вони люди не горді…
І зідхнула:
— Боже мій! Що то наробила революція. Такі хороші люди, симпатичні… прелість…
Вітер вдирався в сіни, крутив дим і виносив його у вогку осінь. У вікно зазирало меланхолійне небо. Падало листя за вікном. Скоро приїде біла зима…
Знову дзвонять на панахиду.
…У сіни раптом ускочив
Леонід Гамбарський і схвильований побіг до дверей. Степанида Львівна спитала:
— Пане професоре! Може, вам водички гаряченької? У нас сьогодні, знаєте, Аркаша жалованьє одержав… А Аркадій Андрійович скаржився:—
— Шу-шу! Шу-шу! Цмок! Цмок!
А роботи й нема: ні входящого, ні сходящого. Тільки й знають, що по коридору.
…Слухала тоді Мар'яна
й відчула, як до серця підкотилась злість, і сказала з другої кімнати:
— Це, тату, зветься стадія організації. Чули про таке слово? Я чую його тисячу літ, тисячу літ!
Червінь хоробливо горів їй на щоці, але цього Аркадій Андрійович не бачив, і він образився.
— Ну, ти, Мар'янко, хоч і була в чека, а в ділах государственних ні бельмеса.
А Степанида Львівна сказала:
— Боже мій, Мар'янко! Яке твоє діло до ділов гoсударственних? Я знаю, чого ти хочеш: тобі б якби Ленін і Грецький і товариш Раковський прикрили всі учреждєнія, а папашенька без шматка хліба зостався… Ну, ні, вони люди розумні й симпатичні, цього сурйозно не зроблять.
Мар'яна мовчала й знову нервово перебирала складки на спідниці.
Гамбарський положив на стіл газету й у розпуці похилився на вікно. Рецензент писав, що в його статті багато претензійности на вченість, і Гамбарський йому нагадує —
чехівського телеграфіста Ять.
Це було так нахабно, так, нарешті,
нетактовно…
Леонід Гамбарський з тривогою думав, що тепер він не зможе підняти своє реноме, і його професорська кар'єра розлетілася в пух. Потім зняв пенсне й ліг на кровать.
…З півночі летів сіверковий вітер. Передають: за містом випав вогкий сніг і запорошило дороги. Над містом струмкують хмарні потоки.
З тоскою згадував:
— Ага, телеграфіст Ять!..
І здавив руками голову.
— Ага, тереграфіст Ять!..
Здавалось, б'ють обухом — цією важкою, безглуздою фразою… І майнуло в голові:
— Пропав!
І відчув тоді Гамбарський, що нема вже повороту, і був один якийсь безвихідний тупик.
…А з півночі знову летів сіверковий вітер, і сунулись сірі й нудні хмари. І знову з тоскою згадував:
— Ага, телеграфіст Ять…
— …Можна зайти?
Підвівся:— Зайдіть!
Увійшла Мар'яна й мовчки сіла біля кроваті. Кілька годин внутрішньої боротьби положили відбиток на її обличчя.
Гамбарський дивився прибито, перелякано, бо Мар'яна рідко до нього заходила,
а зараз зайшла.
— Чого?
І ще дивиться прибито й перелякано.
А Мар'яна в цей момент знала:
«Далі не можна. Треба кінчати!» Сказала схвильовано:
— Прийшла до вас спитати: що таке безпорадність? Що — сила волі? Не знаєте?
А потім підвелася і жагуче промовила:
— Так… Я прийшла спитати вас… прохати вас… Мар'яна кинулась до столу й розридалась. Гамбарський розгублено дивився на неї й наливав воду в стакан.
— Випийте!.. Що з вами?
Вогкі дзвони загубились в осені.
Вогка луна зарилась у болотній чвирі заулка…
Мар'яна випила води й дивилась сухими фосфоритами на Гамбарського. Потім стиснула руками голову й сказала:
— Треба повіситися… Негайно… зараз…
— Що ви, Мар'яно?
Гамбарський, блідий і розгублений, ходив по кімнаті.
А у вікно знову бив дрібний дощ. І тягуче проходили хвилини напруженої мовчанки.
Думала: «Так! Треба кінчати… Так!.. Скоріше!.. І знала, що вона не може кінчити, що їй бракує сили».
Подумала: «Єрунда, треба кінчати!»
Мар'яна сухо подивилась на Гамбарського, а потім сказала:
— Пробачте! — і хутко пішла до дверей.
Аркадій Андрійович надів окуляри й написав:
«Прошу мєня зачисліть в кандідати Вашей государственной партії. Мої лічниє убєждєнія в правотє комуністическіх ідей…»
В їдальню увійшла Мар'яна. Аркадій Андрійович:
— Мар'янко! Ану йди сюди! Чи так я?..
Степанида Львівна продовжувала:
— …Він дуже симпатичний… кажуть уже повишення получив…
…Короткий осінній день сконав. Мар'яна вийшла на ґанок.
Дощ прибив жовті листя, і вони лежали холодні, мертві. Через вулицю блимав огонь і млявим світлом освітлював пустельний заулок.
Високо текли потоки сумних хмар. Із стріхи одноманітно падала крапля на камінь. Ішла глибока сіра осінь по сірих заулках республіки.
Коли Мар'яна виходила за ворота, з комсомольської кімнати вискочив натовп юнаків і з реготом кинувся в туман.
Через дорогу, до Глухайської вулиці — сарай,
за сараєм — віжки.
…А далі, коли вийти з пустельного заулка, на міді висічено: Доктор Фальк.
— Куди?
ЕЛЕГІЯ
«Минають дні, минають ночі…»
У грудні згнила зима, і тихий степовий городок знітився в облозі мовчазних нерухомих хмар:
— нагнав вітер із далеких Альпійських гір,
через Карпатські верхів'я, через Дунай.
Прийшло Різдво.
Зідхали дзвіниці, і промерзло жевріла жура: сум неспокійної землі. Цього року старожили не бачили різдвяних зір, бо небо стояло в сірій сорочці будня.
І була мряка.
І старий газетяр теж не бачив різдвяних зір. Був він сивий, древній, майже босоніж. Стояв біля ратуші на бульварі й казав мимохідцям:
— Може, купите газету?
Іноді мимохідці купували газету, іноді заклопотано проходили, іноді зупинялись і дивились на старого газетяра.
…А прийшов він восени, коли було прозоро, коли за кварталами пахли гречки…
…Але це було так неможливо давно!!! Це було за народження його прекрасної юности, коли тихий степовий городок стояв перед ним надзвичайною примарою. І він подумав тоді про радість.
І врочисто залунало по кварталах:
— Радість!
І тоді було як мигдальні потоки під ударом весняного весла. Це був голубиний заспів до тієї синьої пісні, ім'я якій — життя.
Це був новий заповіт, що ми, волхви, бачимо на сході в темну ніч із хрустального Віфлієму…
— Але це було так неможливо давно! І це майже забулось, бо ж — неясні, туманні, мов перший сон за першого м'ятежного кохання, ці уривки, що виринають із тьми перед моїми старечими очима. «Що це?» — подумав з тоскою старий газетяр.
І чув тоді: ніби раптом прокидалась природа,
ніби дзвеніли, пливли й пропадали неясні відголоски з дальніх літ.
…Але це була ілюзія:
натовп таких міських кварталів
стояв у суворій мовчанці.
…Газети продавали й жваві пацани, і не любили вони старого газетяра, бо був невідомий, невідомо звідкіль і похмурий. І ще не любили:
— зійшов на великий шлях, по якому йдуть, дико, по-звірячому озираючись.
і був ще з ним, із старим газетярем,
древній пес, що покірно шкульгав за ним і ніс підсліпуваті очі на асфальт…
— пес: вовна прилипла попелом і лізла, падала на землю, щоб угноїти землю. Пес не гавкав, а тільки тихо й нудно вив: на світанках шумів скляний мороз, а пес був голодний. Іноді пес кидав старого газетяра й блукав на базарі, біля рундуків, де били його закаблуками, де гризли його молоді бадьорі пси.
…Вранці тихий степовий городок оживав. Виходили заспані горожани, плентались по мостовій візники, вилітав із гаража єдиний на всю округу виконкомівський автомобіль і з вереском мчав у туман, розганяючи обивательських курей і зграї голодних собак.
Тоді біля редакції — теж єдиної газети з великими підзаголовками і з нудними традиційними гаслами — грубим шрифтом — суєтились газетярі.
Кожний знав:
— треба скоріш!
Треба схопити стос паперу з промовами,
статтями про всесвітній пожар:
«Ми на горе всем буржуям
мировой пожар роздуєм;
мировой пожар в крови…
Господи, благослови!»
— треба схопити й бігти, захопити всі переулки, всіх обивателів,
щоб —
— жити один день.
І старий газетяр ніколи не встигав за пацанами, і завжди йому з веселим сміхом, що звучав, як «колокольчик», пацани підставляли ніжку, щоб старий газетяр упав у грязь!
І старий газетяр падав у грязь, розкидав сьогоднішні газети; потім поспішно збирав їх, обтрушувався і, покірний, з кінським калом на лобі, спішив, спотикаючись, до бульвару.