— Почекайте, товаришу,— скинулась Спиридонова.— Як же це так? Ви самі йдете? — Жінка так пильно й з такою тривогою дивилась на мужчину, ніби його відповідь вирішила питання її життя й смерти.
— А з ким же я піду? — сказав Марченко.
— Хіба ні з ким?
— Ви, очевидно, на себе натякаєте? Можу й з вами.
Спиридонова зиркнула на коридорне вікно і, нікого не уздрівши в ньому, на мить затримала руку мужчини і, затримавши, погладила її.
— Ви обіцяєте зараз зайти до мене? — сказала вона.— Обіцяєте?
Марченко похитав головою, наче й справді перед ним стояла не доросла жінка, а маленька дівчинка, і промовив:
— Ах, яка ви невгомонна! — промовив він.— І коли ви вже нарешті виправитесь. Га?.. А втім, де ви зараз живете? Там же?
Він «там же» підкреслив так, наче жінка в якомусь сенсі жила раніш в зовсім безнадійному місці.
— Там же,— хутко проказала вона й з запитанням подивилась на нього.— Так як же, зайдете?
— Добре! — сказав Марченко.— Ходімте!
Жінка взяла за рукав свого співбесідника, уважно провірила йому очі й раптом швидкими кроками кинулась до дверей. За мить вони були на вулиці.
2
Поставивши крапку, письменник з полегшенням зідхнув, запалив цигарку й став перечитувати свій перший розділ. Прочитав раз, прочитав удруге. Раз прочитав з захопленням: особливо подобався йому ліричний початок. Зате остання читка принесла йому багато неприємностей. По-перше, його прикро вразили настовбурчені претензійні «магістралі» і всякі такі викрутаси з «бродячими псами»; по-друге, він незадоволений був з «велетня»: чому це обов'язково нова людина (а з Марченка він і хотів робити саме нову людину),— чому це нова людина мусить ходити на котурнах? Не подобалась йому неприродна зустріч з Ярутою та й сам Ярута не подобався: мовляв, навіщо його робити професором? Дешевою здалася йому і інтрижка з «поки що невідомою читачеві» Катрею Жуковою.
— А Ліда Спиридонова? — подумав письменник.— Що це таке? Хіба це опозиціонерка (та хоч би й та, що кається!) ? Та це ж персона з бульварного роману.
Письменник остаточно губив голову й думав уже, наперекір авторитетній критиці, що він страшенний бездара й що він ніколи не напише роману з сучасного бурхливого й надзвичайно цікавого життя. Як він напише роман, коли йому бракує вміння показати людей свого часу, коли обертається в колі фраз, що на вуха не налазять?
Покинувши стіл, письменник скинув штани, натягнув на себе ковдру й почав робити собі сон. Але заснути він довго не міг: боліла голова і від важких думок, і від папіросного чаду: пишучи перший розділ, він спалив три пачки папірос, що обійшлося йому, до речі кажучи, 2 карб. 55 коп. (ч. 2). Заснув нарешті письменник, коли вже підвелося сонечко, і заснув у гнітючому настрої. Сон був тривожний й на подив фантастичний. Снилось йому, що він скінчив свій роман і що критики за цей роман назвали його геніальним поетом. Отже, коли письменник розплющив очі, він, по-перше, дуже шкодував, що сон не продовжився, а по-друге, відчув прилив нової енергії. Письменник сказав:
— Я вчора даремно турбувався. Нічого подібного! Розділ перший — розділ прекрасний. Треба, значить, роман продовжувати. Сказавши так, письменник знову сів до столу і написав:
Розділ другий
Вийшли вони з професорового коридора саме в той час, коли над городом пролітали останні пера розірваних хмар і коли бірюзове небо і післяобіднє сонце почали вже прориватись на брук і винувато посміхатись до публіки. Вулиці шуміли такими величезними потоками весняної води, що не можна було ні пройти, ні проїхати. По всіх кінцях дзюрчали ринви і пропускали останню воду з добре обмитих водою покрівель. Публіка, як і треба було чекати, стояла ще під навісами і безпорадно топталася на місці. І тільки, коли трохи зійшла вода і коли домовласники почали виносити на тротуари дошки та робити з них імпровізовані мостики, город потроху зашумів.
