Повість про санаторійну зону - Микола Хвильовий (сторінка 4)

    Не встиг­ла сест­ра Кат­ря зійти на ве­ран­ду, як її хтось пок­ли­кав із їдальні.

    - Я все-та­ки не губ­лю надії ще по­го­во­ри­ти з ва­ми, - ска­за­ла во­на й зник­ла за две­ри­ма.

    Анарх сів за стіл і став пе­рег­ля­да­ти га­зе­ту.

    За дру­гим сто­лом сиділа Унікум і ро­ди­на однієї ху­дор­ля­вої хво­рої.

    - Як жи­ве­мо? - ска­за­ла Унікум. - На зоні все ав­то­ма­тич­но ро­биться.

    - А все-та­ки?

    Унікум зітхну­ла, ніби їй і справді не хотілось го­во­ри­ти.

    - Ну, ко­ли ви так нас­тоюєте, - по­ча­ла во­на, - то слу­хай­те. О восьмій го­дині дзво­ник, потім сніда­нок, дру­гий сніда­нок, обід, чай, ве­че­ря. Між ни­ми ле­жан­ки, з яких од­на - мерт­ва. В го­ди­ни ле­жа­нок зав­ше не­по­ро­зуміння з сест­ра­ми. Як ба­чи­те, без цього не мож­на: один хво­рий - не­дис­ципліно­ва­ний, дру­гий - прос­то ви­пад­ко­во не дот­ри­мується ре­жи­му. Нап­рик­лад, на мертвій ле­жанці замість то­го, щоб ле­жа­ти ко­ло­дою: дех­то зри­вається й ку­дись ухо­дить… А то з куріями не­ла­ди, бо ж ре­жим не доз­во­ляє вжи­ва­ти тю­тю­ну.

    - Хіба? - чо­мусь зди­ву­ва­лась ро­ди­на.

    - Так! - ка­за­ла далі Унікум. - Ну, а в неділю бре­дуть на те­ре­зи ва­жи­тись.

    - Важитись?

    Анарх підвів очі й по­ди­вив­ся на гру­пу за дру­гим сто­лом.

    - А що, як би ви підве­лись! - го­во­ри­ла ро­ди­на ху­дор­ля­вої хво­рої, звер­та­ючись до Унікум.

    - Для чо­го це?

    - Та ну-бо не со­ром­тесь!

    Нарешті, Унікум зро­зуміла, в чо­му спра­ва, і підве­ла­ся. Тоді ро­ди­на ска­за­ла:

    - Ах, який у вас торс… прелість!… Нев­же ви стільки це за півто­ра міся­ця?

    - Да! - побідно ска­за­ла Унікум.

    - Ох, яка ви сим­па­тич­на жен­щи­на! - пох­ло­па­ла ро­ди­на Унікум по її глад­ко­му тор­су й звер­ну­лась до своєї ро­дич­ки: - Як же ти, Анелічко?… Ну?

    Худорлява хво­ра рап­том зап­ла­ка­ла.

    Тоді ро­ди­на обу­ри­лась: це ж не­мож­ли­во! Тут щось єсть! Або сест­ри, або ор­ди­на­тор винні. Знаємо, мов­ляв, цю публіку: спе­ци! Во­ни обов'язко­во пе­ре­го­во­рять із то­ва­ри­шем ікс.

    Худорлява хво­ра ще пла­ка­ла й ра­ди­ла своїм ро­ди­чам звер­ну­ти­ся спер­шу до ор­ди­на­то­ра. Тоді Унікум зап­ро­по­ну­ва­ла їм свої пос­лу­ги й по­ве­ла всіх у док­торський кабінет.

    Коли гру­па зник­ла в две­рях і заг­лух­ли її кро­ки, анарх зно­ву відчув який­сь неп­риємний на­кип на серці. Ті не­ви­димі лан­цюж­ки, яки­ми йо­го зв'яза­но бу­ло з Хло­нею, сест­рою Кат­рею і, особ­ли­во, з Майєю, рап­том по­ча­ли пот­ро­ху роз­па­да­тись, і всю йо­го ува­гу пе­ре­не­се­но бу­ло на мет­ран­па­жа. Навіть не­за­до­во­ле­ності со­бою він за­раз не по­чу­вав. Якась не­яс­на три­во­га, якесь пе­ред­чут­тя ста­ло в нім.

    Але в цю хви­ли­ну по­вер­ну­лась сест­ра Кат­ря й підійшла до нього.

    -Я вам не пе­реш­код­жаю своєю при­сутністю? - ска­за­ла во­на й поп­ра­ви­ла свій чор­ненький бан­тик.

    - Будь лас­ка! - ки­нув він і дав на стільці сестрі Катрі місце.

    - Бачили за сто­лом гос­тей із го­ро­ду?

    - Бачив.

    - Ну і… як ви? По­до­ба­ються? От осо­би: так і про­сяться в якусь ко­медію.

    Анарх по­ло­жив ру­ку на бильце й зітхнув. З ріки нес­ло за­па­хом при­бе­реж­них осок. Не­помітно спа­дав день, і на доріжки па­да­ли довгі тіні.

    - І все-та­ки, - ска­за­ла сест­ра Кат­ря, - я і цих, і інших - ніко­го не хо­чу ви­ни­ти. І не ви­ню як їх не в те­орії, так би мо­ви­ти, а так, сер­цем. От те­пер і роз­беріться: і не ви­ню, і ви­ню; не­логічно, але це так. Це, ко­ли хо­че­те, і кон­сек­вент­но: те­орія моїх пе­ре­ко­нань го­во­рить, що з та­ки­ми людьми я по­вин­на зав­ше во­ро­гу­ва­ти. За своєю те­орією я не маю навіть пра­ва по­да­ва­ти їм ру­ки. Але та ж те­орія ка­же: міщанст­во, як і кож­не соціальне зло, є прос­то про­дукт пев­них ви­роб­ни­чих взаємовідно­син. От і роз­беріться. От­же, оскільки я жи­ву на землі, а не десь на Марсі, оскільки між мною і ро­ди­ною ху­дор­ля­вої хво­рої є пев­на то­тожність, оскільки, на­решті, я не вжи­ваю ніяких екст­ра­ор­ди­нар­них за­ходів що­до бо­ротьби з міщанст­вом, - остільки я не маю пра­ва не тільки не по­да­ва­ти ру­ки цим лю­дям, але не маю пра­ва їх і об­ви­ну­ва­чу­ва­ти.

    Сестра Кат­ря ще раз поп­ра­ви­ла свій чор­ненький бан­тик і за­жур­но всміхну­лась.

    - Але, з дру­го­го бо­ку, я не тільки по­вин­на їх об­ви­ну­ва­чу­ва­ти, але й по­вин­на бу­ти їхнім зав­зя­тим во­ро­гом. От і розп­лу­тай­те ме­не.

    Анарх по­ди­вив­ся на сест­ру Кат­рю, на її «вічну» блуз­ку й ска­зав:

    - Знаєте, ко­ли я вас слу­хаю, то мені здається, що це не ви го­во­ри­те, а я. І між ва­ми і мною тільки та різни­ця, що ви не ози­раєтесь, ко­ли го­во­ри­те ці сен­ти­мен­тальності…

    - Хіба це сен­ти­мен­тальності? - підхо­пи­ла сест­ра Кат­ря.

    - Так. У вас та­кий же спосіб ду­ман­ня, як і в ме­не. А я се­бе доб­ре знаю.

    - Ні, не кажіть так! - га­ря­че пе­ре­би­ла сест­ра Кат­ря.- Я з ва­ми ніяк не мо­жу по­го­ди­тись. Ко­ли ви відніме­те від лю­ди­ни її кращі по­чут­тя, що ж тоді за­ли­шиться?

    - Що? - анарх по­ду­мав і ска­зав: - Ма­буть, ма­ши­на.

    - Машина? І ви це спокійно го­во­ри­те? - сест­ра Кат­ря зно­ву взя­ла­ся за бан­тик. - Ні, я цього не хо­чу! Я про­ти цього рішу­че про­тес­тую. Май­бут­тя я собі уяв­ляю не інак­ше, як прек­рас­ним за­паш­ним са­дом, що в нім бу­де ха­зяїном сам чо­ловік. В про­тивнім разі в житті не­ма ніяко­го сен­су. Бо­ро­ти­ся для то­го, щоб ви­бо­ро­ти собі пра­во бу­ти до­дат­ком до ма­ши­ни, є безг­луз­дя.

    - Але це все-та­ки так!

    - Ні, це не так!

    - Ні, це так! - і анарх од­ки­нув во­лос­ся. - Інак­ше я був би не тут, а в мах­новськім сте­пу. Бо­ре­мо­ся са­ме для то­го, щоб бу­ти до­дат­ком до ма­ши­ни… І це во­ля, ко­ли хо­че­те, і моя, і ва­ша, і всіх. З цим па­ра­док­сальним тверд­жен­ням ми не по­год­жу­ва­ли­ся по тій же самій при­чині, по якій не по­год­жуємо­ся і з на­шею во­лею до смерті. По суті ка­жу­чи, ми жи­ве­мо зовсім не для то­го, щоб жи­ти, а для то­го, щоб умер­ти. Та­ка на­ша во­ля. Реш­та - не більше, як ілюзія. І див­но бу­ло б, ко­ли б я ого­ло­сив похід про­ти са­мо­го жит­тя.

    - І це ви серй­оз­но го­во­ри­те? - збен­те­же­но спи­та­ла сест­ра Кат­ря.

    - Цілком серй­оз­но… Хоч це й не зна­чить, що я при­ми­рив­ся з та­ким ста­но­ви­щем, з та­кою рол­лю на землі.

    - Але по­че­кай­те. Яке ви маєте пра­во го­во­ри­ти так? З та­ким же поспіхом і я мо­жу…

    - Безперечно. Але ва­ше «мо­жу», як ви мені ко­лись самі ска­за­ли, бу­де в лап­ках. А в да­но­му ви­пад­ку тре­ба най­ти…

    - Ні, ви прос­то пе­рек­ру­чуєте мої сло­ва! - з обу­рен­ням ки­ну­ла дівчи­на. - Це бу­ло ска­за­но зовсім з іншим сен­сом.

    Анарх узяв за ру­ку сест­ру Кат­рю і всміхнув­ся:

    - Ну, зас­по­кой­тесь… Ба­чи­те, не тільки ви гніваєтесь на ме­не, - я й сам не­на­вид­жу се­бе, вис­лов­лю­ючи те, що ви за­раз чу­ли. Але що ж ро­би­ти - так во­но єсть і так во­но бу­де. Для нас, безг­рун­тов­них ро­ман­тиків (а до них на­ле­жи­те і ви, і я, і Хло­ня), для нас це, без­пе­реч­но, бо­ля­че. Але, по правді ка­жу­чи, і землі, оче­вид­но, бо­ля­че дер­жа­ти нас на своїх пле­чах. Про­цес ма­шинізації лю­ди­ни йде не­ухильно, і ніхто йо­го не стри­має. І на­ше зав­дан­ня - тільки прис­ко­рю­ва­ти йо­го.

    - Ніколи! - різко ска­за­ла сест­ра Кат­ря.

    - От ба­чи­те! Ви та­ка тендітна дівчи­на, лю­ди­на з та­ким м'яким ха­рак­те­ром, але й ви зат­ри­муєте цей не­пе­ре­мож­ний хід. Оче­вид­но, я не по­ми­ля­юсь, ка­жу­чи, що й землі важ­ко дер­жа­ти нас на своїх пле­чах. Ко­ли хо­че­те, те­пер ме­не му­чає не стільки міщанська на­ва­ла, скільки свідомість то­го, що я і зай­вий, і шкідли­вий чо­ловік. Раніш, в інші століття, бу­ли зайві лю­ди, а те­пер ці зайві не тільки зайві, але й шкідливі. Я ба­чив ко­лись, як уби­ва­ли ста­ро­го, глу­хо­го, ніко­му не потрібно­го пса. І, повірте мені, ко­ли до­би­ва­ли цього со­ба­ку, він та­ки вхит­рив­ся уку­си­ти за ру­ку. Так і з на­ми. Ми - ос­танні з могікан, ос­тан­ня фа­лан­га зай­вих лю­дей. І, пе­ред­чу­ва­ючи свою ос­та­точ­ну за­ги­бель, ми теж но­ро­ви­мо вку­си­ти ко­гось за ру­ку.

    - Почекайте, - зро­би­ла зди­во­вані очі сест­ра Кат­ря. - Що ж тоді, по-ва­шо­му, ре­во­люція?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx153 Кб2867
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2345 Кб2723

Пошук на сайті: