Професор Канашкін —саркастичне перейменування М. Хвильовим активного на ті часи псевдокритика і вченого вульгарно-соціологічного напряму Анатолія Машкіна, який у численних публікаціях висловлював своє рішуче неприйняття ідейно-естетичної платформи ваплітян, особливо ж гостро засуджував позиції М. Хвильового.
Кав'ярня Пока — у двадцяті роки улюблене місце зустрічей творчої інтелігенції тодішньої столиці України Харкова, знаходилась на Сумській вулиці.
Досвітній Олесь (псевдонім Олександра Скрипаля—нар. 8. XI 1891— 23. XI 1934) — український письменник, автор значної кількості творів: «Новели» (1920), «Тюнгуй» (1924), «Американці» (1925), «Галле» (1927), «Нас було троє» (1929), «Кварцит» (1932) та інших. О. Досвітній був засуджений 1916 р. трибуналом до розстрілу за антимонархічну діяльність у царській армії, однак йому вдалося втекти аж у Сан-Франціско (США). На Україну повернувся після революції. М. Хвильовий разом з О. Досвітнім і М. Кулішем після арешту М. Ялового клопоталися про його звільнення перед ЦК КП(б)У та ОДПУ. Невдовзі по смерті М. Хвильового, у червні 1933 р., арештований був і О. Досвітній, правдоподібно наприкінці 1934 р. загинув.
Ринальдо Ринальдіні тощо — навмисне абсурдне переплетення М. Хвильовим різноманітних прізвищ, назв творів різних народів і віддалених епох. Застосовується письменником для жорстокішого висміювання і профануючого викриття начотницького верхоглядства, по суті повної безграмотності тодішніх «стовпів науки» на зразок одного з типових представників А. Машкіна.
Слісаренко Олекса Андрійович (справжнє прізвище Снісар; 16. III 1891— 3. XI 1937) — український письменник. Видав поетичні збірки «На березі Кастальському» (1919), потім «Альманах трьох» і «Поеми» (1923), позначені відчутним впливом символізму і футуризму. У численних прозових книжках О. Слісаренко зображував першу світову та громадянську війни, класові бої на Україні 20-х років. Був одним із членів літературної організації ВАПЛІТЕ, яка виникла в кінці 1925 р. з об'єднання колишніх членів робітничої літорганізації «Гарт», деяких членів Спілки селянських письменників «Плуг» та «Жовтень». На початку 1928 р. внаслідок внутрішніх суперечностей та полеміки з ВУСППом (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) ВАПЛІТЕ «самоліквідувалась».
Семенко Михайль (31. XII 1892—24. Х 1937)—український поет, фундатор українського футуризму. Разом з поетами Гео Шкурупієм, Олексою Слісаренком, Яковом Савченком, Миколою Бажаном та іншими митцями об'єднувались почергово в організації «Аспанфут» (асоціація панфутуристів), «Комункульт» і нарешті 1927 р. у найтривкішій — «Нова генерація» з виданням однойменного журналу, якому на противагу всім попереднім виданням українських футуристів — збірників, альманахів, журналів, як, наприклад, «Семафор у майбутнє» (1922), «Жовтневий збірник панфутуристів» (1923), «Гольфштром» (1925) тощо, вдалося стати справжнім періодичним виданням аж до 1930 року і об'єднати групу митців-однодумців. М. Семенко різко виступає проти позиції ваплітян впродовж дискусії 1925—1928 рр., особливо ж непримиренно ставився до ідейно-мистецьких позицій М. Хвильового. Заарештований у 1937 р. і загинув за досі невідомих обставин.
«Зустріч Трьох» — М. Хвильовий має на увазі під цією згадкою широковідому на той час книжку «Зустріч на перехресній станції. Розмова трьох» (К.: Бумеранг, 1927), в якій умовно-символічно зображена зустріч трьох поетів на пропахлій вугільним димом паровозних топок станції — лідера футуризму Михайля Семенка та двох його найближчих послідовників — Гео Шкурупія і Миколи Бажана. Вони зустрілись на середохресті доріг-проблем біля Семафора в Майбутнє, щоб посперечатись про велич прийдешнього мистецтва. На той час М. Бажан уже не був прихильником українського футуризму.
Аgrimonia eupatorium (лат.) — середньовічна назва коноплі; репейне масло (ріпакова олія), аrctium Lappa (лат.) — навмисна зграбна гра незрозумілими словами і латинськими термінами; М. Хвильовий з іронічною метою мав на увазі розповсюджений на Україні вид лопуха великого (аrctium Lappa).
Пилипенко Сергій Володимирович (22. VII 1891—3. III 1943) — український байкар і публіцист, автор збірки «Байківниця» (1922), оповідань «Скалки життя» (1925) та багатьох інших. Організатор і багаторічний голова спылки селянських письменників «Плуг», директор ДВУ, один з основних опонентів М. Хвильового у дискусії 1925—1928 рр. Заарештований 1934 р. Роману «Малоросія» С. Пилипенко ніколи не писав. М. Хвильовий має на увазі, на його погляд, примітивну незграбність позиції С. Пилипенка в дискусії про шляхи розвитку української літератури.
Азарх Раїса (30. IV 1898—?) — письменниця, впливовий член дирекції ДВУ, член КПРС з 1917 р., активна учасниця громадянської війни, соратниця В. Примакова — командира дивізії Червоного козацтва. Перебуваючи у 20-ті роки на керівній партійній і культурно-видавничій роботі, сприяла українському письменству, зокрема М. Хвильовому та його колу письменників. Після арешту і розстрілу 1937 р. В. Примакова була звинувачена у троцькізмі, подальша її доля невідома. Після XX з'їзду КПРС деякі твори Р. Азарх перевидавалися.
Пільняківщина — вплив форми й особливостей поетики російського письменника Бориса Андрійовича Пільняка (спр. прізвище — Воrау; 1894—1941), одного з яскравих представників пореволюційної орнаментальної прози. Головний твір Б. Пільняка роман «Голий рік» (1921 — перевиданий: Пильняк Б., Голый год // Избр. произведения.— М.: Худож. лит., 1976). Про характер і особливості російської та української орнаментальної прози можна дізнатись зі статей херсонської дослідниці Г. М. Бахматової: Російська орнаментальна проза: світовідчуття на межі епох // Рад. літературознавство.—1988.—№ 10.—С. 25—34); Український орнаменталізм: загальне і своєрідне (До проблеми концептуальності стилю) // Рад. літературознавство.—. 1989.— № 2.— С. 14—23. Ці праці вперше у нас на досить розлогому і цікавому художньому матеріалі орнаментальної прози (досі розпорошеної серед «символізму», «футуризму», а то й «попутництва») досліджують поетику непересічних творів.
«Серапіонові брати» — петроградське угрупування російських письменників початку 1921 р. при видавництві «Світова література». Назву товариство прибрало за заголовком книжки німецького письменника-романтика Е. Т. А. Гофмана (1776—1822). Очолював групу В. Шкловський, котрий, як теоретик-формаліст, убачав головним завданням «оволодіти технікою письменницького ремесла», експерименти і пошуки нових форм та шляхів подолання примітивізму і спрощеності в літературній творчості. В цю групу входили також І. Груздєв, М. Зощенко, Вс. Іванов, В. Каверін, Л. Лунц (теоретик та ідеолог групи), М. Тихонов, К. Федін та інші.
Мова — мається на увазі стаття М. Сулими «Фразеологія Миколи Хвильового» (Червоний шлях.— 1925.—№№ 1—2.—С. 263—290).
«Вальдшнєпи» — (вальдшнепи — темно-руді лісові птахи з родини куликів, довгодзьобі, довжиною близько 35 см, на них полюють), роман М. Хвильового, який він саме на той час писав. Творча історія роману значною мірою вплинула на трагічну розв'язку його долі. Певний відгомін тих обставин вчувається у «Передмові» до Вибраних творів М. Хвильового,—див. примітки до новели «Я (Романтика)» цього видання. Ще більш однозначно на користь можновладних опонентів висловився письменник щодо другої частини роману (журнал «Вапліте» № 6 за 1927 р. був повністю знищений із-за цього роману та статті Івана Сенченка «Де хвилі…»), у покаянному листі від 22 лютого 1928 р. з Відня, де він на той час лікувався: «…кінець свого роману «Вальдшнепи» я знищив і, знищивши, думав тільки про те, як би мені хоч частково змити з себе ту пляму, що забруднила моє партійне й літературне ім'я» (Комуніст.— 1928.—29 лют.). Однак нічого вже не могло врятувати письменника, оскільки незадовго перед тим пролунав «височайший» присуд: «…Вимоги Хвильового про «негайну дерусифікацію пролетаріату» на Україні, його думка про те, що «від російської літератури, від її стилю українська поезія повинна тікати якнайшвидше», його заява про те, що «ідеї пролетаріату нам відомі і без московського мистецтва», його захоплення якоюсь месіанською роллю української «молодої» інтелігенції, його смішна і немарксистська спроба відірвати культуру від політики,— все це й багато подібного в устах українського комуніста звучить тепер (не можна не звучати!) більш ніж дивно. В той час як західноєвропейські пролетарі те їх комуністичні партії повні симпатій до «Москви», до цієї цитаделі міжнародного революційного руху і ленінізму, в той час як західноєвропейські пролетарі з захопленням дивляться на прапор, що майорить у Москві, український комуніст Хвильовий не має сказати на користь «Москви» нічого іншого, крім як закликати українських діячів тікати від «Москви» «якнайшвидше»… Шумський (тодішній нарком УРСР, заарештований і висланий з України на початку 1933 р.— П. М.) не розуміє, що оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру можна, лише борючись з крайностями Хвильового в рядах комуністів. Шумський не розуміє, що тільки в боротьбі з такими крайностями можна перетворити ростущу українську культуру і українську громадськість в культуру і громадськість радянську (Сталін Й. В. Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У (Лист від 24. IV 1926 р.) // Сталін Й. В. Твори.—К., 1949.—Т. 8.—С. 152—153).