Повість про санаторійну зону - Микола Хвильовий (сторінка 24)

    Коли вчо­ра Хло­ня пішов до анар­ха, сест­ри, що сте­жи­ли за ним, сиділи спокійно в одній із па­лат, зна­ючи доб­ре, що від анар­ха Хло­ня йде тоді, ко­ли пок­ли­че дзво­ник. Ски­ну­лись во­ни приб­лиз­но за го­ди­ну. Не най­шов­ши юна­ка в кімнаті, сест­ри побігли до Катрі шу­ка­ти анар­ха. Во­ни га­да­ли, що Хло­ня й пішов з ним. Це бу­ло тоді, ко­ли анарх сидів у Кат­риній кімнаті. Але й там во­ни, зви­чай­но, Хлоні не най­шли. Тоді сест­ри мет­ну­лись по са­на­торійній зоні. Нез­ва­жа­ючи на те, що Хло­ня декілька разів обіцяв уто­пи­ти­ся, сест­рам і в го­ло­ву не прий­шло не­гай­но побігти до ріки. Во­ни хо­ди­ли в кон­то­ру, на кон­торський плац, шу­ка­ли в кухні й на шо­се. І тільки ко­ли до них прис­тав са­на­торійний ко­няр, сест­ри зга­да­ли про ріку. Бігти ту­ди тре­ба бу­ло че­рез лег­ку тря­со­ви­ну і по ній, зви­чай­но, не мож­на бу­ло прой­ти в че­ре­вич­ках. То­му й до ріки побіг один ко­няр. Він іще зас­тав Хло­ню на бе­резі біля кручі. Але не встиг ко­няр пе­реб­рес­ти не­ве­лич­ку за­водь, як Хло­ня мовч­ки зро­бив по­мах ру­ка­ми й ки­нув­ся у во­ду. Тоді-то й пок­ли­кав ко­няр собі до­по­мо­гу. Са­ме цей крик і чу­ли Май­я і анарх.

    Хлоню ви­тяг­ли мерт­вим. То­го ж ве­чо­ра вик­ли­ка­ли міліцію і скла­ли відповідний акт.

    Анарх, прибігши з Майєю на са­на­торійну зо­ну, од­ра­зу ж пішов у свою па­ла­ту. Він не тільки не за­хотів ди­ви­тись на Хло­ню, але й, лігши на кой­ку, на­ва­лив на свою го­ло­ву по­душ­ку, щоб не чу­ти бу­ло ме­тушні. Опівночі, ко­ли в цент­рально­му бу­дин­ку стих­ло, він од­ки­нув ру­кою зби­те во­лос­ся й по­ди­вив­ся навк­ру­ги се­бе.

    Стояла ти­ша, і за вікном усю ніч дзвеніли осінні во­ди в рин­вах. Оче­вид­но, всьому са­на­торію ця ніч зда­ла­ся не­мож­ли­во дов­гою. Але анар­хові во­на прой­шла зовсім не­помітно. За декілька тем­них го­дин осінньої тем­ря­ви пе­ред ним прой­шло стільки при­мар-спо­гадів, скільки він не ба­чив за все своє жит­тя. Він ос­та­точ­но вирішив, що вже не існує, що меш­кає «на то­му боці» ре­альності. І він не тільки при­ми­рив­ся з цим, йо­му навіть радісно бу­ло, що він уже, на­решті, так прос­то, без уся­ких пе­реш­код по­пав у цей невідо­мий край. Він цілком свідо­мо най­шов тоді порівнян­ня цьому ста­нові. Са­ме так він по­чу­вав се­бе ко­лись у ди­тинстві, зах­ворівши га­ряч­кою. Він ба­чив навк­ру­ги се­бе цілком ре­альні речі, чув най­ре­альніші роз­мо­ви, але все це, на­би­ра­ло хи­мер­них відтінків, якусь не­ясність і про­зорість. І те­пер, як і тоді, йо­му хотілось ба­чи­ти біля се­бе ко­гось над­то близько­го, хто б дер­жав свою ру­ку на йо­го га­рячій го­лові. Це бу­ло воісти­ну якесь царст­во фан­томів, але ти­хих, за­ду­шев­них, і во­ни не три­во­жи­ли йо­го.

    Перед ним про­хо­ди­ли і Май­я, і сест­ра Кат­ря, і Хло­ня, і да­лекі сибірські сніги, і та­тарські прольоти на не­мож­ли­вих го­нах. Зно­ву ви­ри­на­ли не­ясні згад­ки з ди­тя­чих літ, і він ба­чив за­буті об­лич­чя, ти­хий по­се­лок, до­ро­гу в ди­ких бур'янах на ви­со­ку го­ру, де сто­яло кла­до­ви­ще й де завж­ди пах­ло чеб­ре­цем. До­ро­га ухи­ля­лась убік, бре­ла че­рез го­ни чор­но­го па­ру, добіга­ла до цук­ро­варні й на­решті про­па­да­ла в сизій дим­чатій безвісті. Він чув, як рип­лять во­зи в ди­ко­му сте­пу се­ред га­ря­чої тиші, об­ми­на­ючи польові дзво­ни­ки. Во­ли йдуть вільною хо­дою, а з гар­би пли­не не­ве­се­ла пісня, про­хо­дить бур'янові го­ни й та­не, зав­ми­ра­ючи в глу­хо­му сте­по­во­му повітрі. Пе­ред ним ви­ри­нав по­рожній май­дан, ха­та на краю се­ла, де він про­жив своє ди­тинст­во, графський парк, що ца­рить над усім се­лом, ста­вок, стрункі то­полі, і зно­ву бігла до­ро­га й її не­мож­ли­ва без­межність. Десь у сте­пу ку­рив ди­мок, і цей за­пах дальнього по­жа­ри­ща ніс анар­ха на своїх лег­ких кри­лах у якісь каз­кові обрії.

    І так цілу ніч фан­том за фан­то­мом - ціле царст­во про­зо­рих і за­ду­шев­них при­мар.

    І ко­ли на­решті крізь вікно про­бив­ся хво­рий світа­нок і в кімнаті по­ча­ло роз­вид­ня­тись, він розп­лю­щив очі й важ­ко зітхнув: він зно­ву пізнав дійсність. І йо­му до бо­лю шко­да бу­ло цієї ночі. І тоді ж він по­чув дрібний дріж по всьому тілу. Він узяв­ся за го­ло­ву: во­на па­ла­ла. В скро­нях йо­му сту­ка­ло, а ко­ли він удив­ляв­ся у стіну, в очі забіга­ли гол­ки.

    Анархові прий­шла мисль, що він зах­ворів. І ця мисль, як ти­ха радість, по­вис­ла над ним. Він, без­пе­реч­но, зах­ворів га­ряч­кою, і хво­ро­ба прий­шла вчас­но. Він зрадів їй, бо во­на мог­ла йо­го без уся­ких пе­реш­код зно­ву пе­ре­нес­ти в царст­во фан­томів. Анарх пам'ятає, як учо­ра, пе­ре­хо­дя­чи бо­ло­то, він на­ро­чи­то, хоч і інстинк­тив­но, сту­пав ту­ди, де бу­ло глиб­ше, щоб наб­ра­ти в че­ре­ви­ки хо­лод­ної во­ди. Це бу­ла хитрість, і во­на йо­му вда­ла­ся.

    Він розп­лю­щив очі й по­ди­вив­ся у вікно, що ви­хо­ди­ло в ко­ри­дор: повз нього хтось прой­шов, не­су­чи в ру­ках свічку. І тільки за­раз анарх зга­дав про Хло­ню.

    Але не по­чув він ні жа­лості, ні бо­лю, на­че це бу­ло зви­чай­не яви­ще на са­на­торійній зоні, на­че він дав­но вже вирішив, що інак­ше не мог­ло бу­ти. Однієї хви­ли­ни йо­му прий­шла навіть мисль: «Чо­го це сест­ри так суєти­лись учо­ра? Нев­же во­ни на­да­ють так ба­га­то зна­чен­ня цій події?». Він га­дає, що тут нічо­го особ­ли­во­го не­ма. Жив чо­ловік - і вмер. Мож­на пош­ко­ду­ва­ти тільки, що Хлоні, ко­ли він то­пив­ся, бу­ло хо­лод­но у воді.

    І тут же анарх при­га­дав те місце, де за­ги­нув хлоп­чик: і він - пам'ятає - лю­бив сидіти на цьому місці. Влітку відціля ма­ячи­ли прек­расні далі. Він пам'ятає: з бо­ку кручі ріс ко­миш, та­кий струн­кий і су­во­рий. І ко­миш якось надз­ви­чай­но сто­рож­ко мов­чав, ко­ли за­хо­ди­ло сон­це. Тут біля кручі завж­ди нез­нос­но пах­ло осо­кою.

    Цікаво: анарх ду­мав за­раз про се­бе так, ніби він уже не існує. Він брав­ся за своє чо­ло і йо­му бу­ло приємно по­чу­ва­ти під ру­кою га­ря­че тіло; во­но роз­га­ня­ло дрібний і уїдли­вий дріж.

    Анарх і не помітив, як нас­ту­пив гли­бо­кий ра­нок.

    Та й труд­но бу­ло поміти­ти: над­ворі бу­ло та­кож сіро, та­ка ж сто­яла півтем­ря­ва, як і тоді, ко­ли тільки-но роз­вид­ня­лось. До­щу не бу­ло. Над са­на­торійною зо­ною на­вис­ли темні ма­си­ви вод і ніби зас­тиг­ли. На да­ле­ких бой­нях зно­ву ревів віл, і рев був тя­гу­чий і три­во­жий.

    - О-о-о-о! - крик­нув рап­том біля вікна са­на­торійний ду­рень, і все за­тих­ло.

    І тоді ж по­чув він, що йо­му пе­че в горлі. Він по­ди­вив­ся на тум­боч­ку: гра­фи­на не бу­ло. Він підвівся й став на но­ги. Коліна йо­му боліли, і все тіло бу­ло в та­ко­му стані, ніби йо­го хтось не­дав­но по­бив. В ко­ри­дорі він зустрів двох сес­тер. Од­на з них нес­ла якесь шмат­тя, і во­но би­ло в очі своєю надз­ви­чай­ною білиз­ною.

    - Де во­да стоїть? - спи­тав він.

    - Там - мах­ну­ла ку­дись ру­кою сест­ра й хут­ко зник­ла в па­латі.

    Анарх побрів на ве­ран­ду, але во­ди й там не най­шов. В їдальні він теж не ба­чив гра­фи­на. «От ідіотський ви­па­док!» - по­ду­мав він, бо спра­га вже по­ча­ла три­во­жи­ти йо­го. Гор­ло йо­му ос­та­точ­но пе­ре­сох­ло й пек­ло те­пер не тільки в ньому, але й в гру­дях сто­яла не­мож­ли­ва спе­ка.

    Йому зда­ва­лось, що він стоїть се­ред вог­ню стра­шен­ної по­жежі. Дрібний дріж теж не за­ли­шав йо­го. Все анар­хо­ве грандіозне тіло здри­га­ло­ся в надз­ви­чай­ній зим­ниці.

    Раптом на по­розі по­ка­за­ла­ся Май­я.

    - Я ви­ма­гаю, щоб ви ме­не ви­пи­са­ли! - істе­рич­но кри­ча­ла во­на ко­мусь. - В про­тив­но­му разі я й без вас най­ду до­ро­гу!

    - А цього я не маю пра­ва зро­би­ти! - донісся знад­во­ру су­во­рий ор­ди­на­торів го­лос.

    - Тоді я са­ма піду!

    - Ні, ви не піде­те, бо ви ще хворі! - зно­ву впер­то ска­зав ор­ди­на­тор.

    Анарх зу­пи­нив­ся: Май­я ста­ла на по­розі й за­ту­ли­ла со­бою вихідні двері.

    - Це чорт знає що! - істе­рич­но зак­ри­ча­ла во­на, і в цей мо­мент їхні очі зустрілись.

    І анарх по­ба­чив у Майїних зіни­цях стільки зне­ва­ги, що ми­мо­волі здриг­нув. Май­я кру­то по­вер­ну­лась і да­ла йо­му до­ро­гу.

    Тоді він ки­нув­ся до сест­ри Катрі.

    Біля ґанку сто­яла са­мот­ня підво­да: во­на, оче­вид­но, му­си­ла відвез­ти сест­ру Кат­рю на станцію. Він по­ди­вив­ся у вікно. В кімнаті був та­кий же роз­гардіяш, як і вчо­ра. На кор­зині ле­жа­ли роз­ки­дані книж­ки, а біля ша­фи - той же підби­тий хих­ла­тим мо­рош­ком че­ре­вик. Сест­ра Кат­ря з роз­пу­ще­ним во­лос­сям сиділа на ліжку, об­хо­пив­ши ру­ка­ми го­ло­ву. На неї, оче­вид­но, сильно впли­ну­ла Хло­ни­на смерть. Во­на й досі не мог­ла прий­ти в се­бе. І анарх не ри­зик­нув пот­ри­во­жи­ти її.

    Але спра­га не да­ва­ла йо­му спо­кою. Анарх відчув, що ко­ли він ско­ро не най­де хоч декілька кра­пель во­ди, він мо­же збо­же­воліти. І тоді він зно­ву ки­нув­ся шу­ка­ти гра­фи­на. Він ки­дав­ся з од­но­го кінця в дру­гий, підбігав до ко­ло­дя­зя, заг­ля­дав ту­ди, ви­пи­вав йо­го очи­ма, але во­ди ніде не бу­ло.

    Навкруги бу­ло ти­хо. Над­ворі жод­ної лю­ди­ни, на­че ви­мер­ла вся са­на­торійна зо­на. На кон­торсько­му пла­цу й за­раз вив лікарів се­тер. Над го­ро­дом сто­яв ту­ман і важ­ке мов­чаз­не не­бо. Хма­ри зу­пи­ни­лись і не ру­ха­лись. Зрідка з ви­со­ких то­поль спа­да­ли краплі во­ди й три­вож­но дзвеніли в рин­вах.

    Дріж не зу­пи­нив­ся. Анар­хо­ве тіло раз у раз підки­да­ло. Го­ло­ва йо­му горіла й роз­ко­лю­ва­лась на дві час­ти­ни. Спра­га да­ви­ла гор­ло й спи­ра­ла ди­хан­ня. Тоді йо­му прий­шло в го­ло­ву крик­ну­ти, пок­ли­ка­ти ко­гось на підмо­гу. Але він по­чув, що язик йо­му не ру­хається, ніби йо­го відня­ло. Він зно­ву озир­нув­ся, але й те­пер навк­ру­ги бу­ло по­рожньо. Тільки са­мот­ня підво­да сто­яла біля Кат­ри­но­го ґанку, і на ній не бу­ло візни­ка.

    І тоді ж він рап­том зга­дав ріку і її хо­лодні во­ди. Ні, він і справді збо­же­волів. Як він не міг досі до­га­ди­тись, де йо­му діста­ти во­ди? Там же її так не­мож­ли­во ба­га­то. Са­ме там він і за­га­сить свою спра­гу… Це так прос­то, і це так яс­но.

    І ти­ха радість, і зас­по­коєння прий­шли до нього. Го­лові ста­ло лег­ше, і спе­ка по­гас­ла в гру­дях. Анар­хові зда­ло­ся навіть, що в цю хви­ли­ну на нього на­летів сівер­кий віте­рець і заг­рав у йо­го во­лоссі. Тоді він, підібрав­ши по­ли сво­го ха­ла­та, обійшов цент­ральний бу­ди­нок і по­волі побрів до ріки. Інстинк­тив­но він пря­му­вав са­ме до тієї кручі, де вчо­ра вто­пив­ся Хло­ня.

    На да­ле­ких бой­нях ревів віл, і рев був тя­гу­чий і три­вож­ний. Сто­яв стіною ту­ман, і за ним не вид­но бу­ло ні го­ро­да, ні по­селків, ні екс­пе­ри­мен­тальної фер­ми. Тільки ко­манд­на ви­со­та виділя­лась од­ним своїм од­ро­гом.

    Він пе­рей­шов уже са­на­торійну ме­жу. Про­ди­ра­ючись крізь ди­кий ма­лин­ник, він і те­пер по­чув за­ду­ше­ний крик са­на­торійно­го дур­ня. Ско­ро він був на тря­со­вині. Він те­пер обе­реж­но пе­рес­ту­пав ка­люжі, ніби й справді бо­яв­ся, що за­мо­чить но­ги. Але во­да все-та­ки по­па­ла в один бо­ти­нок, і бо­ти­нок весь час кум­кав. Це навіть знер­ву­ва­ло йо­го, і він, по­ба­чив­ши гор­бик, сів на нього, зняв бо­ти­нок і ви­лив відтіля во­ду.

