Повість про санаторійну зону - Микола Хвильовий (сторінка 8)

    Цікаво: з мет­ран­па­жем анарх як би умо­вив­ся не го­во­ри­ти. От уже третій день ні той, ні дру­гий не ска­зав жод­но­го сло­ва. Ця мов­чан­ка іноді до­хо­ди­ла та­кої нап­ру­же­ності, що анарх ос­та­точ­но ви­хо­див із се­бе. І тоді він навіть шко­ду­вав, що Кар­но по­ло­жи­ли в йо­го па­ла­ту. Ко­ли це бу­ло вдень, анарх або за­ли­шав кімна­ту, або підхо­див до што­ри і впер­то розг­ля­дав сусідній флігель. Цей напівроз­би­тий бу­ди­нок, який пе­ре­жив гро­зу го­ро­жанської війни, відхо­див у яб­лу­не­вий глуш і пе­ре­но­сив мислі в інші сфе­ри відчу­вань. І те, що він заг­руз у буй­ний яр­ко-зе­ле­ний лис­тя­ник, при­но­си­ло зас­по­коєння, а за­му­ро­вані двері й роз­би­та са­мот­ня жи­ран­до­ля біля них на­га­ду­ва­ла ти­хий ди­мок юної інсу­рекції: ди­мок, мов дальній свя­точ­ний за­пах ла­да­ну, за­но­сив на своїх па­рус­них кри­лах анар­хо­ву ду­шу в ти­хе наївне ди­тинст­во.

    Зате глу­хої ночі, ко­ли анарх - ні з то­го ні з сього - рап­том про­ки­дав­ся, він не на­хо­див ви­хо­ду. Йо­му навіть вви­жа­лось, ко­ли він зап­лю­щу­вав очі, що від мет­ран­па­же­во­го ліжка хтось іде, і йо­му вис­ту­пав хо­лод­ний піт на чолі.

    «Але, в чо­му річ? - ду­мав він. - Що за глу­по­та! Це ж най­сп­равжніша па­то­логія!»

    І тоді він зно­ву шу­кав при­чи­ни манії пе­ресліду. І зда­ва­лось іноді, що він от-от її най­де. От-от із таємної тай­ги підсвідо­мості вий­де якась мисль, і тоді все йо­му бу­де яс­но. Са­ме якась де­таль. І цю де­таль йо­му обов'язко­во тре­ба най­ти.

    Анарх впи­рав­ся очи­ма в од­ну якусь крап­ку й дов­го ди­вив­ся на неї. Пе­ред ним про­хо­ди­ли кар­ти­на за кар­ти­ною. Пе­ред ним брів час по сірій до­розі са­на­торійно­го за­кут­ку, про­хо­ди­ли якісь підсум­ки, зно­ву пос­та­ва­ли мислі, ма­ячив са­на­торій на краю світу, - але сто­яв і тоді ту­ман. І замість де­талі, яку він там шу­кав, пос­та­ва­ли інші де­талі й тільки зап­лу­ту­ва­ли спра­ву.

    От він ба­чив се­бе в яко­мусь за­ки­ну­то­му провінціально­му го­род­ку. Іде ніч, іде Ве­лик­день. Тюр­ма. В ка­мері він - анарх, гос­по­дар ста­но­ви­ща, і який­сь дрібний бур­жуа - ла­воч­ник. Анарх на­ва­люється своєю ве­ле­тенською пос­тат­тю на ла­воч­ни­ка й прис­тав­ляє до йо­го скроні ре­вольвер. Анарх пи­тає: «Вне­сеш конт­ри­буцію?» Ла­воч­ник су­хо й упер­то: «Не­ма, то­ва­ри­шу!» Ага, він бу­де ще базіка­ти! Ну, доб­ре: ко­ли кра­мар іще раз так відповість, анарх йо­го розстріляє під перші уда­ри ве­ли­код­но­го дзво­ну. Тільки так розвінчу­ють ста­рих божків. В цім кра­са й радість м'яте­жа… На­решті дрібно­го бур­жуа ви­во­дять. Тоді анарх бре­де з в'язниці на тю­рем­ний двір і лег­ко зітхає. Стоїть гус­та тем­ря­ва. За­раз опівночі. З глу­хих квар­талів провінціально­го го­род­ка долітає хмільний шум: про­ки­дається вес­на. Збо­ку чох­кає нев­том­но во­до­кач­ка. Десь б'ється повінь, і глу­хо грим­лять кри­ги. Тоді над го­род­ком спа­ла­хує фейєрверк, і враз уро­чис­то гу­дуть ве­ли­кодні дзво­ни. То хрис­ти­яни стріча­ють воск­ресіння Хрис­та. І тоді ж за пох­му­рою стіною в'язниці роз­ри­ва­ються ко­роткі постріли… Анарх за­хо­дить у в'язни­цю, йо­му до­но­сять, що кра­ма­ря розстріля­но. Він бе­ре спи­сок і прос­то вик­рес­лює йо­го ім'я. Так про­хо­дить од­на де­таль, за нею - дру­га і - без кінця… То йо­му рап­том до бо­лю за­хо­четься вибігти з па­ла­ти й пог­ра­ти з кимсь «в дур­ни­ка» або «в свин­ки».

    Десь, ніби за ти­ся­чу верст, дзве­нить лікарів се­тер.

    «Ах, яка глу­по­та!» Ніякої де­талі не­ма, і де­таль є зви­чай­ний фан­том, який ут­во­ри­ла йо­го хво­ра фан­тазія. Більше то­го, він, без­пе­реч­но, нор­мальна лю­ди­на й тільки має пре­тензію на складність на­ту­ри. Тут дав­но по­ра пос­та­ви­ти крап­ку! І справді: все це тільки смішно й ди­ко. Все це - ре­зультат йо­го лег­ко­ду­хості, не більше… На чор­та й ко­му він здав­ся? Йо­го ж ніхто не при­му­шу­вав по­ри­ва­ти із своїм світог­ля­дом! Оче­вид­но, ніхто й не пе­ре­ля­кається, ко­ли він зно­ву об'явить війну су­час­но­му ла­дові. На­решті, ко­ли на нього так по­га­но впли­ває са­на­торійна обс­та­нов­ка, йо­го ж ніхто не зат­ри­мує тут. Мож­на виїха­ти хоч завт­ра.

    Але, ко­ли анарх підхо­див до тієї дум­ки, що він мо­же, ко­ли схо­че, по­ки­ну­ти са­на­торійну зо­ну, десь у гли­бо­ких тай­ни­ках хо­ва­лась йо­му мисль, що це він неп­рав­ду ка­же, що відціля він ніко­ли не вий­де, що відціля не­ма по­во­ро­ту, як із то­го світу, що в цім са­ме й по­ля­гає - ко­ли він хо­че - вся дра­ма.

    І він зно­ву ди­вив­ся в од­ну крап­ку й шу­кав цю не­мож­ли­ву де­таль.

    І в той вечір, ко­ли він зос­тав­ся сам на сам із Кар­но, він ле­жав на койці й ту­по ди­вив­ся ку­дись у сте­лю.

    Зранку сто­яв тем­ря­вий день. Над са­на­торієм про­хо­ди­ли дощі. Дрібно го­ро­ши­ла покрівля, і тільки зрідка налітав сівер­кий вітер. Ртуть па­да­ла. Ріки не вид­но бу­ло: во­на пішла в ту­ма­ни, за про­вал­ля. Сьогодні хворі не хо­ди­ли в са­док.

    Хворі, крім Кар­но, пішли на ве­ран­ду, де зібра­ла­ся гру­па: відтіля до­но­си­лись го­лосні го­ло­си. Зда­ва­лось, що во­ни хо­чуть пе­рек­ри­ча­ти чви­рю.

    Але не вго­мо­ни­ти стихію, не вго­мо­ни­ти дощ. Ко­ли тям­ка­ють краплі, тоді де­ре­ва по­хи­ло в грунт і лед­ве-лед­ве ше­лес­тять зе­ле­ною. Одг­риміли гро­зи в сте­повім краю. Сон­це здає по­зиції й відхо­дить у даль. Рип­лять та­чан­ки дощів і тріско­тять ку­ле­ме­ти чвирі. Сте­па­ми, осе­ля­ми нас­ту­па­ють ту­манні дні… І па­дає ртуть.

    Але, мо­же, то так здається? От­же, вчо­ра на да­лекій де­ся­тині горів со­няш­ник?…

    За вікном, за зо­ною скрик­нув хтось і - без­гоміння. Анарх по­ди­вив­ся на мет­ран­па­жа.

    Той ле­жав не­ру­хо­мо, зап­лю­щив­ши очі. Але анарх на­пев­но знав, що він не спить. Був він і справді нікчем­ний, не­по­каз­ний. Тільки ви­со­кий лоб, що по­чи­нав­ся від енергійно­го пе­ренісся, міг би збен­те­жи­ти нер­во­ву лю­ди­ну. Це бу­ла якась без­вихідна баш­та… Во­на роз­га­ня­ла­ся на крей­дя­ну ли­си­ну і, зда­ва­лось, впи­рається в неї тільки для то­го, щоб підня­тись ви­ще. Більше в нім нічо­го по­каз­но­го не бу­ло. Це все-та­ки був най­зви­чай­нісінький мет­ран­паж, яких ба­га­то ба­чив анарх у різних дру­кар­нях.

    Анарх пев­ний, що Кар­но, як і кож­ний Кар­но, відіграє в своєму ви­роб­ництві не тільки технічну роль, але - го­лов­ним по­би­том - культур­ну. Інте­лек­ту­альна кваліфікація Кар­но, без­пе­реч­но, до­сить ви­со­ка, як і кож­но­го Кар­но. Анарх пев­ний, що Кар­но зав­ше воює з інтелігенцією, щи­ро не­на­ви­дить її, ре­ко­мен­дує їй ста­ти до ви­роб­ницт­ва й стра­шен­но бу­ває зди­во­ва­ний, ко­ли ви­яс­няється, що цей чи інший об'єкт йо­го на­па­док стоїть ниж­че за йо­го своєю еру­дицією. Кар­но знає: він, мет­ран­паж, вісім го­дин у день стоїть в от­руй­но­му пи­лові своєї дру­карні, вісім го­дин зби­рає на­бо­ри, підби­рає літе­ри, пе­рев'язує мо­туз­ком гран­ки. Кар­но знає, що як би йо­го не пха­ли на відповідальну по­са­ду, він ніко­ли не вий­де з дру­карні, бо він не хо­че ке­ру­ва­ти апа­ра­том: він ніде не скінчив не тільки ви­щої шко­ли, але й се­редньої. В ан­ке­тах Кар­но пи­ше у відповідній руб­риці: - «Робітник». Освіта? - «Са­мо­освіта».

    Анарх був пев­ний, що це і є той Кар­но, яко­го він ма­лює в своїй уяві. І тим більше нез­ро­зумілою бу­ла три­во­га. І справді, чо­му він так хви­люється?

    Він по­ди­вив­ся на Кар­но.

    Метранпаж і те­пер ле­жав не­ру­хо­мо, ви­тяг­нув­ши ру­ки по бо­ках і тим на­га­ду­ючи різьблен­ня. Кар­но так ти­хо й не­помітно ди­хав, що зда­ва­лось, він дав­но вже ви­пус­тив ос­танній по­дих.

    Над вікном на­вис­ла чор­на хма­ра. Нак­ра­пав дощ. І зно­ву, ніби за ти­ся­чу верст, дзвенів лікарів се­тер. Ве­чоріло.

    Раптом Кар­но підвівся й спус­тив із ліжка но­ги. Анарх не стри­мав се­бе й здриг­нув. Тоді мет­ран­паж провів ру­кою по своїй го­леній го­лові й спи­тав із відтінком зви­чай­но­го йо­му гар­ка­во­го сар­каз­му:

    - Навіщо ви ме­не шу­ка­ли? Пам'ятаєте?… На стільці?

    - Це ж ко­ли? - спи­тав анарх, і в ту ж мить йо­му прий­шло в го­ло­ву, що мет­ран­паж зовсім не той Кар­но, яко­го він тільки-но ма­лю­вав у своїй уяві в колі дру­карів на фоні бу­ден­ної про­фесійної праці. Це бу­ла са­ме та лю­ди­на, яка не дає йо­му по­кою. 1 ця мисль ос­та­точ­но па­ралізу­ва­ла йо­го во­лю.

    - А тоді… хіба за­бу­ли? - ки­нув Кар­но. - Здається, декілька днів то­му?

    - Ага… це тоді… - ніби й справді анар­хові ос­та­точ­но потрібно бу­ло приз­на­ти­ся, що він шу­кав мет­ран­па­жа.

    Карно сар­кас­тич­но усміхнув­ся:

    - Так! Тоді… Для чо­го шу­ка­ли?

    Наступила ніяко­ва мов­чан­ка. Кар­но впер­то ди­вив­ся на анар­ха і, оче­вид­но, че­кав від нього відповіді. Але анарх не тільки не знав, що відповісти йо­му, - ма­ло то­го, йо­му зда­ло­ся, що пе­ред ним стоїть щось надз­ви­чай­не і рос­те, і рос­те, і за­топ­лює со­бою всі кімна­ти. І він, во­ло­ха­тий, ве­ли­чез­ний анарх, без­помічно бор­сається. Ще один-два мо­мен­ти - і він упа­де на коліна й зас­киг­лить жалібним го­ло­сом, щоб не чіпа­ли, щоб по­ми­лу­ва­ли йо­го.

    Але про­яс­няється: пе­ред ним - нікчем­ний, мов ми­ша без хвос­та, Кар­но. І тоді анарх по­чу­ває, що він ша­леніє. Пе­ред ним рап­том повс­тає відпуск­ний сол­дат, який, прий­шов­ши вночі з війни до­до­му, зас­тає на брач­но­му ліжку свою жінку з сусідським два­над­ця­тилітнім хлоп­чи­ком. Він схоп­лює цього хлоп­чи­ка за но­ги, ди­виться на пе­ре­ля­ка­ну, білу, як крей­да, дру­жи­ну, ро­бить по­мах тілом цього юно­го ло­ве­ла­са, спо­ку­ше­но­го йо­го ж жінкою, із си­лою вда­ряє ним об стіну. І замість хлоп­чи­ка пе­ред ним розт­ро­ще­ний че­реп.

    Анарх, як ведмідь, підвівся і - воісти­ну - рявк­нув:

    - Чого ви хо­че­те від ме­не?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx153 Кб2867
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2345 Кб2723

Пошук на сайті: