ди­ни… ти знаєш, ку­ди…

    Майя здриг­ну­ла.

    - У двад­цять чо­ти­ри го­ди­ни?

    - Так… І це, влас­не, зовсім не бу­де офірою для те­бе.

    - А для чо­го ж це мені потрібно? - спокійно спи­та­ла во­на.

    Але в її го­лосі анарх по­чув і лег­кий дріж, і схо­ва­ну радість.

    - Як, для чо­го? Ти підеш тоді в ох­ран­ку й ска­жеш, що от, мов­ляв, бу­ла та­ка-то лю­ди­на і… Сло­вом, ти щось там при­ду­маєш. Ти мо­жеш ска­за­ти, що ме­не пе­ре­хит­ри­ла, розк­ри­ла мою «про­во­кацію», і я му­сив або втіка­ти (а ку­ди те­пер уте­чеш?), або зро­би­ти те, що зро­бив. Мож­на навіть най­ти якісь фальшиві до­ку­мен­ти, яки­ми ти й до­ка­жеш мою про­ви­ну.

    - Ти серй­оз­но го­во­риш?

    - Цілком серй­оз­но.

    - А в те­бе ре­вольвер єсть? - нес­подіва­но спи­та­ла во­на й прис­та­ви­ла свій пог­ляд до анар­хо­вих очей. І в її очах він по­ба­чив тва­рин­ну радість.

    - Револьвера в ме­не не­ма, - ска­зав анарх.

    - Так тоді, - і Май­я фальши­во засміялась, - я тобі дам свій!

    Але, хоч як во­на не­ви­му­ше­но ки­да­лась фра­за­ми, їй не вда­лось оду­ри­ти йо­го. Без­пе­реч­но, це був не жарт: Май­я тільки вда­ва­ла з се­бе жартівни­цю.

    Раптом во­на на­хи­ли­ла анар­хо­ву го­ло­ву до се­бе й міцно при­тис­ну­ла до своїх гру­дей.

    - Чижик-пижик! - фальши­во засміялась во­на. - Ніко­ли я не дам тобі сво­го ре­вольве­ра! Зви­чай­но, я жар­тую!

    Але він уже не вірив їй: во­на са­ме те­пер го­во­ри­ла не­щи­ро.

    З Грал­тай­ських Меж іще при­летів сівер­кий віте­рець. Ту­ман дійшов до ко­манд­ної ви­со­ти й зби­рав­ся на неї. Да­лекі міські люк­си підби­ло лег­кою дим­кою. Пах­ло вогкістю і чу­ти бу­ло в сте­пу гу­док нічно­го по­тя­гу. Але не­бо й за­раз бу­ло синє й спокійне.

    - Чижик-пижик! - го­во­ри­ла Май­я і го­лос її зад­ри­жав. - Все це гар­но, але ти ме­не - сто чортів! - не ро­зумієш!

    Дівчи­на не до­го­во­ри­ла, і анарх по­чув, як її тіло здриг­ну­ло і во­на мов­чаз­но й істе­рич­но за­ре­го­та­ла.

    І сли­ве в цей мо­мент над рікою пронісся три­вож­ний крик.

    - Ей! Сю­ди!… Скоріш!…

    - Де? Де? - обізва­лось на са­на­торійній зоні.

    - Кличте до чов­на ри­бал­ку!… Хло­ня вто­пив­ся!

    Анарх ос­товпів. Май­я по­ди­ви­лась на нього су­хи­ми очи­ма.

    - Скоріш!… Скоріш!… Хло­ня вто­пив­ся!… - зно­ву над рікою роз­тяв­ся три­вож­ний крик.

    Майя нер­во­во відки­ну­ла го­ло­ву й мовч­ки рво­ну­лась упе­ред.

    

ХІХ

    

    На да­ле­ких бой­нях ревів віл, і рев був тя­гу­чий і три­вож­ний.

    Надходив сірий осінній ра­нок. Ртуть па­да­ла.

    Над гни­ли­ми бо­ло­та­ми, над пус­тельною рікою по­су­ва­ли­ся скон­ден­со­вані во­ди. До­щу не бу­ло. Рин­ви зас­тиг­ли в мов­чанці. Над чор­ною кух­нею вже сто­яв ди­мок і та­нув у нав­ко­лишній вог­кості. Десь по шо­се рипіли підво­ди: то з око­лиці кра­марі по­су­ва­лись на міський ба­зар. Ко­манд­на ви­со­та сто­яла в ту­мані і лед­ве ви­ри­со­ву­вав­ся її тем­ний си­лу­ет. Зрідка на цент­ральний бу­ди­нок наліта­ли сіверкі вітерці, і тоді би­лась на сході бо­ко­ва вікон­ни­ця. В сте­пу дов­го й про­тяж­но кри­чав па­ро­вик, за­ти­ха­ючи не­яс­ним відго­лос­ком за дальнім пе­ре­ва­лом.

    Цілу ніч на са­на­торійній зоні суєти­лись лю­ди. Пер­шої го­ди­ни відка­чу­ва­ли Хло­ню, але потім, ко­ли ви­яс­ни­лось, що спас­ти йо­го не мож­на, об­ми­ва­ли труп, увільня­ли для мерт­во­го па­ла­ту й т. д. Але, ко­ли Хло­ня і ле­жав уже на столі, і нічо­го бу­ло ро­би­ти, і по­коївки, і сест­ри, і хворі, пригнічені цією подією, мовч­ки хо­ди­ли з кут­ка в ку­ток, і тільки пе­ред світан­ком де­ко­го з них по­бо­ров сон.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx153 Кб2867
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2345 Кб2723

Пошук на сайті: