А червоноармійці хвилювались:
— Товаришу Гофмане! Чого командири не допомагають? Що це, старий режим?
Гофман летючий мітинг:
— Паф! Паф!
Заспокоїлись.
Увесь двір штабу у ліхтарях. Завтра буде ілюмінація. На північ урочисто підуть мідні спогади. Завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії — світової, синьої.
Це — революція.
Хіба комунари забудуть цей день? Хіба це не велична поезія? Поринаємо в синіх тривожних ночах, наші мислі відходять —
на північ,
на південь,
на захід,
на схід.
І ширяємо над землею замріяні, далекі.
…Хіба це не поезія?
Завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії — світової, синьої.
…Марія читала європейські новинки, про радіо-плуг.
Сказала лукаво Гофманові:
— От пишуть про радіо-плуг, і ще знайте: в Америці є вже орудія, що б'ють на п'ятсот верстов. Хіба нам угнатися за ними?
Гофман:
— Нічого… От прочитайте в «Правді» про наш винахід у виробництві фарб. Теж світова справа.
…Марія на світанку слухала, як кашляв Вадим за стіною. Це її турбувало, і вона пішла до нього. Сказала:
— Слухай, Вадиме, тобі треба на повітря.
Вадим виглядав чорно. Проте говорив іще жваво:
— Що ти так часто до мене?
— А як же: я ж тебе кохаю.
— Так?
…Марія порадила проїхатись на пошту.
Згодився.
Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку.
…Виїхали в степ після обіду.
На тачанці Марія й Вадим. За ними верхи Зиммель.
Стояв голий чорнозем, і без кінця степ. Праворуч летіли гори. Марія задумалась. І Вадим задумався. Збоку гарцював у бурці Зиммель. Марія дивилась на гори.
А потім сказала:
— Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля.
— І я не люблю.
Вона:
— Це символ всефедеративного міщанства.
— Так.
Вадим часто кашляв. Марія з болем дивилась на нього.
Бігли дороги — чорні, степові. Маячіло кволе сонце.
…Під'їхав Зиммель і несподівано заговорив:
— Ех, товариші! Все-таки люблю вільну волю. Я, знаєте, родився на Кавказі — може, тому люблю. Мій батько кубанець, а мати грузинка. А в нас тут усе вільне. От слухайте: лезгін, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чуєте, як гостро, як вільно звучить усе це? Це мешканці буйної Колхіди. А Шаміль? Яке буйство в цім слові!
Вадим сухо сказав:
— Кажіть далі: чеченці, кабардинці. А про Шаміля можна сказати, що він царський пайок одержував. А взагалі — скучно. Ви трішки відстали від життя.
Зиммель, ображений, від'їхав.
Марія — іронія. Кинула:
— Ну от тобі. Теж жертва романтики. Він же комерсант, п'яниця й картьожник.
Вадим:
— Просто — не та романтика.
Гірський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула:
— А що ж оспівувати? Всяку сволоч… тільки тому, що вона зветься комуністами?
— Не знаю, а на це хворієш і ти — на романтику.
— Не думаю!
…А потім знову мислі про роки — такі довгі гони. І нило серце, як хорий зуб.
Вадим був надто чорний.
І дороги бігли — чорні, степові.
Туманів Ельбрус.
Було холодно й прозоро.
На сході летіла фортеця. Колись завоювали древню буйну Колхіду — поставили фортецю.
Проїхали ще дві верстви.
…І було так:
…Вадим раптом кинув віжки й схопився за груди.
Марія тривожно:
— Що тобі?
Потім побачила: Вадим вихаркував шматки крови.
Марія зупинила коні. Під'їхав Зиммель.
Положила Вадимову голову до себе на коліна й запитувала:
— Що з тобою, Вадиме?
Серед степу стояли коні й куделили вухами.
Зиммель зліз із свого жеребця й прив'язав його до тачанки.
Схвильовано сказала Зиммелеві:
— Повертайте додому… скоріше.
Тепер побігли дороги на схід.
Чорні, степові.
Марія згадала: «доживає останні дні». Гірський чингал знову впав на серце лезом.
Вадим заплющив очі й важко дихав. Бліде лице зовсім йому почорніло.
В зелених білках Марії промайнув жах. Вона стиснула Вадимові голову й тривожно дивилась на захід, де була станиця.
Тачанка відходила на захід.
— Вадиме, що з тобою?
Вадим сказав ледве чутно:
— Нічого… мені легше…
Марія приложила уста до Вадимового волосся:
— Милий мій…
Зиммель не повертався й гнав коні туди, де вирине станиця, де стрінуть голі дерева й стоси листя.
Міцнішав вітер.
…Марія тривожно дивилась на захід.