    Але анарх по­ми­лив­ся, га­да­ючи, що спе­ка в ньому по­га­сає. Дріж теж не зу­пи­няв­ся, і різни­ця бу­ла та, що те­пер він брав йо­го прис­ту­па­ми. Го­ло­ва чим далі, то більш на­би­ра­ла ва­ги, і за­раз во­на не тільки горіла: її бук­вально охоп­ле­но бу­ло на­гар­то­ва­ним по­лум'ям.

    Нарешті з ту­ма­ну вип­ли­ла кру­ча і анарх ско­ро був біля неї. Пе­реп­лиг­нув­ши ос­тан­ню ка­лю­жу, він став на бе­рег і озир­нув­ся. Навк­ру­ги бу­ло ти­хо, з дальнього го­ро­да доліта­ли не­ясні зву­ки розт­ро­ще­но­го дзво­ну.

    Він спус­тив­ся з кручі й став на пісок. Хо­лод­на во­да по­волі, лед­ве помітно плив­ла в тем­ну даль. «Але як же я во­ди нап’юся?» - по­ду­мав він, ніби й справді не знав, як це мож­на зро­би­ти.

    Нарешті він наг­нув­ся, наб­рав у до­ло­ню во­ди й при­ло­жив до неї свої га­рячі ус­та. Разів із п'ять він про­ро­бив та­ку про­це­ду­ру, але спра­ги не міг по­га­си­ти. Тоді він сів на зем­лю й по­чав роз­дя­га­тись. Ски­нув бо­тин­ки, ха­лат, со­роч­ку. А ко­ли на­летів на нього сівер­кий віте­рець, він по­ду­мав, що те­пер гли­бо­ка осінь і він мо­же зас­ту­ди­тись.

    Коли анарх увійшов у во­ду, він навіть зди­ву­вав­ся: во­да бу­ла та­ка теп­ла, ніби за­раз сто­яв літній ра­нок. Він одійшов од бе­ре­га й став по гру­ди.

    І тоді ж на дру­го­му бе­резі він по­ба­чив крізь ту­ман Кар­но. Той сидів на гор­би­ку й ди­вив­ся на нього. Але анарх не звер­нув на це ува­ги, на­че й справді та­ке яви­ще бу­ло цілком при­род­ним. Пе­ред ним зно­ву пос­та­ли тихі про­зорі фан­то­ми, і йо­му бу­ло лег­ко й радісно. І зно­ву пос­та­ла пе­ред ним без­меж­на до­ро­га, си­зий ди­мок мо­ло­дої інсу­рекції й го­лу­бе ди­тинст­во. І зно­ву він по­ба­чив да­лекі сибірські по­ля, азіатську магістраль і за­не­се­ну снігом мон­гольську станцію.

    На да­ле­ких бой­нях ревів віл, і рев був тя­гу­чий і три­вож­ний. Але анарх йо­го не чув. І вже не ба­чив він дру­го­го бе­ре­га, де сидів Кар­но й сар­кас­тич­но всміхав­ся.

    Упала од­на крап­ля, дру­га - і рап­том зам­жи­чи­ло. Не­ве­се­лий осінній до­щик біг, спо­ти­ка­ючись, до са­на­торійної зо­ни. За­шуміли рин­ви. І пе­чальну елегію осінньої чвирі замк­ну­ла по­хо­рон­на про­цесія.

    Це бу­ло на третій день після події з Хло­нею.

    Із па­ла­ти ви­но­си­ли двох: Хло­ню й анар­ха. Біля Кат­ри­но­го ґанку й те­пер сто­яла са­мот­ня підво­да й віяло пус­те­лею навк­ру­ги. Кат­ря не пішла ви­ряд­жа­ти по­до­рож­ників у вічність. Во­на й за­раз сиділа на своєму ліжку з роз­пу­ще­ним во­лос­сям. Во­на так ди­ви­лась у вікно, ніби че­ка­ла, ко­ли ж на­решті здох­не лікарів се­тер. Пес і те­пер нуд­но й тя­гу­че вив. Про­те, мож­ли­во, сест­ра Кат­ря тос­ку­ва­ла, що ніяк не по­па­де на хо­лод­ну станцію ди­кої сибірської тай­ги. І за­раз біля ша­фи ле­жав по­дер­тий че­ре­вик, і з нього ви­ти­кав­ся зе­ле­ний хих­ла­тий мо­ро­шок.