Звичайно, і наші напівзагадкові герої дістали можливість рушити по тротуарах теж дуже згодя. Вони ще довгий час стояли біля квартири професора і, як і досі, скупо перекидались словами. Проте з їхньої розмови остаточно виявилось, що, по-перше, обидва вони партійці, і по-друге, що Спиридонова колишня опозиціонерка. Виявилось також, що Марченко раніш зустрічався з Спиридоновою тільки на кущових зборах партії і що там він декілька разів виступав проти неї і виступав, до речі, не без успіху. Мало того: і захворіла Спиридонова, як виявилось (принаймі зі слів тієї ж Спиридонової), саме після однієї зустрічі з Марченком на кущовому зібранні, де він її публічно назвав «контрреволюціонеркою». Про те ж, як вона так близько взяла до серця його різкість і навіть скоро після того (цю інформацію дала та ж таки Спиридонова) мусіла йти до Сабурової дачі, він, як вияснилось, нічого не знав до цього часу, бо в домашній обстановці він ніколи з нею не зустрічався, а поцікавитись йому й на думку не спадало.
— Ну і прекрасно! — тихо промовила Спиридонова.— Вам і цікавитись не треба.
— Чому ж не треба? Я не такий вже мізантроп, як це вам здається.
Марченко винувато посміхнувся і навіть трохи почервонів. Остання фраза вирвалась йому, очевидно, зовсім несподівано й, у всякому разі, проти його волі.
— Не треба, товаришу,— ще тихше сказала Спиридонова.— Це не ваша справа… А втім, про це іншим разом поговоримо. Тепер скажіть мені от що: ви знаєте, де я зараз працюю?
— Ну?
— Ви просто будете реготати… їй-богу!.. От вгадайте! Вона засміялась тихим, глибинним та неприємним сміхом і, переплигнувши через калюжу, раптом зупинилась. Стрілки її химерних брів знову вп'ялися їй в зачіску. Марченко цілком щиро сказав:
— Де ви зараз працюєте — я не знаю… Але, на жаль, не знаю, й чому ви зараз засміялись.
— А вас це дуже цікавить?
— Як би вам сказати… Не то щоб дуже… Просто рідко мені приходиться сам на сам зустрічатися з такими людьми…
— А чому вам прийшла така мисль? Чи, може, у мене таке вже чудне обличчя?
— Як би вам сказати,— Марченко незадоволено подивився на прохожих і на Спиридонову.— Чудненьке трохи.
— В чому ж ви це «чудненьке» добачаєте?
— Як би вам сказати… Очі у вас, скажім, хоч і незрозумілі трохи, але це все-таки звичайні безцвітні очі. Ніс — рівний і… теж звичайний. Брови… От, мабуть, брови!
Він раптом посміхнувся. Видно було, що таких розмов йому й справді ще не приходилось вести.
— Так де ж я зараз працюю? — кинула Спиридонова, і здалося, що вона зовсім не слухала свого супутника і що в той час, коли він говорив, вона й справді, дивлячись в землю, про щось інше думала і що ставила йому запитання цілком механічно.
— Не знаю! — трохи незадоволено кинув той.
— Але, може, ви тоді знаєте, де я раніше працювала?
— Знаю.
— Серйозно?.. Ну, так чому ви не говорите? — з зовсім невиправданим гнівом сказала жінка.— Чому ж ви мовчите?
Мужчина здивовано подивився на свою супутницю і, нічого не промовивши, зробив різкий рух у сторону.
— Ви хочете мене залишити? — перелякано промовила Спиридонова й схопила Марченка за руку.— Не робіть цього, товаришу! Благаю вас, не робіть!.. А то… їй-богу, закричу на всю вулицю!..
В її очах було стільки рішучости й стільки упертости, що мужчина, зиркнувши на неї, вже не сумнівався — вона й справді може закричати на всю вулицю. І він — кремезна людина — відчув себе зараз перед нею таким безпорадним, що тільки приходилось поступитись перед жіночими чудійствами.
— Ну, не хвилюйтесь, будь ласка! — сказав він.— Я й не думаю залишити вас.
— От і добре. Дякую,— промовила Спиридонова, якось враз заспокоюючись.
— Дякую сердешно… А працюю я,— несподівано додала вона,— щоб ви знали, в канцелярії? Правда, смішно?..
— По-моєму нічого тут смішного нема,— похмуро заперечив Марченко.
— Хіба?.. А по-моєму… смішно… Ну, яка ж з мене канцеляристка? Ну, скажіть? Хіба я умію, скажім, писати якісь циркуляри! Ні! Хіба я умію, скажім, стукати на друкарській машинці? Ні! Нарешті, хіба я у входящих та сходящих щось розумію? Буквально нічого! Так сиджу собі і пишу, що мені підкажуть… Знаєте, як в дитинстві підказували нам, коли ми не хотіли вчити уроків… І ви думаєте, мені це легко? Га? — Це ж жах! — раптом мало не крикнула вона й схопилась руками за голову.— Це — жах! Це білий жах!