—Ти гляди, щоб нікотрої змєни. Нащот змєни я чоловєк пронзитєльной.
Оришка в знемозі похилилась Юхимові на груди.
…А за дверима ринви співали одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.
III
Чи не здається вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух?
Га?
Суєта. Суєта. Суєта.
Хіба можна кожного зводити у ванну після довгої дороги без станцій?
…Потім рили величезні ями й кидали туди необмиті, чорні, виснажені цурпалки живого м'яса.
Не чекали й смерти — валили на підводи й везли на цвинтар. Везли на цвинтар наших полонених, що були в Німеччині.
Отже, праця на дві зміни.
Лікарі ходили по палатах розгублені, сестри й служанки без ніг.
Носії. Носії. Носії.
…Мазій і Юхим теж.
І через край переливається в палатах стогін — чорний, смердючий. І вовтузяться люди й шукають виходу, ніби пацюки, що попали в раковину з рідким калом.
Душить труповий дух.
Не чути сміху в палатах.
Але не можна ввесь час у такій задусі. Виходять на повітря й з жагою ссуть його, як телята материні груди.
…Пройшла Оришка. До Юхима каже:
— Це не завод пахне.
А Юхим вуглем стоїть, думає:
— Без сумлєння.
І Мазія очима шукає.
…Палатські служники ліками пахнуть, і все це народ, так би мовити, під знаком запитання.
Ядерні баби, звикли жирувати з хорими, і пухкі та смачні, недарма на «хорих» порціях одгодовуються.
Котлети, а не баби!
От і з Юхимом: нежонатий хлопець, а підморгує не одно бабське око.
…Ну, а Оришка уїдлива, шоколадна баба. Одразу до своєї палати принадлива («Карі глазки, де ви скрились? Мінє заставили страждать») .
Оришка в аптеці крутиться. «Дохтурь!»
Як нема фельдшера, то й сама ліків дасть:
— Що вам требується? Оліум ріціні?
І регочеться.
— Ги! Ги!
Хоч окуляри на носа натягай.
— …У-ух, ти! Шльондро непідтикана! У Хранцію надумала їхати, чи що?
Іще гигоче, шоколадна, а груди, ніби холодець, тіпаються.
…Набачив Юхим Мазія — покликав, убік одвів.
— Ну, що? Може, передумав?
Мазій на цибатих ногах до сонця тягнеться, баньками з безодень виблискує.
Що він думає, ця мавпа з зоологічного? А говорить спокійно, наче дитина конфету ссе.
Напевне, від трупового духу заморока найшла.
— Згарбаємо — не писне!
Юхим хвилюється:
— Завела сорока про Якова. Ти ділом говори. Що за манера? От падазрітєльной!
Одрубав Мазій:
— Не віриш, то йди!
Заблимали очі:
— Мінє усьо одно. Підсобити треба товаришам. Возьми в унімання… А ти вола, мабуть, перетягнеш… Значить, сьогодні?
…Увечорі зійшлись біля Оришчиної кімнати.
— Все готове?
— Все.
Тоді вже насувалось сіре рядно осіннього вечора.
Пішли до Оришки: поки стемніє.
Оришка з Юхимом жартували на кроваті. Борюкались.
Мазій пахтів цигаркою на палатській лаві — білій з голубим блиском.
В Оришки не очі — поросята кувікають.
Натягнула на Юхима млинця (кашкета цебто) і на вухо телеграфує:
— Нащо цього привів? Погратися не дає. Ги! Ги!
Взяв Юхим Оришчине вухо в зуби:
— Мовчи! Хай сидить. Поспіємо.
Від борюкання кімната повна спеки. Оришка мов сонце, що за обрій перевалює.
П'ють воду, прицмокують.
Потім відпочивали.
Каже Оришка:
— Чого ти, Мазію, такий непривітливий?
Мазій у вікно дивиться, де огні по бараках ходять — хорих переносять.
Мовчить. Як пугач.
— Скоро год у нас, а все однаковой!
Це Оришка, і проглинула:
— Кажуть, з мерцями приятелюєш. Ги! Ги!
Мовчить Мазій. Безодні у вікно вставив.
…Ще пожартували.
І от вечір провалився в темряву.
Юхим загортався:
— Мабуть, ходім!
Підвелись. А Оришка Юхимові підморгує, щоб спати приходив.
«Тяжолоє положеніє: мужчин война перевела».
От…
Та, бачите, на дворі гомін глухий пішов.
Наставили вуха.
Оришка:
— Кличуть… Неначе як хворих привезли.
І крикнуло за вікном:
— Виходь!
Юхим досадливе махнув рукою:
— Подаждьош, не пужар!..
…Зійшли з ґанку в багно. Двір увесь шумить.
Поліз у кашкет Юхим:
— Ховай струмент. Діла сьогодні не буде.
Пішли за натовпом до рейок.
…А під навісом, де вагони,— лампи та свічки бігають.
Сунеться з вагонів скигління і йде в болото.
Метушився вартовий лікар:
— Ану, хлопці, дружніш!
А хлопці й так ледве ходять.
Учора цілу ніч носили цурпалки живого людського м'яса.
В палатах повно. Вже ніде ставити носилки.
— Отже, «дружніш». Підожди, скоро вже прийдуть, загетьманують.
…У палатах крик:
— Куди несете? Ніде. Несіть у шосту.
— Там уже наставили.
— Ну, в десяту.
— А… йди від гріха… мать твою так! Чого так язиком ляскати?
…Тільки ринви співають пісню в переливах легкого дзвону.
— …Земляче! А, земляче! Дай, друже, водички!
Мазій наставив свої глибокі ярки.
— Багато вас… Все одно завтра в яму.
Хорий з жахом подивився на Мазія й заскиглив.
Підбіг Юхим:
— Сматри!
І послав кудись у повітря «в бога і богородицю».
Пахло трупами.
IV
Цвинтар — невеселе місце в нашій республіці.
В'януть трави біля могил.
Зализує на могилах свої рани осіннє сонце, потім крутить хвостом і ховається за небесним тином.
Уранці копали братерську могилу.
Гризуть мотики землю, а лопати навалюють невелику сопку, і дивимося на неї з сумом.
…Мазій стоїть з мотикою в ямі, а Юхим — з лопатою на горі.
Інші пішли обідати.
— От дух, аж сюди чути,— сказав Мазій.
Сказав незадоволено Юхим:
— Не могу я більш терпіти, вашого духу слухати.
І дивиться на Мазія:
— Розумієш: треба завод одкривати. Надоїло мінє. Хіба це робота з мерцями? Так, недоразумєння.
Потім говорили про сьогоднішній нальот. Так би мовити, про діло плакатне.
…Летить під кирки земля, бризками розсипається.
Росте сопка біля ями.
Сонце востаннє крутнуло хвостом і пішло в безвість.
Пішли й грабарі. Яма була готова.
Глибокої ночі піде сюди важкий труповий дух.
Смеркає.
Смеркло.
Від бараків відходять захмарені заулки. Темніє в кварталах — ліхтарів нема, а будинки сиротливі, непривітливі.
…Юхим і Мазій цілу ніч вільні — копали.
Повечеряли й пішли.
Мазій ступає від бараків кішкою, в довгих незграбних ногах оксамит. Щоб не чути, щоб вийти до заводських воріт кішкою.
Юхим каже в долоню:
— Ша!
А сам спотикається, як монополька.
…За десять кварталів — свисток. Пішов по кварталах і тільки за проваллям стих.
Зупинилися. Прилипли до паркану.
Мазій дивиться двома безоднями — очі глибоко пішли під лоб, тільки блиск майорить.
Борода чорна, як ніч.
У Юхима усики з кота. На голові кепі млинцем.
— Ну, от і дивись унімательно. Як підійдемо до пекарні, то й абсуди свайой головой.
Мазій струснув із свитки дощ. Мовчав.
А Юхим кулеметив.
Витяг з багна ногу — багно крюкнуло.
— Здаровий ти мужик і в арманську був. А тут ради салідарности. Я, брате мій, катєльщиком був. Салідарность — первоє діло.
Мазій брав саженні кроки, і знову багно крюкнуло.
…Біля пекарні розлетілись вулиці, а далі хмурі димарі на чатах.
Уже видно. І видно ще на чатах каску.
По дошках провалюється гул кроків — розмірене, мов маятник.
Через плече гвинтівка.
— Бачиш? Ну, тепер прояви себе. Ти їхню манеру зучив.
Відповів спокійно, як дощ:
— Що ж, діло ясне: зайдемо з того кінця — і не писне.
Юхим потер руки.
…Із заводу зрідка спотикаються молотки… А може, то кузня, що край села стоїть?
Завод іще жевріє, тільки готується вмирати, коли замовкне останній цех.
Юхим з погордою сказав:
— Катєльщики. Це тобі не село: підложив бабу під бік і спи. Тут не засньош!
…Чорти його знають: все-таки боязко. Скільки не говори, а треба ж і діло робити.
Д'ех, мать твою бог любив!
Націлився вже Юхим лізти, а Мазій тут зашепотів щось.
— Ну?
Сказав суворо й уперто:
— Отож тепер мене слухай.
— Ну?
— От тобі й «ну».
Юхим затривожився:
— Що ти такий падазрітєльной… От манера!
Каже Мазій спокійно:
— Цього чоловіка ти мені даси.
— Це того?
— Та його ж.
Повеселішав..
— Бери без сумлєння.
— В тім-то й річ: допомагати прийдеться. До ями потягнемо.
Треба хоч одного живого зарити.
Юхим витріщив очі.
Юхим не розуміє.
А Мазій рішуче одрізав:
— Не хочеш, то я піду додому. Не буду й руки каляти.
Замжичило дрібно й холодно.
От історія! Думав-думав, а думи ніяк не йдуть.