V
Коли Вадима внесли в кімнату, з моря знову полетіли солоні вітри.
Вітри джигітували й зникали в Закаспії.
Приходив лікар — широколобий, в окулярах. Вадимові нічого не сказав, а Марії, коли вийшли, говорив:
— Сьогодні вночі….
Марія подивилась йому в холодні очі, але нічого не промовила.
А потім на душі було порожньо.
Був Гофман.
Надходив вечір.
У стіну глухо входили цвяхи.
Це — останні цвяхи: завтра свято.
Вадим лежав на койці. Марія стояла біля етажерки.
За вікном брів синій листопад.
На Вадимовій голові лежав компрес.
Упали вії. Дихати важко.
Машинально перебирала книжки, дивилась пильно на чорні літери, але мислі її були далеко і від книжок, і від кімнати.
Згадувала перше знайомство з Вадимом і постійну майже мовчазну боротьбу з ним.
І думала: віра чи певність? Потім уявила — мчаться кудись дороги. Це наші федеративні. Не зупиняються… А то дороги б'ються в муках і знову мчаться. Вадим каже — «поезія». Припустім… Але, може, дороги не мчаться? Марія думала про глухі завулки нашої республіки, де увечері молодь співає «Інтернаціонал», а вранці йде робити на глитая. Розбіглись дороги, розбіглись стовпи.
На однім стовпі написано:
Підеш направо — загризе вовк.
Підеш наліво — уб'єшся в ярку.
Це правда. Це дійсність. Принаймні для неї.
…А от знову глухі заулки нашої республіки. І стоїть Вадим. І Вадимове небо, безумовно, захмарене. Тоді відкіля ця певність? А може, це віра?
Але мчаться дороги. По дорогах мчаться невгамовні, а з боку доріг плентаються навантажені. І ясно дивляться навантажені. Відкіля ця ясність.
І туманіють глухі заулки нашої республіки.
…Раптом вітер стих…
На вулиці стояла порожнеча. На баню церкви злітались галки, тисячі галок. Кричали, падали, злітались.
Здавалось, що тут недавно проїхав Чичиков.
— Чи-чи!
— Кра! Кра!
У станицю заглядали хмари.
З Зараївського хутора йшли.
Раптом Вадим розплющив очі й покликав Марію. Говорив розірвано, давився словами:
—…Це — перед смертю… Останнє моєї мелодрами. Круг пройшов… Але дивись, Маріє, на нашу сучасність… з ХХV віку… Пам'ятаєш: Домбровський, Россел, Делеклюз…
…Пауза.
Потім додав ще:
— Християни мають своє євангеліє. І ми… Так, Маріє… Я знаю…чого ти не була… моя.
І знову впали вії.
Марія мовчала. Схилилась на коліна біля кроваті й теж була чорна.
…А за вікном стояла порожнеча, і на баню церкви злітались галки:
— Чи-чи!
— Кра! Кра!
Біля етажерки лежала сосна — поруділа, а гірські трави зів'яли. Все так пахло сосною.
Коли стемніло, запалила свічку.
Розтаборилась півтемрява.
Теж зів'яла.
Марія пішла до етажерки й знову машинально перебирала книги.
Постукав тихенько Гофман.
Спитав пошепки:
— Ну що, як?
Марія безглуздо подивилась на нього і, не відповівши, зачинила двері.
А за вікном по станції урочисто брів на схід синій листопад і зникав у невідомих пісках у Закаспії.
Вадим лежав, розкинувши руки, волосся йому спадало на тьмяний лоб. Іноді кашляв і вихаркував шматки крови, які безсило падали йому на груди. Вся сорочка в напівтемній кімнаті оддавала багрянцем.
Стіни дивились сіро й похмуро. Вадим догоряв. Кімнату наповнювали хрипи.
Здавалось, десь булькає вода.
Було болотно.
Марія дивилась на Вадима, заложивши руки за голову.
…Уночі Вадим почав ловити руками повітря.
Марія підійшла до ліжка.
І побачила раптом у Вадимових очах гарячий день. Взяла його руку. Вадим на хвилину завмер, але несподівано рвонувся й одкинув голову.
Ловив ротом повітря, видно було, що хоче щось сказати — і не може.
Далеке, замріяне промайнуло в голові. Марія голосно й схвильовано сказала:
— По оселях урочисто ходить комуна.
На момент обличчя Вадимові покривилось посмішкою.
Тоді Марія в нестямі похилила голову і з жагою промовила…
…Те, що вона промовила, здавила тиша.
…І тиша запахла сосною.
Марія подивилась на чорне обличчя й зрозуміла.
Підійшла до свічки, погасила її й вийшла на повітря. Побрела по станиці, в степ на схід.