    

    Але й Май­я не пішла ви­ряд­жа­ти по­до­рож­ників у вічність. В той час, ко­ли про­цесія пе­ресіка­ла без­доріжжя, во­на сто­яла з зап­лю­ще­ни­ми очи­ма на ко­мандній ви­соті, од­ки­нув­ши го­ло­ву на гілку. Май­я щось ше­потіла, на­че тво­ри­ла якусь невідо­му мо­лит­ву.

    …І рап­том зно­ву впа­ла од­на крап­ля, дру­га - і зам­жи­чи­ло. Не­ве­се­лий осінній до­щик біг, спо­ти­ка­ючись, до са­на­торійної зо­ни.

    

ХХ

    

    Із що­ден­ни­ка хво­рої. «…І стоїть той ти­хий осінній сум, що бу­ває на оди­но­ко­му став­ку, ко­ли не лис­тя, а зо­ло­тий дощ злітає з пе­чальної біло­но­гої бе­ре­зи, ко­ли гли­бо­кою пус­те­лею відхо­дить го­лу­бе не­бо в невідо­мий дальній ди­мок…». - Але я й тут не мо­жу пос­та­ви­ти крап­ки: по-пер­ше, мені шко­да ге­роїв, що з ни­ми му­шу роз­лу­чи­тись; по-дру­ге, я ще раз хо­чу ска­за­ти, що повість про са­на­торійну зо­ну мені все-та­ки не вда­лась. А втім, так і му­си­ло бу­ти: рівне, спокійне письмо ніко­ли не пе­ре­дасть за­па­ху епо­хи, ко­ли цю епо­ху пи­ше су­час­ник. І мої да­лекі на­щад­ки, ви­тяг­нув­ши з архіву ці нерівні ряд­ки - я вірю! - мис­лен­но стис­нуть мою ру­ку й ска­жуть: воісти­ну ця жен­щи­на вміла лю­би­ти. Але річ не в цьому: те­пер, ко­ли я по­чу­ваю, що мої ле­гені ос­та­точ­но роз­руй­но­вані, ко­ли я й са­ма підход­жу до про­цесії по­до­рож­ників у вічність, - те­пер (на­решті), скінчив­ши свою повість про са­на­торійну зо­ну, я не мо­жу не ска­за­ти, як я бе­зум­но люб­лю жит­тя. От­же, з тих двох по­чатків, що бо­рються в мені, жит­тя і смерті, пе­ре­ма­гає пер­ше. А втім, да не по­ду­ма­ють мої да­лекі на­щад­ки, що XX гла­ву я на­пи­са­ла спеціально для цен­зо­ра. Та­ка дум­ка об­ра­зи­ла б пам'ять м'ятеж­них ко­му­нарів. То нічо­го, що я жен­щи­на з женст­вен­ною на­ту­рою, - в до­бу го­ро­жанських воєн я - сол­дат ре­во­люції, і моє пе­ро - гост­рий баг­нет, який зав­ше сто­рож­ко прис­лу­хається. Так, я бе­зум­но люб­лю жит­тя. Я вірю, що в тем­них очах моєї буй­ної нес­покійної рес­публіки на­решті заг­рає го­лу­бий промінь, і во­на най­де те, чо­го так дов­го шу­кає. І за­раз у ме­не один біль: я тос­кую, що я не мо­жу бу­ти безс­мерт­ною. Бо ж по­ду­май­те: я не зро­би­ла й трильйон­ної час­ти­ни то­го, що хотіла зро­би­ти, і я не роз­ка­за­ла то­го, що му­си­ла роз­ка­за­ти. Бо ж по­ду­май­те: я ба­чу пе­ред со­бою не тільки Хло­ню, анар­ха, Май­ю й сест­ру Кат­рю, - я вже ба­чу пе­ред со­бою но­вих невідо­мих лю­дей, сильних, як ле­опард, прозірних, як «че­ка», і вільних, як во­ля. Нев­же ж фор­ту­на не до­пус­тить, щоб я про них на­пи­са­ла повість?

    

    …І стоїть той ти­хий осінній сум, що бу­ває на оди­но­ко­му став­ку, ко­ли не лис­тя, а зо­ло­тий дощ злітає з пе­чальної біло­но­гої бе­ре­зи, ко­ли гли­бо­кою пус­те­лею відхо­дить го­лу­бе не­бо в невідо­мий дальній ди­мок.

    

    

Сторінка 24 з 24 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx153 Кб2869
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2345 Кб2725

Пошук на сайті: