— Мені щось вам треба сказати. Ходімте.
Вийшли. Макс оповістив, що сьогодні рішучий день: він скінчить або так, або інакше. Він далі так жити не має сили.
Христя сказала холодно:
— Я не піду!
Макс захвилювався.
Христя ще раз сказала холодно:
— Я не піду.
В той же вечір Вівдя сиділа з Вольським на ліжку й розмовляла. На дворі знову знялась курява — зима не здавалась. Макс уже не ходив красти палива, а з установи перестали видавати — останній зимовий місяць (і то кінець). Вівдя задмухала на світло.
— Дивіться, як парує!.. Хіба ви не змерзли?
— Трішки змерз,— сказав Вольський, запалюючи цигарку.
— Ну, то йдіть сідайте біля мене — буде тепліш.
Сів.
Сказала:
— Щільніш. А то положіть руку на плече.
Вольський:
— Ні, мабуть, не треба.
— Чому?
— Зайде Макс, а він і так на мене сердиться.
З іронією:
— А ви боїтесь?
Просто:
— Ні!
Курява заліплювала вікно. Через три кімнати рубали дрова. Гу!.. Гу!..
Вівдя сказала:
— Чого мені сіро?
Подивився на неї. Вона дійсно була бліда й сіра.
— А ви візьміть себе в руки.
— Ха!.. В руки…
Спитав:
— Не можна?
— Ні, не можна. А проте противно, все противно… Ходимо… багато нас… як приголомшені. Щось треба зробити велике, героїчне, а воно й маленьке несила.
— А ви ще раз спробуйте.
Сказав серйозно.
Вівдя нервово перекосила обличчя:
— Що там пробувати! Як не пробуй, а все по-старому виходить… Так! По-старому.
Вольський:
— Я б вам порадив, що робити, та ви ж усе одно скажете: агітація.
— Так, краще не треба!
Вона засміялась.
— Я навіть думала, що мене баба Горпина спасе.
— Це та сама Горпина?..— спитав Вольський.
— Ні, мабуть, не та,— сказала Вівдя й задумалась.
Потім вони декілька хвилин посиділи мовчки.
Ще хтось гупав праворуч.
А фуга била сніжинками в вікно. Вольський ще раз спитав про Макса — де він?
А Макс прийшов уже від Христі й стояв знову біля дверей. По дорозі він спотикнувся й розбив одно скло від окулярів. Окуляри не здіймав, а тому й вигляд мав незвичайний. Крім того, вуха його горіли, а в скронях стукало.
Вівдя не знала, що Макс стоїть за дверима, але була майже упевнена в цім. Це її дратувало.
Вона знову почала кокетувати.
Вольський:
— Я так не люблю!
— А як ви любите? — і примружила очі.
Сказав:
— Ви мене не перший день дратуєте… Що ви від мене хочете?
Вівдя здивовано:
— Я од вас хочу?
— Так, ви.
Сказав уперто й рішуче.
Вона:
— Це мені подобається.
Вольський:
— А мені зовсім не подобається. Як ви хочете віддатися мені, то робіть це й не мучте Макса, мене й себе.
У Вівді загорілися очі.
— Ви хочете, щоб я вам віддалась? Добре. Ви знаєте, що за дверима Макс?
Вольський мовчав.
— З умовою, щоб двері не замикати! Добре?
Вольський мовчав.
Вівдя поспішно почала розстібати пасок і ґудзики на кофточці.
Вольський спокійно відійшов до вікна й став спиною до Вівді. А вона шелестіла убранням і важко дихала. В кімнаті було тихо, а тому й чути було, як жіночі груди вбирали й видихали повітря.
Нарешті вона сказала:
— Ну, йдіть, я готова.
— Готові? — не повертаючись, спитав Вольський.
Вівдя не відповіла.
Тоді Вольський хутко повернувся, взяв із столу капелюїй і вийшов.
Один момент у кімнаті було тихо, а потім Вівдя зіскочила з ліжка і, як ранений звір, завила в повітря:
— Сво-лоч!
Іще підскочила до стінки й билась об неї головою, зціпивши зуби.
Далі сиділа декілька хвилин, поки не увійшов у кімнату Макс.
Макс теж не дивився на неї і, узявши якийсь клуночок, що наготував зранку, теж вийшов.
Вівдя мовчала.
Праворуч і ліворуч уже не гупало.
В гостиниці було тихо.
…А в вікно знову бились сніжинки.
Сніжинки…
ЛЕГЕНДА
І
Влетіла буря, крикнула — дзвінко, просто:
— Повстання!
Зашуміло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась ріка, подумала світанком та й розлилась — широко-широко на великі блакитні гони. Та й побрели по коліна у воді тумани — зажурені, похилі.
…Ішла повінь… Летіла буря…
І от я хочу про молодицю коротенько розповісти — як у народі чув.
Таку: край села жила, де незаможницька осада, де верби на ставок схилилися й слухають пісень гнідих, що на зорі застигли й кожну мить сивіють.
Звуть Стенькою (то, мабуть, Степанида), ніхто не брав, а вже за двадцять перевалило. Жила-була метелиця, та й годі, огонь, баска, гаряча кобилиця. А взяв її Володька, одружився, та не прожив і років зо три — пішов у повстанці.
Отож і залишилась Стенька з хлопчиськом невеличким та з бабою-свекрухою.
Дитина довго не жила, захворіла на віспу й ночі однієї кикнула.
…Вийшла молодиця на вулицю, стала біля воріт, замислилася.
Ходив Володька два роки на цукроварню, заробляв на коня, купив коня, а кінь здох.
…А батько закатував матір.
…Ну, і півтори десятини за двадцять верстов…
…Ех ти, сибірська каторго!
…Колись прокинулась удосвіта (під повіткою спала): за ногу хтось.
— Хто там такий? Одчепись!
Зареготав:
— Хлопці, сюди! Бач, яка краля!
…Отже, червоні прийшли, повстанці прийшли. Д'ех, будуть діла, матері їх ковінька!
Кричали:
— Не печи, не вари: все буде! Де тут у вас буржуї живуть?
Баба-свекруха сплеснула руками:
— Ой, лишенько! Які ж тут буржуї, самі селяни проживають.
Посміхнулися, а потім виймають папірці, читають із папірців.
— А Гордій Пронь є?
— Та є.
— А Остап Забийворота є?
— Та є.
Аж здивувалася стара: усіх чисто хуторян виказали, а хуторяни й справді жили, як коти в сметані.
…А потім повстанці пішли. А ввечері ще прийшли… Ой, було ж молока та ковбас — хоч собак годуй!
— Вари вареники! Печи пиріжки!
Варила, пекла Стенька…
…Мовчала, прислухалася, розглядала… А у вікно зазирав молодик червоний, з лісу підводився. Хлопці їли, дивились на Стеньку, а вона вже цвіла, як мак… Д'ех! до чого була струнка та красива молодиця, а очі їй, як у кози дикої, тільки хитренькі трошки.
…Отже, горіла, цвіла Стенька… а баба спитала:
— Що ви, хлопці, надумали? Невже ліворуція?
— Ліворуція, бабо, повстання, та й квит. Ідемо буржуїв бити.
— Ой, лишенько! — та й утерла рукавом сльози.
Запитало товариство:
— Невже жалко?
— Та де там… щоб вони показилися. Це вже такий звичай бабський — як що, то й плакати.
А повстанці підводилися, до Стеньки йшли..
— Ух ти, кралечко! — цебто обняв один.
…А другий заіржав та й полапав трошки.
Мовчала молодиця, думала, мабуть… потім спалахнула раптом, наче промінь пробивсь крізь хмари:
— За волю… йдете?
І крикнули хлопці:
— За волю! — ще й шаблюки забрязкотіли.
Зашумували очі в слив'янці (під віями ніби слив'янка кипіла), вискочила Стенька до порога:
— Цієї ночі п'ять чоловік присплю… Хто перший? Виходь! Задзвеніли шаблюки, з грюком розпанахало двері…
…А ранком повстанці засідлали коні, сіли на коні й закуріли з села. Перед вів загін, а позаду летіла забийворотинська хура. Хуру везли гладкі забийворотинські коні: гнідий у яблуках жеребець і білий кінь з чорною ногою, з тавром на стегні.
З того часу не бачили Стеньки, не чути було, не говорили про неї.
…Гримали повстання…
II
Не одна молодиця співала: «Ой, зажурюся, запечалюся, піду в садок зелений — розвеселюся…» То не хмари нависли над головою, то очіпок придавив вороне волосся.
…Ой, не чути було вже про баску молодицю, та пройшла вже слава про юнака-молодця.
…Гуділа-дзвеніла слава про Стеньку-юнака, червоного повстанця.
Не одна трясилова ніч пройшла, іде, прийде — тисячі, тисячі, тисячі… Похилилася на тин кропива й думає про бурю. Заспівають, запишуть нащадки: був Приймак і Буденний, і були — тисячі, тисячі, тисячі…
…Палали панські маєтки, тікали пани. Ішли червоногвардійці — з заводів, з шахт, з Донеччини, з Криворіжжя. А далі йшли повстанці — чабани, байстрюки, голодранці (відтіля, де на ставок верби похилилися) . Проходили вздовж і впоперек чорнозем, міста, піски, ліси, байраки…
Гримали повстання. Лютували повстанці.
А найбільш за всіх лютував юнак Стенька. Сама чутка про нього викликала велику тривогу. А де були пани, де були хуторяни (блискучі трактори й череп'яні покрівлі), там тоді важко ходила сумна розпука.