Вівдя прокидалась не раніш дев'ятої. Надумавши встати, вона похмуро казала:
— Срулю!
Макс покривлював обличчя і з благанням дивився на неї крізь сині окуляри. Тоді Вівдя грізно:
— Срулю!
Макс хвилювався:
— Як тобі не соромно ображати мене?
Вівдя мовчала, тільки брови їй збігалися докупи. Макс навшпиньках виходив із кімнати, а Вівдя вдягалась.
Одягалась Вівдя завжди з півгодини, а Макс стояв за дверима й чекав. Потім він приносив окріп і вони пили чай. Вівдя всміхалась:
— Чого ти на мене, Максе, сердишся?
Макс мовчав.
— Може, того, що я не хочу за тебе виходити заміж?
Макс мовчав.
А ввечері вони слухали, як за стіною, в сусідній кімнаті, кричала дитина.
— У-а! У-а!
Вівдя відводилась, брала із столу яку-небудь книжку й говорила:
— Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи мені: який логічний зв'язок між життям і цією книгою? Що це за книга? Мах! Ага, філософія Маха. Ну, що він там проповідує?
І тут же Макса за плечі й не давала йому говорити.
— Я знаю! Я все знаю… Ша!
Макс з благанням, як прибите цуценя:
— Дюнічко!
Грізно:
— Максе, не треба плодити дітей! Наслідування відзнак нікчемности.
І серйозно:
— Ти кого зараз студіюєш, Гегеля?
— Ні, Дюнічко, Канта.
Потім одягались і виходили на вулицю. Коли була субота, увечері йшли через площу Карла Лібкнехта до синагоги.
Вівдя — українка, Макс — єврей.
Макс казав:
— Уй, яке гарне небо!
Питала:
— Ти віриш у небо?
— Гм! Навіщо вірити… споглядаю.
— Тобі хочеться молиться?
— Так. Я хочу споглядати.
…Вони йшли в синагогу.
А повернувшись додому, Вівдя глузувала:
— Срулю! Уй, Срулю! Які противні твої фанатики.
Макс жахався.
— Дюнічко! Які ж вони мої?
І знову за стіною кричала дитина:
— У-а! У-а!
А у вікно заглядав клаптик сірого неба.
В коридорах гостиниці — «загального помешкання» робітників Н-ської військової установи — вештались люди, а по вулицях шуміли автомобілі й фаетони.
Вівдя непорушне сиділа біля вікна.
Макс брав книгу й читав уголос.
О десятій годині Вівдя казала:
— Годі, скажи мені, Максе, що б з тебе вийшло, коли б не війна й не революція?
Макс:
— Не знаю.
— А я знаю. Ти б де-небудь у провінціальнім місті екстерничав. Тебе б жидожери уперто три роки підряд зрізували по латині, чи що. Нарешті ти б видержав іспит і був би дантистом. Ха! Знаєш, як шансонетки…
Вівдя підняла трошки спідницю й цинічно заспівала:
Пошла я раз к дантісту,
К большому спеціалісту,
Чтоб он мнє вставіл в дирку
Зуб! Зуб
Макс нервово перекосив обличчя.
— Дюнічко!
— Знаю, що Дюнічка. Ну, ладно… А потім…
Потім вона замислилась і додала:
— А я була б інженером. Так, Максе, я була б інженером.
Макс уважно дивився на неї крізь сині окуляри, а вона примружувала очі, як кішка.
Несподівано:
— Сруліку! Мій Сруліку!
Втягував шию в плечі й нахиляв голову.
А за стіною знову кричала дитина:
— У-а! У-а!
До Вівді прийшла подружка по гімназії — Христя. Така задумлива, як вечірнє небо. Як і завжди, довго мовчала, а Вівдя стримано чекала. Хвилювалась, що з партії викинуть — інтелігентка. Завжди боялась.
Вівдя сказала:
— Яка ти жалкенька.
Усміхнулась:
— Я тобі, як другові…
…Прийшов зі служби й Макс. Сів на канапу й довго дивився на Христю з-під лоба.
Каже:
— Чого турбуєтесь! Хай викидають.
Христя:
— Ах,— зітхнула довго й широко.— Уже три роки в партії.
Вівдя поралась біля умивальника й знову примружувала очі — єхидно.
— Тоді не будеш совнаркомовської пайки одержувати. Христя підійшла до столу, взяла в руки книжку, подивилась на неї, погладила її ніжно долонею.
— Я не одержую!
А Макс хвилювався:
— Я от вийшов з партії… і нічого…
— Ну, ви ж анархіст.
Максові приємно було, коли його називали так.
Він надхненно сказав:
— Так, анархіст… Вільний чоловік. І більш нічого.
Але Вівдя обрізала:
— Який ти анархіст? Досить похвалятися.
— Дюнічко…
Не хотіла говорити.
Христя підвелась і заломила руки.
Христя така маленька дівчинка, хоч їй і двадцять шість літ.
Вівдя накинула на плечі хустку й пішла з Христею на зібрання комгуртка. Там сиділа оддалік — безпартійна — і слухала. Вона завжди була на партійних зібраннях.
У гостиниці ще жила баба Горпина. Служила на кухні — картоплю чистила. Був у неї чоловік. Чоловік мав орден Червоного Прапора — на фронті праці одержав. Чоловік був дуже ледачий і нічого не вмів, крім як похвалятися. Горпина була товста баба й євангелистка.
Коли хто спотикався, вона казала:
— Це вас Господь Ісус Христос наказав. Значить, вам треба молитися.
А комендантові гостиниці вона радила:
— Заглянь, моє чадо, в євангеліє от Матвія.
Комендант «гнув» матюком і т. інш.
…Почистивши картошку, Горпина піднялась на другий поверх. І сьогодні вона чекала. Так, вона чекала.
Цю ніч їй снились сни золоті, як ризи Господні. Приходив Христос.
…Такий золотий, такий золотий!
Думала — це добрий сон, і згадала серпневі колосся біля сусідського тину… Проте сусідський тин був тридцять років тому.
З Вівдею Горпина зійшлась несподівано й дивно.
— Господня справа,— казала Горпина й витирала сльози радости. Вона щиро вірила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самі йшли до неї. Так думала. Вівдя теж сама прийшла.
Каже:
— Ви, бабусю, євангелістка?
Ну, а потім сходились, дивились одна на одну й мовчали.
Вівдя так тихо, лагідно, наче за далеким сном тьмяна тиша:
— Нам говорити, бабусю, нічого. Ви дивіться на мене, а я на вас… Отак! Я бачу в ваших очах Христа.
Колись один робітник постукав у цю мить до кімнати. Ой, як Вівдя скаженіла. Горпина перелякалась, а потім подумала:
— Господнє серце!
І вони знову дивились одна на одну.
…Горпина увійшла в свою кімнату. Взяла євангеліє й читала. Подумала: навіщо друкують різні книжки, коли не достає священних книг. Недавно ходила на базар — скільки тих людей приїжджає з села, щоб купити євангеліє чи то біблію. А їх і нема.
Потім відкинула занавісу й дивилась у вікно. Вікно виходило в двір. Видно було помийну яму, а Горпина мріяла про небеса. Увечорі чоловік її пішов дрова рубати, а в двері постукала Вівдя.
Простягла обійми — поцілувались. Вівдя сіла напроти Горпини. Зідхнула.
І на цей раз дивились в очі.
Колись Вівдя, лягаючи спати, сказала:
— Максе! А знаєш, що я бачила сьогодні?
Макс нашорошився.
Вівдя підвелася з ліжка, насунула на босі ноги виступці і, підійшовши до виключателя, погасила електрику.
В кімнаті стало зовсім темно.
Далі поволі поточився відблиск від далекого ліхтаря — блідо-голубий.
Було пізно,-бо тільки де-не-де протарахкотить фаетон і змовкне.
Вівдя казала:
— Ти не жахайся. Я буду спокійно. Іду я сьогодні тротуаром. Коли це зирк, а біля мене якась жінка в постолах. Я думала, що вона звичайна, а вона божевільна.
Зареготала:
— Божевільна… Ха! Тобі не страшно?
Раптом підхопилась і побігла на канапу, де сидів Макс. Обняла.
— Ти не бійся, мій Сруліку! Я хочу просто оповідати… Ну… от! Слухай. Вона, ця жінка, була в постолах, а лице її було таке, як оцей відблиск.
Вівдя простягла руку, і на фоні блідого світла чітко вирисувався силует її руки.
Макс важко дихав.
— Так, як оцей відблиск! І я подумала: вона божевільна. Вона йшла поруч мене й говорила з повітрям… Да! Я забула сказати! Вона тягнула з собою мініятюрний возик, а на нім був клуночок. Ти розумієш, клуночок. І все це було так надзвичайно. Я згадала того божевільного, що завжди сидить біля вокзалу. А потім я згадала й усіх міських старців. І мені стало страшно. А потім я подумала. Ти знаєш, що я подумала? Ні, я тобі не скажу.
Вівдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри й протирав очі.
Казав:
— Патологія, Дюнічко. Не своєчасно.
Розсердилась.
— Дурне! А все життя — що таке?
Заговорив уперто:
— Ні, Дюнічко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя.
І засоромився:
— Може, не так, я не знаю. Мені іноді буває жалко, що я покинув партію… А всі ми, правда, може, й ненормальні, бо не кожному пережити ці дні… важко…