Повість про санаторійну зону - Микола Хвильовий (сторінка 9)

    - Чого я хо­чу? - усміхнув­ся Кар­но. - Влас­не, нічо­го! Мені зда­ло­ся тільки, що ви шу­ка­ли ме­не…

    - Да! Я… вас… шу­кав! - нап­рав­ля­ючись до две­рей і лед­ве стри­му­ючи се­бе, чітко ска­зав анарх. Потім із си­лою грюк­нув две­ри­ма й пішов на ве­ран­ду. Про­хо­дя­чи повз вікна у вес­ти­бюль, він ми­мо­волі зирк­нув у свою кімна­ту.

    Карно й те­пер сидів на ліжку, як різьблен­ня, і всміхав­ся сар­кас­тич­ною усмішкою.

    

    Анарх по­вер­нув­ся в па­ла­ту тільки тоді, ко­ли до неї зібра­лись усі хворі. Забіга­ла в па­ла­ту сест­ра Кат­ря. Во­на, оче­вид­но, хотіла ближ­че поз­най­оми­тись з мет­ран­па­жем. Сест­ра Кат­ря звер­ну­ла­ся до Кар­но з якимсь за­пи­тан­ням, але той - ні з то­го, ні з сього - зустрів її на­хаб­ним пог­ля­дом і од­вер­нув­ся до стіни. Про це, між іншим, уз­нав весь са­на­торій, і мет­ран­паж ос­та­точ­но всіх обу­рив.

    Але пле­беї - пев­на час­ти­на са­на­торійної публіки - вип­рав­до­ву­ва­ли «сво­го». Про­те й пле­беї здви­гу­ва­ли пле­чи­ма по за­кут­ках, бо й від них Кар­но три­мав се­бе ок­ре­мо.

    Тільки Хло­ня сміли­во підхо­див до мет­ран­па­жа й пох­ло­пу­вав йо­го по спині:

    - Що, братішка?

    Що ж до анар­ха, то він по­чу­вав: безп­ри­чин­на во­рожість до Кар­но що далі, то більш зрос­тає. Тієї ж ночі він якось зирк­нув на мет­ран­па­жа - і тем­на мисль май­ну­ла йо­му в го­лові.

    А втім, мож­ли­во, то не тем­на мисль, а тем­на чви­ря, бо над­ворі не пе­рес­та­ва­ли шкульга­ти дощі, бо над са­на­торійною зо­ною по­хи­ли­лось пох­му­ре не­бо, і хма­ри за­то­пи­ли всю даль.

    Бо да­ле­ко - чи з бу­ряків, чи на бу­ря­ки - рва­лась прос­та й не­ве­се­ла, мов по­бут ди­кунів, діво­ча пісня.

    

VIIІ

    

    Його ніби щось штовх­ну­ло, і він розп­лю­щив очі. Зирк­нув­ши у вікно, анарх відчув радість теп­ло­го безх­ма­ро­го дня. Хут­ко вдяг­нув­шись, він вий­шов на повітря.

    За ніч хма­ри про­па­ли, і прий­шла теплінь. На ди­кий ма­лин­ник, що на за­ході зо­ни, нас­ту­пав яс­ний про­зо­рий ра­нок. По тра­вах не­чут­но свистіла ко­са світан­ку.

    І тоді за ме­жа­ми са­на­торійної зо­ни на бе­ре­зу злетів півень і крик­нув уро­чис­то й побідно: «Ку­куріку!».

    Він по­ди­вив­ся на ко­ша­ру: відтіля ви­хо­ди­ла ко­ро­ва з білою пля­мою на нозі, з очи­ма лас­ка­ви­ми, мов лас­ка. І зда­ло­ся йо­му, що во­на теж співає якусь невідо­му пісню, в якій зву­чить побідний гімн землі.

    Із шу­мом ви­хо­ди­ли свійські тва­ри­ни, і виліта­ло, вибіга­ло, про­ки­да­лось ди­ке царст­во. Про­ки­да­лась зем­ля.

    До ріки поб­ре­ла ота­ра то­ва­ру. Виліз зас­па­ний са­на­торійний ду­рень і крик­нув теж ди­ко: «О!» Потім підбіг до яло­вої й по­чав уда­ря­ти по ній клю­кою. Ду­рень ос­та­точ­но збо­же­волів. Він так яро бив тва­ри­ну, на­че ви­би­вав їй ве­ли­ке го­ре («Во­на ж досі не про­дов­жи­ла сво­го існу­ван­ня, во­на ж досі не за­вагітніла».). І, зда­ва­лось, що в гли­би­нах ріки хо­дить згра­ями ри­ба і в хворій млості треться, ще треться й ви­ки­дає, за­топ­лює ікрою ріку.

    Анарх бадьоро сту­пав по доріжці.

    Відсутність рівно­ва­ги цього ран­ку да­ла се­бе зна­ти. До то­го ж, цієї ночі прис­нив­ся йо­му який­сь ро­же­вий сон і спри­ят­ли­во впли­нув на нер­ви. Ви­хо­дя­чи на свіже повітря, він навіть ма­ло не за­ре­го­тав го­лос­но, зга­дав­ши мет­ран­па­жа й жа­хи ми­ну­ло­го дня. Анарх роз­ки­дав свої мус­ку­лясті ру­ки і в млості ви­тя­гу­вав своє грандіозне тіло. Він по­чу­вав се­бе так, ніби тільки-но вий­шов із лікарні, пе­ремігши хво­ро­бу. Та­ко­го ду­шев­но­го ста­ну він дав­но вже не пізна­вав. Прав­да, і те­пер хо­вав­ся сумнів. Хви­ли­на­ми при­хо­ди­ла мисль, що цей день не більше як при­ма­ра. Мож­ли­во, все це ско­ро розсіється, про­па­де.

    «Ну, і хай про­па­де,- по­ду­мав він. - Ли­ше б не за­раз».

    Підводилось сон­це, прек­рас­не, як і в перші дні на­род­жен­ня світу. Па­лах­котів жов­то­жар. За­вагітніли яб­луні й ро­ди­ли; те­пер лег­ко зітха­ли в го­лу­бу да­лечінь. Тільки-но відлетіли ран­кові сни крізь яб­лу­не­вий глуш і зу­пи­ни­лись на дальніх по­лях.

    Скоро з па­лат по­ви­хо­ди­ли хворі й сест­ри. Десь уже шуміла Унікум. Десь хтось уже жар­ту­вав. Десь хтось ко­гось, жар­ту­ючи, обнімав.

    Анарх пізнав при­лив га­ря­чої крові і, ко­ли в залі рап­том уда­рив хтось по клавішах, ко­ли, спо­ти­ка­ючись, побігла му­зи­ка лег­кої шан­со­нет­ки й наз­дог­на­ла йо­го, він чітко пішов упе­ред. Він знав, що рап­то­во мо­же ви­рос­ти баш­та не­мож­ли­вої му­ки, і він поспішав; за­раз ки­пить над рікою жов­то­жар, і за­раз не тре­ба ду­ма­ти.

    Звернувши у ди­кий ма­лин­ник, він зу­пи­нив­ся й прис­лу­хав­ся до шу­му на са­на­торійній зоні. Тоді ж, зирк­нув­ши у той бік, де са­мотньо сто­яв ста­рий дуб, вис­ко­чив­ши з пус­тельної доріжки, він по­ба­чив мет­ран­па­жа. Підйом рап­том піду­пав. Але за­раз Кар­но вик­ли­кав в ньому не більше, як при­лив апатії.

    Анарх схо­див на ко­манд­ну ви­со­ту. За го­на­ми вже кипіла індустрія: розбіга­лись роз­доріжжя й залізниці. До про­мис­ло­во­го цент­ру спіши­ли з усіх кінців путі. Кожні п'ятнад­цять хви­лин виліта­ли по­тя­ги і мча­лись у степ по глу­хих до­ро­гах рес­публіки.

    Високо підвівши го­ло­ву, мовч­ки ішов до кульмінаційної крап­ки анарх. І тільки ко­ли в лис­тя­ни­ку май­ну­ла спідни­ця, він зу­пи­нив­ся.

    Анарх од­ки­нув убік гілку й по­ба­чив сест­ру Кат­рю.

    Вона підійшла до нього, як і завж­ди, пе­чальна.

    - Раненько ви підве­ли­ся сьогодні! - ска­за­ла сест­ра Кат­ря.

    - Як ба­чи­те?

    - Я теж не мо­жу спа­ти. Влас­не, ночі те­пер ще й не такі довгі, але й во­ни на­во­дять тос­ку.

    - Хіба ви ще й досі не одер­жа­ли ко­ман­ди­ров­ки? - спи­тав він, щоб що-не­будь ска­за­ти.

    - І досі! Во­ни ос­та­точ­но ме­не за­му­чи­ли! - га­ря­че ска­за­ла сест­ра Кат­ря. - Я бук­вально не маю вже си­ли жи­ти тут.

    - А от Май­я мені ка­за­ла, що во­на, нав­па­ки, так би на са­на­торійній зоні цілий вік і про­жи­ла.

    - Анарх і це ска­зав, щоб що-не­будь ска­за­ти. Але сест­ра Кат­ря нер­во­во взя­ла­ся за свій чор­ненький бан­тик.

    - Перш за все, Май­я неп­рав­ду ка­же. І вза­галі, во­на не вміє прав­ди го­во­ри­ти. А потім, Май­я зовсім інша лю­ди­на.

    - Це ж як?

    - Так… Тільки ви, будь лас­ка, не об­ра­жай­тесь на ме­не й не по­ду­май­те, що в мені го­во­рить заздрість чи то ревність.

    - Що ви?

    - Я знаю, ви цього не мо­же­те по­ду­ма­ти, - ска­за­ла сест­ра Кат­ря. - Ні ви зі мною, ні я з ва­ми ніко­ли не го­во­ри­ли про ко­хан­ня. І, влас­не, вис­ло­ви­ти свою дум­ку про Май­ю мені тільки то­му ніяко­во, що ви з нею жи­ве­те!

    - А ви це відкіля знаєте? - усміхнув­ся він.

    - Я, влас­не, га­да­ла, що ви цього не хо­ваєте?

    - Саме?

    - Саме… то­го, що ви жи­ве­те з Майєю.

    - Ну, ко­ли ви так упер­то нас­тоюєте, то хай бу­де по-ва­шо­му. А те­пер вис­лов­люй­те свою дум­ку про Май­ю.

    - Думка моя та­ка: Май­я - не­хо­ро­ша лю­ди­на. Не встиг­ла во­на приїха­ти сю­ди, як я відчу­ла це. В ній, як це не див­но, ба­га­то арис­ток­ра­тиз­му. Ви ро­зумієте ме­не? Ви по­дивіться на її зовнішність - це ж княж­на! Я навіть ду­маю іноді, що її й по­ход­жен­ня та­ке. Цей римський профіль, цей струн­кий стан, ці над­менні й не­хо­роші очі, ці мініатюрні пальчи­ки, які так і хо­четься пог­ла­дить, - все це го­во­рить за її арис­ток­ра­тич­не по­ход­жен­ня.

    - Але цього, я га­даю, ма­ло, щоб не лю­би­ти її?

    - Так, цього ма­ло. Але не тільки ж про її зовнішність я хо­чу ска­за­ти. Кож­ний її рух, кож­ний жест, кож­на усмішка ме­не відштов­ху­ють від неї. І, я га­даю, не тільки ме­не. Я пев­на, що во­на зовсім не те, чим ви її уяв­ляєте.

    - Але, все-та­ки, за що ж ви її не лю­би­те?

    - Знаєте, я мо­жу зро­би­ти ба­га­то при­пу­щень. Але й це вам нічо­го не ска­же. Я знаю тільки од­не: Май­я - надз­ви­чай­на егоїстка. У неї, без­пе­реч­но, є який­сь біль, і от во­на замість то­го, щоб самій но­си­ти ва­гу цього бо­лю, зва­лює йо­го на чужі плечі. Це - факт, і ви не од­мо­ви­тесь од нього, оскільки час­ти­ну цієї ва­ги й ви но­си­те. І, вза­галі, я мо­жу ска­за­ти, що Майїне про­меш­кан­ня на са­на­торійній зоні скінчиться яко­юсь нісенітни­цею. В да­но­му разі я пок­ла­да­юсь на свою інтуїцію.

    Анарх зга­дав Майїн ти­хий не­гар­ний смішок, і цей смішок вик­ли­кав - ні з то­го, ні з сього - об­раз мет­ран­па­жа. І зно­ву не­яс­на три­во­га за­ро­ди­ла­ся в ньому. Але навк­ру­ги бу­ло так дзвінко, так бадьоро, що все тем­не, що пос­та­ло, враз розсіялось.

    - Я га­даю, що ви прибільшуєте! - ска­зав він, бе­ру­чи під руч­ку сест­ру Кат­рю й нап­рав­ля­ючись за нею до кручі.

    - Ви так хо­че­те за­раз віри­ти - хай бу­де так.

    - Знаєте що? Да­вай­те по­ки­не­мо про це! - ска­зав він і зітхнув.

    Сестра Кат­ря фирк­ну­ла й нер­во­во поп­ра­ви­ла свій чор­ненький бан­тик.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx153 Кб2867
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2345 Кб2724

Пошук на сайті: