— Зовсім не так! — сказав Бергман.— 3 тим же героїзмом, що й наші предки, і ми ведемо виноградарство. А втім,— тут же чемно додав він,— про це ми, мабуть, не встигнемо поговорити. Дозвольте поцікавитись: ви приїхали улаштувати на природі пікнік?
— Ви не помиляєтесь,— сказав ревізор, що вже почав позіхати від оповідання виноградаря.— Саме пікнік.
За годину на зеленій оксамитовій траві появилась скатертина і різні напої. Прийшла дружина Бергмана, поважна теж досить гладенька німкеня. Вона сіла біля чоловіка і мовчки частувала гостей. Гості пили й їли, і, не знаючи, про що говорити, розповідали один одному про хмари, які збиралися зробити грозу і які так грози й не зробили. Нарешті, всі, крім Лесі й Сірка, були на маленькому підпитку. Репортер випив більш за всіх, так що Леся примушена була зупинити його й сказати:
— Валю, чи не досить тобі?
Але Бродський не вгомонявся й пив далі. Він підсів до ревізора і з захопленням розповідав йому про свої таланти.
— Ви знаєте репортера Скалуського? — спитав він, звертаючись до Топченка.— Він колись, це ще було при старому режимі, вдарив об заклад, що візьме інтерв'ю в славетного Мечнікова… Мечніков, як відомо, нікого не приймав із нашої газетної братії. І, знаєте, взяв!.. Ха… Ха… Вскочив, а той на… горщику, ну і взяв… Ха-ха!
— Для чого ви все це говорите? — спитав Топченко.
— Як для чого? — несподіване запитання сп'янілого репортера приголомшило.— Ну, знаєте, взагалі…
— От бачите! — тоном наставника сказав, глузуючи, ревізор,— «взагалі»… Невже ви не знаєте більш цікавої теми?.. Ви пробачте за різкість,— звернувся він до Лесі,— я не виношу органічно порожніх розмов.
Лесі знову заскеміло в грудях. Цей «нахабний» ревізор остаточно знахабнів, а цей Валентин остаточно став дурнем. Леся раптом простягнула руку за вином і вмить випорожнила чарку.
— Браво! Браво! — закричав Бродський.— Браво! Леся повернулась до чоловіка і сказала чітко:
— Коли б ти, Валю, знав, чому я так захотіла вина, то напевне не кричав би «браво»… Ти дозволиш мені,— додала вона,— піти з товаришем Топченком на виноградники?
— Будь ласка!.. З охотою! Я теж думаю піти туди.
Ревізор усміхнувся, подивився спідлоба на Валентина і промовив:
— Чи не ревнуєте ви мене до своєї дружини?
— А відкіля це ви взяли? — спитав репортер. Знову ж таки сміючись очима і позираючи на флегматичного Бергмана, Топченко сказав:
— Відтіля, що ви якось без охоти відпускаєте зі мною свою дружину.
Репортер зареготав хоч і не природним, але зате голосним реготом:
— Ха-ха! Ну й дивак ви! Будь ласка, йдіть самі. Я тепер ні в якому разі не піду з вами.
Бродський сподівався, очевидно, що ревізор виявить шляхетність і поспішить попрохати в нього пробачення, та цього, на Валентинів жаль, не трапилось.
— І прекрасно! — сказав спокійно Топченко і, взявши під руку Лесю, вийшов з нею за ворота.
Берестечко дрімало і ніжилось в проміннях гарячого південного сонця, коли ревізор заступав по пісках поселка. На вулиці — жодної людини, тільки в крайньому дворі якісь невгамовні швайцарці грали в крокет. Виноградарі відпочивали.
— Який все-таки культурний поселок,— сказав ревізор, зупиняючись в тіні спаленого сонцем дерева.— Не можна його рівняти з нашими селами. Коли там хати, то тут будинки, коли там пияцтво, то тут здоровий відпочинок, коли там бруд, то тут зразкова чистота й зразковий порядок… Як ви на це дивитесь?
Лесі дуже приємно було, що Топченко звертається до неї з таким питанням: на такі громадського значення теми Валентин давно вже з нею не говорив. '
— Ваші порівняння,— сказала Леся,— безперечно вдалі, але радісного в них дуже мало. Я ніколи не припускала, що Берестечко живе таким культурним життям.
— Невже ви перший раз тут?
— В перший.
— Ну, це вже не по-товариському! — зі щирим обуренням сказав ревізор.— Невже ваш чоловік не міг жодного разу повести вас сюди? З розмов із ним я бачу, що він не раз тут був… Ні, це не по-товариському. Ви пробачте, від такого поводження з дружиною пахне старовинним домостроєм.
Леся усміхнулася дитячою усмішкою.
— Ви, мабуть, не помиляєтесь,— промовила вона.— Але що зробиш?
— Як що зробиш? Він же, здається, комуніст?
— Так. Комуніст.
Топченко ще з більшим обуренням поставився до вчинків Бродського. Він говорив, що «це неможливо», що за це — хай Леся ще раз пробачить йому — за це навіть з партії виключають, що і т. д. Іншого разу Леся, мабуть, не дійшла б до такої одвертости з малознайомою людиною і не дозволила б хоч би тому ж Топченкові говорити з нею на таку тему, але тепер вона, чи то під впливом скандальних, негідних справжньої людини Валентинових вчинків, чи то під впливом випитого нею вина,— тепер вона слухала ревізора з великим задоволенням.
— Ви ще раз пробачте,— сказав Топченко й притиснувся ліктем до Лесіної руки.— Я, знаєте, не міг би так жити.
Леся здригнула: подивившись на Топченка і побачивши в його очах ласку і щире співчуття до неї, вона відчула в ревізорі саме ту людину, що про неї мріяла минулої ночі. Топченко помітив це. Він ще щільніш притиснувся був до жінки, але в цей момент дорогу їм пересік Бергман.
— А я найближчою доріжкою,— сказав Бергман.— От і обігнав вас. Ви не туди йдете. Кращі виноградники на цей бік.
І Леся і ревізор незадоволені були появою Виноградаря, але вони, звичайно, не показали цього Бергманові і, подякувавши йому за турботу, пішли з ним в тому напрямку, в якому вказував виноградар.
— Я вам не договорив,— сказав Бергман, повертаючись до розмови, що її розпочав був до обіду і що із-за неї й вибіг сюди.— Товариш Сірко не вірить ні мені, ні моїм колегам, а по суті, я турбуюся не за себе, не за своїх колег, а за державу.
І Бергман знову почав довге оповідання про те, як виноградарі коректно тримали себе в час громадянської війни, з якими вони зусиллями організовували виноградну кооперацію і т. д. і т. п., і тому він ніяк не розуміє, чому його і його колег позбавили права голосу.
— Цим позбавленням,— сказав Бергман,— ми зовсім розвалили кооперацію, бо позбавлених осіб було виключено із рядів кооперації.
— Ви поінформували б про це центр,— кинув, позіхаючи, Топченко.
— Як же! Інформували,— сказав Бергман, витираючи піт з чола. — Відношення до нас радянського уряду…
Виноградар став тут перелічувати всіх відповідальних осіб, що побували в Берестечку і що «так симпатично» ставилися до нього. А перелічивши, підійшов до одного із головних питань.
— Ви тільки подумайте,— сказав він.— За офіційними даними, скажімо. Дагестанської республіки робітник в Кизлярі дістає 50 копійок в день, в Дагестані середня ціна 1 карбованець. А у нас по сімнадцятирозрядній сітці з співвідношенням 1:8 річні робітники по 1 розряду дістають 18 карбованців. Це нормально? Як ви гадаєте?
— Нічого я не гадаю,— сказав ревізор, ще раз нарочито позіхнувши і зиркнувши на Лесю, що йшла, кудись мрійливо поглядаючи своїми трохи гарячими від вина очима.— Ви ясніш кажіть.
— Будь ласка! Я вас вже поінформував про дагестанські норми Слухайте наші. Підрізник у нас дістає 2 карбованці 48 коп. плюс 27% себто 67 коп. (начислення на всю зарплату складають: соцстрах — 16%, на утримання робочкома і ведення культроботи—5 1/2% утримання будинку відпочинку— 1%, стипендіяльний фонд— 1/2% будівля нардому— ½%, помешкання робочкому і утримання столу роботодателів — 3 1/2% — всього 27%) — отже, 2 карб. 48 коп. плюс 67 коп.— 3.15. Купоросники, сапальники, терпійники…
Виноградар не вгомонявся. А коли він підійшов до довійськових цін і сказав, що підрізник дістав від нього «тільки 1 карб.», Леся по вернулась до нього і кинула:
— До війни він діставав 1 карб., тепер 2.48 (27% до рук його не попадає). Невже ви гадаєте, що це вже таке велике збільшення, коли взяти на увагу, що курс довійськового карбованця був вищий і ще революцію саме для робітників та селян і роблено?