Повість про санаторійну зону - Микола Хвильовий (сторінка 7)

    - І прав­да! - ски­нув­ся Хло­ня і за­мовк.

    В па­ла­тах спа­ла­ху­ва­ли огні: зби­ра­лись хворі. Але дзво­ни­ка не бу­ло. На ве­ранді зійшлась гру­па са­на­торійців, і до­но­сив­ся сю­ди го­лос мир­ша­во­го дідка. В крайній па­латі кри­ча­ла Унікум. Дідкові, оче­вид­но, бра­ку­ва­ло те­ми, а то­му раз у раз доліта­ла до­куч­ли­ва фра­за:

    - Хе… Хе… Та­во­на­ро­ла!

    І тоді ж рап­том ти­шу розрізав хи­мер­ний крик: то кри­чав десь за сіно­ва­лом са­на­торійний ду­рень. Лу­на зійшла на ріку й поп­лив­ла по ній, відда­ля­ючись і за­ми­ра­ючи на Грал­тай­ських Ме­жах. Крізь гу­ща­ви­ну де­рев за­ма­ячи­ли чо­ти­ри люк­си: во­ни спа­лах­ну­ли біля домів відпо­чин­ку. Буй­ним цвітом пахтів кінець муд­ро­го сте­по­во­го літа. І зно­ву до­летіло з ве­ран­ди:

    - Хе… Хе… Та­во­на­ро­ла!

    - Чуєте, яка вбогість! - ска­зав Хло­ня. - Він нічо­го іншо­го не при­ду­має, крім «Та­во­на­ро­ли». Іноді навіть шко­да йо­го.

    Анарх по­ди­вив­ся на хлоп­чи­ка й ска­зав:

    - Який ти роз­ви­не­ний, Хло­ню! Ти навіть ди­вуєш ме­не!

    - Дивуватися зовсім нічо­му! - і Хло­ня відки­нув во­лос­ся. - Да­вай­те кра­ще про інше… От, при­пус­ти­мо, зно­ву про ко­манд­ну ви­со­ту… Ко­лись, знаєте, зійшов я ту­ди, ко­ли про­ки­да­ла­ся зем­ля й горів ра­нок. Що це бу­ла за кар­ти­на - я не мо­жу вам роз­ка­за­ти. І от у цю мить я - ні з то­го, ні з сього - зга­дав на­шо­го мир­ша­во­го дідка. І от, уявіть: я га­дав, що я тут по­чую до нього ли­ше більшу оги­ду, а вий­шло зовсім не так… - Хло­ня за­мовк і нас­вис­ту­вав якусь не­ве­се­лу пісеньку.

    - А як же вий­шло? - спи­тав анарх.

    - А так, - ска­зав Хло­ня. - Пе­реді мною сто­яло об­лич­чя дідка, і я ба­чив, що во­но з кож­ною хви­ли­ною міняє свої фор­ми, свої ри­си, і рап­том замість дідка пе­реді мною стоїть трог­ло­дит із дальніх віків, жалібно ди­виться на ме­не своїми ро­зум­ни­ми очи­ма, і я чую якісь неч­ле­но­роздільні зву­ки. Навк­ру­ги ме­не про­ки­дається зем­ля, го­рить ра­нок, а я стою й ди­ки­ми очи­ма див­лю­ся вдаль. Я пи­таю: «Що це?». Але чую тільки, як у нет­рях землі щось кле­ко­че, бур­лить, ви­рує. Тоді я ле­чу, мов бо­жевільний, і про­ни­зую своєю ди­кою тос­кою зем­лю… Що це?… Я ки­нув­ся з ко­манд­ної ви­со­ти й біг, не ог­ля­да­ючись, в степ і кри­чав: «Бан­зай! Бан­зай! Бан­зай!».

    Хлоня за­мовк і зно­ву нас­вис­ту­вав якусь не­ве­се­лу пісеньку.

    - Ви не знаєте, - спи­тав він рап­том, - що це «бан­зай»? Здається, це те, що в нас «сла­ва». Це так в Японії? Да?…

    - Да! - ки­нув анарх і, зап­ро­по­ну­вав­ши сісти на стілець, ска­зав: - А все-та­ки вид­но, що ти по­ет, Хло­ню, в те­бе навіть фан­то­ми якісь своєрідні.

    - Можливо! - ска­зав Хло­ня й рап­том до­дав: - А знаєте, то­ва­ри­шу, чо­му я хотів уто­пи­тись?

    - Чому? - спи­тав анарх. - Ма­буть то­му, що ти глу­пенький юнак.

    - Нє! - по­чав Хло­ня. - Неп­рав­ду ви ка­же­те. Ви самі знаєте, що я до­сить роз­ви­не­на лю­ди­на. А вто­пи­ти­ся хотів я от чо­му. Десь я чув чи чи­тав ле­ген­ду про невідо­мо­го Леніна, мож­ли­во, я її й сам ут­во­рив, і от во­на мені й прис­ни­лась. Ніби­то я - не я, а ки­тай­ча… Знаєте, з тієї от да­ле­кої Маньчжурії чи Мон­голії… І от я, ки­тай­ча, іду по ву­лиці й співаю:

    - Нє! - по­чав Хло­ня. - Неп­рав­ду ви ка­же­те. Ви самі знаєте, що я до­сить роз­ви­не­на лю­ди­на. А вто­пи­ти­ся хотів я от чо­му. Десь я чув чи чи­тав ле­ген­ду про невідо­мо­го Леніна, мож­ли­во, я її й сам ут­во­рив, і от во­на мені й прис­ни­лась. Ніби­то я - не я, а ки­тай­ча… Знаєте, з тієї от да­ле­кої Маньчжурії чи Мон­голії… І от я, ки­тай­ча, іду по ву­лиці й співаю:

    Пекін, Нанкін і Кан­тон

    Сєлі вмєстє в фа­етон

    І-і-і… поєхалі в Шан­хай

    Добивать кітайскій чай,

    - співаю оце так і йду. І див­люсь я ку­дись в Азію. А потім підійду до пар­ка­ну (я, ки­тай­ча) і так хит­ренько на­пи­шу на пар­кані: «Ле-ні-н». Тоді по­вер­та­юсь і ба­чу: за мною бре­де полісмен і сти­рає ганчіркою це сло­во. Я обу­ре­ний, я зно­ву пи­шу, а він зно­ву сти­рає. Тоді мені рап­том зро­би­ло­ся ве­се­ло. Ду­маю: і зовсім я не ки­тай­ча, а Макс Ліндер. Ну, по­че­кай же, га­даю, і зно­ву пи­шу й пи­шу… А він сти­рає й сти­рає - бруд­ною ганчіркою.

    Хлоня зу­пи­нив­ся.

    - А ко­ли я про­ки­нув­ся, - го­во­рив він далі, - то що б ви ду­ма­ли, то­ва­ри­шу? Од­ним сло­вом, я пішов то­пи­ти­ся, бо я зга­дав, що Леніна я вже ніко­ли не по­ба­чу.

    Хлоня відвер­нув­ся, а анарх по­чув на своїй руці дві теплі сен­ти­мен­тальні крап­ли­ни.

    - Ах, який ти глу­пенький, Хло­ню! - ска­зав лас­ка­во анарх.

    - Да, то­ва­ри­шу, - ки­нув трем­тя­чим го­ло­сом Хлвня, - я - глу­пеньке ки­тай­ча, яке мріє про невідо­мо­го Леніна… - і рап­том ски­нув­ся: - То­ва­ри­шу! Це, здається, сест­ра Кат­ря ска­за­ла: «Ленін пов­то­рюється че­рез п'ятсот літ»?… Це сест­ра Кат­ря ска­за­ла?

    Хлоня ско­чив із стільця, зда­вив го­ло­ву й ки­нув­ся до ве­ран­ди. Анарх зди­во­ва­но по­ди­вив­ся йо­му вслід.

    Потім підвівся й теж пішов у свою па­ла­ту. Він уже не прис­лу­хав­ся до ша­мотіння ночі. Але у ву­хах йо­го й досі зву­ча­ло:

    Пекін, Нанкін і Кан­тон

    Сєлі вмєстє в фа­етон

    І-і-і… поєхалі в Шан­хай

    Добивать кітайскій чай.

    І зно­ву, ніби за ти­ся­чу верст, дзвенів лікарів се­тер.

    Коли анарх підхо­див до ве­ран­ди, вда­ри­ло в мідь на нічну ле­жан­ку. За ам­ба­ра­ми, що біля кон­торських будівель, сту­кар од­но­манітно зад­ро­бив у ка­ла­туш­ку. Елект­рич­на станція до­би­ва­ла ос­тан­ню го­ди­ну: че­рез го­ди­ну по­гас­не світло, і са­на­торійна зо­на по­ри­не в мо­рок. Темні хма­ри ста­нуть мов­чаз­но над будівля­ми, зни­зяться й по­вис­нуть на верхів'ях стро­гих де­рев. Яб­лу­не­вий глуш одійде до ріки, а в ди­ко­му ма­лин­ни­ку спа­лах­не дух­мяність хи­мер­ної па­по­роті.

    Тільки на міській магістралі бу­дуть ме­ту­ши­ти­ся баг­ряні огні, а на по­сел­ках за­гав­ка­ють со­ба­ки, і цей со­ба­чий кон­церт бу­де не­яс­ний і смут­ний, як пер­ше юне ко­хан­ня.

    Анарх відчув, як горіло йо­му об­лич­чя. Він по­вер­нув­ся й пішов до чор­ної кухні, де зав­ше мож­на бу­ло діста­ти хо­лод­ної кри­нич­ної во­ди.

    Добрівши до вікна, він пос­ту­кав ту­ди й поп­ро­хав, щоб йо­му ви­нес­ли ку­холь.

    Вийшла по­коївка й по­да­ла во­ду. Ско­ро вибіг і са­на­торійний ду­рень. Уздрівши анар­ха, він - ні з то­го ні з сього - за­го­го­тав, мет­нув­ся вбік і про­пав у гу­ща­вині де­рев.

VII

    Випадок, що йо­го че­кав анарх дов­го й з та­кою нез­ро­зумілою для нього са­мо­го три­во­гою, ви­па­док цей на­решті прий­шов. Ско­ро він стик­нув­ся з мет­ран­па­жем сам на сам. Цьому до­по­мог­ла за­раз­на хво­ро­ба од­но­го з са­на­торійців. Са­на­торієць зах­ворів са­ме в тій па­латі, де був Кар­но, а ко­ли по­ча­ли розміща­ти йо­го співпа­лат­ників, то ви­пад­ко­во мет­ран­па­жа по­ло­жи­ли в той но­мер, де був анарх. Та­ким чи­ном, ви­яви­лось ба­га­то мож­ли­вос­тей для te­te-a-te­te. І Однією з них він і ско­рис­тав­ся.

    Проходив який­сь не­мож­ли­вий кінець літа. Сто­яла га­ря­ча на­гар­то­ва­на спе­ка й добіга­ла 35 гра­дусів. Потім рап­том ртуть па­да­ла так низько, ніби дальні верхів'я розріза­ли три­кут­ни­ки пе­чальних гу­сей, що летіли у вирій із во­ло­годських сівер­ких озер. З ріки про­ки­да­лись хо­лодні по­то­ки й бігли на са­на­торійну зо­ну, за­ли­ва­ючи повітря за­па­хом вог­кої осо­ки.

    Тоді сад пох­му­ро на­шо­ро­шу­вав­ся й сто­яв пус­тельний і не­ве­се­лий. Хворі куп­чи­лись у па­ла­тах, і ніхто з них не рішав­ся вий­ти ту­ди.

    Проте на дру­гий день хма­ри зни­ка­ли, сівер­кий вітер про­па­дав, і тільки ма­ленькі вітерці, що ви­пад­ко­во за­ли­ши­лись на зоні, збен­те­же­но ме­ту­ши­ли­ся по са­ду, вда­ря­ли­ся в яб­лу­не­вий глуш і, прор­вав­шись, на­решті, в степ, панічно, як ог­ла­шені, відки­да­ючи від своїх не­ви­ди­мих підків бриз­ки грязі, тіка­ли за обрій.

    Тоді зно­ву за ме­жа­ми ми­готіли на­гар­то­вані дні, і по шкалі спіши­ла - ви­ще й ви­ще - ртуть. Тоді вдень сто­яла гус­та, спокійна спе­ка, а над­вечір'я три­во­жи­ли нес­покійні мислі: мислі відхо­ди­ли в степ і по­ри­на­ли в мов­чаз­них пе­ре­ва­лах. Сто­яла ма­то­ва безг­ранність, сто­рож­ка й схвильова­на, і не бу­ло бе­регів за ме­жа­ми са­на­торійної зо­ни. Ди­кий ма­лин­ник чут­ко прис­лу­хав­ся до чис­тих про­зо­рих прос­торів.

    Але в той день, ко­ли він по­го­во­рив сам на сам із Кар­но, ртуть упа­ла до не­мож­ли­вості. В цей день зно­ву при­летів сівер­кий вітер, і над са­на­торійною зо­ною сто­яли пох­мурі скон­ден­со­вані во­ди.

    Це бу­ло, приб­лиз­но, на третій день після то­го, як мет­ран­па­жа по­ло­жи­ли в анархів но­мер. В цей вечір ніхто їм не пош­ко­див по­бу­ва­ти вдвох. Навіть сест­ра Кат­ря, яка так час­то за­хо­ди­ла до анар­ха, на цей раз десь за­ба­ри­лась.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Файл	Розмір файла:	Завантажень
Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx	153 Кб	2866
Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2	345 Кб	2723